Kitobni o'qish: «Сміх»
Сміх
Оповідання
Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала:
– Ви ще не одчиняли віконниць?
Варвара кинула стирку і наважилась бігти.
– Зараз поодчиняю.
– Ні… ні, не треба… Хай будуть зачинені цілий день! – бистро й налякано наказала вона наймичці.
Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя.
– Сьогодні десь неспокійно в городі. Лихі люди ходять тепер раз у раз по вулицях. Коли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на базар. Чи в нас є що варити?
– М’яса нема.
– То нічого. Обійдеться… Варіть, що є. На вулицю ж не виходьте і нікого не пускайте в хату. Нас нема вдома… розумієте? Усі виїхали. Хіба хто з знайомих, то інше діло.
Пані Наталя говорила ті слова притишеним голосом сливе на вухо Варварі, а її ясні короткозорі очі неспокійно тоді блукали.
Коли Варвара вийшла, пані Наталя розглянулась по хаті. В хаті стояв присмерк, і тільки жовті смужечки світла пробивались крізь шпари зачинених віконниць та розтягались в повітрі каламутними течійками. Пані Наталя поторсала залізні прогоничі од віконниць, поправила гайки і тихо посунула в інші хати, зігнута і біла, як мара. Оглядаючи всі віконниці од вулиці, вона прикладала часом до вікна вухо і напружено слухала. Звідти неслись якісь невиразні, змішані згуки, що видавались їй часом незвичайними та тривожними.
Вона думала про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Мало ще топтали людей кіньми, не доволі пролили крові, – треба було ще нацькувати темний народ на інтелігенцію. Скільки вона прохала чоловіка: поїдьмо куди на сей час, заберім діти – не схотів… і от тепер дочекалися… Ах, боже! І за що ж? Їй мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище. Так, адвокат Валер’ян Чубинський… Се прізвище було ненависне поліції, й тепер воно стояло у списках…
В сусідній хаті почувся дитячий регіт і крик.
Пані Чубинська кинулась туди.
– Тс! Цитьте!.. Ах, боже мій! Перестаньте ж кричати!..
Вона розпучливо махала широкими білими рукавами, як птаха крилами, а коло блідих уст лягли у неї складки невимовного болю. Вона зацитькувала дітей і озиралась на вікна, немов жахалась, що ті живі голоси долинуть крізь них на вулицю.
На поміч прийшла Варвара. Її спокійні рухи, з якими вона вешталась по хаті, збирала одежу та натягала дітям панчішки, певний, важкий хід босих ніг, поважне обличчя – все те навівало на паню Наталю спокій. З такою вірною, розсудливою людиною було немов безпечніше.
– Ви були, Варваро, на вулиці? – поспитала пані Наталя.
– Ні, не була. Постояла трохи на хвіртці.
– Що ж там… спокійно?
– Та так… Приходили якісь люди, питали пана.
– Люди приходили? Які ж ті… люди?
– А хто їх знає… люди…
– Що ж у них… було що в руках?
– В руках? Ціпки були.
– Ціпки?
– Я сказала, що пана нема… Усі виїхали.
– Добре зробила, Варваро, добре… Пам’ятайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає… Ах, боже!..
– Варваро! Варваро-о! – почувся з столової роздратований голос пана Чубинського. – Чому досі віконниці не одчинені?
Пані Наталя затримала рукою Варвару і метнулась в столову.
Там стояв напіводягнений чоловік її і жмурив посліпуваті очі. Він ще не встиг накласти окуляри, погано бачив, і лице його серед білявого волосся здавалось змішаним і пом’ятим.
– Валер’яне, милий, нехай так буде… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я тебе сьогодні нікуди не пущу…