Kitobni o'qish: «В дорозі»
В дорозі
Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся – небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло… Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» – хiба вiн звався коли iнакше?
Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова – все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа – се були день або нiч, зима чи лiто – час зручний або незручний задля роботи; жiнка – товариш чи ворог, пiсня – лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своїх прав, зсушили молодiсть…
Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс – такий приїхав вiн в город.
Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.
А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути.
Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.
На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок – чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.
Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтхнув i Кирило.
Невже вiн сього нiколи не бачив?
Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi…
Довго не мiг заснути.
На другий день прокинувсь пiзно – i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi.
– Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?
– Ай!
Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку злилось з рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i – стало пусто.
Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.
Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.
Взяв шапку.
День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину – i подався на луку.
Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти» щось наче змив з нього вчорашнiй дощик – через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердiй стежцi, вiдчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов’язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв.
Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те «ай!», сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке.
Кирило простягнув руку.
– Я налякав вас уранцi?
Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.
I знов Кирило почув у собi чудне щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть.
Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо не мiг знати, що в сьому домi є така… «Яка така?» – «Ну, така, така… панна Олена…» – «Олена?» – «Хiба не вгадав, що її звати Олена?» – «Ха-ха! А може, i не Олена?» – «Ну, то Наталя». – «Якраз! Ха-ха!» – «Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя…» – «Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро». – «Ба нi, не так…» – «Петро, Петро, Петро…»
