Kitobni o'qish: «Поезії 1929-1940 років»

Shrift:

ФОКСТРОТ

Дугою вигнувшись, дає струна тупа,
Немов краплині, впасти чорній ноті,
І ось улесливо з оркестру накрапа
Мелодія в розбещеній скорботі,
І люди йдуть, згинаючись в фокстроті,
Ламаючись у нерухомім па.

І скрипалі бліді помалу
З скрипок опуклого бокалу
У залу, як в тремкий сосуд,
Переллють прелюд.
Забився в похоті прелюдній
Цей крок лисиць, меткий фокстрот.
Цей такт,
Цей тракт хитких істот,
Цей акт одвертий, акт прилюдний,
Цей неймовірний акт.

Шматуй же крок, труси людей ти,
Кохання механічний знак!
Уже на чорнім горлі флейти
Заходив худий борлак.
Струна, як бич, пече банджо,
І стогнуть скрипалі,
Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,
Як ртуть в гарячім шклі,
Щоби, упавши з висоти,
Запавсь, зім'явсь, зібгавсь.
Щоби розкрилися роти,
Роти голодних павз.
І захлинувсь астмічний такт,
Що рве, як рану, рот.
Цинічний акт, прилюдний акт,—
Розчавлений фокстрот.

Ах, солодійництво примар
В розгойданому мюзік-холі!
Віолончелі стегна голі,
І хтиві талії гітар,
І жирний ляпас підошов,
І крок кривий, як корч.
Ну, що ж,
         така людей любов,
Випростана сторч!
Хитаючись, любов іде,
До рота влипши ртом.
Любов людей, любов людей
Трусить животом,
Животом і клубами,
                   губами ботокуда,
Губами, мов окравками
                   скривавлених лахміть.
То, поспішаючи, стенографують люди
Каракулями шімі свою коректну хіть.
У стоккато шуму шімі,
Спотикатись в шумі шімі.
Це – любов.
Ось така ти в шумі шімі,
У строкатім шумі шімі
Ти – любов!

1929

ЕЛЕГІЯ АТРАКЦІОНІВ

Із чорного стебла баска
сівба важких басів,
і флейти метушня баска
на рині голосів.

Різкий плижок, зухвалий скік,
сухий, як дріб, галоп,
і флейт одчай, цих флейт баских
над ямами синкоп.

Крутися, світ, крутися, цирк,
крутися, карусель!
І гостроверхий фейерверк
злітає над усе…

І день – у смерк, і ніч – у смерк,
і серце – нічичирк.
Крутись, скажений фейерверк,
крутись, скажений цирк!

І око юрб проколоте
на шпагах тисяч ламп.
Крутись, прокляте коло те…
Такт!
Темп!

Чи, довго прокрутишся так тут,
невже не впадеш,
невже?
Кожен вигиб і темпу, і такту
віддрукує капельмейстерський жест.
Віддрукує і занотує: стій!
На кожну ноту, на ту є
карб
свій.

І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб…
Товаришу,
друже,
братику,—
в кожного є свій карб.

Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.

Серце! Крутися, хитайся, хитайсь,
вигинайсь шкереберть!
Із губ акробата-китайця
струмочком сповзає смерть.

Захлинувся ковтками конвульсій,
завертівсь на блискучій косі,
і зчепилися в спільному пульсі
серця
усі.

Горло горбом напнеться,
втнеться крик,
як звисне, мов флаг, із трапецій
чорний людський язик.

Скрикне тоненько панійка…
Тоді націляйся й лети,
в зойки розпачливі, паніко,
зімни їхні голі роти!
Слину і сльози виточи,
губи в гримаси зміси!
Розгойдались, мов трупи на ниточках,
голоси.