Kitobni o'qish: «Шляхами і стежками життя»

Фотопортрет Наталени Королевої. Друкується вперше.

Оригінал збергається в ЦДАВО, фонд 3914, опис 1, справа14, аркуш 60

«Хто я, чому я серед них…»
Наталена Королева – легенда української літератури

Сонце вже згасало і, немов у розпачі, кидало останні сполохи свого денного розкошування на порожні палаци, вілли та інші споруди таємничих Помпеїв, видобутих з полону сірого попелу несамовитого Везувію.

Відомий професор-сходознавець Гарвардського університету Омелян Пріцак¹ намагався зазирнути чи не в кожний будинок, немов сподівався зустріти когось із знайомих. Він раз у раз перекидався словами зі своїм колегою по Гарварду, знаним у світі візантологом Ігорем Шевченком².

Раптом професор Пріцак повернувся до мене:

– А чи знаєте ви, що розкопки в Помпеях вела і наша Наталена Королева?

– Письменниця? – відповів запитально я. – Ні, не знав. Не знав, що ця таємнича незнайомка… Так, незнайомка в Україні. Вона ще й археолог?

– О, вона була відомим археологом. Копала не тільки тут, де ми, можливо, саме й перебуваємо, – Ігор Шевченко зупинився і з висоти свого журавлиного зросту подивився на нас. – Копала вона у Персії, Вірменії, в Єгипті й, до речі, в Києві. Досліджувала Ярославів вал, що біля Десятинної церкви. Копала під орудою самого Хвойки.

– В українській літературі є ще один археолог. Поет, звісно, політичний діяч Олег Ольжич-Кандиба. Я з ним зустрічався перед війною у Львові, – додав Омелян Пріцак.

Професор Шевченко зупинявся чи не біля кожної вивільненої від вулканічної магми споруди і пояснював: «Це вілла, а це інсуля, тут були дві кубікули-спальні, а тут – домашні терми… А це кімната для масажу – унктуарій…». Біля однієї з двоповерхових вілл, яка колись належала багатому римському патрицію, він непоспішно почав оповідати:

– Наталена Королева, вона ж – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, лишилася загадковою не тільки для української людини, але, здається, і для себе самої. Гадаю, що вона шукала все життя себе в собі…

– І себе в Україні, – доповнив доктор філологічних наук Олекса Мишанич³. – Наталена Королева була переконана, що її іспанський рід якимось чином був пов’язаний з Україною ще задовго до того, як вона з’явилася на світ.

Професор Шевченко став пояснювати, чому так багато імен мала Королева: у неї на хрестинах було п’ять пар хрещених батьків, отже, від кожної пари отримала по імені, крім того, додавалося прізвище матері та батька.

Згодом, перечитуючи її роман «Quid est veritas?» («Що є істина?»), у примітках вичитав, що таким чином в Іспанії застерігалися від шлюбу між родичами.

У «Слові від автора», яке передує цьому історичному романові⁴ про долю прокуратора Юдеї Понтія Пілата, письменниця розповідає про андалузьку легенду, за якою рід її матері Марії-Клари де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа начебто був споріднений із родом Понтія Пілата. Найвагомішим аргументом на користь такого заглиблення родоводу гордого іспанського роду Медінацелі у два тисячоліття та породичання з вихідцем із Іберії-Іспанії, могутнім і впливовим у Римській імперії Понтієм Пілатом був один із палаців родини Медінацелі, який мав назву «La casa de Pilatos» («Дім Пілатів»). Навіть більше – цей палац нагадував прокуратора в Юдеї – єрусалимську преторію з балконом, із якого Понтій Пілат вказав рукою на Христа і промовив: «Ессе homo!». Чи не найбільшою гордістю та родинною святинею Медінацелі був «стовп бичування», подарований колись неаполітанському віце-королеві з роду Медінацелі римським папою Юлієм ІІ. Та Наталена Королева сумнівалася, що саме до цього стовпа Понтій Пілат наказав, за законами Юдеї, прив’язати Ісуса Христа та піддати бичуванню. Прокуратор, якого називали Справедливим за його ретельне дотримування законів у цій римській провінції, інакше не міг вчинити: в Юдеї діяли місцеві закони, за якими обвинуваченого після допиту обов’язково бичували, хай навіть він і не був винним.

Перебуваючи в науковому відрядженні в США кілька місяців, я перечитав багато чого з того, що в Радянській Україні зберігалося у спецфондах, а головне, було під глухою забороною. Що казати, згадувати, зокрема в радянській пресі, імена багатьох представників української творчої і наукової інтелігенції – письменників, художників, музикантів, учених – було неможливо. Годі було тоді сподіватися і бодай нейтральною оцінкою оприлюднити чиєсь ім’я із поскрибованих комуністичним режимом. Наталена Королева була однією із тих таємниць, відкрити і розгадати яку прагнули деякі вчені. До них належав Олекса Мишанич, що мав у своїй бібліотеці прижиттєві видання творів письменниці.

Я і не сподівався, що раптом тут, у звільнених від попелу Везувію Помпеях, розгорнеться така цікава розмова про цю таємничу жінку. І професор Омелян Пріцак, і професор Ігор Шевченко, і відомий український історик Ярослав Ісаєвич⁵ були приємно вражені тим, що професор із Радянської України Олекса Мишанич, виявляється, так детально ознайомлений із життям і творчістю Наталени Королевої.

– Я зараз готую… Зрештою, я вже підготував. Упорядкував, склав примітки до її історичних повістей «Сон тіні», «1313», «Предок». І подаю також її «Легенди старокиївські». Саме з цих легенд я і розпочав підготовку цього першого видання в Радянській Україні творів Наталени Королевої. Ще напишу післямову… Є домовленість про публікацію з видавництвом «Дніпро»⁶, – розповідав Олекса Мишанич.

Професор Ярослав Ісаєвич намагався скористатися паузою у розмові, поспішаючи додати свої міркування:

– Я так зрозумів, що це буде повторення того видання, яке здійснив Орест Зілинський⁷ у Братиславі ще 1966 року. Я маю цю книжку. Там також підготовка текстів, примітки і післямова нашого славетного славіста, який, на жаль, полишив у 1976 році цей світ. О, як би він радів зустрічі з усіма вами тут, у Неаполі.

Саме Орест Зілинський на семінарі «Розвиток україністики в соціалістичних країнах», який проходив у Пряшеві в 1968 році, запропонував створити Міжнародну асоціацію україністів. Ця пропозиція авторитетного вченого-славіста була підтримана, і О. Зілинський не тільки ввійшов до обраного на цьому семінарі підготовчого комітету – йому було доручено організувати зустріч україністів під час проведення VI Світового з’їзду славістів у Празі в серпні 1968 року. Там передбачалося обговорити і затвердити статут Міжнародної асоціації україністів. Проте члени делегації від УРСР не змогли взяти участі в цьому засіданні – заборонив голова делегації академік Іван Білодід. Лише вислав на неї двох учених: Віталія Русанівського і Григорія Вервеса, «які негайно після виступу О. Зілинського суворо напали на нього, мовляв, запропонована асоціація матиме антирадянський та буржуазно-націоналістичний характер, і радянські україністи, маючи свій Український комітет славістів та Комітет культурних зв’язків з українцями за кордоном, ніколи не погодяться з її заснуванням»⁸.

Тоді, в червні 1999 року, в Неаполі відбувалося засідання Організаційного комітету зі створення Міжнародної асоціації україністів. На запрошення відомого професора-славіста Неапольського університету Ріккардо Піккіо прибули вчені не тільки із США, Канади, Європи, але й з Радянської України. Екскурсія в Помпеях сприяла ближчому знайомству колег, які знали один про одного за працями, але далеко не всі мали змогу особисто побачитися.

– Так. Якоюсь мірою, – згодився Олекса Мишанич, – добротне видання. Я ним користуюсь. Але там лише дві повісті – «Сон тіні» і «1313». А я додаю ще «Предка» і, що для нас дуже важливо, «Легенди старокиївські»…

– Саме із цих «Легенд» – своєрідних творчих переосмислень багатющої літописної і усної народної спадщини Київської Русі – я і розпочав своє знайомство з Наталеною Королевою, – сказав Омелян Пріцак. І додав:

– Жоден український письменник не розробляв так досконало, так глибинно історію та міфологію Давнього Сходу, Риму, біблійні та євангельські теми і сюжети, як це робила Наталена Королева. Кожна її легенда – це відродження забутої чи призабутої історичної події чи постаті, своєрідне, але науково вивірене дослідження першоджерел, проникнення в ядро міфу, легенди, переказу, «вічного сюжету»… І яке їхнє майстерне художнє «оформлення»!

– Не забуваймо про Лесю Українку. Вірніше, ми маємо передусім згадати її драматичні поеми. Нема нічого художньо досконалішого в українській драматургії за драматичні поеми Лесі Українки, в яких стародавня Троя, християнський Рим, біблійно-євангельська Юдея, середньовічна Європа і деспотична Московія відкриваються завдяки пориванню знайти відповідь на вічні питання: «Що є істина?», «Як зберегти людську гідність і гідність національну?», «Як досягти свободу для окремої людини і всього народу?» Взагалі художнє «оживлення» античних і середньовічних образів, тем, сюжетів сягає в драмах Лесі Українки шекспірівської морально-філософської глибини, духовної напруги й універсальності, – дозволив я і собі втрутитися в розмову.

Професор Ігор Шевченко терпляче очікував на появу паузи в цьому монолозі. Нарешті і йому вдалося висловити своє міркування:

– На жаль, в Україні не досліджується, як у науковому, так і в художньому плані, після Івана Франка, Лесі Українки, Агатангела Кримського, ну і частково після Юрія Липи, глибинна історична протяжність нашої історії і культури у східні світи, зокрема те, що Липа називав Чорноморською Україною. Понтійською Україною. Я вже не кажу про світи ближчі – європейські. Світи культури. Передусім.

Відтоді я не раз повертався в думках до слів професора Ігоря Шевченка: «…Вона шукала все життя себе в собі…» Наталена Королева була дуже уважна до свого родоводу. Шукала першокорені свого роду, бо вважала, як наголошувала у романі «Quid est veritas?», що рід забезпечує збереження традиції, вкорінює історичну пам’ять у певний етнічний ґрунт, сприяє, якщо вжити сучасну термінологію, формуванню національної ідентичності, тому що своєю родовою кореневою системою вона зрощується з іншими, етнічно поєднаними родами і цим витворює культурно-історичний ґрунт, на якому втримуються і розростаються національні традиції, культури, мови, виростають нові роди, нові покоління народу, нації: «Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути “рід”! Не зайди, мандрівники, приходьки – птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників…»⁹.

Шукала вона сліди свого родоводу, розпорошеного по інших країнах, серед інших народів, а особливо – в Україні, куди втік один із далеких предків її матері, очевидно, учасник Альбіґойської війни ХІІІ століття Пльєльмо де Кастро. Докопалася Наталена Королева і до іншого свого предка – Карлоса де Кастро, який прибув на українські землі в ХV столітті. І от уже у повісті «Предок», яка була опублікована у львівському літературно-науковому журналі «Дзвони» за 1937 рік як перша частина майбутньої романної трилогії, письменниця виповідає дивовижну романтично-авантюрну долю цього таємничого Карлоса – Карлоса де Ляцерди, іспанського гранда, лицаря, якому судилося, завдяки багатій фантазії Королевої та майстерному використанню переказів, історичних хронік і легенд, зазнати драматичних випробувань – пережити романтичне юнацьке кохання і розчаруватися, відчути гіркоту принижень, страждань і сердечних мук, характерних для оповідей про лицарське покликання мандрівних пригод та відкриттів незнаних країв, чужих звичаїв і традицій.

У пошуках щастя, істини та пригод, а головне, рятуючись від зловісних замірів Святої інквізиції випитати про його зв’язки з альбіґойською єрессю, Карлос де Ляцерда направляється на Близький Схід, туди – до Гробу Господнього, де зародилася християнська віра і де, як йому праглося, можна пізнати первісну чистоту духовного причастя, вільного від догматичних лещат фанатичного католицизму його рідної Іспанії. Молодий іберійський гранд, за канонами класичного авантюрного роману, потрапить у полон до «невірних» – до сарацинів, де потоваришує-побратається з таким самим полоняником – українським козаком, волинським шляхтичем Адамом Дуніним-Борковським. І тут Наталена Королева зрощує іспанську гілку свого родоводу з українською – родоводом свого батька, графів Дуніних-Борковських.

Її майбутній батько, гоноровий шляхтич Адріан-Юрій Дунін-Борковський, познайомився із родовитою іспанкою Марією-Кларою де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа на курорті Біярріц у Франції, одружився з нею і перебрався до Іспанії, де прожив у її маєтках три роки.

Саме в містечку Сан-Педро де Карденья, що неподалік міста Бурґоса на півночі Іспанії, і народилася 3 березня 1888 року дівчинка, якій подарували ім’я її небесної заступниці – іспанської святої Наталени (в земному житті звичайної пастушки з Піренейських гір). Повне ім’я, дане їй при хрещенні, – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена.

На четвертий день свого життя новонароджена втратила матір, внаслідок чого Наталена стала єдиною спадкоємницею славетного іспанського роду Медінацелі-Ляцерда.

Подружнє життя її батьків і до народження Наталени було травмоване сварками, тому зразу ж після смерті дружини опечалений і невдоволений народженням доньки граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський подався у світи – в Індію, Африку та на Цейлон. З науковою передусім метою. Був знаним ентомологом, мав цінні збірки-колекції метеликів. Заради набуття рідкісного екземпляра вирушав у небезпечні подорожі, міг роками шукати унікальний вид метелика, як це було з ним у Сахарі, коли вчений два роки чекав на появу метелика Антімахуса. Потрібно зауважити, що цей рідкісний метелик лише тоді спускався з високих пальм на землю, коли випадали дощі. Адріану Дуніну-Борковському пощастило заволодіти аж трьома екземплярами Антімахуса. І коли працівник російського посольства в Парижі (також пристрасний ентомолог-любитель, до того ж родом із Волині) допоміг Дуніну-Борковському повернути конфісковані царським урядом маєтки, вдячний граф подарував дипломатові один екземпляр Антімахуса зі своєї колекції. Оскільки Адріан Дунін-Борковський мав французьке громадянство і не бажав жити на території Російської імперії, він запропонував російській владі на виручені від продажу його маєтків кошти побудувати в Україні притулок для старих людей і невиліковно хворих. Царський уряд упродовж двох років розглядав це клопотання і врешті-решт відмовив. Розчарований граф махнув на маєтки рукою і повернувся до Франції.

Та поки батько перебував у наукових експедиціях, дитина залишалася під опікою дядька Еугеніо де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа – старшини королівської гвардії в Мадриді – та бабусі Теофіли Дуніної-Борковської з давнього литовського роду Довмонтовичів, яка прибула до Іспанії перед народженням онуки з Волині – родового помістя Великі Борки. Від назви села Борки, в якому осіла родина Дуніних, і походить друга половина прізвища цього нормансько-давньоукраїнсько-литовсько-польського роду.

Згодом Наталена Королева, яка, до речі, аж до першого одруження в 1915 році мала прізвище матері (хоча прізвище батька теж записано під час реєстрації її народження, аби не вважалося, що дитина не має законного батька), заглибиться і в генеалогію родини Дуніних. Дізнається, що предок її батька був данського походження, з’ясує, що назва їхнього родового знаку «Білий Лебідь» походить від прізвища одного з предків-варягів (попередника данця) Швено, яке в перекладі й означає «лебідь», висловить припущення, що варяг Вілфред Швено прибув до Київської Русі разом із Рюриком¹⁰. Навіть більше, Наталена Королева стверджуватиме, що в родинному архіві Дуніних були свідчення про те, що цей рід проживав у Києві ще за часів князя Ярослава Мудрого і навіть був шлюбно поєднаний із цим князівським родом. Правда це чи ні, але романтична Наталена надзвичайно екзальтовано сприймала те, що її предок по батьківській лінії був одружений з дочкою самого Ярослава Мудрого, і тому вважала себе Ярославною – спадкоємницею Київського Княжого Престолу.

– На це натякала Наталена Королева в розмові з Орестом Зілинським, але професор скептично поставився до цієї гіпотези – жодними літописними чи архівними свідченнями це не підтверджується, – розповідав професор Ярослав Ісаєвич.

– Але те, що одне із чільних командних місць у війську гетьмана Богдана Хмельницького посідав представник роду Дуніних-Борковських – це відповідає історичній правді, – продовжив розмову Олекса Мишанич. – Адже відомо (про це пише Королева у повісті «Предок»), що в роду Дуніних-Борковських були часом антиподні погляди і переконання. Згадаймо жертовну боротьбу Адама Дуніна-Борковського за визволення Польщі від російського ярма і переконання та віру його старшого брата – волинського шляхтича Василя Дуніна-Борковського, які прирекли його на вороже ставлення до молодшого брата – католика і польського патріота.

Та не тільки пошуки родинних коренів свого батька долучали Наталену Королеву до української історії, культури, мови… На прохання її опікуна – дядька Еугеніо де Кастро, який тоді мав продовжити службу в королівській гвардії при іспанській королеві Марії-Крістіні, – мати батька Теофіла Довмонтович забрала маленьку Кармен-Наталену разом із іспанською нянею Санчею Моліною в Україну – в село Великі Борки. Там дівчинка, яку в маєтку називали Ноель, прихилилася до баби Северини, яка працювала в маєтку, збирала лікарські трави, знала безліч казок, ворожінь, замовлянь, благословлянь, доглядала курей, качок, гусей, індиків, сама виготовляла для сільської сирітки Марусі та для Ноель різні забавки – ляльки з маківок, ложки з капустяного листя, відерця з огірків-жовтяків… Завдяки бабі Северині дівчинка подружилася із Марусею, яку після смерті її батьків забрали до господи. Саме з нею і бабою Севериною Наталена проводила багато часу, спілкуючись із ними мішаниною французької, польської, чеської та української мов. Після передчасної смерті іспанки Санчі вихованням Ноель займалася чешка Гата, яка вчила її чеської мови, розповідаючи казки та різні приказки, співаючи чеських пісень. Там, у Борках, Ноель навчалася української мови, пізнаючи на емоційному рівні національні звичаї і традиції, адже вона на Волині перебувала лише до п’ятирічного віку. Батько про себе й не нагадував, бабуня хворіла і незабаром померла, тому дядько Еугеніо змушений був забрати свою небогу до Іспанії. На той час Естрельїта, так її називав дядько, встигла засвоїти з допомогою суворої і пильної французької гувернантки Ґортензи, яка жила з нею в Борках, французьку мову, що і визначило місце подальшого навчання і перебування. Пансіон при католицькому монастирі Нотр-Дам де Сіон на іспансько-французькому пограниччі заховав Кармен-Естрельїту на доволі довгий час. Зате яку освіту, яке виховання здобула дівчинка в цьому пансіоні!

Із особливою вдячністю згадувала потім Наталена Королева ту атмосферу навчання і відпочинку, яку витворювали черниці-наставниці дівчаткам із благородних родин. Мови, малярство, музика, історія, теологія, філософія, верхова їзда, танці, шляхетні манери, придворний етикет – чого тільки не навчали в пансіоні! Для допитливої Естрельїти особливо праглося то побігати в розкішному монастирському саду, то усамітнитися у багатій бібліотеці монастиря, де вона поринала в глибини історії, релігії, філософії, культури народів і цивілізацій. Особливий дар вихованка пансіону виявила до вивчення мов. Крім поглибленого вивчення французької та рідної іспанської, студіює англійську і німецьку мови, ретельно вивчає латинську та грецьку.

Незабутнім враженням для десятирічної дівчинки, яка тільки того світу й бачила у похмурих покоях старої пані в Борках та в монастирській школі-пансіоні, стала поїздка зі своєю молоденькою тітонькою Інес та її чоловіком, арабістом і археологом доном Лоренсо, до міста Аахена, до Рима і нарешті, в 1899 році, на батьківщину – в місто Бурґос.

У колишньому французькому «місті Карла Великого», а тепер німецькому Аахені, Естрельїта зустріла під час прогулянки в міському парку кайзера Німеччини Вільгельма ІІ, якому відмовилася дарувати квіти, як це робили традиційно місцеві діти, та ще з викличною гордістю заявила, що вона прибула з Франції: «Ми там кайзера не маємо…».

Нарешті – давно вимріюваний Рим, зустріч із улюбленим дядечком Еугеніо, латинські слова служби Божої, які, як відчула Естрельїта, викликають асоціації з героїчним минулим іспанського народу, відроджують в її уяві образи предків та їхні діяння, бо це «мова її далеких, дуже далеких предків». На все життя запам’ятає те, що тут, у Римі, заповість її опікун, священник Еугеніо:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Коли ж Естрельїта-Кармен повернулася в 1899 році до Іспанії в місто Бурґос на запрошення своєї юної тітки і подруги Інес, то під впливом її чоловіка дона Лоренсо почала вивчати арабську мову, захопилася археологією, медициною, філософією, малярством, а за наполяганням тітки – музикою і вокалом. Співала в храмі Севільї, гасала на коні пагорбами поблизу родинної посілості Сан-Люкар, вправляючись навіть із шаблею, пікою та пістолями. Там, у Бурґосі та Севільї, закінчила середню школу.

І ще одна щаслива подорож. До Мадрида. У гості до двоюрідної сестри її матері доньї Касильди Медінацелі. А отже, до двору королеви-реґентки, доньї Марії-Крістіни. Вирушила в супроводі двох дядьків – дона Еугеніо та дона Лоренсо – з надією побувати в королівському палаці Ель Ескоріяль, де донья Касильда, як улюблена придворна дама, постійно перебувала при матері-королеві. Майбутній король Іспанії Альфонсо ХІІІ був ще юний – мав лише дванадцять років. Він тільки в 1902 році посяде королівський трон, тому Іспанією повноправно і доволі тиранічно правила королева-реґентка. У знаменитих королівських садах Аранхуеса Естрелла-Кармен і познайомилася 1899 року з майбутнім королем Іспанії. Це знайомство, яке переросло в дружбу і щире захоплення одне одним, із роками не забудеться, навіть оживе тоді, коли внаслідок громадянської війни король Альфонсо ХІІІ змушений буде залишити країну і проживати у вигнанні.

Наступні роки дівчина мешкає разом із тіточкою Інес та її чоловіком то в Бурґосі, то на хуторі Сен-Люкар, то у Севільї. Там, у повсякчасно веселій, святковій, карнавальній Севільї, прихорошеній квітами і садами, Естрелла-Кармен подружиться з циганами, співатиме з ними циганських пісень, навчиться ворожити… Якось славна колись циганська співачка Аврора подивилася на її долоні і стала пророкувати:

– Гей, дівчино сердешна! – почала викладати стара. – Не дурно любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма що не нашої крови. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі…¹¹

Нова дорога, новий далекий шлях стелився перед Естрельїтою-Кармен. Помирає у 27 років від туберкульозу дорога її серцю тітонька Інес. І тут озвався через 16 років мовчання і відмови від своїх батьківських справ її батько, граф Адріан Дунін-Борковський. Звернувся до опікуна своєї доньки дона Еугеніо з проханням дозволити Карменсіті відвідати його в Україні. Живе він у Києві, одружений. Дружина Людмила Лось походить із давнього чеського роду, який прославився боротьбою за самостійну і незалежну Чехію.

Своє чеське походження Людмила Лось особливо плекала, хоча важко сказати, чи належали її предки до величезного роду Лосів герба Доленга, який розселився на території Речі Посполитої, зокрема і в Галичині. Одна з гілочок цього роду одержала у ХІХ столітті графський титул. Переважна частина роду Лосів вважала своїм предком сенатора часів Польського королівства. Як стверджує український краєзнавець і геральдист Євген Чернецький, «частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії»¹², тому цілком можливо, що батько Людмили, відставний генерал російської армії Ян Лось, належав до волинської гілки родини Лосів. Він дуже пишався тим, що був героєм Плевни – хоробро боровся як доброволець російської армії за визволення слов’ян від турецької неволі. Цей вояк-герой захоплювався «переможною й могутньою Росією». Погляди й уподобання батька повністю поділяла донька Людмила, яка вважала за «рівноцінний» Росії край тільки Францію. Іспанію не любила, не знала ні її справжньої історії, ні культури, тому зразу ж заборонила вживати імена Кармен, Естрельїта – веліла дівчину називати Ноель, бо це наймення, вважала вона, принаймні французьке.

Гордий, непокірний характер вільнолюбної іспанки дратував графиню Людмилу, тож вона вирішує якнайшвидше видати її заміж. А для того, щоб вибрати достойного, а головне – багатого жениха, треба Ноель вивести у світ. Графині здавалося, що тільки Інститут благородних дівчат здатний підготувати цю «середньовічну монастирку» до світського життя, куди вона й запровадила її на рік. Ноель змушена була перед складанням вступних іспитів до цього інституту вивчити російську мову, налаштуватися на виживання в нудній, регламентованій, із жорсткою дисципліною атмосфері, в якій їй доведеться навчатися «манер», «доброї поведінки» та «мистецтва обертатися в товаристві собі рівних»…

Під впливом графині Людмили юна іспанка вивчає чеську мову, історію, літературу, з батьком спілкується польською мовою, із прислугою та киянами намагається розмовляти українською. Продовжує захоплюватися музикою, співом – уроки їй дає сам Микола Лисенко. Славетний український композитор захоплений обдаруванням юної іспанки і дарує їй на пам’ять музичну мініатюру «Зоря з місяцем» із написом «Моїй учениці». Згодом Наталена Королева детально опише всі перипетії свого перебування в Києві та Санкт-Петербурзі в «життєписі сучасниці» – «Без коріння».

А мачуха тим часом підшукує їй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель із португальського роду Фернандо-Енріко де Кастро, знаходить батько. Дівчина зі сміхом відкидає його намагання породичатися… з братом, хай і двоюрідним. Не погоджується і на двох наступних «претендентів». Живе надією повернутися на батьківщину – до Іспанії, з нетерпінням чекає листів від дядька Еугеніо, але мачуха їх перехоплює.

Переїздом всієї родини на зиму до Санкт-Петербурга енергійна графиня Людмила мала найважливішу, на її думку, мету: ввести Естрельїту в блискучий світ придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, світських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмістр царської лейб-гвардії Кисілевський, українець із запорожців, якому було дозволено бувати в домі Дуніних-Борковських і Лосів, – змушений був вирушити до Персії як «інструктор шахського війська».

Та молоду, енергійну, спраглу до знань дівчину не захоплювало феєричне мерехтіння яскравого світла, музики, танців, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзі аристократичні роди та придворні кола імперії. Естрельїта не полишає надії повернутися до Іспанії, все ще чекає вісток від свого опікуна, материного брата Еугеніо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його під час ранкової Божої служби в одній із капличок. А поки що Естрельїта заміряється зайнятися єгиптологією. Вступає до Археологічного інституту, але оскільки там немає спеціальної кафедри з єгиптології, вирішує досліджувати литовську старовину. Водночас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, де здобуває диплом «вільного художника». Малює, влаштовує навіть свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Інтенсивно займається науковими дослідженнями з історії Литви, Вірменії, Персії, Єгипту… Друкує російською мовою дві статті: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у скитів за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах». Продовжує брати розпочаті в Києві уроки співу в ще одного талановитого українця – славетного оперного співака Олександра Мишуги, який після перших занять став пропонувати Естрельїті різні партії то в опері «Фауст», то у «Трубадурі», «Кармен», навіть у «Севільському цирульникові». Правда, зразу ж пожалкував, що в цієї маленької дівчини не сопрано.

Олександр Мишуга вимріював дебют Естрельїти на сцені. Оскільки вона бездоганно володіла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати відкрити свій дар на сцені Михайлівського театру, спектаклі якого йшли тільки французькою. Підписано контракт, є вже перша роль Сафо в однойменній п’єсі Альфонса Доде, є запрошення від відомої французької акторки Джейн Гаддінг на ангажемент у паризькому Théâtre du Gymnase, є блискучий дебют на сцені і є протестний виклик родині, світському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрів» і готова розраховувати тільки на себе, на свої власні сили. Отже – розрив із родиною, із нареченим – гусаром лейб-гвардії, із яким вона офіційно була заручена, а головне – це виклик усій петербурзькій знаті. Як це так, ім’я родовитої іспанки з’явиться на театральних афішах – хто із благородних сімей посміє породичатися з акторкою? І раптом Естрельїта закохується з першого погляду в «шейха з орієнтальної казки» – князя зі стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша.

Нарощуються нові витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельїта-Кармен не уявляє собі життя.

Повертається з Персії ротмістр Кисілевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекає. Адже вони заручені. Невже цей князь Іскандер посмів прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованої і обуреної поведінкою Естрельїти публіки? Для гордого лейб-гвардійця нема іншого виходу: дуель! На щастя, ротмістр не вцілив у князя, а князь Іскандер прострілив лише гусарську шапку. Але Естрельїті залишатися в Петербурзі не випадало. І вона збирається в далеку дорогу – в Персію. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким Естрельїта в Петербурзі заручилася.

Повернення до Києва, щоб зібрати речі в дорогу, зустріч під час ранкової служби Божої в київському костелі з дядьком Еугеніо, який прибув в Україну в пошуках зниклої небоги, переодягання в чоловічу одежу – і перед Естрельїтою прослалася повна небезпек, переживань і пригод дорога до далекої Персії. Її суджений ще залишався в Петербурзі, тоді як його наречена з’явилася в сім’ї старовинного княжого роду Ахеменідів, який сповідував зороастрійську традицію віри й поклоніння Світлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персії для того, щоб її проголосили членом давнього славного роду ібн Куруш Гакгаманішів, а відтак скласти велику обітницю бути поклонницею Святого Світла.