Kitobni o'qish: «Подарунок на іменини»
Подарунок на іменини
Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.
– Фу-ти! Бардачнi звички!..
Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.
– Сусанна!
– Несу! – обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.
Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.
– Мусила грiти… все прохололо…
– А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках…
Сусанна зробила великi очi.
– Де?
Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.
– Бардачнi звички!..
– Цс… – цикнула жiнка на нього, – там Доря.
Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп’ячий голос, який безперестанку спiвав:
– Сiм раз по вiсiм – п’ятдесят шiсть… сiм раз по вiсiм – п’ятдесят шiсть.
Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.
В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.
Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини…
Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.
Бардачнi звички!.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках… А тепер – надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває…
Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.
Вона сердито вийшла з кiмнати.
Карпо Петрович жував i в задумi м’яко тарабанив пучками в стiл.
– Доря!
Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти.
– Тебе сьогоднi питали?
– З географiї п’ять.
– А ти часом не того… не бре-бре?
Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.
– Їй-богу, сам бачив… А Козероговi пару влiпили.
– Що се за Козерiг?
– Там один в нас… Дорька Сосновський…
– Вiце-губернаторський син?
– Ми його добре сьогоднi нам’яли. Аж кров носом пiшла…
Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство.
– Дорь-ка! – крикнув вiн строго. – Руш менi тiльки ще хоч разок – я тобi дам!..
Фу-ти, ну-ти, господи боже… вiце-губернаторський син…
Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.
Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.
– Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.
Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились, i що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер… Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його начальства. Який був вiн щасливий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..
