Kitobni o'qish: «Невільничка»

(присв'ячено Б.А.М.)

Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди – та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!»

Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра – турки, татари, – не так, як тепер, що хоч бува теж подія, та вже інша, християнська – чогось не так, мабуть, обідно, чи що? То ж, кажу, тоді набігала усяка невіра – турки й татари. Нищено міста красні, чимало козацтва зведено з світу, багато дівчат і жінок у полон забрато.

Приходить Остап додому, а батько й мати його питають – бо, сказано, одинець, дитина – то в вічі їй дивляться і зараз вже постережуть усе, – питають:

– Чого се ти, синку, задумався?

– Від того я, – каже Остап, – задумався, що погано людям у місті Овручі жити!

– Ге-ге-ге! – каже батько, а мати тільки зітхнула важенько.

– Треба сьому запобігти! – каже Остап.

– Ге-ге-ге! – знов вимовив батько. – Рад би у рай, та… – А мати ще важче зітхнула, та й на тім розмова й скінчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своєму: батько охмурнів, повісивши голову, а мати, голівоньку схиливши, осмутніла, а Остап знов пішов по місті Овручі походжати, та оглядати, та свою думу думати, свою раду радити.

А потім час плив своїм пливом – як завсіди, й Остап ріс своїм ростом, як звичайно. Тільки, що як впало йому у думку і в душу, що в Овручі погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорінилося: він вже не заспокоївся з тієї години і усе тільки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як інші хлопці билися із собою, немов півні, за яку свою погану, або, як ведмеді, посідали одно ‘дного за які цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.