Kitobni o'qish: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1»

Безсмертний «Дон Кіхот» Сервантеса

«Дон Кіхот» належить до найвідоміших і найвагоміших творів світової літератури, інтерес до яких не згасає, бо їх зміст невичерпний, як саме життя. Він тісно прив’язаний до епохи, у межах якої виник, і водночас виходить далеко за них. Кожна доба знаходить у ньому зміст, актуальний саме для неї, непомічений чи незалучений людьми попередніх епох. Йому присвячена така кількість наукової, критичної і коментаторської літератури, що не буде перебільшенням сказати: людського життя не вистачить для її прочитання.

Творчість Сервантеса є однією з вершин «золотого віку» іспанської літератури – періоду її найвищого злету, який тривав майже два століття (ХVІ – ХVІІ) й закінчився разом із творчістю Кальдерона. Вона тривала під завершення Відродження, яке в Іспанії мало місце значно пізніше, ніж у більшості країн Європи, й припадала на злам не лише двох століть – ХVІ і ХVІІ, а й двох великих культурно-історичних епох – Відродження й Бароко. Це був драматичний період в історії Європи, позначений глибокими світоглядними зрушеннями, які відобразилися і в Сервантесовій творчості, що втілила і найвищий злет іспанського гуманізму, і найбільш драматично виразила розчарування в його ідеалах. Працював Сервантес у різних жанрах: замолоду писав вірші й пізніше теж неодноразово звертався до поезії, відомий він і як драматург. Але насамперед Сервантес був прозаїком, його збірка «Повчальні оповідки» започаткувала іспанську традицію новелістики й дала кращі зразки цього жанру в європейській літературі. Та все ж світовій своїй славі Сервантес завдячує саме «Дон Кіхотові».

Написаний «Дон Кіхот» був під кінець довгого й нелегкого життя його автора. Це підсумковий твір письменника, який увібрав увесь життєвий досвід, усі роздуми, всю мудрість свого творця. Існує думка, що в ньому Сервантес виразив самого себе, на її основі з’явилася тенденція до зближення, а то й злиття його з персонажем. Мотив зближення автора з Дон Кіхотом пронизує кращий біографічний твір про письменника – роман німецького письменника Бруно Франка «Сервантес» (1934). Утім, схожість між Дон Кіхотом та його автором не варто абсолютизувати, адже у своєму романі Сервантес виразно зберігає дистанцію між собою й персонажем.

Достеменних відомостей про життя Сервантеса не так уже й багато. Вважається, що народився він 29 вересня 1547 року в містечку Алькала де Енарес, неподалік від Мадрида, в родині, що належала до гідальгії (дрібного дворянства), але бідній, що для тодішньої Іспанії не було дивиною; бідність переслідувала Сервантеса майже до смерті. Це була багатодітна родина лікаря, який у пошуках практики часто переїжджав із міста до міста, зупиняючись на певний час у Кордові, Мадриді, Севільї чи Вальядоліді. Системної освіти майбутній письменник не отримав, його навчання в університеті Алькала де Енарес, скоріш за все, – один із міфів, якими оповите його життя. Та достеменно відомо, що він багато уваги приділяв самоосвіті. Відомо також, що в Мадриді Сервантес навчався у міській колегії (школі) у гуманіста Х. Л. де Ойоса, послідовника знаменитого нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського. 1569-го Ойос допоміг Сервантесу опублікувати кілька сонетів й, можливо, у цьому ж році – вступити на службу до кардинала Аквавіви, посла Папи Римського Пія V в Іспанії. Разом з Аквавівою Сервантес потрапив до Італії й отримав можливість долучитись до Високого Відродження (кінець ХV – кінець ХVІ ст.), піку італійської ренесансної культури й водночас її завершального етапу. Та обставини склалися так, що 1570-го Сервантес був змушений вступити на армійську службу, і 7 жовтня 1571 року в складі об’єднаного іспано-венеційського флоту взяв участь у знаменитій морській битві в Лепантській затоці (нині називається Коринфською), яка стала першою великою поразкою Османської імперії на морі. У результаті отриманого в цій битві поранення ліва рука Сервантеса була пошкоджена; пізніше він писав: «заради більшої слави правої», натякаючи на свої письменницькі звитяги. Тим не менш, він залишився у війську ще на чотири роки, беручи участь у морських і сухопутних битвах. Головнокомандувач іспанською армією в Італії у рекомендаційному листі до короля Іспанії Філіпа ІІ відзначив заслуги Сервантеса, що мали допомогти йому знайти службу на батьківщині. Проте 1575-го, на шляху додому, Сервантес потрапив у полон до алжирських піратів і був змушений провести в рабстві довгих п’ять років. Ймовірно, згадуваний лист став причиною того, що за Сервантеса був призначений викуп, зібрати який його родині не вдалося. Три чи чотири рази він безуспішно намагався втекти, допоки наприкінці 1580-го його не викупили тринітарії, монахи ордена Пресвятої Трійці, основна місія якого полягала у звільненні християн з мусульманського полону.

Повернувшись додому, Сервантес починає серйозно займатися літературою. 1585-го побачив світ пасторальний роман «Ґалатея», який зробив його відомим, проте не заможним. Він переробляє створені ним ще в полоні «Алжирські звичаї» й пише найвідомішу свою п’єсу – героїчну драму «Облога Нумансії», ледь не єдину, що мала довге сценічне життя. Написана на матеріалі одного з епізодів боротьби іберів (предків іспанців) проти римських завойовників, успіхом п’єса завдячувала скоріше патріотичному пафосу, аніж художній оригінальності. За жанровими ознаками вона наближається до ренесансно-класицистичної трагедії: жителі Нумансії (стародавнього міста на території сучасної Соррії), взятої в облогу 134–133 рр. до н. е. військами Сципіона Еміліана Африканського (сина знаменитого Корнелія Сципіона), здійснили масове самогубство, не бажаючи здатися ворогу. Ця подія, переспівана в романсах і суттєво міфологізована, за часів Відродження стала символом героїзму й патріотизму. Комедії Сервантеса також написані переважно в ренесансно-класицистичній традиції, яку, до слова, він відстоює й у «Дон Кіхоті» (розділ XLVIII, 1 частина). Більший інтерес становлять його інтермедії – одноактні сценки побутового й звичаєописового змісту, створені між 1605–1611 рр., які продовжують традиції народного комічного театру.

1587 року Сервантес, нарешті, отримує посаду інтенданта, в обов’язки якого входило збирати провіант в Андалусії для «Непереможної армади», іспанської флотилії, яка готувалася до війни з Англією. Пізніше – збирача податків, там само в Андалусії. Ця робота призводить до того, що двічі він ненадовго опиняється у в’язниці: 1592-го за звинуваченням у недозволеній закупці та 1597-го – у розтраті коштів, коли банк, якому він довірив зібрані гроші, розорився. Вважається, що у в’язниці (точно невідомо, коли саме) його й осяває ідея – створити образ схибленого на читанні рицарських романів гідальго й відправити його втілювати сюжетні схеми в реальному житті. Основний тираж першої книги «Дон Кіхота», названої «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», виходить у Мадриді 1605 року, а з 1606-го Сервантес повністю присвячує себе літературній праці. Він доробляє й видає вже написане, працює над новим. У 1613-му побачили світ вже згадувані «Повчальні оповідки» – збірник із тринадцяти творів. У нім Сервантес переніс на іспанський ґрунт жанр новели, сформований у ренесансній Італії, водночас надаючи йому рис національної своєрідності. Новели Сервантеса менш динамічні, ніж італійські, але більш психологічні й звичаєописові, їхні сюжети майже всі вигадані ним самим, тоді як італійці традиційно послуговувалися готовими.

Друга частина «Дон Кіхота» вийшла 1615-го, вважається, що її появу прискорила публікація в 1614-му продовження роману таким собі Авельянедою. Хоча за тих часів у cтворенні сиквелів нічого незвичайного чи недозволеного не було, Сервантеса це обурило й занепокоїло: той, хто ховався під ім’ям Авельянеди, «перекрутив» і спримітивізував його задум, зник і блискучий гумор Сервантеса, і складна гра фантазії та реальності. Існує думка, що більш філософічною, так би мовити, серйознішою, порівняно з першою, друга частина роману стала саме через намір Сервантеса оприявнити глибокий смисл свого творіння. Того самого 1615 року він видає зібрання п’єс «Вісім комедій і вісім інтермедій», до якого ввійшли твори, написані ним з 1600 року.

Із 1608 року Сервантес живе в Мадриді, величезний успіх першої частини «Дон Кіхота» приніс йому гучну славу й незначний, але добробут, тож залишок своїх днів він провів у відносному спокої. Останнім твором Сервантеса був рицарський авантюрно-любовний роман «Персилес і Сигізмунда», який він давно розпочав і поспішно завершив, але світ він побачив уже після смерті автора. Помер Сервантес 23 квітня 1616 року в Мадриді. Перед смертю він вступив до францисканського ордену (католицький чернечий орден), і за його кошти був похований в одному з монастирів. Точне місце поховання Сервантеса невідоме.

«Дон Кіхот» був задуманий і почасти реалізований як пародія на рицарські романи, які були чи не найпопулярнішим жанром іспанської літератури «золотого віку». Значною мірою вони були нащадками середньовічних рицарських романів, жанру, який склався в куртуазній (придворній) літературі Франції ХІІ – ХІІІ ст. Найвідоміші з них належать до групи «бретонських», заснованих на кельтському фольклорі. Це романи артурівського циклу – про короля Артура й рицарів Круглого столу, де діють часто згадувані Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джіневрою. Також цикл романів про Трістана та Ізольду, вихідний сюжет яких, нині втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим і письменником Жаном Бедьє, проте не віршами, а прозою. Роман про Трістана та Ізольду в обробці Бедьє добре відомий українському читачеві завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походів з’явився цикл романів про пошуки Святого Ґрааля. Популярними були також цикли романів, написані на матеріалі античних творів, передусім про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романів, умовно названих «візантійськими», бо їхня сюжетна модель прийшла до Західної Європи з пізнього античного роману (грецького) через Візантію, середньовічну державу, спадкоємицю Східної Римської імперії; їх модель – в основі власного Сервантесового роману «Персилес і Сигізмунда». У них ідеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих і їх щасливе возз’єднання у фіналі. Мотиви, сюжетні схеми й герої середньовічних французьких романів більшою чи меншою мірою отримали розвиток в Іспанії «золотого віку», куди переходили з різних джерел, не обов’язково безпосередньо з оригінальних старофранцузьких.

Каролінзького циклу рицарських романів у середньовічній Франції не було: діяння Карла Великого та його перів – матеріал героїчного епосу, так званих chansons de geste (пісень про діяння), найвідомішою з яких є «Пісня про Роланда». Але згодом вони переходять до рицарських романів і поем, але не середньовічних, а ренесансних. Це стосується і часто згадуваних у «Дон Кіхоті» італійських поем Маттео Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто «Несамовитий Роланд», й іспансього циклу романів про Рінальда Монтельбанського тощо. З кінця ХІІ, у ХІІІ ст. рицарські романи поширюються із Франції Німеччиною, у ХІІІ – ХІV ст. – Англією, дедалі частіше стаючи прозовими. На Апеннінському та Піренейському півостровах у середні віки вони не поширились.

В Іспанії рицарські романи почали писати з кінця ХV ст., а період їх розквіту припав на першу половину ХV – середину ХVІ ст. На відміну від не дуже великих, зазвичай віршованих середньовічних романів, іспанські були, як правило, більшого обсягу й прозовими. Їх структура дозволяла практично нескінченно нанизувати продовження: герої не вмирали й з’являлись у подальшому ще потужнішими, здатними на більш вражаючі подвиги, часом на роль головного героя висувалися їх нащадки, змінюватися могли й автори роману. Так, один з кращих і найпопулярніших романів «золотого віку» – «Амадіс Гальський», розпочатий Монтальво, автором перших п’яти частин (серед них і роману про Еспландіана, нащадка Амадіса Гальського), був продовжений іншими письменниками й розрісся до тринадцяти книжок. На відміну від більшості іспанських романів, його сюжет був народжений на Піренейському півострові.

Читацька аудиторія рицарських романів в Іспанії була широкою: ними зачитувалися кабальєро і гідальго (представники дрібного дворянства), городяни й студентство, духовенство, – усі, хто знав грамоту. У такому захопленні навіть убачалося щось на кшталт національного лиха, й видавалися королівські декрети, які забороняли друкувати й поширювати рицарські романи в Іспанії та її володіннях; утім, їх дія обмежилася лише Латинською Америкою. Безпричинних явищ у світі немає, й незвичайна популярність рицарських романів у тогочасній Іспанії також мала свої причини, і шукати їх слід в іспанській історії та іспанському національному характері, формованому поступом історії. З VIII до XV ст. Іспанія – чи в цілому, чи окремі її регіони – знаходилась під владою маврів (так називали вихідців із Північної Африки), і весь цей час ішла Реконкіста – відвойовування іспанцями своїх земель. Згодом цей дух авантюризму плекався колоніальною експансією іспанських монархів: тисячі іспанців їхали за океан, щоб розбагатіти на срібних копальнях і золотих розсипах Південної Америки, яка стала заокеанським володінням іспанськї корони. Авантюрний дух знаходив вираження в рицарських романах і, в свою чергу, підживлювався ними. Але все це мало й зворотний бік: кожен гідальго розраховував на щасливий випадок, а продуктивна праця знецінювалась, ремесла, торгівля, сільське господарство занепадали, що, зрештою, призвело до жорстокої економічної кризи; все це також знайшло відображення у геніальному творінні Сервантеса.

Не треба вважати, що іспанські романи ХV – ХVІ ст. були простим наслідуванням середньовічних: створені в епоху Відродження, вони по-своєму передавали її cвітобачення. У деяких з них, як у «Тиранті Білому», відчутніший зв’язок із середніми віками, в інших, як в «Амадісі Гальському» – з Ренесансом. Та в цілому авантюрний дух рицарських романів став своєрідним переломленням ренесансно-гуманістичного світовідчуття в умовах іспанської дійсності, з урахуванням іспанського національного характеру. «Витворений авторами цих романів «міф про рицаря» перетворився на іспанський героїзований варіант гуманістичного «міфу про людину», найдосконаліше творіння Господнє. Незвичайна фізична міць героя-рицаря, спрямована на служіння Добру й борьбу зі Злом, на допомогу тим, хто потребує захисту й чиї права знехтувані, порушені грубою силою і беззаконням» (С. Пискунова). Із закінченням великої епохи Завоювань і Географічних відкриттів, з розчаруванням у невичерпних можливостях людської особистості, висихає ґрунт, на якому пишно розростався ренесансний рицарський роман. У процес відмирання цього жанру зробив свій внесок і сервантесівський «Дон Кіхот».

Та чи безслідно зник із тих пір інтерес до рицарських романів, як і самий цей жанр? Ґрунтовні дослідження західних вчених показують, що рицарські романи у великій кількості видавалися в Європі навіть у ХVІІІ ст. (хоча нових на той час уже практично не писали). А наприкінці ХVІІІ ст. він ліг в основу популярного донині готичного роману, де в іншій жанровій, та передусім світоглядній, парадигмі продовжили своє існування зачаровані замки й чаклуни, фантастичні істоти й магія; утім, їх семантика стає переважно негативною, а загальний зміст та колорит цих творів похмурий. Продовження свого існування рицарський роман якоюсь мірою знайшов у фентезі, літературному жанрі сучасності.

Пародійні настанови відчутно превалюють у початкових розділах «Дон Кіхота». Пародія починається вже в передньому слові, де автор кепкує над оздобленням романів цитатами й нотатками, іншими прийомами, які мають демонструвати «ерудицію та вченість» їх автора. А чого лише варті дотепні вірші-відгуки, «написані, як заведено, персонами значними й титулованими», у Сервантеса – героями рицарських романів, пікаро Ласарільйо, і навіть конями знаменитостей. Та об’єктом висміювання є не стільки Дон Кіхот і навіть не рицарські романи як жанр, скільки те, що Сервантес вважав їх недоліками, зокрема, високопарний стиль: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту», – цитує він один із них, їх надмірності й недолугості, сюжетні стереотипи й кліше, які мандрують з одного твору до іншого. Що Сервантес не був принциповим опонентом жанру, свідчить його власний рицарський роман «Персилес і Сигізмунда», закінчений вже після публікації «Дон Кіхота», високо ним самим поціновуваний. Кілька слів варто сказати й на захист пародійованих творів, з якими так безжально повели себе «цензори» – парох, цирульник і Дон Кіхотова служниця: літературний смак рідко зраджував Дон Кіхота. Це стосується не лише прекрасних ренесансних поем, іспанських та італійських, і поетичних збірок, але й багатьох рицарських романів, таких як уже згадувані «Амадіс Гальський» чи «Тирант Білий» (до слова, найулюбленіший твір знаменитого перуанського письменника Маріо Варґаса Льоси). Більшість із творів Дон Кіхотової бібліотеки останнім часом були в Іспанії перевидані. Та й не треба забувати, що вирок книжкам парох здійснює, виходячи передусім зі шкоди, яку вони завдають хворому мозкові його друга, хоча й художній рівень їх не ігнорується.

Є набір елементів, без яких художній світ романів про мандрованих рицарів не існує. Це авантюри (рицарські пригоди), на пошуки яких герой вирушає заради слави й кохання, проходячи при цьому випробування й вступаючи в двобої з могутніми рицарями, велетами тощо; це кохання, яке підносить даму серця на п’єдестал, біля підніжжя якого вірний і покірний її волі рицар чекає на наказ, а то й без наказу здійснює на її честь подвиги; і, нарешті, фантастика, без якої світ рицарських романів не існує. У цьому світі можливим є все: його населяють чаклуни й феї, казкові й міфологічні істоти, там діють чари, які уможливлюють будь-які перевтілення й перетворення. Сервантес дотепно обігрує всі ці елементи. Його героєві запалена свідомість моделює уявні виклики й воднораз наражає на реальну небезпеку – бути побитим. Сервантес зображає «подвиги» Дон Кіхота, один недолугіший за інший: корчму він приймає за рицарський замок, вітряки – за грізних велетнів, отару овець – за військо, він звільняє каторжників, нападає на похоронну процесію, і таке інше. При цьому письменник вкладає певний філософський сенс у «поразки» персонажа. Так, в епізоді з вітряками відчутні алюзії на дію «колеса фортуни», яке на своїх крилах – у буквальному розумінні – підносить занадто самовпевненого рицаря до неба й знову кидає на землю; тогочасний читач ці натяки легко розумів. Така модель піднесення – падіння героя характерна для більшості пригод Дон Кіхота у першій книзі. У ній же найбільш відчутна карнавальна стихія, коли все проходить через заперечення й зниження, проте не знищення. Виразно карнавальний сміх звучить і в згадуваному побитті, яке буквально переслідує героїв, але вони без жодних втрат відроджуються для нових пригод. Ці ситуації чимось схожі з «карнавалізованою» смертю: ми сміємося над героями, не відчуваючи до них жалощів, – адже це усе «не по-справжньому».

На початку книги автор поводиться зі своїм персонажем доволі жорстоко, як із лялькою, але читачеві це байдуже, він, так би мовити, ще не «ожив» для нього. Наслідувати рицарські пригоди Сервантесів герой буде й надалі, але у це наслідування вкладатиметься дещо інший сенс. Так, у другій частині роману за такою моделлю сконструйовані, зокрема, сцени зі спробою випустити з клітки лева й спуском до глибокого провалля – печери Монтесіноса, що може сприйматися як сходження до підземного царства духів. Будучи смішними, вони водночас не виглядають «поразками» у вищевказаному розумінні, адже передусім доводять безстрашність і незламність героя.

Дотепно пародіюються й прояви рицарського кохання. За приклад Дон Кіхот бере поведінку Амадіса Гальського, який має репутацію ідеального закоханого (тут треба зазначити, що óбрази персонажів рицарських романів не були складними: за ними закріплювалася певна риса або комплекс рис, які не змінювалися при переході з роману в роман, від одного автора до іншого). Копіюючи його дії, він і собі вирушає в гори, щоб зображати шаленство, викликане суворістю коханої. Сервантес підкреслює й дотепно обігрує своєрідний мазохістичний елемент, присутній в куртуазному коханні-служінні, коли страждання стають чи не обов’язковим його елементом. Пародія посилюється появою обідраного, у лахміттях Карденіо, який у буквальному розумінні слова здичавів, віддаючись любовній тузі в лісових хащах Моренських гір. Більш тонкою є запропонована Сервантесом «гра» в Дульсінею Тобоську, яку можна вважати чи не найвдалішим винаходом письменника: таким невловимим є в цій його грі поєднання ефемерності неіснуючого, вимріяного й матеріального в різних проявах і градаціях – від привабливого образу здорової, сильної, веселої й голосистої сільської дівчини Альдонси Лоренсо, яка колись подобалась Дон Кіхотові (утім, існує вона в романі лише у віддзеркаленнях і спогадах, немає навіть певності, чи бачив її колись Санчо Панса), до грубої реальності «псевдодульсінеї», в усій її відчутності – зоровій, слуховій, запахів.

Свідомість Дон Кіхотова заселила світ магами й чарами, невдачі, які його переслідують, він пояснює втручанням могутнього чаклуна, його особистого ворога. Герой усе бачить у перспективі рицарських романів. А що «Дон Кіхот» не є, власне, романом рицарським, виникає напруга між характерною для цього жанру настановою на те, що можливим є все, – і життям реальним. Уперше дихотомічну побудову «Дон Кіхота» Сервантеса оприявнив нині призабутий іспанський науковець кінця ХVІІІ ст. Ріос. Він дослідив дві перспективи (точки зору, з яких оцінюється зображуване) у творі: Дон Кіхотову, якому хвороба затьмарює розум, і він усе перетворює на рицарські пригоди й чари, і нашу, з якої Дон Кіхотова виглядає невірною. Перша включає до структури «Дон Кіхота» роман рицарський, пародійований, але не принижений, друга – події прозаїчні, повсякденні, смішні, а головне, достовірні, з якими має справу інший тип роману – реалістичної спрямованості. Антагоністичні, ці дві перспективи чудово синхронізовані й складають «концентричну» структуру твору, в якій співіснують ці два типи роману.

Від такого дихотомічного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, які зміст роману сприймали передусім з точки зору символічного втілення боротьби матеріального й ідеального, а також до виведених із автономності існуючих у романі перспектив, жодна з яких не сприймається як єдино вірна. І тоді позиція Дон Кіхота, який сам собі творить дійсність, перестає бути однозначно «помилковою». У художньому світі «Дон Кіхота» все вирішується у грі контрастних точок зору, тому однозначної відповіді на питання, яким не може не перейнятися читач, – тож на чиєму боці Сервантес – Дон Кіхота чи дійсності – не існує.

Сервантес дотримується балансу при показі «правоти» як реальності, так і героя. Реальність перевіряється свідомістю Дон Кіхота, в основі своїй гуманістичною, але й прекрасна гуманістична утопія Відродження, носієм якої, за великим рахунком, Дон Кіхот виступає, у свою чергу перевіряється реальністю. Письменник не лише виявляє комізм у поведінці Дон Кіхота, який втратив здатність її розуміти, але й демонструє, що світові бракує розумності й гуманності, які, в своєму засліпленні, приписує йому герой. Перевірку не проходять обидвоє: і шляхетний шаленець, і реальність, яка, в свою чергу, виявляє щось на кшталт безумства, оприявнюючи свою ущербність, недолугість, химерність, кінець кінцем, «дурість», притаманні й поведінці Дон Кіхота. У цьому діалектичному взаємозв’язку свідомості персонажа й реальності оприявнюється, в першу чергу, геніальність Сервантеса.

Сервантес творив, коли гуманізм епохи Відродження переживав глибоку кризу, й відкривалась невідповідність гуманістичної доктрини реальному стану речей. Основу цієї доктрини складав антропоцентризм, утопія людини досконалої, духовно гармонійної, життєво активної, від природи налаштованої на добро й самовдосконалення, не менш важливою була для неї гармонія між світом моральним і соціальним. Але виявилося, що усе це втілити в реальності неможливо, й ця трагічна істина глибоко й різнопланово розкривається в романі Сервантеса.

Головний герой «Дон Кіхота» – бідний гідальго, який жив «в однім селі у Ламанчі». Висушене сонцем плоскогір’я Кастилії – слушне місце для появи «пародійного» рицаря: занадто воно звичайне, прозаїчне. Так само прозаїчними були побут, оточення і лад його життя. Інша річ – рицарські романи, заради яких він продавав землю (книжки на той час були дуже дорогі), і читав зранку до ночі й з ночі до ранку. І дочитався до того, що «його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду». Тож вирішив він стати мандрованим рицарем, щоб «приборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки». Себе він назвав доном Кіхотом Ламанчеським (хоча «донами» могли зватися тільки гранди – представники родової аристократії), умовив сусіда Санчо Пансу стати його зброєносцем, осідлав схудлу від голоду й старості, як він сам, шкапу і вирушив у мандри на пошуки пригод. У Сервантеса вийшла справді весела пародія, яка примушує і сучасного читача сміятися, що вже казати про його сучасників, знайомих з об’єктом пародіювання. Розказують історію: коли король Філіп ІІ побачив, як студент, читаючи книжку, заходиться від сміху, він послав слугу перевірити, чи не Сервантесового «Дон Кіхота» той читає, – і виявилось, що король вгадав. Навряд чи ця історія правдива, але промовиста.

Упродовж розгортання роману автор поглиблює й ускладнює образ шаленця, захопленого в полон рицарськими химерами. Він наділяє його добротою, шляхетністю, людяністю, своєрідною мудрістю. Тепер Дон Кіхот усе частіше викликає не тільки сміх, а й співчуття і повагу. Поволі він «оживає»: його образ ускладнюється, усе наполегливіше Сервантес підкреслює, що герой прагне високої мети – битися зі злом, несправедливістю, жорстокістю, насиллям, бути захисником усіх ображених. І те, що раніше було джерелом комічного – фізичне безсилля персонажа, який уявив, що здатен на звитяги, починає викликати не тільки жалість, але й захоплення. За словами Томаса Манна, «до сміху, який викликає його гротескна фігура, незмінно домішуються подив і повага». З площини, переважно пародійної, безумний гідальго поволі пересувається до тієї, де комічне поєднується з трагічним. Відповідно змінюється інтонаційний малюнок роману, з’являються сумні нотки, твір стає більш серйозним, філософічним.

Сервантес дає зрозуміти, що Дон Кіхот – людина дійсно освічена, розкриває його і як носія гуманізму. Уперше це проявляється в епізоді з козопасами у Дон Кіхотовій промові про «золотий вік» (розділ ХI першої частини); цей античний міфологічний образ він запозичив у гуманістів, котрі через нього передавали свою утопію ідеального ладу життя на землі. У розділі ХХII першої частини (епізод звільнення каторжників) слова Дон Кіхота: «…на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива – повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили» – співвідносяться з вірою гуманістів у гармонійний розвиток людини за умови надання їй можливості вільного розвитку (тут варто згадати «Роби, що хочеш» – знамените гасло Телемського монастиря в «Ґарґантюа і Пантагрюелі» Рабле). Одна з тез, яку Дон Кіхот не втомлюється проголошувати – цінність людської особистості, що не залежить від її соціального статусу. З особливою повнотою вона розкривається в словах, якими Дон Кіхот проводжає свого джуру на посаду «губернатора» (розділ ХLII другої книги), і підтверджується «на практиці» мудрою й достойною поведінкою Санчо Панси на цій посаді.

У своїх монологах і розмовах із Санчо Пансою Дон Кіхот висловлює дійсно глибокі думки й правильні судження, тож коли джура простодушно приходить у захват від мудрості пана, читач з ним погоджується. «Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого?» – питає й автор-оповідач на початку наступного розділу ХLІІІ. Похвала мудрості Дон Кіхота червоною ниткою проходить другою частиною роману, та варто лише зайти мові про мандрованих рицарів, здоровий глузд його зраджує. Герой ніби роздвоюється: Сервантес усе більшою мірою претворює Дон Кіхота на суддю над дійсністю, що вимагає тверезості й розуміння багатьох речей, та при цьому залишає йому роль носія своєрідної утопічної свідомості. Він примушує героя вірити в те, що існує інститут мандрованих рицарів, усі думки й дії яких підпорядковані високим і чітким моральним нормам. Він вибудовує в його уяві ідеальний світопорядок, при якому, скажімо, селяни й ремісники трудяться, а мандровані рицарі стоять на сторожі справедливості, карають тих, хто сіє зло. Благородні ідеали героїв рицарських романів переплітаються з ідеями ренесансного гуманізму, витворюючи своєрідну «утопічну» складову Дон Кіхотової свідомості; доповнена природною добротою й вродженою мудрістю героя, вона виглядає дуже привабливо.

У другій частині пародійна мета для Сервантеса значною мірою втрачає важливість. До початкового задуму – засудження рицарських романів – письменник повернеться наприкінці твору, коли бакалавр Самсон Карраско вдало розігрує спектакль за сценарієм фантазій шаленця й змусить його повернутися до рідного села. Перед смертю Дон Кіхот прозріває, просить звертатися до нього знову на ім’я Алонсо Кіхано й оголошує себе ворогом «Амадісові Гальському і тьмі-тьменній нащадків його». Фінал сумний, та цілком вірогідним є те, що до нього Сервантеса присилувало бажання унеможливити написання продовження твору.

Залишаючись самим собою, Дон Кіхот у другій частині роману воднораз не схожий на Дон Кіхота з першої. Змінюється й ставлення автора до нього: він прагне вже не стільки смішити своїх читачів, розповідаючи про безумства Рицаря Сумного Образу, скільки викликати до нього співчуття й симпатію, змусити читача його зрозуміти. Усе частіше Сервантес протиставляє свого героя людській обмеженості й жорстокості, і це зіставлення не на користь соціуму. Воднораз Дон Кіхот утрачає в другій частині роману своє виняткове становище, і Санчо Панса ніби зрівнюється з ним. Змінюються й композиційні принципи: якщо в першій розвиток дії постійно переривався розповідями про історії інших персонажів, часто між собою переплетеними, й детальною розробкою окремих епізодів, то другій притаманна більша сюжетна єдність.