«Intermezzo» kitobidan iqtiboslar

Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягннi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.

"Мiж людьми, як мiж вовками".

Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

...життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже.

Так добре було б стати "нічим" - безгласним, непорушним спокоєм.

Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...

Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.

Cтулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину.