Kitobni o'qish: «Не судилось»

Високоповажному артистовi Миколi Карповичу Садовському присвячує автор

Дiйовi люде

Iван Андрiйович Ляшенко — 60 лiт, багатий пан, але зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-українськи.

Анна Петрiвна — 40 лiт, його жiнка; закида часом по-українськи, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий.

Зiзi — дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт.

Михайло — син їх, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун.

Павло Чубань — його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж.

Жозефiна — швейцарка, учителька.

Катря Дзвонарiвна — дiвчина молода, селянка.

Горпина Дзвонариха — її мати, недужа й слаба.

Дмитро Ковбань — парубок, годованець Дзвонарiв.

Пашка — подруга Катрi.

Степанида — покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома — жид, орендар.

Харлампiй — старий лакей.

Аннушка — покоївка; вертка на всi заставки.

Селяне, соцькi, парубки, дiвчата, дворовi.

Дiється на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв.

Мiж 1-ю i 2-ю дiєю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю — мiсяць; мiж 3-ю i 4-ю — два мiсяцi.

Дiя перша

Панський садок. Налiво вiд слухачiв — стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом — вулиця. Просто — дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок.

Вихід  I

Михайло, розкiшне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча.

Михайло (курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов. (Потягається). Та з цiєю дрiбнотою нудно й воловодитись… тiльки Павло й зможе!

Голоси (за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!

Павло (за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.

Голоси (за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа!

Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, — здається, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною.

Зiзi (здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!!

Жозефiна. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr¹ .. . Вi не карош!

Зiзi. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!

Жозефiна. Вi не рвi!

Михайло. Не руш собаки! Лиши менi зараз!

Зiзi. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Бiга, трiпле платок, а собака рве).

Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!

Зiзi. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!

Михайло. Чекай же! (Устає).

Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна.

Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).

Павло (з-за вiкна). А це коло бича — обiд, бачите? То вимовляється — р-р-р-р! Кажiть!

Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!

Михайло. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працює. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографiї ради… А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi — карi, але глибокi, темнi; а погляд — такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тiльки мiж брiвок рисочка; вона надає i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було її; треба б довiдатись через Пашку.

Вихід II

Анна Петрiвна пiд руку з Бєлохвостовим.

Анна Петрiвна (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.

Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere² ; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать — сейчас подлецом выругает.

Анна Петрiвна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?

Михайло (схоплюється). А, мама! Микола! (Цiлує у матерi руку, а з Миколою обнiмається). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там.

Анна Петрiвна. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира i вступа в хату).

Михайло. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!

Бєлохвостов. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?

Михайло. Ще не зовсiм.

Бєлохвостов. Передержка или диссертация только?

Михайло. Дисертацiя.

Бєлохвостов. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?

Михайло. Нi туди, нi туди.

Бєлохвостов. Как так? Свободным художником? Sans profession?³.

Михайло. Sans profession!

Бєлохвостов. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?

Михайло. Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, — на користь народовi!

Бєлохвостов. А! Ты хлопоман еn forme?⁴. У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?

Михайло. Видуманий? Для неука дуже легкий спосiб зрiкатись: не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали! Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо ми руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писi! Живеш в Українi, то знай її й мову!

Бєлохвостов. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement⁵, с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement:⁶ кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєтьих, я — за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher⁷, приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!⁸.

Михайло. Стара байка! Хто тобi казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-цi, проше: я стою бiльш за просвiту, нiж ти! У вас тiльки накрадено високих слiв: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цiвiлiзацiю — на словах, а в серцi її ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi — про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її пiд один аршин — вадить i кравцевi, i сукнi, — то це кожному звiсно. Кожному народовi бажається виробити собi такi форми, у яких йому найпридобнiше. Кожному народовi у своїй власнiй одежi найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду!

Бєлохвостов. Однако ты красноречив. Je te feliete⁹ — прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.

Михайло. Ви всi вихваляєтесь любовiю до всього люду, — брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiхуєтесь, що — цiлий свiт.

Анна Петрiвна (виходить з офiцини; до Павла). Кiнчайте-бо швидче з дiтьми та йдiть до нас!

Бєлохвостов. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!

Анна Петрiвна. О чем это у вас тут спор?

Бєлохвостов. Об украинофильстве. Знаете, Мiсhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.

Анна Петрiвна. Миша мой молодец! (Цiлує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; этим пренебрегать нельзя.

Михайло. Для чого заставляєте ви мене пiдлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.

Анна Петрiвна. Вот этой эксцентричности не люблю: там только й делают карьеру… да еще при таких связях, — не правда ли, Nicolas?

Бєлохвостов. Certainement¹⁰.

Михайло. Хто за кар'єрою ганяється…

Анна Петрiвна. Ну, вот, вот…

Бєлохвостов. Да вы, сherе soeur¹¹, не наседайте! Уляжется!

М й х а й л о. По собi судиш?

Бєлохвостов. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обнiма його). Мы еще с тобою на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне — одобряю.

Анна Петрiвна. Тоut a fait charmant!¹².

Вихід III

Тi ж i Жозефiна й Зiзi.

Жозефiна. Маdаmе! С'еst imроssiblе аvес Zizi!¹³.

Анна Петрiвна. Ах, вечно с жалобами… Qu'est-ce qu'il y a la?¹⁴.

Жозефiна. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе"¹⁵.

Анна Петрiвна. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!¹⁶.

Михайло. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена!

Анна Петрiвна. Что за выражения? Зiнька! Паскудство!

Бєлохвостов. Зiнька? С'еst joli!¹⁷.

Михайло. Нехай буде й по-модньому — Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна калiка!

Бєлохвостов. С'еst trор fогt!¹⁸. Милый, резвый ребенок, не больше!

Анна Петрiвна (до Михайла). Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.

Зiзi проходить здаля.

Зизи, Зизи! Ступай сюда!

Зiзi пiдходить з опущеними очима.

Анна Петрiвна. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Бєлохвостов. Ах, mа соusinе¹⁹, не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

Зiзi (пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.

Анна Петрiвна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.

Михайло. Ne vous chagrinez pas!²⁰.

Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).

Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.

Павло (за вiкном). Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!

Вихід IV

Пашка i Михайло.

З школи виходять дiти з книжками, кунштуками²¹; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить i озирається кругом.

Михайло (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

Пашка. А вчитись до школи.

Михайло. Хiба?

Пашка. Авжеж! Думаєте — стара?

Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?

Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.

Михайло. А трудно здалося?

Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

Пашка. Добре. А що, вам подобається?

Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!

Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.

Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

Михайло. Хто ж це?

Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).

Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?

Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).

Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

Михайло. Овва! Злякались!

Пашка. Нi, далебi, — вiн страшний!

Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?

Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!

Михайло. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.

Пашка. Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, — боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?

Михайло. Невже питала?

Пашка. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас…

Михайло. Брешеш!

Пашка. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смiється).

Михайло. Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!

Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрi були. Ну, прощавайте ж!

Михайло. А ти куди тепер?

Пашка. Пiду до Катрi; може, витягну.

Михайло. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.

Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

Михайло. Будь ласка!

Вихід V

Михайло i Павло.

Михайло (до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?

Павло (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

Михайло. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приїхав.

Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

Михайло. Може, сигари хочеш? Добрi.

Павло. Цур їм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче!

Михайло. А сигари — ласощi? (Подає тютюн).

Павло. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiї.

Михайло. По-твоєму — кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, їй-богу!

Павло (закурює). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох.

Михайло. А! La proprilete c'est le volt?²². Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли її знищать? Егоїзм — пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов!

Павло. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?

Михайло. А що? Може, зречешся од цiї сили?

Павло. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари — своїми iдеями, своїми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею.

Михайло. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!

Павло. Та от… вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

Михайло (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити.

Павло. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь…

Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради…

Павло. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть… Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

Павло. Не за бидло… а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико — ви зараз i ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача… Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, — i пiдбите навiки.

Михайло. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав!

Павло. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi…²³.

Михайло. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий!

Павло. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi своїх, нi чужих нервiв… щоб, бува, несподiвано не закiнчити своєї справи мерзотою…

Михайло (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!!

Павло (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!