Kitobni o'qish: «Вовча сить»

Shrift:

* * *

Оксамит і сталь

Весільна процесія прямувала до церковці, що стояла на пагорбі. Сталося це в спекотний літній день на околиці містечка, яке потопало в яблуневих садах, купалося в тихій річці Липі. На обрії зеленіла смуга лісу, а перед нею розкинулися поля дозрілої пшениці, що всміхалися небу синіми волошками. Чути весільні пісні…

Йшов 1520 рік. Святкували в Рогатині, неподалік від Львова.

Наречена – п’ятнадцятирічна Настя Лісовська в білому весільному вбранні вражала своєю красою й веселощами. Її суджений Степан, старший на кілька років, не зводив із неї очей, видно було – закоханий без пам’яті.

Лунає сміх, жарти, грає музика. Тільки мати Настусі, йдучи поруч зі своїм чоловіком, отцем Іваном, тихо скаржилася йому:

– Нехай Бог дасть щастя нашій дитині. Але не більше богоугодне діло зробила б вона, якби пішла в черниці? Ой, стала б у пригоді нашій гнаній православній церкві. У Насті великий розум… І набожна вона… Скільки ж тих книг перечитала… І я дала обітницю – як оклигає після цієї страшної хвороби, стане Божою дочкою… І вона ж готувалась… А тут цей Степан. Хороший хлопець, але…

– Та ну тебе, стара, нехай дитина радіє життю… – усміхався священик, потіючи у своїй рясі. – Ти ж про онуків мріяла…

– Твоя правда… – погодилася з чоловіком.

Молодята з дружками наближалися до церкви, коли раптом Настя, побачивши циганку, повернулася до неї, простягаючи долоню. Мати її так і застигла на місці.

– Насте! Та що ж ти робиш?

І навіть добродушний отець Іван насупився і загудів гучним басом:

– Так не годиться, дочко! Тільки Бог визначає твою долю!

Але Настя тупнула ніжкою і розсміялася:

– Та чого ж тут боятися? Бог могутніший від ворожки! Чи не так, батюшко?

Промовчав священик, а Степан засунув руку в кишеню і висипав на ворожку жменю дріб’язку. Це вирішило справу.

Настуня радісно кинулася до нього, пригорнулася, а циганка почала вдивлятися в її ліву руку. Потім у напруженій тиші ламаною мовою заговорила, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настуні.

– Твій чоловік багатий, ах, який багатий. Дуже багатий! Могутній! І любитиме тебе, як лев…

Усі подивилися на Степана. Він опустив очі і весь зашарівся. А ворожка вже не говорила – кричала, входячи в дивний екстаз:

– Бачу далеку дорогу… по чорнобилю… перекотиполе… перекотиполе… Бачу… бачу тебе в перлах… І білі шовки на ніжках твоїх… І червона крівця на ручках твоїх…

Усі перезирнулися. Настала тиша. Настя трохи розгубилася, рука її затремтіла, але вона не прибрала її.

– Матимеш двох синів, як Єва… – вела далі циганка. – І два весілля, а одного чоловіка!

– Ха-ха-ха! – не втрималися подруги, а Настя теж засміялася. – Навіть два весілля і одного чоловіка? Як же це?

– Ото плете! – сердилася мати. – Хіба таке ворожать перед вінчанням? Досить!

Циганка зникла. Отець Іван підніс праву руку над молодятами й урочисто перехрестив їх. Настя пригорнулася до розгубленого Степана, і він посвітлішав на виду. Всі знову попрямували до церкви, яка вже відгукнулася прозорим дзвоном. І злетіли в небо лелеки, що звили гніздо біля самісінького купола.

На порозі молодих зустрічав священик. Але в мить, коли Настуня з подружками зробили крок на першу сходинку церкви, сталося щось страшне.

Удалині почулися крики. Уривчасті, пронизливі крики. Всі занепокоїлись і заметушилися. Раптом:

– Татари йдуть!

– Алла-гу! – пролунали дикі крики уже з вулиці й з усіх боків. Весілля миттєво розлетілося серед страшного переполоху. Кожен рятувався де міг. Хто в саду, хто між будинками, хто в заростях річки Липи, що протікала неподалік.

Вулиця вже була заповнена татарськими вершниками. Вони з диким криком мчали вперед. Густі гриви та хвости їхніх негарних коней, «бакематів», досягали землі. Багато весільних гостей були вже в їхніх руках – на арканах. Із передмістя доносилося ревище худоби. Тут і там клубочився дим…

Степан на руках заніс Настю до церкви, зачинив двері й побіг рятувати батьків.

А Настя кинулася до ікони Богоматері, впала на коліна, почала молитися, стискаючи до болю руки.

Сумно, як жива, дивилася на Настю Матір Божа з Немовлям на руках.

Гарячково задзвонив і раптом замовк дзвін.

За спиною дівчини щось ламалося, тріщало, вило, захлиналося. Вона не оглядалася. Молилася…

Раптом на її плече, на білу весільну сукню опустилася чорна долоня з брудними нігтями. Смикнула…

Дівчина знепритомніла. І в ту мить, коли падала на підлогу з вінком на голові, в круговерті світу, темряви та вогню їй здалося, що по щоці Богоматері скотилася сльоза.

Вели татари бранців Диким Полем, Чорним Шляхом ординським… Чорним звали тому, що бродило по ньому чорне нещастя, вбивство, грабіж, «чорна смерть» – чума, і чорні від горя невільники… І земля тут по природі чорна, а татарські коні, витоптавши траву, відзначили на ній чорну смугу шляху.

Стогін і мука…

Полонених чоловіків гнали пов’язаних, а жінок тільки під посиленим конвоєм. Хворого селянина, який не міг більше йти, вбили на місці. Інших «пригощали» ременями з вузлами для болю…

Настя в запиленій білій весільній сукні, у розірваному черевичку, йшла на аркані за чорними татарськими мажами¹, бігла за дикими кіньми на ремені, непритомніючи під регіт ординців… Піт солоний заливав їй очі, червона кров стікала краплями з її ніжок на тверде коріння, на степову сон-траву.

Розпечене повітря тремтіло, народжуючи міражі – оманливі привиди степу…

– Денгіс! Денгіс! – раптом почулися крики.

– Море! Море, – прошепотіли змарнілі вуста полонених. Перед очима Насті простягалася широка гладь води в червоній заграві нового дня. Побачила білу від піни хвилю морського припливу й почула його гучний, ритмічний шум. Усі зупинилися. Пожвавилися, зітхнули так, нібито тут закінчились їхні муки…

Повільно увійшла в воду, змочила обличчя. Хотіла попити, але не змогла.

– Солона?! – здивувалася дівчина і раптом усміхнулася. Побачив це старший із татар, засміявся, поцілував: «Ай, красивий Хюррем! Усміхнений Хюррем!»

Нескінченним і загадковим було Чорне море. Як доля.

Страшна Кафа, столиця работоргівлі, потопала в сутінках. У великій кімнаті, де горіли свічки, поважна жінка навчала молодих дівчат пестощів. Учила на дерев’яних фігурах. Хто роздягав свою колоду, хто вже сидів на її колінах, хто ніжно і гаряче цілував.

Це була школа невільниць. Настуня і тут не сумувала – замість того, щоб роздягати свого «чоловіка», вона накрутила на його голові тюрбан немислимих розмірів. Наставниця тільки головою хитала…

Удень сиділа в шкільній кімнаті на плетеній рогожі, підібгавши під себе ноги. Сиділа як усі, але відрізнялася від інших дівчат. Жадібно слухала вчителя, поважного турка Абдуллаха, запитання йому задавала. І він, не приховуючи задоволення, щось читав їй зі священної книги – Корану…

Коли переходили зі школи до спального будинку, Настя побачила крізь залізну огорожу, недбало забиту дошками, страшне видовище: на вулиці звивався від болю оголений невільник у ланцюгах із клеймом на обличчі, вистогнуючи тільки два слова українською: «О Боже!.. Господи!» Саме зараз спускали на нього великих голодних собак…

Настя не змогла дивитися далі. Ковтнула повітря, притулилася спиною до огорожі.

– Що ж вони роблять? – прошепотіла.

– Так карають турки непокірних, – байдуже сказала стара служниця-українка, прибираючи у дворі, і підійшла до Насті.

– Які вони жорстокі до нас… – здригалася Настя від стогонів.

– Та й самі до себе, – мовила служниця. – Розповідають, що наш султан Селім, коли зайняв престол, убив своїх братів і їхніх синів… Наказав їх задушити і спостерігав за цим злом на власні очі… Що їм раби. Ми для них, як трава під ногами.

Не змогла Настя більше чути стогонів, затулила вуха руками, присівши на землю…

І вранці знову жадібно, як губка, вбирала кожне слово вже іншого вчителя, високого генуезця, який показував щось на великій карті, де вже можна було помітити обриси щойно відкритої та завойованої Америки… І знову Настя була невгамовна, запитувала, сперечалася, викликаючи усмішку й інтерес європейця.

Увечері, коли всі відпочивали, читала арабську поезію, потроху розбираючи невідомі слова. Раптом пролунав церковний дзвін – Настя кинула книгу, занурилась у спогади, шепотіла молитву «Отче наш…».

І знову жадібно вчилась, і шановний Абдуллах із задоволенням давав їй книги, вів із нею особисті бесіди, дивуючись допитливому розуму чужинки.

День змінював ніч, весна змінювала осінь.

…Уранці крізь щілину дивилася – не могла відірватися – на християнську церкву, яка стояла навпроти школи. Символом її був розірваний ланцюг, прибитий над входом до церкви. До Насті притулилася нова рабиня, теж українка:

– Чому вони так їдуть? Що це за церква дивна?

У цей момент із церковних воріт виїжджали на ослах два ченці, повернені обличчями до ослиних хвостів.

– Це церква Тринітаріїв, які займаються викупом християн-невільників… А сидять так, тому що не вважають себе гідними їздити, як їздив на віслюку Господь наш… Може, і мій Степан назбирав грошей і викупить мене…

Пізніше приїхав до школи старезний, як світ, згорблений, як сухе дерево, паша. Дівчата стояли вряд, а він їх уважно оглядав. Під суворим поглядом господаря школи Ібрагіма дівчата кидали на купця гарячі, вогняні погляди, виставляли груди… І з усіх він виділив Настю. Вона була красива, як ранкова квітка. Але не захотіла Настя зваблювати його. Поїхав паша незадоволений.

Покарання не змусило себе довго чекати – пригостили дівчину як слід канчуками, обернувши перед цим шовковими покривалами, щоб слідів на білому тілі не залишилося. Плакала Настя, схлипувала.

– Не піду до цього скелета! Я вчитися хочу! Господи! Де ж ти, Степане… Забери мене!

Невідомо, чим би закінчилися ці побої, дуже вже розсердився Ібрагім, зірвав шовки з Насті, сам узяв батіг, але прибіг учитель Абдуллах, урятував свою кращу ученицю. І крикнув:

– Помер султан наш Селім!

Раптом стало чутно, як голосила вже вся Кафа.

– На престол вступає молодий Сулейман!

Упали молитись, і замість жалоби – поривання якесь:

– Аллаху Акбар! Хай сто років живе султан Сулейман! Він буде кращий із усіх султанів!

Учитель Абдуллах стояв поруч із Настею, ледь помітно всміхнувся їй. Дівчина, незважаючи на біль, не змогла стримати цікавість. Запитала пошепки:

– Чому він кращий буде?

Абдуллах тихо відповів із твердою впевненістю:

– Він десятий за рахунком султан! Таке пророцтво, о Хюррем…

– А не передбачено нічого про яку-небудь із його дружин? – із завмиранням серця слухала Настя відповідь.

– Улюбленою дружиною його стане султанша Місафір, що означає «чужинка». Зійде, як ясна зоря, в серці падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра і багато бід на всіх землях Халіфа…

Застогнала Настя чи то від болю, чи то від безсилля:

– Цікаво було б глянути на таку жінку!

З високих мінаретів кричали муедзини. Кафа молилася новому султану.

Над стародавнім Царгородом, або Стамбулом, одним із найкрасивіших міст світу, гуляла злива, розмиваючи обриси мечетей і церков. Зеленіли кипариси, зацвів білий і синій бузок, і червоне цвітіння персика покрило гілки його.

Це була столиця краси, пишноти, але і страждань… В одному із закутків величезного Авретбазару продавали Настю. Стояла вона на помості, в четвірці товаришок зі школи, скута кайданками, на одному ланцюгу. Там, за стіною, багатоголосий гомін, крики продавців різного краму – голих людей, овець, килимів, верблюдів – усього, що народжувалось і створювалося на землі. У кутку, де товар був для обраних, панувала відносна тиша. Тут було кілька груп одягнених дівчат із різних шкіл і міст – від найчорніших дочок мулаток аж до білих дочок Кавказу – демонстрували купцям усю свою красу та вміння, здобуті в школі; перед молодими чоловіками буцім соромились, а старих пронизували гострими поглядами. Одна товста жінка весь час їла – напевно, аби довести, що можна її зробити ще повнішою. Інша періодично піднімала тягарі, які стояли біля неї, щоб продемонструвати не тільки красу, але і силу…

Настя сиділа, підібгавши ноги під себе, байдуже спостерігаючи, як прицінювалися купці та як подавали себе невільниці. Молилася Богу, занурившись у себе. Не допомагав розлючений шепіт Ібрагіма, його погрози…

Раптом заметушився господар і всі присутні. Почали робити руками знаки, щоб встали невільниці – і всі встали. Крім Насті. Настя не ворухнулася.

По проходу йшла група чорних євнухів під керівництвом якогось достойника, теж чорного, поважного, за ним несли на лектиці (ношах) хлопчика років чотирьох-п’яти і жінку в паранджі. Позаду йшла військова варта.

Лектика була різьблена, з чорного дерева, дах її тримався на позолочених стовпах. Обабіч лектики завіси та відчинені вікна. Хлопчик і жінка сиділи на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав іграшковий лук, на боці висіла маленька шабля, на голові надітий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цікавістю розглядав усе навколо. Його зацікавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабині, що була тоненька як дівчинка, білолиця, з густим золотим волоссям.

Підбіг до неї й усміхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усміхнулася. Усміхнулася щиро, тепло – від чого стала просто чарівною. Простягнула хлопчикові єдине, що мала – гранат.

– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.

Хлопчик узяв цей гранат і міцно стиснув у кулачку, по руці потік червоний сік…

– Бачиш, який я сильний?

– Дуже, – всміхнулася Настя.

– Ти звідки? – запитав він.

– З України…

– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зі мною гратись. Я Мустафа. Спадкоємець престолу. Тому що батько мій – султан Сулейман. Його всі бояться! – з гордістю сказав спадкоємець.

До нього підійшла незадоволена мати, дружина султана Махідевран, висока горда черкеска. Щось сказала синові на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навіть ніжкою тупнув.

Тоді Махідевран підійшла до Настусі і, не кажучи ні слова, помацала її обличчя, взяла в руки її золотисте волосся – точно так, як пробують тканину.

Кров ударила у вічі Роксолани і до її голови…

Тремтіла вона, як осиковий лист, коли провели її через якісь страшні величезні ворота, над якими височіла настромлена на гак людська голова. Мимоволі піднесла руку й притиснула до грудей маленький срібний хрестик. І увійшла у двір сералю.

Весняне сонце грало світлом на різнокольорових венеційських вікнах султанського гарему та оживляло гру барв на чудових килимах у кімнатах. Настя мила ноги Махідевран, змащувала їх оліями. Поруч крутився Гассан, кизляр-ага – головний євнух, готовий щохвилини виконати будь-яку примху коханої дружини султана. Це він був на Авретбазарі, коли купували Настю, і зараз не спускав із неї насторожених очей, стежив за кожним її рухом.

Трохи пізніше, в парку, де відпочивала Махідевран, її син грався з Настею – учив дівчину стріляти з лука по гарбузах, які на високих жердинах проносили перед ними служники. Насті ніяк не вдавалося влучити, хоч як вона цілилася – зате сміху було доволі…

У вікні гарему стояв якийсь молодик у високому білому тюрбані й дивився у двір.

Потім Настя розгойдувала Мустафу на гойдалках. Розмовляли.

– Яка красива у тебе мама! – захоплено сказала Настя.

– Так, красива, – ввічливо відповів хлопчик. – Але зараз вона невесела, у мене брат помер від чуми. Він був молодший за мене. Але все одно б його задушили, тому що я спадкоємець.

Настя відчула на собі чийсь погляд, подивилася на вікно, але нікого не побачила.

– Покажи, як ти танцюєш! – мовив Мустафа.

– А ти будеш зі мною танцювати?

– Я не вмію… І спадкоємцю негоже… – розгубився хлопчик.

– Я тебе навчу!

І Настя показала Мустафі український танець навприсядки, дала в руки бубон, заспівала завзяту пісеньку…

Хлопець бив у бубон і невміло, смішно присідав, а Настя співала і кружляла навколо нього в танці. Золоте волосся її майоріло на вітрі. Рабині почали їм підігравати, плескаючи в долоні. Усміхалися Махідевран і навіть незворушний Гассан. У вікні знову з’явився молодик і спостерігав за ними. Мустафа сміявся, а під кінець, захеканий, сів на землю.

– Вам пора читати Коран! – підійшов до хлопчика суворий турок і забрав його.

Настя знову відчула чийсь погляд. Подивилась у вікно і зустрілася поглядом із чоловіком у величезному тюрбані. Махідевран подивилася туди ж, але у вікні вже нікого не було.

– Хто це такий поважний? – запитала Настя молоденьку рабиню, єврейку, коли вони сиділи в тіні платанів.

– Де?

– Ось там, стояв у вікні… – показала Настя поглядом.

– Не знаю. Може, султан…

– А чого він боїться? Чому ховається?

– Боїться? Та ти що? – рабиня злякано озирнулася, чи не чув ніхто цього зухвалого питання, а потім відповіла пошепки: – Хіба про це можна питати? Миттю зашиють тебе в мішок і кинуть у Босфор – це у них так заведено… Султан – священна людина. Тут кожна з жінок гарему мріє про нього. Хоча б на одну ніч… Я б півжиття за це віддала… Кажуть, він мудрий і ласкавий чоловік… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображає… Він добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й ні. Бо ми рабині. А тут повно одалісок, які роками чекають його уваги, так і не дочекавшись. Старіють у дівках… Але все одно тут, як у раю.

– Чому ж? – посміхнулася Настя.

– А де ти таку розкіш побачиш? – здивувалася служниця.

– Та хіба щастя в тому, щоб їсти і пити із золотого посуду? Тут на сході жінка слухає чоловіка і Аллаха, вона і не людина. А ось на заході… Нам у школі розповідали про королеву Марію Стюарт… Яка сильна ця жінка! Вона…

Настю перебив якийсь шум біля Махідевран. Одна зі служниць, яка масажувала спину Махідевран, зробила щось не так.

– Ти зробила мені боляче! Навмисно! Негідна! У мене буде синець? Що скаже падишах? Євнух! Покарайте ту невільницю! Щоб інші знали, хто їхня повелителька! Негайно! При мені!

Кизляр-ага дав знак – і два євнухи, з’явившись як із-під землі, потягли нещасну дівчину в басейн.

– Це вона злиться, – шепотіла смаглявка, – бо дізналася, що султан провів минулу ніч із Дюльсар, суперницею її… Дика вона, жорстока, Махідевран. Усе хизується своїм князівським походженням, її прислали султану з Кавказу, вона черкеска, як і валіде, мати султана… Тому валіде так підтримує її і Мустафу – бо її кров… Ой, що ж вони роблять?

Євнухи втопили рабиню, так і не давши їй спливти. І вже мертву кудись потягли. Махідевран знову розляглася на подушках. Рабині мовчали, ніби нічого не сталося.

Настя стиснула руки до хрускоту.

Муедзини закінчували співати п’ятий азан на вежах мінаретів. На сади гарему лягала чудова тиша ночі. Служниці, з ними і Настя, закінчували одягати Махідевран у м’яку нічну одежу, як увійшов чорний Гассан. Вклонився пані:

– О, та, яку звуть «Господиня століття»! Падишах зараз тебе відвідає.

Махідевран миттєво повеселішала. Її важко було впізнати. Чи це та сама жінка? Її великі чорні очі заблищали й пожвавилися.

– Давайте мені найкращий одяг і прикраси! – наказала рабиням: – Окропити амброю та мускусом, йому це подобається… А потім стійте біля дверей своїх кімнат і не смійте дивитись у його очі, коли він ітиме до мене. І дивіться мені! – потім хрипко засміялася, вигинаючись усім тілом: – Я подарую йому таку ніч, після якої він забуде цей шматок м’яса під назвою Дюльсар!

У нескінченних коридорах, застелених килимами, ледве чутні кроки султана. Один перехід, другий… Мертва тиша – ніхто не мав права показатися або навіть дихати, коли йшов Халіф.

Настя скромно стала біля дверей своєї кімнати, поклавши руку на залізні ґрати відчиненого вікна, в яке заглядали квіти білого жасмину, пронизані таємничим сяйвом місяця. Очі опустила вниз, щосили стримуючи майже дитячу цікавість і якесь хвилювання й напруження. І вся перетворилася на слух.

Чула його кроки, його подих, його спокій.

Дивитися не хотіла на молодого султана. Тільки раз, один раз – і впізнала цю людину в вікні…

Султан, помітивши цей загадковий погляд, зупинився. Перед Настею стояв у блиску місячного світла, у всій красі й молодості своїй Сулейман Великий – Повелитель Константинополя і Єрусалима, Смирни і Дамаска і семисот міст Сходу і Заходу, Десятий і наймогутніший Падишах Османів, цар п’яти морів і трьох частин світу.

Ноги в неї задрижали. Але свідомість була майже ясна. Він був прекрасно одягнений, стрункий і високий. У нього були чорні, як терен, блискучі, трохи почервонілі очі, високе чоло, матово-бліде лагідне обличчя, тонкий орлиний ніс, вузькі губи і завзятість у їхніх куточках. Спокій і розум випромінювали його проникливі очі.

Опустила очі й зняла ручку з залізних ґрат. Відчула, як окинув її поглядом з верху до низу, як жаром обсипав. Зніяковіла так, що кров підступила до її личка. Соромлячись свого невільничого одягу, зіщулилась. А ще і злякалася, що скаже її пані на те, що султан так довго затримався тут…

Мимоволі звела вії та благальним поглядом показала султанові на двері Махідевран, немов просячи, щоб швидше йшов туди. І знову опустила свої сині очі.

Чи султана затримало біле цвітіння жасмину, чи таємничий місяць на небі, чи біле, як жасмин, личко Насті, чи її страх – достатньо, щоб султан не йшов; стояв, удивляючись у неї, як в образ.

– Я тебе ніколи не бачив? – запитав він через хвилину.

– Ні… – відповіла ледь чутно, не підводячи очей.

– Як давно ти тут?

У цю мить відчинилися двері сусідньої кімнати і виглянула розгнівана Махідевран:

– Євнухи! Візьміть цю неслухняну рабиню та покарайте її!

Тут же виник Гассан і два чорні євнухи, які втопили вдень дівчину. Мить – і Насті не стане…

Сулейман перевів погляд з однієї жінки на іншу.

Підніс руку… Заклякли євнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся і пішов.

Кизляр-ага був уже поруч із Настею:

– Рушай за мною! – наказав суворо.

Настя заплющила очі, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смерті. І раптом почула від нього м’якше:

– Ходімо! Тебе чекає султан!

Тут Настя розгубилася.

Подивилася на Махідевран, застиглу в кращих своїх шатах, як громом уражена.

Настя пішла, а Махідевран розірвала на грудях свій одяг. Оголилися великі міцні груди, але Настя і не озирнулась.

Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилась у невеликому наріжному будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, запашний бузок.

Султан напівлежав на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, на простирадлах із тонкого полотна, з безліччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османів. На ньому не було тюрбана.

Серце Насті билося так сильно, що вона сперлася об вікно. Молодий Сулейман підвівся, підійшов до неї та, взявши її за руку, повторив своє запитання:

– Як давно ти тут?

– Три тижні, – відповіла вона схвильовано.

Помітивши це, повелитель запитав:

– Ти чому така перелякана?

– Я не перелякана, – відповідала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очі своїй пані, якій я мимоволі скасувала твій прихід.

Настя забула від переляку додати який-небудь титул, що належить Халіфу. Він очевидно відніс цей промах на рахунок незнання мови та звичаїв. І всміхнувся:

– Ти зовсім не мусиш показуватись їй на очі.

– Хіба не так само погано мені тепер буде у будь-якої з твоїх дружин? – зітхнула.

Султан тепер уже весело засміявся:

– Ти, як бачу, не знаєш, що ту жінку або дівчину, до якої султан хоча б раз доторкнеться, відокремлюють і дають їй особистих невільниць і євнухів.

Зрозуміла. Спалахнула від сорому… Відповіла:

– Мусульманам Коран забороняє силувати невільниць проти їх волі.

Молодий Сулейман посерйознішав. Відпустив її руку і з подивом запитав із наголосом на кожному слові:

– Ти знаєш Коран?

– Знаю, – відповіла вже трохи сміливіше. – І знаю, що ти могутній хранитель і виконавець заповідей Пророка.

– Хто вчив тебе Корану?

– Побожний учитель Абдуллах, у Кафі, в школі невільниць.

– Він добре вчив тебе… – не без гніву сказав скривджений султан, якому ще ніхто не смів відмовити. Але цікавість перемогла гнів, і він запитав уже спокійніше: – Ти віриш у Пророка?

– Я християнка, – відповіла ухильно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею:

– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не віриш у нього?

– Але ти ж віриш! – відповіла вона природно і весело, і цим зовсім обеззброїла його. – І ти тут вирішуєш, не я.

– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своїй волі залишилася б тут, якби я вирішив узяти тебе до свого гарему на правах одаліски?

– Ти не зробиш цього, – відповіла.

– Чому?

– По-перше тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге тому, що я тільки як служниця слухняна…

Знову здивувався Сулейман цій дивній бесіді:

– По-перше, ти і як служниця не зовсім слухняна!

– А по-друге? – вже розкутіше запитала дівчина.

– По-друге – говори ти по-третє, тому що не закінчила.

– Закінчу! – похитала вона своїм золотим волоссям. – Тому, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддатися чоловікові, коли його любиш…

Розгубився трохи султан.

– Значить, тобі потрібно сподобатися? – запитав трохи глузливо.

– Так, – відповіла наївно.

– А ти знаєш, що за такі слова я міг би взяти тебе силою до свого гарему як рабиню?

– І мав би тільки рабиню… – спокійно відповіла Настя.

– Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоб твоїй волі підлягали всі мої палати. Правда?

– Ні, – відповіла щиро як дитина. – Не тільки палати, але і вся твоя земля! – і зухвало похитала своїм золотом.

Сулейман був здивований надміру. Тінь жорсткості зовсім зникла з його вуст… Підійшов до вікна, вдивляючись в ясну ніч.

– Я поставив тобі багато запитань… Запитай мене, про що хочеш… – Повернувся до неї.

Наостанок уважно подивилася на нього – чи не глумиться. Ні. Запитала серйозно:

– Чому в тебе почервонілі очі?

І знову був уражений султан.

– Бо справ було багато… Але так питала тільки одна жінка – моя мати, коли я був хлопчиком… – Тихо сказав. – Який подарунок ти хочеш? Перли, рубіни? Що хочеш?

– Дозволь мені читати книги… Люблю поезію, особливо перську. Омара Хайяма всього. Він такий радісний…

– Ти знаєш перську мову?

– І арабську теж. Гірше, ніж турецьку, але розумію…

– Цього не може бути… – знову здивувався Сулейман.

– Учитель Абдуллах давав мені читати і твої вірші… Вони у тебе такі сумні. Мене це вразило… Мабуть, ти дуже самотній…

Це остаточно приголомшило Сулеймана. Заціпенів. Несподівано схопив її за плечі і почав цілувати з усією жагою молодості. Захищалася щосили. У боротьбі з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на її грудях, який тримала вона однією рукою, як коли б це був її порятунок.

І цей хрестик справді захистив Настю від першого вибуху султанської пристрасті. Стало зрозуміло Сулейману, зняв свій золотий султанський сигнет (символ влади), поклав на шовкову подушку зі словами:

– Я зняв свій сигнет, хоча це всупереч звичаям. Зніми і ти свій хрест.

Але Настя, хоча і була втомлена, похитала головою – ні, і готова була захищатися далі.

І знову підійшов Сулейман до вікна, вдивляючись у зоряне небо, а потім сказав тихо, не обертаючись:

– Ти найдивовижніша жінка з усіх, що я знав… Хто ти, звідки, як тебе звати?

Настя дивилася на високу постать Сулеймана з прихильністю. Сподобався він їй. Відповіла, нібито тихо співала:

– Я з України. У школі невільниць мене звали Хюррем, а тут твій славний син називає мене Роксолана… Батько мій священик православний. Твої татари вивезли мене силою з дому, в день вінчання. І продали мене як невільницю…

– Ти була вже дружиною іншого? – обернувся Сулейман.

– Ні, – відповіла спокійно. – В день вінчання вивезли мене.

– Як звали твого нареченого?

– Степан.

– Він красивий?

– Так.

– Красивіший за мене?

Настя промовчала. Султан трохи насупився:

– Думаєш про нього?

– Так… – з гідністю відповіла дівчина. – Як і про матір, і про батька. Не знаю навіть, чи живі вони… Сняться щоночі… Ти цього не зрозумієш. Ти повелитель у своїй країні, а я рабиня на чужині…

Сулейман уважно подивився на Роксолану – і, може, вперше в цій наложниці побачив не жінку, істоту для насолод, а людину.

– Можеш іти…

Нескінченні коридори гарему. Попереду мовчки йшов Гассан. У збентеженої Насті було враження, начебто весь гарем не спав цієї ночі… Раз по раз ніби випадково відсувалися завіси кімнат і будуарів обабіч коридорів і визирали з них зацікавлені обличчя невільниць, одалісок… Відчувала на собі погляди їхніх здивованих очей – то повних цікавості й заздрості, то неприкритої ненависті. Відчувала роздратування в кожному своєму нерві. Не знала, як іти, що робити з власними руками, як тримати голову. Йшла, як між двома рядами вогнів і різок. Ледве стримувала сльози.

Коли підходила до своєї кімнати – виглянула Махідевран, презирливо всміхнувшись. Настя вклонилась їй, як і раніше, як раніше, хотіла зупинитися, але Гассан ішов уперед, і вона пішла за ним. Хотіла було увійти до своєї кімнатки для рабинь, але Гассан похитав головою і попрямував далі. Нарешті відчинив двері…

Настя увійшла – і мало не втратила рівноваги. Приміщення було величезне, світле, прикрашене коштовними килимами. Служниці і євнухи, що перебували в ньому, низько їй вклонилися. Вклонився і Гассан перед розгубленою дівчиною:

– Благословенне хай буде ім’я твоє, Роксолано Хюррем, і нехай Аллах принесе через тебе добро та ласку свою у вельможний Будинок Падишаха! Це твої служники. Якщо ці кімнати тобі не сподобаються, о, Хюррем, можеш узяти інші.

– Ці кімнати чудові… – відповіла Настя і подивилась у вікно. Там уже світало й чулося щебетання ранніх птахів у садах сералю.

– Дякую за перше добре слово, Хюррем, – сказав задоволений, дав знак євнухам і служникам – усі вийшли, крім двох невільниць. Вони заметушились і принесли своїй пані нічний одяг. Хотіли надіти, але Настя відправила їх, почала оглядати свої володіння. Була тут і купальня, і гардеробна з прекрасними флаконами дорогих парфумів.

Чого там тільки не було! На маленьких столиках із чорного дерева стояли пахощі з Індостану, прекрасні олії та багато іншого, чого Настя ніколи не бачила.

Настя сіла на килим. Засинаючи й шепочучи молитву, вона не випускала з рук срібний хрестик.

Такий же хрест височів на куполі церкви у далекому Рогатині…

А чи було насправді: яблуневі сади, поля пшениці, тиха річка Липа, лелеки над нею і постарілі батько з матір’ю у дворі будинку. Прощалися вони зі Степаном, зібраним у далеку дорогу. Допомагали йому зашити золоті монети в пояс… споряджати вози… Низько кланялися, благословляли, сльози проливали… Дивились услід її судженому…

1.Возами.