Kitobni o'qish: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1», sahifa 8

Розділ XII
Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

У цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:

– Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?

– Ізвідки би мали знати? – озвався один козопас.

– Так от, щоб ви знали, – вів далі хлопець, – сьогодні вранці помер відомий усім пастух, – він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.

– До Марсели, кажеш? – перепитав інший.

– Та вже ж не до кого, – відповів хлопець. – І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом, – гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи – понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду, хоч би мені завтра знов у село припадало.

– Усі підемо, – заговорили козопаси, – кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.

– Гаразд мовиш, Педро, – сказав один хлопець. – Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу – оце якось скабку в ногу загнав.

– Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі, – сказав Педро.

Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона – та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Саламанці й повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очитаним.

– Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється, – вів далі Педро, – і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.

– Не захмарення, мій друже, а затьмарення, – поправив його Дон Кіхот, – так говориться, коли сі два світила померкають.

Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці й оповідав далі:

– І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.

– Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний, – знов поправив Дон Кіхот.

– Дорідний чи доїдний – все на одно виходить, – заперечив Педро. – То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було: «Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох». Або: «Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки – ані капелини».

– Ся наука називається астрологія, – впав у річ Дон Кіхот.

– Не знаю, як вона там називається, – сказав Педро, – досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, кептарика вдягнув ще й ґирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник: і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли, – і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство: і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував: удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду – не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете.

– Не Іродових, а Яредових, – зауважив Дон Кіхот; прикро йому булу слухати, як той козопас слова перекручує.

– Іроди теж, буває, довго живуть, – відповів Педро. – Ви мені, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискіпуватись, то й за рік кінця не дійдемо.

– Вибачай, друже, – сказав Дон Кіхот, – я тебе недурно перепинив, бо одне діло Ірод, а друге – Яред. Зрештою, ти цілком слушно зауважив, що інший Ірод і Яреда переживе. Кажи далі, я вже більше не перебиватиму.

– Так от, паночку мій ґречний, – вів далі козопас, – жив у нашому селі один хлібороб на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь, окрім багатства незчисленного, ще й дочку-одиничку, що вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її: красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю у Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Марсела перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала: то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п’ятнадцятій весні, то хто було не гляне, всі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджувати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є.

– Правда, – озвався Дон Кіхот. – Кажи далі, бо історія таки дуже цікава, а оповідач із тебе, друже Педро, знаменитий. Кажи далі, зроби нам усім ласку.

– Аби мене Бог своєю ласкою не поминув, то головна річ. А далі, щоб ви знали, вже й сам дядько почав небогу вмовляти, щоб заміж ішла, зводив їй на очі гарні прикмети численних сватачів, що тільки вибирай собі до мислі, та дівчина затялася: ні, та й ні, ще їй не хочеться, рано ще голову собі зав’язувати. Дядько на ті її докази здався та й не дуже їй докучав: підбільшає, думав, то сама собі любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите, – і слушно вважав, – що негоже ті батьки роблять, котрі дітей своїх до того силують. Ну, гаразд, час собі йде, аж гульк – одного дня прибралась наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько та інші люди з села й одраювали її, та й подалася з сільськими дівчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась і вроду свою всім навіч появила, як юнацтво навколишнє, і з панів, і з хліборобів заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти – в тім числі був і сам наш небіжчик, що, казали, не просто любив її, а молився на неї. Не думайте, щоб, гуляючи отак по волі, без жадного нагляду й дозору, вмалила Марсела хоч на стільки честь свою дівоцьку, – навпаки, так цноти своєї пильнувала, що жоден із тих її зітхальників та зальотників не міг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надію подала, не то що волю його вволила. Правда, вона од пастухів не тікає, розмов із ними не уникає, поводиться з усіма ґречно та приязно, але як хто заведе, було, річ про женихання чи й про шлюб святий, законний, – зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неї, як камінь із катапульти. І така її поведінка багато в нашому краї лиха накоїла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своєю і вітливістю вона прихиляє до себе серця щирих закоханців, а гордістю і неприступністю до розпачу їх призводить, – не знають уже, горопашні, що їй і казати, тільки всі в один голос узивають її жорстокою і невблаганною та інші такі прізвища прикладають, що натуру її якнайкраще змальовують: щоб ви тут, пане, побули кілька днів, то почули б, як наші гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханців озиваючись. Тут неподалік буки високі ростуть, буде їх зо два десятки, так на кожному на корі гладенькій вирізане-викарбуване ім’я Марсели, а на одному ще й корона вимережана – то ясував якийся залицяльник, що Марсела гідна вінця краси людської. Тут один пастушок зітхає, там другий жалі виливає, звідси чути пісні любовні, а звідти – сумовитії співи. Той цілу нічку просиджує десь під скелею чи під дубом, очей заплаканих і на хвильку не склепляючи, все про неї мріючи та душею мліючи, поки сонце святе не встане; інший лежить усю днину літню гарячу десь на піску палючому, раз у раз тяженько зітхаючи та скарги свої ненастанні милосердним небесам посилаючи, – і над тим, і над сим, і над п’ятим, і над десятим вільно й безжурно тріумфує вродлива Марсела. А ми всі, що її знаємо, дивимось і виглядаємо – коли вже скінчиться те її гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту її вдачу і втішиться красою її несказанною? Все, що я вам розповів допіру, то щирісінька правда, отож вірю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якої іншої причини й наш Хризостом помер. Отож раджу вам, пане: сходіть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзів у небіжчика багато, а те місце, де він себе поховати казав, звідси недалеко, може, з півмилі буде.

– Є в мене така думка, – відповів Дон Кіхот. – Спасибі ж тобі за розповідку цікаву, я слухав її з великою втіхою.

– Еге, – сказав козопас, – я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаємо по дорозі іншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, і спочити пора, та лягайте краще в курені, щоб надворі рани, буває, не застудити. Правда, ліків я до неї приклав добрих, боятись нема чого.

Санчо Панса, якому вже давно осточортіли козопасові балаки, і собі став прохати пана, щоб переночував у Педровому курені. Дон Кіхот так і зробив, але цілу ту ніч промріяв, згадуючи володарку свою Дульсінею за прикладом закоханих у Марселу пастухів. Санчо Панса розташувався між Росинантом і ослом та зразу й захріп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, ніж згордованому коханцю.

Розділ XIII,
де завершується повість про Марселу й оповідається про інші події

Заледве світло денне почало струменіти крізь вікна сходу, як п’ятеро з шести козопасів уже встали і, розбудивши Дон Кіхота, спитали в нього, чи не роздумав він іти на пишний Хризостомів похорон; як ні, то вони ладні йому товаришити. Нашому рицареві того тільки й треба було; він одразу схопився і велів Санчові негайно осідлати коня та осла нав’ючити. Той хутко з цим ділом упорався, і всі бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милі, чи ні, як на перехреснім шляху зуспіли ще якихось пастухів, аж шестеро. Всі вони були в чорних кожухах, на головах мали вінки – хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубі ясенові ціпки. З ними їхало і шляхтичів двоє верхи на конях, у доброму дорожному вбранні, а позаду троє слуг піших. Як ізблизився один гурт до другого, привітались чемненько навзаєм і розпитались, хто куди прямує; довідавшись, що всім в одне місце треба, на похорон, побрались туди разом.

Один вершник обізвався до свого товариша:

– Гадаю, сеньйоре Вівальдо, що ми з вами не пожалкуємо, як на похороні трохи загаємось, бо то, напевне, буде велична церемонія, судячи з тих незвичайних речей, що розповіли нам ці добрі люди про небіжчика та про ту пастушку-губительку.

– І я гадаю так само, – відповів Вівальдо. – Я не то на день, а й на чотири дні забарився б, щоб тільки таку дивовижу побачити.

Дон Кіхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин відповів, що оце вранці зустрів він із товаришем тих пастухів у жалобних шатах і поцікавився, чого то вони так урядились. Тоді один пастух оповів їм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неї стільки юнацтва було закохано, і про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповів Дон Кіхотові ту самісіньку історію, що й Педро.

Поговорили трохи про се, а потім на інше звернули. Той, кого звали Вівальдо, спитав у Дон Кіхота, чого се він так уворужився, їдучи по такій мирній країні. На те відповів Дон Кіхот:

– Мій стан і моє покликання не дозволяють і не попускають мені їздити інакшим чином: вигоди всякі, розкоші та гулянки створені для розпещених двораків, а труднощі, тривоги та подвиги ратні призначені й приділені тим, кого світ називає мандрованими рицарями, серед яких найменшим єсьм аз, недостойний.

Скоро вони тії речі почули, зараз усі догадались, що він божевільний; щоб той здогад підтвердити і з’ясувати, який блуд на нього напав, Вівальдо знов спитав у нього – що воно таке, оті мандровані рицарі?

– Хіба вашмості не читали англійських літописів та хронік, – одрік Дон Кіхот, – що повідають про славетні чини короля Артура, котрого ми на своїм людовім кастильськім діалекті називаємо звичайно Артусом? Про нього по всьому королівству великобританському ходять старовинні перекази, буцімто він не вмер, а силою чарів у ворона перекинувся, і, як надійде слушний час, ізнов буде королювати, берло й державу в своїх руках тримати; тим-то жоден англієць і по сей день не наважується ворона вбити. Отож за часів сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарів Круглого cтолу, тоді ж завелися і голосні в історії любощі Ланцелота Озерного та королеви Джіневри, що мали собі за повірницю та посередницю поштиву двірську даму Кінтаньйону. Про те й романс є прокладений, його часто у нас у Гишпанії виспівують:

 
Ще за жодним паладином
Так ті дами не ходили,
Як за славним Ланцелотом,
Що з Британії приїхав…
 

І далі ще так любо та мило співається про його кохання та подвиги войовницькі. З тих же то часів почало рицарство помалу-малу по різних землях і краях ширитися і розпросторюватися, і поміж того рицарства найбільше уславились і звеличились діяннями своїми хоробрий Амадіс Гальський з усіма своїми синами та внуками аж до п’ятого коліна, бравий Фелісмарт Гірканський, достохвальний Тирант Білий, а також доблесний і непереможний левень Дон Бельяніс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в наші дні. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу і я, грішний, обрікшися тим самим оброком, що й усі вишменовані рицарі. Тим і блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнішої небезпеки, що пошле мені доля, і лягти кістьми, захищаючи принижених і окривджених.

Тут же подорожани остаточно пересвідчились, що Дон Кіхот обезглуздів, навіч побачили, яке його опанувало божевілля, і чудувалися з того непомалу, як і всі, хто з ним уперше стикався. Вівальдо, чоловік дотепний і на вдачу жартовливий, надумав іще дужче нашого рицаря піддрочити, щоб веселіше їхалось, бо до гір, де мав відбутись похорон, було вже не так і далеко.

– Пане мандрований рицарю, – сказав він йому, – як на мене, то вашець обрікся аж надто суворим і тяжким оброком; братам-картезіянцям і тим, мабуть, світ вільніший.

– Ну, може, й не дуже вільніший, – заперечив Дон Кіхот, – але скажіть, хто більше людям потрібний – ми чи вони? Найменшого сумніву немає, що ми. Бо як казати правду, то вояк, що виконує наказ отамана, не менше робить, ніж той отаман, що наказ видає. Під цим розуміють ось що: ченці моляться собі в упокої й безпеці, щоб небо ниспослало землі всяке благо, а ми, войовники і рицарі, на ділі справджуємо те, за що вони моляться, боронимо його потугою нашої правиці і вістрям нашого меча, і то не в тихій обителі, а під голим небом, шкварячися влітку на палючому сонці, а взимку на лютому морозі дубіючи. Ми немовби служителі Бога на землі, знаряддя його правого суду. А що справа воєнна і все до неї належне та причетне дається лише потом, трудом і зусиллям великим, то ясно, що подвижники її несуть важчий тягар праці і клопоту, аніж ті, що в тиші й спокої благають Бога подати ласку тружденним і нужденним. Я не хочу сказати і в думці того не маю, ніби рицарювання можна до інокування прирівняти, ні; а тільки на власній шкурі досвідчив, що мандрований рицар більшу завжди муку приймає: безвіддя й безхліб’я, стужа і нужа, – якого тільки лиха не випадає йому на віку! Як же которий і доступав мужністю своєю цісарської корони, то, вірте мені, немало проливав за неї крові своєї й поту, а якби їм іще не допомагали так високо вгору знятися мудреці й чародії, то, певне, не одного б надія ошукала, не в одного мрії димом би розвіялись.

– І я так само думаю, – погодився подорожній. – Одно лише мені в тих мандрованих рицарів не подобається: як випаде їм коли якась велика, небезпечна пригода, як стане перед ними видима смерть, то вони ніколи не вдаються до Бога, як подобає в такій притузі всякій душі християнській чинити, а звертаються натомість до дам своїх з такою рвією і таким святобливим трепетом, мов то їхнє божество. Як не кажіть, а воно трохи ніби поганством одгонить.

– Щоб ви знали, пане, – відповів Дон Кіхот, – інакше не може й бути; щоб який мандрований рицар учинив інакше, в великій ходив би неславі. Річ у тім, що в мандрованому рицарстві так уже заведено й годиться, що, йдучи на подвиг, мандрований рицар завжди повинен мати перед собою образ своєї дами, звернувши до неї повний любові й відданості погляд, він просить її помоги і заслони в тяжких випробах, що його чекають. Навіть якщо його ніхто не чує, він мусить хоч пошептом кілька слів сказати про те, що він на неї з усього серця здається, – безліч прикладів тому знаходимо ми в рицарських романах. Звідси зовсім не випливає, що вони ніколи не моляться Богові: на те й під час самого бою завжди знайдеться слушна хвиля.

– І все-таки, – заперечив подорожній, – одна річ видається мені непевною. Не раз я читав, як ті мандровані рицарі герці заводять; спершу словами зітнуться, а потім, запалавши гнівом, повертають коней, розганяються й летять один проти одного; тут же на повному скаку припоручає себе кожен своїй дамі. Така сутичка, як правило, кінчається тим, що один із них падає з коня додолу, бо спис противника прогнався крізь нього навиліт, а другий тільки тому на землю не брязнув, що якось коневі за гриву вчепився. Де вже збитому рицареві в такій короткій потребі до Бога думкою і словом обернутись! Було б йому краще, до бою ринучи, не даму свою, а Бога згадати, як то належить кожному християнинові. Окрім того, я певен, що не кожен мандрований рицар має даму, якій він може себе припоручити, бо не всі вони закохані.

– Се неможлива річ, – зауважив Дон Кіхот. – Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити: в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив.

– А проте читав я, коли пам’ять мене не зраджує, – сказав подорожній, – ніби дон Галаор, брат Амадіса Гальського, не мав такої дами, одначе ніхто його за те не гудив, бо був із нього хоробрий і славний рицар.

На те одказав йому Дон Кіхот:

– Одна ластівка ще весни не робить, добродію. Окрім того, мені напевне відомо, що сей рицар був потаємно закоханий, хоч і була в нього вдача залицятися до всіх жінок, які йому подобались. Та мав він, безперечно, і єдину любов, що обрав її за володарку душі своєї й волі: до неї він звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарстві цінував понад усе таємничість.

– Коли вже з природи своєї кожен мандрований рицар мусить бути закоханий, – сказав подорожній, – то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохає. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в імені всього товариства, і в моїм власнім так само, прошу вашеці ознаймити нам ім’я, рід і титул вашої дами і вроду її змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь світ знатиме, що то її кохає, що то їй служить такий гідний, бачиться, рицар, як ваша милость.

– Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонайменше принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети краси, якими поети ущедряють своїх коханих: волосся її – то щире злото, чоло – поля Єлисейські,¹⁰³ брови – веселки, очі – сонця, личко – троянди, вуста – коралі, зубоньки – то перлоньки, шия – любайстер, перса – мармур, руки – мов кість слонова, уся вона – мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі й уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти.

– Нам хотілося б також знати, якого вона коліна, уродження й походження, – сказав Вівальдо.

На се Дон Кіхот відповів:

– Рід її ведеться не від старожитніх римлян, Курціїв, Каїв і Сципіонів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні, не від Монкадів і Рекесенів каталонських, не від Ребельїв чи Вільяновів валенсійських, не від Палафоксів, Нусів, Рокабертів, Корельїв, Лунів, Алагонів, Урреїв, Фосів і Гурреїв арагонських, не від Сердів, Манріків, Мендосів і Гусманів кастильських, не від Аленкастрів, Пальясів і Менесів португальських, – вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків. І нехай ніхто не осмілюється перечити мені, бо я поставлю йому ті самі умови, що написав колись Дзербін¹⁰⁴ під трофеями зброї Роландової:

 
Не руш цієї зброї,
Як не здолаєш ти Роланда в бої.
 

– Я сам походжу з роду Скоробагатьків ларедських,¹⁰⁵ – сказав подорожній, – але не смію твердити, що він може зрівнятися з фамілією Тобосів ламанчських, хоча, ніде правди діти, прізвища такого я ще зроду не чув.

– Невже так-таки й не чули? – здивувався Дон Кіхот.

Усі прислухалися до тої розмови з пильною увагою, і навіть козарям та вівчарям ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать – з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав:

– Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано.

Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам’яною скелею.

Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали, – усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого:

– Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризостом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав.

– Оце ж воно і є, – відказав Амбросіо. – На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі:

– Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було виталищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі…

 
Він любив – ним згордували,
Він кохав – дознав презирства.
 

Він благав хижу звірюку, він намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячності і в нагороду за все став здобиччю смерті в розповні віку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку він хотів унесмертельнити, щоб вона вічно жила в пам’яті людській; могли б нам те всі оці рукописи посвідчити, якби він не велів мені повкидати їх у вогонь після того, як ми його останки в землю зариємо.

– Як ви так зробите, – зауважив Вівальдо, – то появите ще більше жорстокості й суворості, ніж сам їхній господар: не честь і не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удіяв би і сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своїм заповіті божественний мантуанець.¹⁰⁶ Тим-то, пане Амбросіо, віддайте землі тіло друга вашого, та не пускайте в непам’ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що він заповів із розпуки. Ні, збережіть тим творам життя, щоб ніколи не забулася безсердечність Марселина, щоб була вона пересторогою на всі потомні часи, аби ніхто більше не поривався до таких безодень. І я, і всі, що зі мною прибули, знаємо вже історію вашого друга, що загинув із кохання та з відчаю, знаємо приязнь вашу до нього і обставини його смерті та що він, умираючи, заповів. З ції сумної повісті всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав її Хризостом, як вірно ви любили свого товариша і яка нещасна доля тих спобігає, хто на одчай душі пускається по стежці, що вказує їм шалене кохання. Зночі ми почули про смерть Хризостома і про те, де його ховатимуть; не так із цікавості, як зі спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі й спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу, – не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі.

Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав:

– З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти – то була б марна сподіванка.

Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок: «Пісня відчаю». Амбросіо глянув і сказав:

– Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос: ще маємо час, поки могилу викопають.

– З дорогою душею, – погодився Вівальдо.

Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно.