Kitobni o'qish: «Світован»

Якщо спиш просто неба, ніч не здається такою темною.

Прочитане в давній книзі.

Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вітер, спитай небо, спитай землю – землю страждання і землю улюблену – хто ми? Ми – Земля.

Напис, вибитий у древньому храмі народу майя.

Метелик, який не хотів відлітати

Голос у слухавці був старечий, деренчливий. Геть вицвілий, вивітрений часом голос.

– Пане… Не знаю, як вас називати…

– Можна й не називати. Кажіть, – приохочував я.

– Ви пишете, правда?

– Пописую щось.

– А я малюю. Все життя малюю. Щось удається, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очі. Ми, художники, промовляємо барвою… – слова його, як і голос, були теж безбарвні. Слова маляра. – Я вас упізнав на світлині в книжці… Ви вже інший на позір, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чіпляються оком. Розумієте?

– Розумію, – згодився я, хоча направду не розумів, про що йдеться.

– Ні, я вас не малював… Але я малював старого. Того діда, що був тоді з вами. Там, на горі, під розложистим горіхом. Ви варили з яблук сироп.

– Мед. Яблучний мед.

– Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто він був?

– Хто? Я й досі цього не знаю.

– Як? Ви ж пишете про нього.

– Пишу, щоб зрозуміти. Але так доконечно й не збагнув, хто він був.

– Гм… Розумію. Я теж, чим довше живу, тим менше розумію деякі речі. І взагалі, деякі свої картини, котрі всі вважають найкращими, мені кортить затулити веретою, а благенькі етюдики в декілька мазків готовий розглядати годинами. Аж очі сльозяться від напруження… Знаєте, той портрет фактично був першим. Доти я займався розписом, декором. А коли побачив того чоловіка, руки самі засвербіли до роботи. До справжньої роботи… Я сидів збоку і спостерігав. Бачив, як він легко торкався до всього, як пером, як пензликом. І поглядом проникливих очей, здавалося, міг злагіднити залізо. Хоча внутрішньо був твердий. Був якось у собі і в просторі водночас. Це важко пояснити. Є люди, які щось знають, і є люди, які знають щось. Це щось і відчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сів метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не відлітав. Довго не відлітав. Доки дід легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зріднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном. І там буде ця робота. Цікаво, як би ви назвали її?

– Хіба конче треба все якось називати?

– Такий порядок. Так вимагає виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.

– Тоді, – сказав я, – так і назвіть: «Метелик, який не хотів відлітати».

– А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому світі.

– Не тільки у світі, але і в книгах. «Що менше слів, тим ліпша книга», – казав він.

– Хто? – запитав художник.

– Той дід із метеликом.

– Цікаво. Дуже цікаво… про книгу. А про малярство… про малярство нічого не говорив? Не пригадуєте?

– Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, і, коли вийшли з ялинника на простір, відкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипів жовтогарячим дроком, між травами золотими змійками звивалися пішники, громадилися стада сірих валунів. Камені були як живі: здавалося – встануть і підуть. А на самому споді долини сліпуче яскріло дзеркальце озера. Мій супутник, той старий, витер спітніле чоло і сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так він тоді сказав. А ще говорив, що метеликів розмальовує Бог.

– Гарно казав. Із цим я згідний цілим своїм серцем… Не раз безсонної ночі думаєш: навіщо ти все це малював? Для чого дурив когось навіяними верескливими мальовидлами? А найперше – самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, і покладеш перед Ним на поріг?

– Перед ким?

– Перед тим Верховним Малярем. Перед ким же ще? – Голос його сікся ще глибшими тріщинами.

– Де буде виставка? – запитав я, щоб перебити сумну нуту.

– Спочатку в Братиславі. Потім, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопію. Тепер така техніка, що навіть волосинки від пензля передає, як справдешні. Радо перешлю вам, куди скажете.

Я подякував і назвав адресу, хоча копій не люблю. Ніяких.

Чоловік на тому кінці дроту довго і важко мовчав. Нарешті зібрався на слово:

– Тоді, коли я малював, метелик непорушно сидів на його руці. Аж поки я не докінчив, не відтворив пензлем розпис його крил. А тоді він злетів. Мені здалося, що старий щось йому шепнув. Уста за густими вусами ворухнулися – і метелик грайливо спурхнув з його руки. Як гадаєте, може таке бути?

– Може, – відповів я, і тої миті звук у слухавці обірвався. Може, й добре, бо в таких випадках не знаєш, як прощатися.

За тиждень я й справді дістав бандероль. І хоч картина була на пластику, я сприйняв її одразу – до болю знайому сильветку. Це був він. Його свіже, як промиті дійки, лице, його піднесене чоло, проникливі, мудрі очі… Вони завжди неспішно й чіпко затримувалися на тому, що споглядали. Щоб увібрати в себе, обгорнути предмет приязною увагою, проникнути нутряним зором у приховані глибини. Тепер він дивився так на метелика, що присів спочити на його рукав і довго не покидав прилюбне місце…

Був вечір, сідало сонце. Портрет я прихилив до стіни на столі. Місяць, що зійшов над Ловачкою, скісним променем засріблив малюнок. І в тому прохолодному живому сяєві він ожив. Спочатку сиві патли чуприни й бороди, потім очі і, нарешті, вуста, що, здалося, ворухнулися: «Доброї вам години!» Так він зазвичай вітався з людьми…

Й оте благословенне літо ніби знову озвалося теплою росою на ковзких квітках портулаку, війнуло солодкавим запахом лози, в якій ми пекли з ним картоплю.

З висоти (чи низини) своїх років я вертаюся в ті дні світящі, що стали для мене живим намистом пізнання. Пам'ять дивним чином зберегла їх свіжість, пересіявши полову пережиття.

Ці одробини спогадів – про нього. Про того, хто різьбив тоді мою душу.

Злоба дня

О, моя нестримна, моя розхристана юносте! Моє кипуче ювенальне море, що весь час шукало нові живлющі струмки!

Усе найкраще приходить несподівано. Втім, усе найгірше – також. Якби ми годні наперед розподілити в рівних частках свої щастя і нещастя! Наш Учитель, аби пом'якшити вразливість нашого нерозумного тривку, заповідав: кожному дневі – своя злоба. Себто застерігав, що не варт бідувати бідою, яка ще не прийшла. Чи вже проминула. На один день достатньо й однієї злоби-жури. І переживання, гнів до заходу сонця мають вивітритися із твого серця. Та де міг це розуміти тоді я, поривний, амбітний, романтичний молодик, що іншу «злобу дня» обрав своїм служінням.

Так тоді модно було називати писанину в газетах, які, рясно нахапавши приказок із Біблії, запекло боролися за уми і серця, спростовуючи попасом закони тієї ж Біблії. У тій армії борзописців був і я скоростиглим багнетом-пером, що набирало все більшого розгону і плідності. Підохочений читацькою увагою, я вергав на газетні шпальти ріки словесної повені, повчав, наставляв, критикував, висміював, клав на місце, погрожував, попереджав, давав останній шанс виправитися. Вищому комсомольському начальству це імпонувало – зручно загрібати жар чужими руками. В обласній молодіжній газеті я зажив слави відчайдушного фейлетоніста, який з каменя витисне іронію і сарказм. Вельможі з партійних кабінетів на це поблажливо всміхалися крізь зуби, мовляв, нехай собі цуцик дзявкає на короткому повідку. Аж поки потішний песик не цапнув за литку.

Бідолашний редактор, блідий, як пізній гриб, хрипло кричав: «Ти, хлопче, замірився на святе! Гадаєш, ти їх прописав? Ні, ти собі підписав вирок. І мені…»

То був нарис про комсорга з гірського селища, інваліда афганської війни. Тямущий, ініціативний хлопець, але «зі своїми мухами в голові», як про нього казали в райкомі. Кілька тих «мух» я й запустив у свій нарис, і їх, на біду, не вловило редакційне сито. Серед його сміливих, жорстких фраз була й така: «Коли партія каже «треба», я запитую – кому?» Власне, вона і спричинила вибух. Мого героя одним махом вигнали з комсомолу й понизили з механіка до слюсаря. Редактор мав захищатися на бюро. Єдиним виправданням йому міг бути лікарняний, на якому перебував у день виходу газети. Наді мною збиралися градові хмари, невблаганно наближався момент істини.

«Тобі краще кудись зникнути, – чомусь пошепки радив редактор. – Їдь на БАМ, здайся в армію, вчини дрібний бешкет у ресторані і відсидиш півроку «на хімії»… А про газету можеш надовго забути. Відтепер не ти, а про тебе будуть писати. У шнуровану папку…»

І я, вчорашній студент, який не встиг ще натішитися першими зарплатами й гонорарами, написав заяву на звільнення. Забрав теку з газетними вирізками (мої вирізки – мої виразки!) і побрів у гуртожиток. Не здогадуючись, що злоба дня випустила тільки перший свій пазур.

Переходячи міст, я побачив на набережній її. Ту, яка останні п'ять років владно жила в моєму серці, ділячи його з газетою. Ба, навіть більше, – тоді я хибно вважав, що, пишучи, ти маєш уявляти свого бажаного читача. Я при цьому уявляв її – сміхотливу чорнявку з ясно-сірими очима і вередливими, як шийка порцелянового глечика, губами. Я писав для неї, складав слова і речення, свої головні на той час скарби, до її засмаглих струнких ніг. Вона вже вважалася моєю нареченою, остаточне поєднання мало ось-ось оформитись. Її двоюрідна сестра недавно натякнула, що від мене чекають пропозиції. Серцем я давно поривався до цього, але обставини були ще такими сирими, ніякої облаштованості. Завоювавши серце дівчини, я відчайдушно завойовував газету. Тепер, коли нарешті почало щось складатися, я був готовий до одруження. Але, виявляється, не була готова вона.

Там, на набережній, її підтримував за стан молодий чоловік, до якого вона довірливо хилилася. З несподіваним жалем я подумав, що ніколи чомусь не дозволяв собі з нею на вулиці такої фривольності. Вони всміхалися одне до одного. Ми теж із нею весь час сміялися. Я знав: щоб прив'язати до себе жінку, треба смішити її… Але їх сміх був інший – сміх без жартів, просто від утіхи близькості. Може, це якийсь родич, невідомий мені, – хапався я за рятівне припущення. Але тої ж миті, як за зловісним сценарієм, вони зупинилися й поцілувалися. Як голуби – коротко, звично, ніби між іншим. І далі пішли. А я вкопано стояв. І якби міст піді мною тріснув і завалився – мене б це здивувало менше, ніж видиво, що відкрилося щойно моїм очам. Спантеличений і обікрадений, я оглянувся довкола, ніби хтось мав мені щось пояснити. Але люди відчужено несли в очах свої клопоти. День заходив у полудень, заливаючи літеплом вуличну шамотню.

Всі кудись ішли. Я теж пішов. Від чого я йшов і до чого, за чим і куди? Ноги самі повели мене в гуртожиток – єдине тепер пристанище в цьому місті. Мабуть, я йшов із невидющим поглядом, бо хтось із зустрічних гупнувся мені в плече і сказав: «Іди, йди, там тебе вже чекають». Це мене ніяк не пройняло, бо сам я нікого й нічого не чекав.

Біля вахтерського бюрка стояв цибатим журавлем Скурпульон. Так ми поза очі називали відставника-коменданта. Після того, як він біля кімнати аспірантів-біологів знайшов якогось химерного жука, настромив його на сірничину і бігав коридорами: «Скурпульон! Скурпульон! Обнаглєлі до крайності умнікі. Ужо скурпульонов разводят в гуртожітії!»

Це був ще той «боєц». Якось я стояв у черзі до бочки з пивом, а Скурпульон на ящику збоку допивав котру вже гальбу. Розімліло кліпав такими ж жовтими, як пиво, очицями і розповідав сажотрусу, що стояв із велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» – «Нащо?» – ліниво поцікавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашізма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам із гітлєр-югенда! Ім далі ржавіє австрійскіє карабіни без патронов, і ета соплівая пацанва двінула на нас со штиками. Представляєш? Нам тоже било жалко на ніх патронов. Ми раскаталі по уліце бочки с солярой і подожглі. Гітлєрьонки іспеклісь зажіво. Ми добівалі іх лопатками… А потом я взял Рейхстаг. Но тєбе, чадная голова, ето не понять». – «Чому ж, – мляво озвався коминар. – Я чув, що в Німеччині всі щось брали. Не вертатися ж із такого світу з порожніми руками…»

Тепер Скурпульон із зловтіхою рявкнув до мене: «Явілся – нє запилілся! Вот коробка с вашімі вещами, комісіонно перепісаннимі. Можетє сверіть со спіском. І чтоби через десять мінут духу вашого здесь не било!»

Я не мав ні сил, ні бажання щось вимовити. Запитували очі.

«Что-то нє понятно? – чвиркав слиною Скурпульон. – Ізвольтє – об'ясню». – Дістав аркуш, дмухнув чомусь на нього. – «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стєнє вверєнного мнє гуртожітія бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожності прі масовом бросанії с окон зажжонних газет в связі с побєдой кієвского Дінамо в футбольном чемпіонатє. Даже єслі ето і плод разгільдяйства, оно преступно по суті і кроєт в сєбє політіческій подтєкст. Ізходя із етого, совєт гуртожітія постановіл лішіть всєх подозреваємих в содєянном права прожіванія. Спісок прілагаєтся. Деньгі, уплоченниє вперьод, не возвращаются».

Я в списку був тринадцятим. Ну, звісно, яке ще могло мені випасти число!?

«Давай-давай! – Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробітний. – І скажі спасібо, что на дворє сейчас другоє время, а то загрємєл би ти годков етак на петнаццать, а может, і вовсє стал би под стєнкой, на которой флаг вісєл…»

Я не подякував, бо мене не зворушував час надворі. Зате надворі було більше повітря, якого мені гостро забракло. І я хиткою тінню просочився крізь залізну вертушку дверей.

На вулиці чомусь обернувся і глянув на стіну. Там із закіптюженої цівки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабіч центрального входу висіли завжди – і в свята, і в будні. Один із них згорів і був замінений на новий. Зате в мене продовжувало щось горіти всередині. Діймала згага і спрага. Я рушив до кіоску. Тут мене наздогнала вахтерка і мовчки простягла папірець. Телеграма. Я пробіг очима бліді, танцюючі рядки: «Військових маневрах Двіна загинув…»

Я не хотів читати далі, зібгав папір у жмені, ніби його не було. Ніби адресувалося не мені – я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто міг загинути на Двіні. Недавно він написав мені звідти листа. Найближчий мій друг, ще зі школи. І в університет ми поступили разом. Вірніше, він пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсім його. Чи то пак, зовсім не його. Тому після університету й завербувався в армію офіцером політвідділу – відвойовувати свою долю. Не хотів більше дурити себе, «дотягуватися» до мене…

А моє серце, мабуть, таки належало трьом: слову, їй і йому, моєму сердечному другові. Тоді я ще не знав простої істини, що особисте щастя – це спілкування з близькими тобі по духу. І давнє слово «совість» це і є «вість» про існування десь спорідненої душі, про пов'язаність вашу невидимими нитками. І що правдива радість – це радість у бутті іншого. Со-вість: со-братня, со-радісна вість, що йде від душі до душі…

Мені це невдовзі відкрив чоловік, що називав себе Світованом. І ця повість, власне, про нього.

Нас б'є те, що найдорожче для нас. Слова на сірому поштовому папері добили мене остаточно. Коли нас заскакує якийсь клопіт, ми спрямовуємо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха – душа розривається між ними. А коли одночасно три-чотири – душа завмирає в сум'ятті. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповідав нам: кожному дню – своя злоба. Приймай не більше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..

Я пішов набережною. Ріка текла в один бік, людський потік – в інший. Липи скрадливо шуміли щось про своє. Ріка нагадала мені, що я хочу пити. І я зійшов через борщівник до зарінку й напився навколішки, як звір. Вода принесла на мить якусь ясність. Я зрозумів, що не маю куди йти. І не хочу. Я ліг у траву і заплющив очі, бо повікам було важко навіть кліпати. Нічого не думалося, спалахували й мерехтіли якість обривки картин, тіснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потім я спав. Довго спав – решту дня, вечір і цілу ніч. Але сон цей не був сном – я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очі. Трава холодила тіло, одяг був мокрий від роси, і розпашіле обличчя було мокре. Я облизав губи – солоні. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча раніше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок від ріки, і з моїх очей текла інша ріка, що починалася десь у задубілих грудях, у скам'янілій душі. Ріка гіркоти.

Потім прийшло щось живе, обережно дихнуло мені в лице, облизало його. Гумові губи, шерехатий лагідний язик. Пес, а радше кінь чи баран, – ці тварини люблять сіль. Гіркої солі на моїх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пішла собі, а я добував ніч. Ніч, що дніла в мені і не віщувала ніякого просвітку дня.

Але день прийшов. Перший промінь лизнув росяні стебла, ковзнув моїм остудженим чолом, зарожевив пергамент повік. Зацокали об бруківку підбори перших пішоходів. Я зібрався на силах і підвів своє очужіле тіло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знає куди йти, йде на вокзал.

Неподалік від гуртожитку першим, кого я зустрів, був Толя. Ми жили в одному блоці. Він вертався з нічної зміни. Неголений, невиспаний, але з незмінним блиском в очах. Толя був інженером і комсоргом, з тієї ж когорти непримиримих, що й мій герой-афганець, з якого і зчинилася ця шура-бура.

– Старий, я про все в курсі, – крикнув Толя звіддалік. – Що тут скажеш? Я не люблю лірики, мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе…

– Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? – мляво запитав я.

– Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.

– Вважай, що я вже на дні, – зітхнув я. – На дуже глибокому дні.

– Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.

– Це філософія тих, хто весь час на плаву.

– Це філософія мого діда. Послухай… – пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. – Дід – ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.

– Що за дід? – поцікавився я для годиться.

– Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід – бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патріархальщина!»

Я згадав того діда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутністю.

– Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого діда, скажу: «Вам привіт від Толі!» А далі що?

– А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.

– За що?

– А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося – Дзержинський… Не тели їжака, старий. Я діло кажу.

Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.

– Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет – батарейки, леза, олівці, сірники…

– Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останніх сил. – Бо тоді підемо до діда обоє.

Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.