Kitobni o'qish: «Віта Ностра»
Частина перша
…Ціни, ціни, це щось страшне! Врешті-решт мама найняла кімнатку в п’ятиповерховому будинку, хвилин за двадцять од моря, вікнами на захід. В іншій такій самій кімнатці (квартира ж двокімнатна!) жили хлопець з дівчиною. Кухня, ванна, туалет – усе спільне.
– Вони ж цілий день на пляжі, – заспокоїла хазяйка. – Хіба молодим багато треба? Море, он воно, чи не з вікна видно. Рай.
Хазяйка пішла, залишивши два ключі: од вхідних дверей і од кімнати. Саша знайшла на дні валізи торішній, ледь полинялий купальник і поспіхом переодяглася у ванній, де на батареї сохли чужі трусики. Її охопила святкова щаслива сверблячка: ще трошки, і в море. Хвилі, сіль на губах, глибока вода кольору хакі – все забулося за довгу зиму. Пальці в прозорій хвилі барвою нагадують білі черешні. Пливеш в обрій, відчуваєш, як море обмиває живіт і спину, потім пірнаєш і бачиш на дні каміння, водорості й зеленуватих строкатих рибок…
– Може, спочатку попоїмо? – запитала мама.
Вона дуже втомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагоні, біганина по квартирах і безконечні суперечки з хазяйками – справа нелегка.
– Мамо, ми ж на море приїхали…
Мама лягла на диван, підклавши під голову стосик свіжої постільної білизни.
– Хочеш, збігаю по пиріжки? – лагідно запропонувала Саша.
– Ми тут що, пиріжками будемо харчуватися? Є ж кухня…
– Ну мамо! Хоч раз пірнути…
– Іди, – мама заплющила очі. – Заодно по дорозі назад купи яєць і кефіру. А, ще хліба й масла.
Саша натягла на купальник сарафан, тицьнула ноги в босоніжки і, прихопивши з собою хазяйського рушника, вискочила у двір, на сонечко.
У дворі цвіли дерева, назв яких Саша не знала й називала про себе «павичеві». За ланцюжком нерівно підстрижених кущів починалася вулиця, що веде до моря. «Вулиця, Що Веде До Моря» – так Саша й вирішила її називати. Таблички зі справжньою назвою вулиці, простою й непоказною, нічого не значили. Буває ж таке, що прекрасним речам дають дурні назви, – і навпаки…
Вимахуючи сумкою, вона пішла – побігла – вниз.
Люди йшли густою юрбою, хто з надувним матрацом, хто з великою парасолькою, хто з самою тільки пляжною сумкою. Діти, як годиться, обливалися розталим морозивом, і матері, сварячись, затирали плями пожмаканими носовими хустинками. Сонце давно перейшло зеніт і тепер висіло над далекими горами, наче вибираючи місце для посадки. Саша, всміхаючись аж до вух, ішла до моря, відчуваючи гарячий асфальт навіть крізь підошви босоніжок.
Вони вибралися.
Попри безгрошів’я, попри мамині проблеми на роботі. Попри все, вони приїхали на море, і через п’ятнадцять хвилин… десять… Саша пірне.
Вулиця завернула. Тротуар майже весь був загороджений щитами дрібної туристичної контори – ось Ластів’яче Гніздо, Масандра, Нікітський ботанічний, Алупкинський палац… Дзвеніли й гули ігрові автомати. Залізна тумбочка механічним голосом пропонувала передбачити долю по лініях на руці. Саша стала навшпиньки – і нарешті побачила море.
Насилу стрималася, щоб не помчати галопом. Риссю збігла вниз по дедалі крутішому схилу, туди, де прибій, туди, звідки долинав щасливий дитячий вереск і музика приморських кафе. Зараз…
Найближчий пляж виявився платним. Навіть не дуже засмутившись, Саша зробила гак довкола паркана, зістрибнула з невисокої бетонної балюстрадки, і під ногами в неї захрускотіла галька. Вибрала вільне місце на камінні, скинула на сумку рушник, сарафан, поруч залишила босоніжки і, морщачись, пошкутильгала по камінцях до смуги прибою. Ледь додибавши до води, стала рачки, шубовснула, попливла…
Ось воно, щастя.
Вода в першу секунду здалася холодною, а в другу – теплою, наче молоко. Коло берега гойдалися на хвилях водорості й шмаття поліетиленових пакетів, але Саша пливла далі й далі, і вода перед нею очистилася й змінила барву, позаду лишилися надувні матраци та діти на яскравих кругах, навколо відкрилося море, і спалахнув яскраво-червоний конічний буй – мов знак якості між двома блакитними полотнищами.
Саша пірнула, розплющила очі й побачила цілий табунець сірих довгастих риб.
* * *
Вона поверталася підтюпцем – мама, мабуть, давно її чекає і лаятиметься. Дорога догори виявилася несподівано крутою й довгою. В магазинчику одна-однісінька змучена продавщиця торгувала і хлібом, і яйцями, й картоплею, тому черга до неї стояла чимала. Саша заручилася підтримкою дебелої засмаглої жінки («Скажете, що я за вами, добре?»), і по Вулиці, Що Веде До Моря, побігла у двір з «павичевими» деревами.
Чоловік стояв коло квартирного бюро – зеленої будки з одвічно зачиненими віконницями. Був він, попри спеку, одягнений у темний джинсовий костюм. Його лице під козирком синьої кепки здавалося нездорово-жовтим, восковим. Темні окуляри не пропускали ні проміннячка й нічого не віддзеркалювали. Та все одно Саша вловила його погляд.
Їй стало неприємно.
Відвернувшись і більше не дивлячись на дивного чоловіка, вона зайшла в під’їзд, пропахлий поколіннями котів та кішок, піднялася на другий поверх і подзвонила в чорні дерматинові двері з бляшаним номером «двадцять п’ять».
* * *
Щоранку вони прокидались о четвертій, коли сусіди, молода пара, поверталися з дискотеки. Сусіди довго ходили туди-сюди по коридору, пили чай, скрипіли ліжком і нарешті затихали, тоді Саша з мамою засинали знову і вдруге прокидались уже о пів на восьму.
Саша заварювала розчинну каву. Вони з мамою випивали по чашечці (у кухні було повно брудного посуду, молоді сусіди завжди дуже перепрошували за безлад, та все одно тарілок не мили) і йшли на пляж. По дорозі купували йогурт у стаканчиках, або теплу кукурудзу, рясно посипану кристаликами солі, або пиріжки з повидлом. Брали напрокат один пластиковий шезлонг, розстеляли на ньому рушник і бігли купатися, оступаючись і сичачи з болю на великій гальці. Хлюпалися, пірнали й не виходили з води півгодини, а то й годину.
На другий день Саша «підгоріла», й мама на ніч мастила їй плечі кефіром. На четвертий день поїхали на морську прогулянку, але море було неспокійне, й обох трохи загойдало. На п’ятий день розгулявся майже справжній шторм, по пляжу ліниво бродили напівголі засмаглі рятувальники й повідомляли у мегафон, що «купатись не слід, алігаторів тьма», як переосмислила їхні заяви мама. Саша гралася з хвилею і раз заробила, доволі відчутно, каменюкою по нозі. Залишився синець.
Увечері по всьому селу гриміли дискотеки. Групки хлопців та дівчат, озброєних сигаретами, стояли біля кіосків, біля кас, навколо старих чавунних лав і вели світське життя, природне для молодих ссавців. Саша іноді ловила на собі оцінювальні погляди. Їй неприємні були ці хлопці з їхніми нахабними нафарбованими подругами, і водночас шкребли на душі непрохані коти: в шістнадцять років відпочивати, як маленька дівчинка, з мамою, нормальній дівчині соромно. Саші хотілося б стояти отак, опершись на лаву, в центрі голосної компанії і сміятися з усіма, або сидіти в кафе й попивати джин-колу з баночки, або грати у волейбол на майданчику, вкритому потрісканим, наче слоняча шкура, сірим асфальтом. Але вона проходила мимо, вдаючи, що поспішає у своїх, значно цікавіших справах, і проводила вечори, гуляючи з мамою по парку та по набережній, розглядаючи картини нескінченних пляжних художників, прицінюючись до полірованих черепашок і глиняних свічників, займаючись, загалом, зовсім не нудними й приємними серцю справами, – проте вибухи сміху, що долинали від компаній, іноді змушували її зітхати.
Шторм угамувався. Каламуть у воді зникла, море знову стало прозоре, і Саша вловила краба – крихітного, мов павучок. Уловила й одразу відпустила. Половина часу, відпущеного на відпочинок, наче випарувалась – здавалося, щойно приїхали, а вже через вісім днів їхати…
Чоловік у синій кепці зустрівся їй на базарі. Саша йшла, прицінюючись до вишень, обігнула торговельний ряд і раптом побачила його в натовпі. Чоловік стояв оддалеки, втупивши в Сашу темні окуляри, що не пропускали ні промінця. І все-таки вона була впевнена, що він дивиться тільки на неї одну.
Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розі – там дорожче, але не набагато. Помахуючи поліетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, і рушила нагору, до своєї п’ятиповерхівки, намагаючись довше лишатися в тіні акацій та лип.
Пройшовши півкварталу, озирнулася. Чоловік у темному джинсовому костюмі йшов за нею.
Саша чомусь була впевнена, що він залишився на базарі. Ймовірність того, що чоловікові й Саші просто по дорозі, звісно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорні, непрозорі скельця окулярів, Саша раптом відчула панічний жах.
Навколо було повно відпочивальників та пляжників. Діти так само обливалися розталим морозивом, кіоски так само торгували жуйкою, пивом і овочами, з неба шкварило пообіднє сонце, а Саші стало холодно до інею в животі. Сама не знаючи, звідки страх і чому вона так боїться темного чоловіка, Саша рвонула вгору по вулиці так, що тільки босоніжки застукотіли, а перехожі сахнулися з дороги.
Задихаючись і не сміючи озирнутися, вона забігла у двір з «павичевими» деревами. Заскочила в під’їзд і подзвонила. Мама довго не відчиняла двері, внизу, у під’їзді, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…
Мама нарешті відчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши її з ніг. Зачинила двері й замкнула на замок.
– Ти що?!
Саша припала до вічка. Викривлена, наче в кривому дзеркалі, з’явилася сусідка з торбинкою аличі, пройшла другий поверх, пішла вище на третій…
Саша відсапалася.
– Що сталося? – тривожно спитала мама.
– Та нічого, – Саші вже було соромно. – Причепився тут один…
– Хто?!
Саша почала пояснювати. Історія з темним чоловіком, розказана словами, виявилася не тільки не страшною – взагалі дурною.
– Вишень ти не купила, – підсумувала мама.
Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе від самої думки, щоб одчинити двері й знову вийти у двір, жалібно засіпалися жижки.
– Нові новини, – зітхнула мама.
Узяла в Саші торбу та гроші й мовчки пішла на базар.
* * *
На другий день уранці, по дорозі на море, Саша знову побачила темного чоловіка. Він стояв біля кіоску турфірми, ніби вивчав маршрути та ціни, а насправді спостерігав за Сашею крізь непрозорі темні окуляри.
– Ма… Дивись…
Мама простежила за Сашиним поглядом. Підняла брови:
– Не розумію. Стоїть собі чоловічок. Ну то й що?
– Ти в ньому нічого особливого не бачиш?
Мати йшла, наче нічого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловіка. Саша сповільнила крок.
– Я перейду на той бік.
– Ну перейди… По-моєму, тобі сонце напекло голову.
Саша перетнула смугу м’якого асфальту з відбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловіка, він на неї навіть не глянув. А дивився на Сашу й тільки на Сашу Проводжав її поглядом.
На пляжі вони взяли шезлонг, поставили на звичному місці, та Саші вперше не хотілося купатись. Їй хотілося повернутися додому й замкнутися в квартирі… Хоч двері у квартирі диктові, можна сказати, ілюзія, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжі, де люди й де гомін, де погойдуються при березі плавучі матраци, малюк з надувним кругом на поясі стоїть по коліна у воді, а круг у вигляді лебедя з довгою шиєю, і дитина стискає біле піддатливе горло…
Мама купила пахлави у рознощиці в білому фартусі. Саша довго облизувала солодкі липкі руки, потім пішла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знімаючи пластикових шльопанців. Червоний буй, знак досконалості на півдорозі до обрію, ледь-ледь гойдався на воді, відбивав сонце матовим боком. Саша всміхнулася, скидаючи тривогу. Справді, смішна історія. Чого їй боятися? Через тиждень вона поїде додому, і взагалі. Що він їй зробить?
Вона зайшла глибше, зняла шльопанці й закинула на берег, якомога далі, щоб не потягло випадковою хвилею. Пірнула, пропливла кілька метрів під водою, випірнула, пирхнула, засміялась і рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомін, торговку пахлавою, страх перед темним чоловіком…
А вдень виявилося, що забули купити олію, й нема на чому смажити рибу.
* * *
Хиталися рожеві квіти на «павичевих» деревах. Далі, в кущах, теж щось цвіло й пахло, заманюючи бджіл. На лаві дрімала бабуся. Хлопчик років чотирьох водив крейдою по бетонній брівці тротуару. По Вулиці, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.
Саша вийшла на вулицю й знов озирнулася. І бігом, щоб скоріше впоратися, рвонула в магазин.
– Жінко, ви остання? Я буду за вами…
Черга рухалася не швидко, але й не повільно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша відчула погляд.
Темний чоловік виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, підійшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очі, сховані за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрізь.
Вона не зрушила з місця. Спершу тому, що ноги прилипли до підлоги. Потім – подумавши й усвідомивши, що тут, у магазині, їй ніщо не загрожує. Їй узагалі нічого не загрожує… А все кидати, вибиратися з черги, бігти додому – нерозумно. У під’їзді він її й наздожене.
От хіба що покричати мамі знадвору… Нехай визирне у вікно…
І що?!
– Дівчино, ви берете?
Вона попросила олію. Розплачуючись, розсипала дріб’язок. Дідок, що стояв за нею, допоміг зібрати монети. Може, попросити в когось допомоги?
Темний чоловік стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Від його погляду в неї плуталися в голові думки. Ганьба, але дедалі дужче хотілося в туалет.
Закричати «Допоможіть!»?
Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто не знає, чому Саша відчуває такий жах перед цим звичайним собі чоловіком. Ну, бліде лице… Ну, темні окуляри… Що ж з нею відбувається, коли він отак дивиться на неї крізь непрозорі скельця?!
Затиснувши в кулаці торбинку з брикетиком масла та пляшкою олії, Саша пішла до виходу з магазину. Чоловік рушив за нею, наче не збираючись нічого приховувати. Не прикидаючись. Діловито й цілеспрямовано.
Переступивши поріг, вона зірвалася з місця, наче спринтер. Злетіли з-під ніг сірі голуби. Перебігши через дорогу, Саша гайнула, тільки вітер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двір…
Двір виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичеві» дерева цвіли, як завжди, і бордюр був розмальований крейдою, але вхід у під’їзд був зовсім інакший, лава стояла не так. Може, це інший двір?!
Темний чоловік не біг – він просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здається, на півтора метра. Саша, ошалівши від страху, кинулася в під’їзд… Цього аж ніяк не можна було робити, Саша знала – але побігла все одно. Унизу хряснули двері. Саша майнула сходами нагору, але поверхів було всього п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював – дзінь-дзень! – усередині, та ніхто не відчиняв. Порожньо.
Чоловік уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до відступу.
– Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!
І прокинулась на розкладачці, уся в слідах, з віддавленим об подушку вухом.
* * *
– І присниться ж таке…
Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмій. На розі купили йогурту. Саша ніби ненароком заманила маму на другий бік вулиці – протилежний до того, де туристичне агентство.
І правильно зробила. Темний чоловік стояв коло великого рекламного плаката з фотографією Ластів’ячого Гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашею.
– Я так більше не можу… Це якийсь психоз…
– Ну що таке?
– Он він знову стоїть, дивиться…
Саша не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла прямо до темного чоловіка і про щось з ним заговорила; чоловік відповідав, не зводячи очей з Саші. Лице його було повернене до мами і губи ворушилися природно й навіть привітно… якщо бувають привітні губи…
Мама повернулася, водночас задоволена й зла.
– Заспокойся, це такий самий відпочивальник, як і ти. Не розумію, що тобі від нього треба… Він з Луганська. У нього алергія на сонце.
Саша промовчала.
В обід, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, і Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і почали куховарити…
Отут і виявилося, що закінчилася сіль.
* * *
Темний чоловік сидів на лаві коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з під’їзду.
Повернулася назад.
Рудий кіт з рваним вухом доїдав сметану з кимось залишеної мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком і знову вилизував мисочку.
Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стало темніше. Чоловік у синій кепці стояв коло дверей, застуючи світло.
– Олександро…
Вона сіпнулася, наче її гахнуло струмом.
– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бігати нескінченно, але в цьому немає ні радості, ні сенсу.
– Ви хто? Звідки ви мене знаєте?
Вона одразу згадала, що мама багато разів називала її на ім’я – надворі, на пляжі. Не дивно, що він знає її ім’я. Захотів – і дізнався.
– Сядьмо на лавочці й поговорімо.
– Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в міліцію!
– Сашо, я не вбивця й не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
– І не думаю. Ідіть собі!
Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були руді. З тьмяними скляними табличками, і на них зовсім інші номери. Саша обімліла.
За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловік піднімався сходами.
– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.
І прокинулася.
* * *
– Мамо, яке сьогодні число?
– Двадцять четверте. А що?
– Учора ж було двадцять четверте!
– Учора – двадцять третє. Так завжди на відпочинку – числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустились у двір, у безвітряний і білий, наче молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли непорушно, мов дві рожеві гори з квітучими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз по Вулиці, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.
Коло туристичного кіоску стояло, вивчаючи маршрути й ціни, молоде подружжя. Їхній хлопчик – жуйка в зубах, коліна в зеленці – приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не минало.
Вони купили кукурудзи. Саша тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановлювала на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сіллю, кукурудзяні зернятка ще не встигли огрубіти й танули в роті. Згризені качани склали в поліетиленову торбинку, і Саша винесла її до урни при вході на пляж.
Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.
– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.
І прокинулася на розкладачці.
* * *
– Мамо, давай сьогодні поїдемо.
Мама від подиву ледь не впустила тарілку:
– Як? Куди?!
– Додому.
– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
– Я хочу додому.
Мама помацала Саші лоба.
– Ти серйозно? Чому?
Саша невиразно знизала плечима.
– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за місяць наперед. І то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумію, ти ж раділа…
У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Саші стало соромно.
– Та нічого, – пробурмотіла собі під ніс. – Це я так.
Вони зійшли у двір. «Павичеві» дерева розливали запах над пісочницею й лавами, над чиїмись старими «жигулями». Уздовж по Вулиці, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокійний, гарячий, розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Коло туристичного кіоску не було нікого. Поруч, у кафе під хирлявими пальмами, компанія хлопців пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Усі вони були засмаглі й довгоногі, й хлопці, й дівчата. Усі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Саші захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросівки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пішки…
Вони з мамою пройшли мимо. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього боком з двох сторін. Море трохи хвилювалося, червоний буй підстрибував, оддалеки тріскотіли моторами водні скутери. Саша жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловік більше не прийде, а завтра настане, нарешті, двадцять п’яте?
По обіді мама лягла подрімати. В кімнаті було душно, сонце, хилячись на захід, пробивало навиліт закриті штори, колись зелені, а тепер вигорілі до брудно-салатного відтінку. З’явилися сусіди, весело перемовлялися на кухні, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сиділа з книжкою на колінах, дивилася на сірі рядки й нічого не розуміла.
Оглушливо цокав залізний будильник на тумбочці. Лічив секунди.
* * *
– То все-таки поговоримо, Сашо?
Був вечір. Мама стояла, обіпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловіком років сорока, світловолосим і білошкірим, видно, він щойно прибув на курорт. Мама всміхалася, і на щоках у неї з’являлися ямочки. Особлива усмішка. Саші мама всміхалась інакше…
Саша чекала на лаві в затінку акації. Між нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сів темний чоловік. Навіть південні сутінки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша відчувала погляд крізь чорні скельця. З повної темряви.
Можна було, мабуть, покликати маму. Або просто закричати: «Допоможіть!» Або сказати собі: «Це сон». І це буде сон. Нескінченний.
– Що ви… що вам од мене треба?!
– Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я ніколи не вимагаю неможливого.
– Яке ви… до чого тут…
– А доручення таке: щодня, о четвертій ранку ви повинні бути на пляжі. Голяка зайти у воду пропливти сто метрів і торкнутися буя. О четвертій ранку на пляжі нікого нема, темно й соромитися нікого.
Саша сиділа, наче мішком прибита. Він божевільний? Чи божевільні вони обоє?
– А якщо я не буду? Чого це раптом…
Чорні окуляри висіли перед її лицем, наче дві дірки, що ведуть у нікуди.
– Ви будете, Сашо. Ви будете. Бо світ навколо вас дуже тендітний. Щодня люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами машин, тонуть… Захворюють на гепатит і сухоти. Мені дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших інтересах – просто зробити все, про що я вас прошу. Це неважко.
Мама коло балюстради сміялася. Обернулася, помахала рукою, щось сказала співрозмовникові – видно, розмова в них зайшла про неї, про Сашу.
– Ви маніяк? – запитала Саша з надією.
Чорні окуляри хитнулися.
– Ні. Давайте зразу відкинемо милиці: ви здорові, я не маніяк. У вас є вибір: до кінця днів борсатися між страшним сном і кошмаром наяву. Або себе опанувати, спокійно зробити, про що вас просять, і жити далі. Ви можете сказати: «Це сон», і знову прокинутись. І наша зустріч повториться знову – з варіаціями… Тільки навіщо?
По набережній прогулювалися люди. Мама раптом вигукнула: «Дивіться! Дельфіни!» і махнула рукою в бік моря, її співрозмовник вибухнув серією здивованих вигуків, перехожі зупинилися, виглядаючи щось на синьому простирадлі, і Саша теж помітила далекі чорні силуети, схожі на перекинуті дужки, які то злітали над морем, то знову зникали.
– То ми, Сашо, домовилися?
Мама розмовляла, дивлячись на дельфінів, і співрозмовник слухав її киваючи. Блищали зуби, горіли мамині очі, Саша раптом побачила, яка вона молода. І яка – в цю саму мить – щаслива…
– Завтра вранці ваш перший робочий виліт, – темний чоловік усміхнувся. – Тільки запам’ятайте: щодня, о четвертій ранку. Поставте будильник. Це для вас дуже важливо – не проспати й не спізнитися. Постарайтеся. Добре?
* * *
Саша лежала без сну. Крутилася на розкладачці. Штори були розсунуті, вікно відчинене навстіж, там, у дворі, співали солов’ї й гриміла здалеку дискотека. Замовкла о пів на другу.
Пройшла по вулиці галаслива компанія. Стихли голоси.
Проревіли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналізація машини в дворі. Прокинулася мама, покрутилася на дивані, заснула знову.
О третій годині Саша задрімала. О пів на четверту підскочила, наче її штовхнули. Вийняла з-під подушки будильник. Коротка чорна стрілка – годинна – хвилин через десять мала злитися з жовтою стрілкою дзвінка.
Саша притисла кнопку. Провернула жовту стрілку назад. Будильник бринькнув пружиною й обм’як.
Саша встала. Наділа купальник, нап’яла сарафан. Узяла ключі й тихенько, щоб не розбудити маму, вийшла з кімнати. Завернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжний, ще вогкий, пропахлий морем рушник. І так, з рушником в одній руці й з ключами в другій, вибралася на сходи.
Горіла лампочка. Знизу піднімалися, цитькаючи одне на одного, сусіди-закохані. Побачивши Сашу, витріщилися на неї чотирма здивованими очима:
– Що сталося?
– Нічого, – Сашу трусило, зуби цокотіли. – Скупатися хочу. На світанку.
– От молодець! – захоплено визнав хлопець.
Саша дала їм пройти. Швидким кроком вийшла з будинку. Мабуть, уже за п’ятнадцять четверта. Вона спізнювалася.
На порожній вулиці ще горіли ліхтарі. Саша побігла – бігти вниз виявилося напрочуд легко, вона зігрілася й більше не тряслася. Темне небо світлішало. Бігом проскочивши повз ґрати платного пляжу, Саша вибігла на свій, звичний, цілком безлюдний. Біліли пластикові стаканчики в купі сміття. Світилися вікна в найближчому пансіонаті – п’ятеро чи шестеро вікон на весь фасад. Коло входу в головний корпус висів годинник. Показувало за три хвилини четверту.
Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальці, зайшла в прибій. Стоячи у воді по шию, розстебнула ліфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правій руці, попливла до буя.
У неясному світлі він здався не червоним, а сірим. Саша ляснула долонею по залізному боку. Буй відповів гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нікого. Ні душі.
Вона попливла назад. Від холодної води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами каміння, стала, балансуючи у хвилі, і зрозуміла, що розплутати мокрі ганчірочки й мотузочки, на які перетворився зім’ятий купальник, не може.
Тоді, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорілої тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.
Загорнулася в нього й оглянулася знову.
Нікого. Ні душі. Море грається кинутим купальником, і небо з кожною хвилиною світлішає. У парку співають солов’ї.
Підібравши купальник, сарафан та босоніжки, Саша пошкандибала до синьої кабінки для перевдягання. Розтерлася рушником – і зненацька зраділа. Розправила плечі. Шкіра горіла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспіху Саша вдяглася, взулася, намацала ключі в кишені сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабінки й майже одразу зігнулася навпіл від блювотного спазму.
Упала навколішки, і її знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, і разом з нею – жовтуваті кружальця. Дзенькнули об камінь. Саша відкашлялася, продихалася. Блювота відпустила так само несподівано, як і почалася. На гальці лежали три тьмяні золоті монетки.
* * *
Удома, замкнувшись у ванній, вона роздивилася монети. Троє однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених ліній. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квітка. Що довше Саша дивилася – то об’ємніший здавався значок, він наче виступав, піднімався над площиною монети.
Вона протерла очі. На реверсі був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звісно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцінних металів, але в тому, що монети золоті, чомусь сумнівів не виникало.
По Вулиці, Що Веде До Моря, йшли перші перехожі. Доходило до шостої ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою і, затисши монети в руці, знову задумалася.
Трохи дерло в горлі. Нудоти більше не було. Можна, звісно, допустити, що Сашу знудило від учорашньої пахлави, а монети просто лежали на гальці. А чоловік у темних окулярах – маніяк, що складним і дивним чином здобуває можливість подивитися на голу дівчину. У напівтемряві. Рано-вранці.
Вона щільно заплющила запалені очі. Ні. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зі звичного світу в нереальний. Якщо вірити книжкам, це трапляється з людьми і навіть не дуже рідко.
Чи це все-таки сон?
Вона заснула несподівано для себе. А як прокинулась, був звичайний пізній ранок двадцять п’ятого липня. Мама з’явилася з кухні, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:
– Ти що, кудись ходила?!
– Купалася.
– Ти при своєму розумі?
– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаєш, як класно? На світанку. Нікого немає…
– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?
Саша знизала під ковдрою плечима.
– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходімо на пляж.
Саша переривчасто зітхнула.
– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.
– Ти не захворіла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Ні, температури немає… Дограєшся з цими нічними купаннями, весь відпочинок буде зіпсований.
Саша не відповіла. Стисла в кулаці монети так, що вони вп’ялися в долоню.
– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Візьми майонез у холодильнику… Ці золотенькі сусіди півбаночки нашого майонезу вже спожили, і нехай, на здоров’я, як-то кажуть.
Вона продовжувала витирати рушником сухі руки.
– Я домовилася на пляжі зустрітися з Валентином – незручно, знаєш, не з’явитися, я вчора обіцяла, що ми прийдемо…
Саша згадала вчорашній день. Валентином звали маминого співрозмовника, світловолосого й білошкірого, який так жваво спостерігав за далеким парадом дельфінів. Мама ще й представила її своєму новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущість була в маминому голосі, але Саша тоді не звернула уваги. Темний чоловік підвівся з лави й пішов, залишивши доручення – і страх. Саші було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квіти на клумбах… У Валентина був приємний одеколон, тонкий і терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.
– Ну йди, – Саша підтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… і теж до вас прийду.
– Будемо на колишньому місці, – швидко сказала мама. – Яйця на столі… Ну, то я пішла.
І, підхопивши вже зібрану сумку, поспішила до дверей. На порозі обернулася:
– Як ітимеш, купальник не забудь! Він на балконі сохне…
І вийшла.
* * *
Коли Саша прокинулася вдруге, залізний будильник показував пів на дванадцяту. На пляжі в цей час спека, натовп, і море кипить од тіл, наче суп з галушками. Пізно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годині о четвертій…
