Віта Ностра

– Та я просто питаю, – швидко додала Саша. – Якщо не хочеш відповідати – то вибач…

– Мене змусили, – неохоче зізнався Костя.

– Тебе теж?!

Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить інший.

– Дивно, – сказав нарешті Костя. – Ти ж дівчина. Тобі від армії косити не треба.

– До чого тут армія?

– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоєму, чоловік повинен служити в армії?

– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.

Костя зітхнув. Похитав головою.

– Мені рідний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетів, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повинні були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаємничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такі інтимні подробиці.

– Тобто ти не хотів у цей інститут?

Костя знизав плечима:

– Хотів – не хотів… Яка тепер різниця?

Вони замовкли. На пероні, як і раніше, було пустельно, не з’являвся ні обхідник, ні прибиральник, узагалі ніхто. З-за кущів сходило червоне серпневе сонце. Співали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, і кожна краплинка переливалася різнобарвними вогниками.

– А тобі ж в армію не треба, – замислено повторив Костя.

Саша промовчала. Їй дуже не хотілося розповідати історію свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподівалася, що й у Кості сталося щось подібне, а виявилося, все просто: провал іспитів, осінній призов на носі, суворий батько…

– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.

Костя подивився на годинник:

– Ну, ходімо… Там, на зупинці автобуса, теж є лавка…

Усупереч Сашиним побоюванням, залізні дверцята шафок відкрилися легко. Костя вивантажив на підлогу обидві валізи. До дна Сашиної приклеївся зім’ятий паперовий листок.

– Сміття якесь, – пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв папірець.

Це була записка – великі букви олівцем можна було прочитати навіть тепер, коли листок добряче пожовк і зашмарувався:

«Тікай зараз».

Підпису не було.

* * *

Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.

Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.

Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці приглядаються до них з Костею. Вона знову відчула себе самотньою і беззахисною.

Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.

– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко, правда?

Саша мовчала.

Автобус зупинився на маленькій площі, під навісом звичайної зупинки.

– Торпа, – сказав водій. – Приїхали.

Саша дочекалася, поки вийдуть два підозрілі хлопці, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув – і автобус зник з очей перш, ніж Саша й Костя встигли озирнутися.

Вони знову були самі. І бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці десь ділися.

– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцікавився Костя.

– Он покажчик є, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».

* * *

Півтора кілометра шляху вони подолали чи не за півгодини – Костя хекаючи тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалася зі сто чотирнадцятого будинку – далі нумерація спадала. Тротуари то ставали широчезні, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче річка у повінь, і ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.

– Стильне містечко, – бурмотів Костя.

Камінь і облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у підвісних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, повішеними на вікна ззовні. Он дерев’яна руїна, на даху якої встигла випнутися молода берізка.

Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували повітря, накриваючи вулицю рухливою чорною сіткою, виписували петлі, іноді пірнали в розбиті віконця на горищах. У кронах каштанів та лип несамовито цвірінчали горобці.

– Та нормальне начебто місто, – Саша потерла долонею втомлену шию.

Відкривалися магазини. Перед віконцем хлібного стояла маленька статечна черга: три бабусі з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили троє чоловіків у спецівках. На протилежному боці вулиці робітники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пішоходів плив чан зі смолою, і линялі прапорці на дроті тріпотіли, відгороджуючи зону, куди в жодному разі не можна заходити…

Під дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разів, як видно, перебудований: два поверхи складені з кольорової цегли в стилі «пряниковий будиночок», третій – з білої силікатної без усяких викрутасів, а четвертий поверх узагалі був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок з пологими, стертими до дір східцями. Височенні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».

– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валізи на бруківку.

Саша дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири східці ведуть нагору.

Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж довгої вулиці Сакко і Ванцетті й тепер не міг приховати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на лобі. Саші було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси змотатися. Поки не ступили через поріг. Таке відчуття, що коли ці двері зачиняться за спиною, дороги назад не буде.

Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панічно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покірна вівця, наче собака на повідку?!

Костя оглянувся.

– Чи нема тут якоїсь забігайлівки, – сказав ніби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в роті пересохло… Дивись, кафе!

Справді, прямо навпроти інституту був вхід у напівпідвал, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Саша зітхнула й знов перевела погляд на будівлю інституту. Вікна – маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому – дивилися на студентів фасетковим поглядом.

– Ходімо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валізами цілий день.

* * *

У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а спереду під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, височіла кінна статуя небаченого розміру.

– Жеребець, – сказав Костя зі здавленим хихиканням.

Саша, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги були виліплені з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита зневажали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорі і, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне задерте підборіддя й випнутий борлак.

– Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платті стояла коло вхідних дверей, її товстий палець з цукерково-рожевим нігтем велів обом підійти.

– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залишіть. Ніхто їх тут не візьме.

* * *

У довгому коридорі пахло пилом і свіжим вапном. Тяглися двері – наче в школі, тільки вищі й, мабуть, значиміші. Напис «Деканат» у скляній рамці не давав жодного шансу заблукати.

Саша зайшла й замружилася.

У кімнаті було дуже світло – знадвору крізь вікна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’єрчик з дверцятами. По той бік бар’єрчика сиділи дві дами – товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.

– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.

Саша завовтузилася із застібкою внутрішньої кишені – для певності там була ще й шпилька.

– Давайте-давайте, – поквапила товста жінка. – Здавайте, юначе, якщо готові.

Костя ступив до бар’єра перший. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірилася з довгим списком на столі.

– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повідомила буденно. – Розпишіться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в їдальню – безкоштовні обіди. Підручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорі, поки я дівчину оформлю…

Худа жінка не промовила й слова. Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Під цим поглядом він і вийшов, стискаючи в руках сірий конверт з печаткою.

Саша підійшла до бар’єра. Від часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельєфно. Саша не витримала – і провела по прожилках долонею.

– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.

– Самовій Олександра.

– Самовій, – палець з довгим нігтем побіг за списком. – Самовій…

– Фаритова дівчинка, – собі під ніс промовила Худа. Саша здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.

– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.

– Ну…

– Обережно з ним, – сказала Товста. – Він хороший чоловік, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сімдесят дві?

Саша знову полізла в сумку. Комбінація цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури із золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ у приступі блювоти, змусила її на хвилину втратити чуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.

Жінка прийняла в неї з рук важку поліетиленову торбинку. Поклала кудись під стіл: дзенькнуло золото.

– Усе, – сказала Товста. – Ідіть, поселяйтеся, завтра о дев’ятій ранку всі першокурсники збираються в актовому залі, від входу прямо, повз статую, там маленькі сходи, побачите. Агов, хто там далі, заходьте!

– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.

* * *

Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або з будівлі інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті по тісному, темному й смердючому провулку. Саша, оцінивши провулок здалеку, вирішила після настання темряви й носа туди не потикати.

Зовні гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, потім кулаком, потім обережно гупнув ногою.

– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?

Костя обернувся, щоб їй відповісти, у цю мить двері скрипнули й відчинилися. Костя відступив, ледь не гепнувшись з порога.

У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь перекошений, наче одну половину тіла в нього скорчила постійна судома. Його єдине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.

– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зірваним голосом. – Поселятися? Ордери є? Заходьте…

Хлопець зник у темряві, залишивши відчинені двері. Саша й Костя перезирнулися.

– Ми теж такі будемо? – з перебільшеною покірністю поцікавився Костя. Саша промовчала: жарт здався їй невдалим.

Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж ззовні: коричнева лінолеумна підлога, стіни, пофарбовані синьою фарбою до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкись виривалися струмені пари і чувся шум води в душі.

– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Від двадцять першої ключ ось. А у сьомій живуть два другокурсники, вони вже приїхали.

– Ви тут працюєте? – нерішуче спитала Саша.

– Підміняю. А так учуся на третьому курсі. І звати мене Вітя.

Хлопець підморгнув єдиним оком і засміявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тільки куточок рота поїхав кудись униз. Дивитися на цей сміх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.

Підхопивши валізу, не відчуваючи її ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самісінький коридор, тьмяно блищав лінолеум, на білих дверях, пофарбованих олійною фарбою, темніли номерки. Саша дійшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину і, після хвилини гарячкових зусиль, одімкнула.

Три панцирні ліжка під смугастими матрацами. Три письмові столи, три тумбочки. Дверцята вбудованої в стіну шафи. Велике вікно, відчинена кватирка, пилюка на підвіконні. Саша затягла всередину валізу, сіла на найближче ліжко й розридалася.

Хвилин п’ять вона оплакувала своє життя й свою біду, коли в коридорі пролунали кроки. Саша ледве встигла витерти сльози: у двері постукали й одразу, не чекаючи відповіді, зайшли дві дівчини – Саша бачила їх мигцем, у коридорі, по дорозі з деканату в гуртожиток. Обом було років по сімнадцять: одна білявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга – русява, кругла, у спідниці до колін і трикотажній кофті.

– Привіт, – пробасила русява.

– Привіт, – сказала блондинка й одразу спитала, побачивши Сашині червоні очі: – Ти чого?

– Та так, – Саша відвернулася. – За домом скучила.

– Ага, – білявка розгублено роззирнулася. – Зрозуміло…

– А по-моєму, так навіть добре, – сказала русява, підтягуючи свої речі до ліжка коло вікна. – Вільне життя, ніхто не стоїть над душею. Роби, що хочеш.

Саша подумала, що робити, що хоче, вона не зможе, мабуть, до самої смерті. А навпаки, робитиме те, чого смертельно не хоче. Дивитися в очі Кострицького, сховані за чорними окулярами, і виконувати, виконувати будь-які його примхи під страхом розправи…

Уголос вона нічого не сказала. Та й голос не дуже її слухався.

Білявка мигцем глянула на неї.

– Я тут не житиму, – сказала задумливо. – Найму, мабуть, квартиру десь поблизу. Вам же краще – місця буде більше.

Саша промовчала. Русява знизала плечима: діло, мовляв, хазяйське.

– Я Ліза, – сказала білявка, звертаючись до Саші. – А це Оксана.

– Олександра, – сказала Саша хрипко. – Самовій Саша.

– Ми, значить, на одному курсі? – Ліза не зводила з неї блакитних оцінюючих очей.

– Значить.

– А пилюки ж тут, – пробурчала Оксана, водячи пухким пальцем по столах та підвіконню. – А по постіль куди йти, хтось знає? Комендантка тут як, нормальна?

Ліза перестала дивитися на Сашу Пройшлася по кімнаті, торкнула дверцята шафи, дверцята хрипко завищали.

– Давайте за знайомство, – запропонувала Оксана. І одразу, не чекаючи згоди, стала виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Вийняла пластиковий посуд, спритно відокремила від гофрованої труби три білі стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожний з каламутної пластикової пляшки.

– Беріть, дівки. По-сусідськи. Пригощайтеся: ковбаска домашня, огірочки. Хлібець, ну, те, що лишилося.

– З ранку? – уточнила Ліза.

– Та ми ж потроху, що нам, – Оксана підхопила величезний шмат ковбаси. – Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поїхали!

Саша взяла стаканчик, на дні якого хлюпала прозора рідина. Пахло дріжджами.

– Що це?

– Самогон, – Оксана всміхалася аж до вух. – Давай, цок-цок!

Вона стукнула своїм стаканчиком по Лізиному, потім по Сашиному, перекинула, витріщила очі й узялася закусювати ковбасою. Ліза тільки трошки сьорбнула зі свого стаканчика. Саша хотіла було відмовитись, а потім подумала: чого це раптом? І, затамувавши дух, випила неприємну рідину, наче мікстуру.

Більшої гидоти вона ніколи в житті не пила. Ті спиртні напої, які траплялося досі куштувати, – шампанське на Новий рік і на день народження, сухе червоне вино – мали смак і приємно пахли. Самогон став їй у горлі, не даючи дихати.

– Закусюй! – крикнула Оксана. – Огірочка візьми!

Саша, не витираючи набіглих сліз, кинулася гризти огірок, і жирну ковбасу, і чорний хліб з кмином. Захотілося пити, але води ні в кого не було. Діловита Оксана заявила, що тут має бути кухня, а на кухні чайник, і що зараз вона все розвідає. За нею зачинилися двері.

Саша перевела дух. Кімната гойдалася перед очима, і було не те щоб добре – але було відчутно легше, і захотілося поговорити.

Захотілося спитати Лізу, як та потрапила в Інститут спеціальних технологій. І чи не було в її житті Фарита Кострицького. І що вона думає робити далі. Дуже хотілося розповісти про свій страх і про монети, про Валентина з його передінфарктним станом, про маму, про записку, випадково знайдену в камері схову. І Саша вже роззявила рота – та раптом замовкла.

Вона подумала: ану ж Ліза, на відміну від неї, не божевільна? Вступила в інститут, як усі вступають, знає, чого хоче. Або втекла від осоружної сім’ї. Чи рятується від скандалу. Чи ще щось, буденне, людське, а тут Саша зі своєю маячнею.

З другого боку, монети…

– З тебе тут… грошей… ніхто не брав? – спитала Саша уривчасто.

– Хабарів тут не беруть, – неуважно сказала Ліза. – А якщо ти про ті монети… То я їх ще раніше здала своєму кураторові. Якщо ти про це…

Відчинилися двері, увірвалася Оксана з гарячим чайником в одній руці і з пачкою чаю в другій.

– Дівки, там нормальна кухня, навіть посуд є! Тут будемо пити чай чи туди підемо?

– Я чаю не хочу, – Ліза встала. – Піду пройдуся… Не забудьте, що о другій у нас обід. По талонах.

* * *

Ліза повернулася, коли Саша з Оксаною закінчували прибирання: залишалося тільки помити підлогу й винести сміття. Спочатку Саша, посоловіла від самогону, не хотіла ні у що таке втягуватись, але Оксана виявилася настирною: що їм, у свинарнику жити? Треба спершу навести лад, а потім уже відпочивати. Вона примовляла й термосила; Саша виявила себе з ганчіркою в руці на підвіконні, потім у черзі по постіль у комірчині кастелянші – першокурсники прибували й прибували, нервові, налякані чи, навпаки, веселі й галасливі. Саша безупинно знайомилася з новими співучнями, їхні імена миттю вилітали у неї з голови. З’явився й пропав Костя – блідий, скуйовджений, з очманілими очима. Саша притягла на другий поверх три комплекти сіруватої, пропахлої пральнею білизни, за цей час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, підвіконня й навіть ніжки ліжок.

Повернулася Ліза. Переступила через гору сміття коло порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.

– Нагулялася? – весело спитала Оксана.

Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулася лицем до стіни.

* * *

Студентська їдальня містилася в підвалі – на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять – до першого вересня – працював тільки буфет, але й у буфеті давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на дні, та вермішель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кількостях – хоч по три чи чотири склянки.

– Добре годують, – сказала Оксана.

Саша помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою, наїжачений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь людей, нікого не помічаючи.

Саша підійшла з твердим наміром: не зрадіє – негайно йти.

Костя зрадів. Значно більше, ніж припускала Саша. Відсунув стільця, пропонуючи їй сідати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не відмовилася.

– Як ти, влаштувалася? – і відразу, без переходу: – Слухай, вони божевільні.

– Хто?

– Та ті пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба вилазять, і весь час хихикає. А другий застряє.

– Як?

– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, і раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стоїть у дурній позі, тягнеться, смикається… навіть, здається, скрипить… потім його ніби попускає, він дістає книжку й читає, наче нічого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошні такі. І я мушу спати з ними в одній кімнаті?!

Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу – жаліється! – дівчині, з якою вперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, відповідно до Костикового внутрішньому кодексу, така поведінка не була гідна чоловіка; він зніяковів, спохмурнів і втупився поглядом у тарілку.

– А я в одній кімнаті з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальні дівчата. Більш-менш.

Костя підвів очі:

– Ти подивись. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивись!

Саша обернулася. По проходу між столиками юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і кривенький Вітя припадав на ліву ногу так, що тарілки в нього на таці підстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до далеких порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці й линялих джинсах, усміхався й раз у раз налітав на стільці, наче сліпий. Стільці гуркотіли, іноді падали, хлопець не звертав уваги і йшов далі. Поруч, занурена в себе, брела дівчина на височенних каблучиськах. Дивилася в підлогу так, наче бачила на гладенькому лінолеумі щось, недоступне іншим. Коли-не-коли прицільно вдаряла каблуком, ніби забивала цвях, на секунду завмирала, із зусиллям піднімала ногу (тоді здавалося, що каблук устромився в підлогу до самої підошви) і, погойдуючись, ішла далі.

– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?

Саша мигцем на нього глянула.

– Першокурсники наче нормальні, – повторила сухо.

– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйоні. – Так. Я вже пообідав… Ходімо?

* * *

На пошті пахло сургучем, і молода матуся з коляскою відправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила у літньої жіночки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Зайшла в лунку кабінку, із завмиранням серця вислухала довгі гудки в слухавці й підстрибнула з радості, коли на тому кінці дроту відгукнулася мама:

– Алло!

Мама кричала в слухавку, мабуть, їй було погано чути. Саша теж кричала:

– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?

Вона це вигукнула, наче кричалку на параді, і вислухала відповідну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усі здорові…

– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!

Серед карток на стойці Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньої Торпи». На картинці було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебеді. Саша купила листівку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.

Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечі, Саша разом з поривом вітру вибігла на бетонний ґанок і смикнула на себе скрипучі двері гуртожитку.

По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Саші, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русі, наче стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім, з відчутним зусиллям зрушивши з місця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стіну поряд з дверима. Відійшов. З другої спроби вхопився за ручку, потяг двері на себе…

Саша кинулася нагору по сходах.

Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було відчинене навстіж, дим не хотів витягуватися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, мов бісером, краплями дощу.

– Ви б, може, в туалеті курили? – розгублено спитала Саша.

Крижане мовчання було їй відповіддю.

* * *

– Вітаю вас, першокурсники.

Актовий зал виявився великим запилюженим приміщенням. Зайняті були тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що прикривали вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. Наче в сільському клубі, подумала Саша.

– За шкільною звичкою забиваємося на гальорку? – чоловік, що зійшов на невисоку сцену, окинув їх поглядом. – Не вийде… – І додав, не підвищуючи голосу: – Дайте світло.

Люстра під стелею спалахнула, і в напівтемному залі одразу стало світло, як в оперному театрі під час антракту.

– Пересідаємо в перші ряди, – сказав чоловік на сцені. – Швидко, швидко.

Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потім неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об їхні ноги.

Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вишу, якими Саша їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, світле пряме волосся зібране в «хвіст», на носі окуляри – довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, спеціально для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.

– Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сідайте ближче. Нас не так багато, місця є. Поздоровляю вас, дівчата й хлопці, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. Вас чекає цікаве життя й напружена робота… Дівчино, – його палець указав на Лізу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксані. – Коли я говорю, всі інші мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.

Ліза поперхнулась. У залі стало тихо. Кравець пройшовся по сцені, заклавши руки за спину. Його погляд перебирався з лиця на лице поволі, наче промінь ліхтарика в темряві.

– Отже, ви студенти. На честь цієї вашої посвяти зараз буде виконано студентський гімн – якщо хто знає слова, підспівуйте.

У динаміках гримнув урочистий акорд. Кравець жестом велів усім устати. Невидимий хор заспівав з належною врочистістю:

 
– Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus!
Post jucundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus!
 

Саша швидко оглянула зал. Підспівував мало хто. Ліза стояла, міцно стиснувши губи. Оксана вслухалася, намагаючись розібрати слова: схоже, з латиною в неї було туго. Саша цей текст учила, вивчала на курсах, і перекладені слова такої, здалось би, жвавої пісні ніколи не викликали в неї особливого ентузіазму: «Після приємної юності, після тяжкої старості нас забере земля…» Гарний початок!

 
– Vita nostra brevis est,
Brevi fnietur;
Venit mors velo citer,
Rarit nos atrociter,
Nemini parcetur!
 

Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всім обіцялася швидка смерть, яка не щадить нікого. Vita nostra… «Життя ми проживаємо коротке, примарні межі…» Можливо, середньовічним студентам було до лампи, похмуро думала Саша. Може, якби я зараз слухала «Ґаудеамус» удома, в нашому універі, то мені теж би було до лампи, і я б ні про що таке не думала. Але я в Торпі.

 
– Vivat Academia,
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet,
Vivat membra quaelibet
Semper sint in fore!
 

Пісня відзвучала. Студенти сіли, наче після хвилини мовчання. Кравець зупинився на самому краю сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Саша піймала на собі його погляд – і знітилась.

– А зараз ми разом подивимося короткий фільм – презентацію нашого інституту. Прошу всіх бути дуже уважними, не розмовляти й не заважати сусідам. Давайте ролик.

Світло погасло. Темні штори на вікнах сіпнулися й зійшлися щільніше. На екрані в глибині сцени виник світлий прямокутник, і Саша згадала кіножурнали з раннього дитинства: у чорно-білому зображенні, що з’явилося на екрані, було щось глибоко архаїчне.

– Ласкаво просимо до прадавнього міста Торпа, – сказав глибокий дикторський голос. – Вас вітає Інститут спеціальних технологій!

З темряви виплив і яскраво спалахнув логотип – округлий знак, точно такий самий, як на аверсі золотої монети. Саша заклякла.

За минулу ніч вона встигла передумати про все. То шепотіла, заплющивши очі: «Хочу, щоб це був сон!» То лежала, втупившись у стелю. То цілком серйозно вірила, що потрапила в секретну лабораторію, де на молодих хлопцях і дівчатах ставлять експерименти і вони перетворюються на калік. То раптом заспокоювалася, починала бачити у своєму становищі переваги: а ну ж її навчать чогось дивовижного, а ну ж Фарит Кострицький – інопланетянин, і їй пощастить побачити інші планети…

Уночі гуртожиток не спав: десь шуміли, співали під гітару, десь гримів магнітофон. Раз ураз хтось із тупотом пробігав по коридору – туди, назад. Хтось когось гукав з вікна. Хтось безупинно сміявся. Очманівши з безсоння, Саша нарешті провалилася в безпам’ятство, і снилося їй якесь марення. А о пів на сьому ранку Оксана почала шелестіти поліетиленовими торбинками, ширячи навколо запах солоних огірків. Од цього шелесту й од цього запаху Саша прокинулася й більше не змогла склепити очей…

Тепер вона дивилася на екран. Фільм був стародавній, старший за саму Сашу, від дикторського голосу в динаміках закладало вуха, але нічого нового чи хоч би конкретного Саша, хоч як намагалася, так і не почула. Торпа – старовинне прекрасне місто. Традиції вищої освіти. Молодь, що вступає в життя, і так далі, і таке інше. Змінювали один одного чорно-білі кадри: вулиці Торпи – і справді мальовничі. Фонтан з лебедями. Фасад інституту, фасад гуртожитку, скляний купол над кінною статуєю. Диктор проголошував про те, як правильно обраний інститут визначає працевлаштування та кар’єру, та про молодих фахівців, що випускаються щорічно, та про побутові умови в гуртожитку, про славні традиції – слова були знайомі й аморфні, їх можна було переставляти так і сяк. Саша й кліпнути не встигла, як ролик закінчився, екран погас, і знову ввімкнулося світло.

Першокурсники мружилися, переглядалися, знизували плечима. Кравець широкими кроками перетнув сцену, зупинився на краю, заклавши руки за спину і промовив:

– Урочисту частину будемо вважати закінченою, приступаємо до роботи. Цього року на перший курс зараховано тридцять дев’ять студентів, з них буде сформовано дві групи. Група «А», умовно кажучи, і група «Б». Як у школі. Зрозуміло?