Віта Ностра

Першокурсники мовчали.

– Попрошу вийти на сцену підопічних Лілії Попової та Фарита Кострицького.

Саша нервово видихнула й лишилася сидіти. По скрипучих східцях на сцену піднялася Ліза, нервово обсмикнула дуже коротку спідницю, стала скраю. Поряд з нею прилаштувався високий хлопець, якого Саша бачила мигцем у буфеті. Хтось вибирався з середини ряду і, проходячи повз Сашу, знову спіткнувся об її ноги.

– Підемо? – тихо спитав Костя.

Саша встала.

Сцена була широка, дев’ятнадцять душ могли б розтягтися від краю до краю, тримаючись за руки. Але всі стояли купкою, тісно, наче норовили сховатися одне в одного за спиною.

– Перед вами група «А» першого курсу, – Кравець широким жестом указав на сцену. – Прошу шанувати.

У залі хтось кілька разів ляснув у долоні.

– Розклад буде вивішено на стенді одразу після першої пари. Група «Б», що сидить у залі, зараз іде на фізкультуру, спортзал на третьому поверсі, початок заняття через п’ять хвилин. Друга пара у вас – спеціальність, потім ми з вами зустрінемося знову й поговоримо докладніше. У групи «А» спеціальність на першій парі, аудиторія номер один. Зараз організовано вирушаємо на лекцію. Залишилося чотири хвилини, запізнення в нас не вітаються.

Кравець зійшов по скрипучих східцях і покинув зал через бічні двері. Ліза відійшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула міні-спідницю. Сашу вразило, які в неї довгі ноги.

– Сашо!

Саша озирнулася. Оксана, у тій самій трикотажній кофті, махала їй рукою з середніх рядів.

– У різних групах будемо. Жаль, правда?

– Зараз на фізкультуру… – пробурмотів хтось.

– У мене й кросівок немає… Тільки капці…

Група «Б» потихеньку витягалася із залу. Саша обернулася до Кості.

– Хто така ця Лілія Попова? – запитала пошепки.

Костя хитнув головою:

– Гадки не маю.

– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалі сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…

– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мій батько. А що?

* * *

Аудиторія номер один була на першому поверсі і вхід у неї був з холу з кінною статуєю. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лінза прожектора. Світло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, ніби вода з тюленя. На підлозі лежали чіткі тіні величезних ніг у стременах.

– Чого ти не казав, що він твій батько?

– Хіба я знав, що ти його теж знаєш? Я думав…

– Якщо він… якщо ти його син, то як же… як він міг запхнути тебе в цю діру?!

– Хіба я знаю? Я його не бачив багато років… Вони з матір’ю розлучилися, коли… ну, не має значення… Він з’явився й поставив умову, ну і…

– А він точно твій батько?

– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!

– Чорт, – сказала вражена Саша.

Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою та крейдою на поличці посилювала подібність. Ледве встигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі деренчливо продзвенів дзвінок, і одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.

Відсунув стільця перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.

– Ну що ж… ще раз вас вітаю, студенти.

Мертва тиша була йому за відповідь, тільки билася об шибку очманіла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробіг очима список:

– Ґольдман Юлія.

– Є, – почулося з задньої парти.

– Бочкова Ганна.

– Є, – сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим лицем.

– Бірюков Дмитро.

– Є.

– Ковтун Ігор.

– Є.

– Кострицький Костянтин.

По аудиторії пробіг вітерець. Повернулося багато голів. Костя напружився.

– Тут, – сказав здавленим голосом.

– Коротков Андрій, – незворушно продовжував Кравець.

– Є.

– М’ясковський Денис.

– Тут!

Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперової сторінки. Дев’ятнадцять душ. У них у класі було майже сорок…

– Павленко Єлизавета.

– Я, – сказала Ліза.

– Самовій Олександра.

– Я, – видихнула Саша.

– Сокирко Євгенія.

– Є, – пробурмотіла маленька, дуже юна на вигляд дівчинка з двома довгими косами на плечах.

– Усі на місці, – задоволено визнав Кравець. – Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму у вас спеціальність.

Першокурсники зашаруділи. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.

– На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу підручників, – Кравець одімкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовій, роздайте товаришам книжки.

Саша, вірна синдрому відмінниці, встала перш, ніж здивувалася. Учителеві навіть з найкращою пам’яттю треба було кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Кравець запам’ятав усіх з першого разу – або навіщось виділив тільки Сашу?

Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бібліотекою. Книжки були однакові й не дуже нові. Саша пройшла по аудиторії, викладаючи на кожний стіл по два екземпляри.

На обкладинці був абстрактний візерунок з кольорових кубиків. Чорні букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».

– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш ніж хтось із першокурсників цікавлячись підняв палітурку.

Усі руки відсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на їхній з Костею стіл, сіла на своє місце.

– Слухаємо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваєте на початку шляху, який вимагатиме від вас усіх ваших сил. Розумових і фізичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримує не всякий. Вас ретельно дібрано, у вас є всі дані, щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не терпить малодушності й жорстоко мстить за лінощі, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від повного оволодіння програмою. Зрозуміло?

Муха, востаннє вдарившись об шибку, замертво впала на підвіконня.

– Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбалість і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?

Ліворуч од Саші зметнулася рука.

– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.

Піднялася Ліза, конвульсивним рухом обсмикнула спідницю.

– Розумієте, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос її тремтів.

– І що? – Кравець дивився з цікавістю.

– Хіба ви можете вимагати від нас… щоб ми так наполегливо вчилися… якщо ми не хочемо? – Ліза ледве змушувала себе не зірватися на писк.

– Можемо, – легко погодився Кравець. – Коли дитину вчать ходити на горщик, ніхто ж не питає її згоди, правда?

Ліза постояла ще – і сіла. Відповідь Кравця її приголомшила. Саша мовчки перезирнулася з Костею.

– Продовжуємо, – незворушно повідомив Кравець. – Ви – група «А» першого курсу. Я вестиму у вас спеціальність – теоретичні лекції плюс індивідуальні заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться інші спеціальні дисципліни. Врахуйте, що фізкультура в нашому виші – профілюючий предмет, з усіма наслідками, що з цього випливають. Окрім того, в першому семестрі вам доведеться вивчати філософію, історію, англійську та математику. У школі більшість із вас навчалися добре, тому простого виконання домашніх завдань з цих предметів буде досить… Чого, на жаль, не можна сказати про спеціальність. Вам буде важко. Особливо спочатку.

– Ви вже нормально нас залякали, – сказав хтось із задніх рядів.

– Руку, Ковтун, спочатку рука, потім ваше міркування. На майбутнє: за порушення дисципліни видаватиметься додаткове завдання зі спеціальності. Ясно?

Тиша.

– Добре. Зі вступною частиною принаймні закінчили. Починаємо заняття. Кострицький, будьте ласкаві – візьміть крейдуй намалюйте на дошці горизонтальну риску.

– Посередині? – вирішив уточнити Костя.

Кравець глянув на нього поверх окулярів. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провів пряму лінію од краю й до краю дошки.

– Дякую, сідайте. Група, дивимося на дошку. Що це?

– Обрій, – сказала Саша.

– Може бути. Ще?

– Натягнута мотузка, – припустила Ліз а.

– Дохлий черв’як, вид згори! – вирішив пожартувати Ігор Ковтун.

Кравець посміхнувся. Узяв з полиці крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Унизу, під рискою, намалював такого самого, але пунктиром.

– Що це?

– Метелик.

– Махаон.

– Капусниця!

– Проекція, – сказала Саша після коротенької паузи.

Кравець глянув на неї з цікавістю.

– Так. Що таке проекція, Самовій?

– Зображення… чого-небудь на площині. Відбиття. Тінь.

– Вийдіть сюди.

Саша ніяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши її за плечі, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлі Ґольдман, ледь презирливий – Лізин, зацікавлений – Андрія Короткова; у наступну секунду їй на очі опустилася чорна хустка, і стало темно.

Хтось нервово хихикнув.

– Що ви бачите, Самовій?

– Нічого.

– Зовсім нічого?

Саша помовчала, боячись помилитися.

– Нічого. Темрява.

– Тобто ви сліпа?

– Ні, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людині зав’язати очі, вона не бачитиме.

У кімнаті чувся тепер уже відвертий сміх.

– Увага, аудиторія! – сухо сказав Кравець. – Насправді кожен з вас зараз перебуває на місці Самовій. Ви сліпі. Ви витріщаєтеся в темряву.

Смішки стихли.

– Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте – не існує й близько. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.

– Вас теж нема? – вирвалося в Саші. – Вас не існує?

Кравець зняв з неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.

– Я існую, – сказав він серйозно. – Але я – зовсім не те, що ви думаєте.

І, залишивши Сашу в стані остовпіння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

– Сідайте, Самовій. Продовжуємо…

Саша підняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала її тримати; Кравець утомлено прикрив очі:

– Що ще?

– Я хотіла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?

По аудиторії пронісся схвальний шепіт.

– Я збираюся дати вам уявлення про будову світу, – з підкресленою лагідністю в голосі пояснив Кравець. – І, що найважливіше, про ваше – кожного з вас – місце в цьому світі. Більшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумієте. Ще питання є?

Підняла руку дівчинка з кісками – Женя Сокирко:

– Скажіть, будь ласка…

– Так? – у голосі Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:

– Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогодні?

В аудиторії знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лізи Павленко загорілись очі.

– Дуже важливо розставити всі крапки над «і», – холодно повідомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс і вступили в солідний інститут, який не терпить сумнівів, метань і інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або вас відрахують за неуспішність з одночасним вміщенням у труну. Ваші куратори, Фарит Кострицький та Лілія Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в їхні обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподіваюся, кожен з вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.

За хвилину перед цим Саші здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.

– Розкрили підручники на сторінці три, – буденно сказав Кравець. – Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи ні букви. Почали, – він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.

Саша розгорнула підручник. На внутрішній обкладинці не було ніякого тексту – ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, куточки їх обтріпалися, шрифт був найзвичайнісінький – як у всіх підручниках…

Саша почала читати.

І спіткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цілковитої абракадабри.

Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила очі в підручник до Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.

– У тебе теж таке?

– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.

– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.

– А я не обіцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.

Саша опустила голову.

Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…

Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзаців аж наприкінці було виділено червоним.

З коридора продзвенів дзвінок.

– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.

– Чому я? – зметнувся Костя.

– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усі вільні. Йдіть на фізкультуру.

* * *

Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холі, коло початку широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фізкультура пішла їм на користь. Спереду йшла Оксана, і розпашілі її щоки горіли в напівтемряві, наче два кавунові зрізи.

– Чого це ви такі прибиті? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.

– Скоро довідаєшся, – похмуро відгукнулася Ліза.

– Ну що, ходімо на фізкультуру… – нерішуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночі…

– Старосто, – сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. – Твоє прізвище Кострицький?

– Так, і що?

– Ким тобі доводиться Фарит… вибач, не знаю по батькові?

Костя стис кулаки:

– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!

– Відчепися від нього, він ні в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Він у тій самій дірі, що й ми… його теж сюди загнали.

Ліза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.

– Гм, – задумливо сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у інститут уже після армії.

Саша, не дивлячись більше ні на кого, побрела вслід за Лізою – на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».

* * *

Фізкультурник виявився сліпучим чорноволосим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутні м’язи грудей і спини, голі плечі й руки роздувалися біцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду немає – дуже до речі трапилося викладання в провінційному інституті. Розповідаючи, фізкультурник сором’язливо всміхався; Саша зрозуміла, чому така весела була група «Б», особливо дівчата. ДеДе – а звати його інакше було просто неможливо – нагадував тигреня-підлітка, могутнє, щире, і думка про те, що фізкультура на першому курсі за розкладом – чотири рази на тиждень, замість законної відрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхідно приходити в спортивній формі і взутті, пообіцяв вести секції – боротьби для хлопців і настільного тенісу для всіх. Юля Ґольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримінацією: чому, запитала вона, боротьба тільки для хлопців? Дівчата що, не мають права боротися? ДеДе, на радість присутнім, почервонів і пообіцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки що роззутися й пограти в баскетбол, розбившись на три команди.

Підлогу в залі зовсім недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зелені, яскраво-жовті поля, товсті білі лінії, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бігала від кільця до кільця, скоріше, зображаючи активність, ніж насправді намагаючись вплинути на хід гри. Те, що зараз відбувалося, було нормальним, радісним, соковитим окрайцем життя, і важко було повірити, що півгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кінчику носа.

Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурниці, нісенітниці. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щіткою… Або сортувати зерна, які знову будуть перемішані, і знову, і знову, а робота важка, зернятка маленькі… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.

Тільки кому це треба? Кому потрібний Інститут спеціальних технологій з усім його штатом, їдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гніздо садизму?

Костя передав їй м’яча над головою Юлі, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кільце – але Ліза в останню мить сильно вдарила її по руці. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь із суперників, і знову – тук-тук-тук – перемістився на протилежний кінець залу, і Ліза побігла за ним, обсмикуючи міні-спідницю, в якій, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…

Сашина команда програла.

* * *

– Я не можу це запам’ятати! Не можу!

Підручник полетів у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на підлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуваті сторінки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що підстрибувала настільна лампа:

– Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!

– Я теж так думаю, – Ліза курила, сидячи на підвіконні, майонезна баночка перед нею була повна недопалків зі слідами помади.

– А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.

Усі три замовкли. Питання, яке їх мучило цілий день, нарешті прозвучало вголос.

Був вечір. За вікном сідало сонце. Десь бриньчали на гітарі. Позаду був перший день навчання: спеціальність, фізкультура, філософія та світова історія. Третя й четверта пара не принесли сюрпризів. Саша записала в загальному зошиті, що таке основне питання філософії і чому матеріалізм відрізняється від ідеалізму, зробила нотатки про стоянки первісних людей та їхній уклад і одержала на руки два найзвичайнісінькі підручники. Обід, щедрий і смачний, було з’їдено в могильному мовчанні. Перший курс повернувся в гуртожиток, сів за підручники, і дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездійсненне в принципі.

Прочитати цю нісенітницю, змушуючи себе на кожному кроці, ще можна було. Але вивчити відзначені червоним абзаци – ніяк. Відмовлявся працювати мозок, і перед очима від утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, її підручник рвонув у політ через усю кімнату.

– Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай він мене хоч ріже!

Ліза хотіла щось сказати, але в цю мить у двері постукали.

– Зайдіть, – сказала Саша.

Зайшов Костя. Зачинив за собою двері.

– Привіт. Я тут… У сенсі розкладу на завтра. У сенсі, індивідуальні на третій парі й на четвертій.

– Староста, – сказала Ліза з винятковим презирством.

– Він що, сам напросився? – огризнулася Саша.

– Враховуючи, чий він син…

– А яка різниця, чий я син! – раптом закричав Костя, розбризкуючи слину з рота. – Яка різниця? Я питав у тебе, хто твій батько? Я тебе взагалі зачіпав?

І, грюкнувши дверима, вискочив у коридор, а Саша за ним.

– Костику! Стривай! Не звертай уваги! Та стривай же!

Не знижуючи швидкості, Костя влетів у відчинені двері чоловічого туалету. Саша загальмувала. Подумавши, сіла на підвіконня.

По коридору йшов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повільно повертав голову, наче шия в нього була залізна, заіржавіла. Іноді завмирав, ніби прислухався до чогось, і навіть очі його переставали рухатися, уп’явшись в одну точку. Потім він рушав знову, і так, крок за кроком, наближався до Саші на підвіконні.

Незважаючи на по-літньому теплий і сонячний день, він був у вовняних рукавичках. Лоб його закривала широка плетена пов’язка – чи то для краси, чи то засіб од головного болю.

– Привіт.

Саша не очікувала, що він заговорить, і відповіла автоматично:

– Привіт.

– Перший курс? Кошмари? Істерики?

Саша облизала губи.

– Ну, загалом, так…

– Зрозуміло, – сказав третьокурсник. – Ти в школі була відмінниця?

– А що? – запитала Саша насупившись.

Хлопець ступнув до неї. Зупинився, погойдуючись, потім зненацька легко підстрибнув і сів поруч на підвіконня.

– Тобі треба підстригтися. Зробити каре. І помаду яскравішу.

– А тобі яке діло? – образилася Саша.

– Я твій старший товариш, можу давати поради, – хлопець усміхнувся. – Валера, – і простяг руку в рукавичці.

Саші довелося себе присилувати, щоб простягти руку у відповідь і торкнутися чорної зваляної вовни:

– Олександра…

Вона перевела подих і раптом заговорила, понизивши голос, дуже швидко:

– Валера, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут учать?!

– Пояснити – значить спростити, – повідомив хлопець після паузи.

Саша зіскочила з підвіконня.

– Бувай.

– Чекай! – у Валериному голосі було щось таке, що змусило її зупинитися. – Я не… викаблучуюсь. Виламуюся. Приколююся. Насміхаюся. Випендрююся. Зубоскалю. Підколупую. Я…

Він замовк здивовано й навіть розгублено – наче його власні слова були тарганами, що розбігалися від яскравого світла.

– Розумієш, це справді важко пояснити. Перший семестр найважчий. Просто витримай, і все. Далі буде легше з кожним роком.

– А в мене є вибір? – гірко спитала Саша.

Валера, усе ще сидячи на підвіконні, знизав плечима.

– Слухай, – сказала Саша сухо, – будь ласка, заглянь у туалет і скажи хлопцеві… першокурсникові… що я його чекаю. І нехай він перестане ховатися.

* * *

О пів на першу ночі Саша здалася. Закрила книжку, впустила її під ліжко. Заплющила очі й одразу ж заснула.

Прокинулася від запаху тютюнового диму. Ліза курила, сидячи коло вікна, Оксани в кімнаті не було.

– Фу! – Саша відмахнулася від густої хмари, що зависла прямо в неї перед лицем. – Кури в туалеті, чуєш?

– Ще що? – спокійно запитала Ліза.

Саша насилу встала. До початку першої пари залишалося півгодини, у коридорі бігали, тупали, репетували й сміялися.

Вона помилася в огорнутій туманом душовій, гидливо переступаючи босими ступнями на дерев’яних, розбухлих од води трапиках. Щоб висушити волосся, часу вже не було. У кухні юрмилося хтозна-скільки людей, і всі галасували, бряжчали й дзенькали посудом, чекали своєї черги до електричного чайника. Саша зазирнула – та й пішла. Натягла джинси й сорочку, риссю подалася через двір до будинку інституту, до чорного ходу.

Група «А» перебувала в сум’ятті. Хто бравірував, хто балансував на краю істерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою проклятий «Текстовий модуль» з абстрактним візерунком на потертій палітурці. «Визубрити», як велів Кравець, не зміг ніхто: текст не надавався до запам’ятовування.

– Ну то й нехай, – басив Андрій Коротков, котрий з першого дня приміряв на себе роль всезагального старшого брата. – Що він нам зробить?

Ліза, схудла, змарніла, дивилася на нього примружившись, мов крізь тютюновий дим. Саша намагалася триматися від Лізи оддалік.

На першій парі була математика, якої Саша не любила й якої щиро надіялася позбутися хоч би в інституті; та де там: стандартний підручник, курс повторення, тригонометрія, побудова трикутників…

Саша піймала себе на жадібній цікавості до напівзабутих шкільних тем. Підручник був логічний, він був послідовний, кожне завдання мало сенс. Тонка книжка, надрукована на поганому папері, раптом спровокувала приступ ностальгії; Саша поклала її в сумку з теплим, майже ніжним почуттям.

На другій парі була англійська. Пара проходила в першій аудиторії, це приміщення – навіть дошка, на якій англійка жваво виписувала граматичні конструкції, – багатьом навіяло неприємні спогади. Слухаючи звичні діалоги про погоду, про Лондон та про свійських тварин, Саша дивилась, як Костя перечитує безглуздий параграф з «Текстового модуля». Безнадійно хитає головою.

Англійська Саші теж сподобалася – і викладачка, іронічна дама з високою зачіскою. І підручник. І те, що доводилося робити на занятті: мова була логічна. Зусилля зрозумілі. Навіть зубріння, запам’ятовування слів, наприклад, мало сенс.

Настала обідня перерва.

На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список – індивідуальні заняття зі спеціальності. Саша знайшла себе під номером «один», її час починався одразу після дзвінка на третю пару.

– Навіщо ти мене поставив першою?

– А тобі що, не подобається?

– Заспокойся, – сказала Саша примирливо. – Я просто питаю, без підтекстів.

– Я подумав, що тобі краще відстрілятися зразу, – сказав Костя помовчавши. – До того ж, ти цей ідіотський текст знаєш краще за всіх.

– Чого ти так вирішив?!

– Ну, якщо не хочеш, то я замість тебе піду!

Продзвенів дзвінок.

* * *

За деканатом, у закутку, містилася аудиторія тридцять вісім. Чому цій кімнаті дістався такий номер – Саша зрозуміти не намагалася. Постукала у двері й зайшла. Аудиторія була крихітна, без вікон, і в ній стояв тільки стіл та кілька стільців. Зі стелі на дуже довгому шнурі звисала гола лампочка. Від її пронизливого світла Саша замружилася.

– Самовій, ви спізнилися на дві хвилини.

– Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

– Мені це нецікаво.

Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив її пальцем. Вона підійшла; Кравець, у тому самому смугастому светрі, сидів за канцелярським столом і уважно її розглядав. Під цим поглядом – поверх окулярів – Саші стало ще незатишніше.

– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Саші, чи собі. – По вуха. Кисіль… Ідіть-но сюди.

Він підвівся, скрипнувши стільцем, і миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша відчула запах його одеколону – і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерією.

Згори, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумній підлозі лежали круглі чорні тіні. Проекції. Тіні…

– Я слухаю. Розповідайте напам’ять те, що вивчили.

Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі – після першого десятка рядків – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…

– Дивіться сюди.

Він підняв руку до її лиця, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потім зеленим; Саша затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона ступнула, намагаючись утримати рівновагу…

– Стійте.

Вона закліпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи її за плечі.

– Молодець, – сказав він зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ви щодня повинні так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що виділене червоним, – напам’ять.

– А як же…

– Ідіть, Самовій, уже пішов чужий час. До побачення.

Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стіну, Андрій Коротков.

– Ну? – запитав жадібно. – Дуже лаявся? Що було?

– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторії.

Двері за Андрієм зачинилися. Саша отетеріло потрясла головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

З миті, коли вона зайшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

– Я ж кажу: я його не бачив багато років. А в серпні він з’явився. На юрфак я пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Мати в шоці. І тут з’явився він. Наче рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів у армію! Тобто не те щоб хотів, а…

Саша й Костя йшли по вулиці Сакко і Ванцетті, а потім по вулиці Миру, і ще по якійсь вулиці, усе далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й про дорогу до Торпи. Потім почав розповідати Костя. Його історія була набагато простіша.

– …І він мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пішов би в армію.

– Не пішов би, – сказала Саша.

Костя здивовано на неї покосився.

– Мій батько від нас пішов, як я була маленька, – повідомила Саша. – В іншу родину… І більше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбільший страх, знаєш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив і що говорив Фарит… він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові – ніби як самому – вивільнитися й мене накрити. Повністю. І мій страх привів мене сюди… і тримає тут. І буде тримати.

Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останні, на вигляд нежитлові, будинки й ні з того ні з сього вийшли на берег невеликої, але відносно чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яній кладці стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.

– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до ніг. Хиталися очерети, на тому березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

– Цікаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це діло… І на зимову риболовлю їздив, і…

Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала до Сашиних ніг. Застрибала на траві. Рибалка обернувся.

Тепер на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Кострицького дивилися цілком радо.

– Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашо, подай мені рибку, будь ласка.

Саша піднялася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї в долоні; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула її у воду. Розійшлися кола. На долоні лишилося кілька лусочок.

– А тепер ловіть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тільки ноги не промочіть.

Кострицький посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сів на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.

– Як навчання? Однокурсники, викладачі, – освоюєтеся?

– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – і знайду спосіб з вами поквитатися. Не тепер. Потім.

Кострицький неуважно кивнув:

– Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?

– От що мене цікавить, – сказав Костя, нервово потираючи коліно. – Ти насправді… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?

Так само посміхаючись, Кострицький розвів руками, ніби говорячи – ну от, так вийшло.

– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…

– Той, хто керує вітрилом, керує вітром чи ні?

– Дешевий софізм, – вставила Саша.