Kitobni o'qish: «Страта»
Розділ перший
* * *
На повороті, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.
Провалля починалося відразу ж за смугастими стовпчиками дорожньої розмітки. На дні провалля залягла густа хмара – щільна, струмениста, що повільно перетікала сама в себе. Сірі пасмуги, піднімаючись над краєм, танули в променях вранішнього сонця, – крізь розпливчасті клапті проступали гори, далекий ліс, череп’яний дах маленької кав’ярні, до якої ще десять хвилин їзди…
З-за повороту обережно – а в цих горах усі їздять обережно – витнувся синій легковичок. Побачивши на узбіччі Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловік – Ірені він видався начебто знайомим. (Утім, у цих місцях усі десь колись зустрічаються – людей не так-то вже й густо.)
– Вам допомогти? Щось із машиною?
Над осілими клаптями туману, змахуючи крилами, розмірено летів білий птах. Ліс проступав, виднілися пагорби, ніби недбало накинута розмаїта шаль.
– Е-е-е… Вибачте, що встряв…
Вона опам’яталася:
– Ні-ні… дякую. З машиною все гаразд.
Чоловік нерішуче тупцявся на місці. Мабуть, уже картав себе за миттєвий порух, не хотів видатися нав’язливим.
Туман танув. Вже проступали валуни на дні провалля і струмок між ними.
– Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про своє.
– А знаєте… – несподівано мовив чоловік, простеживши за її поглядом. – Кажуть, є така прикмета…
На червоний дах кав’ярні лягло сонце, і черепиця заяскріла, ніби мак.
– Так от, кажуть, – чоловік кашлянув, – що коли отак на безлюдді довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Він просувається в тумані, як у хмарі… Ви часом не його сподіваєтесь уздріти?
Ірена слухала машинально. Між тим раптом страшенно захотілося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихітною, що лиш двома пальцями можна взятися…
А до кав’ярні – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…
– Вибачте, – нахилив голову чоловік, і через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.
– Я просто люблю це місце… – мовила Ірена мрійливо в порожнечу. – Гарно, правда?
Синя машина віддалялася, виляючи хвостом вихлопів. Мабуть, на знак згоди.
* * *
Кафедра філології з адміністративними кабінетами містилася в центральному корпусі – старовинному і просторому, з кам’яними гарпіями при фронтоні. Ірені збридились оті гарпії, щось вони навіювали…
Вона таки спізнилася на десять хвилин. Завідувачка кафедри демонстративно подивилася на годинник:
– О, пані Хміль, як завжди, вчасно…
Ірена не відповіла. Сіла в кутку біля столу, дістала записник і почала бездумно креслити щось ручкою на сторінці.
– …Підсумки нинішньої сесії дозволяють зробити висновки про…
Завідувачка кафедри, доглянута блондинка з головою в крутих кучерях, схожа була на великого породистого пса, голос мала глибокого тембру, а розум тверезий і раціональний. Із покоління в покоління студенти передавали одне одному її незмінну кличку – Карателька. Ірена знала: нехай будучи хоч при смерті, але студент (якщо не помре до початку найближчої сесії) – з останніх сил приповзе до неї на лекцію, страхаючись жорстоких санкцій…
Половина невдах, що вилетіли з університету після першого ж триместру, з цілковитими підставами могли дякувати за це пані Карательці. Щодо кафедри, то ті, хто всидів на ній протягом останніх п’яти років, давно вже змирилися із вічною гризнею на засіданнях.
Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крізь бліду сітку клітинок проступали контури замку – половина веж обрушилась, і над донжоном здіймалися язики полум’я. Облога вежі, таран гатить у браму, полчища варварів лізуть по стінах…
Темпераментний монолог Карательки змінився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора східної літератури; конфлікт спалахнув, як купа соломи, Ірена досадливо скривилася.
– …Адже за подачу робіт на конференцію відповідали саме ви! І як зрозуміти, що я і мої студенти дізналися про неї за тиждень, в той час як ваші встигли підготувати три розгорнуті доповіді?!
Ірена відірвала погляд від пожежі коло воріт.
У просторій кімнаті кипіли пристрасті. Кволі гілочки кімнатного лимонного дерева заснував дрібненький виснажений павучок, а у професора східної літератури вже трусилися губи і летіла з рота слина. Ірені здалося, що між професором і Карателькою яскріє вольтова дуга:
– …Ви все сказали? Я питаю, ви все сказали? Може, ви якийсь час помовчите?!
У порівнянні з бойовиськом на кафедрі картинка облоги здалася блідою, геть позбавленою життя, несправжньою. Ірена прималювала в куточку ще й шибеницю з порожньою петлею – моторошна картинка набула якогось опереткового вигляду. Відсунувши зошит, Ірена перегорнула сторінку.
– …Ось хоча б і наша пані письменниця…
Ірена зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; підвела погляд. Усі присутні чомусь втупилися в неї – тільки професор, ухопившись за грудину, дивився у вікно. Напевно сподівався, що пейзаж за вікном здатен його якось заспокоїти.
– Ось кому я заздрю, – з іронічною ноткою протягла Карателька. – Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосується. А у пані Хміль – зовсім інші інтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш інститут згорить к бісу – наша мрійниця може цього навіть і не помітити…
Ірена уявила собі язики полум’я над адміністративним корпусом. Облогова вежа на клумбі, таран збиває гарпій біля входу, закіптюжені рятувальники, що падають під безжальним канчуком пані Карательки…
– Панове, – огрядна жінка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. – Може, час закруглятися?…
А коли члени кафедри, полегшено зітхнувши, хутко висипали в коридор, Ірені спала на думку колюча і дотепна відповідь.
* * *
– Ірено, ви мене підкинете? – запитав професор східної літератури. Він жив на околиці університетського містечка і зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.
– Ох, як я ненавиджу стервозних жінок, Ірено! О, як я їх ненавиджу… Моя перша дружина була з таких… Знаєте пісеньку: «відкіля беруться стерви – із гарнесеньких дівчат»?… Але тим приємніше бачити поруч жінку, яка… обережно, автобус!!
У професора була кепська звичка – він повсякчас підказував Ірені, як вести машину. Шпарко сіпався на сидінні та злякано попереджав про неминучу ймовірну небезпеку.
Автобуси вивернули з-за рогу – їх було три. Біля воріт гуртожитку їх чекало юрмисько: купою звалені впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пішоходам, а збуджені студенти галасливо і привітно махали барвистими спортивними шапочками.
– У молоді канікули… – заздрісно зітхнув професор.
Ірена пригальмувала.
Прогуляти лекцію пані Хміль – то було серед студентів звичайним ділом, зате і радість, із якою зазвичай вітали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись із машини, вона відразу ж опинилася в колі хлопців, котрі, відтіснивши дівчат на задній план, жартівливо змагалися за право поцілувати Іренину руку.
– Вітаємо! Вітаємо!
– Пані Ірено, їдьмо з нами!
– Пані Хміль, дозвольте привітати…
Вона, звичайно ж, не встигала відповісти всім одразу – роздавала кивки та усмішки. Збудження потроху спало, кільце хлопців навколо Ірени порідшало, і через кілька хвилин вона залишилася в товаристві двох давніх шанувальників (імен вона, на свою прикрість, ніяк не могла згадати).
– Пані Хміль, – нерішуче втрутився високий худий юнак в окулярах. – А можна ваш автограф?… Я спеціально за журналом ганявся… Отим, де ваша повість…
Вона зніяковіла, як завжди, коли студенти згадували її публікації. Кивнула.
– А чи скоро вийде книжка?… Скажіть, будь ласка, пані Хміль… – студент зам’явся. – Чому у вас завжди все так сумно закінчується?
– Та невже? – вона всміхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж він знав, на що йде…
Хлопець почервонів:
– Річ не в тім… Погано, що його дівчина вийшла заміж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…
– Ви свідомо… м-м-м… деформували образ романтичної легенди? – втрутився інший, широкоплечий і міцний, але з дитячим кругловидим обличчям.
– Абсолютно свідомо, – вона подивилася кругловидому в вічі, але він не збентежився під цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:
– Отже, це… руйнування романтики, заземленість… Може, це суто творчий підхід?
Вона замислилася.
Молодь товпилася навколо автобусів, двох студентів хтось уже смикав за рукав, їх гукнули; в її авто нетерпляче вовтузився професор.
– Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрі, – вона кивнула і сіла за кермо. – Вдалих канікул…
– І вам нехай щастить, пані Хміль!.. Пишіть іще!..
– Наївні хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тоді кожного ухопить стерва – і стануть вони, як усі… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу відпочити, хочу релаксу… А стерв і в житті достобіса…
– Не треба було з нею зв’язуватися… – спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.
– Ні, не те… Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу… світоустрою… У кожного це з дитинства – лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська… любов… А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.
– Я подумаю, – сказала вона. І це не була відмовка – вона справді збиралася подумати, а як її думки стикувалися зі словами професора – то вже буде видно…
– Ви тільки не ображайтеся…
Вона пригальмувала перед професорським будинком.
– Ох, спасибі, Ірено… Творчих вам успіхів! Але не завадить хоч трошки відпочити на канікулах…
– Навзаєм. Дякую.
Професор вже відчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.
– Ірено… Ви даремно гадаєте, що всі чоловіки на світі – самозакохані егоїсти.
– Я поду… – почала вона звично, але схаменулася: – Я зовсім так не думаю…
Професор недовірливо похитав головою:
– Знаю… Ну, що ж. До побачення.
* * *
Перше, що вона зробила, зайшовши до кімнати, – витягла з-під ліжка черепаху і поклала її на килимок під світло настільної лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, зміряла Ірену відсутнім поглядом намистинок-очей (вона не відгукувалася на поклик – у неї було своє життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).
Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ґанку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалілась, затим підійшла до телефону, щоб перевірити, хто дзвонив за її відсутності.
Ого! Два дзвінки від літагента і ще три – невідь-чиї. Хто це, цікаво, так наполегливо домагався уваги пані Хміль…
Вона дала черепасі капусти. Поторсала Сенсея по шиї, вляглася на канапу і натягнула плед до самого підборіддя.
Чесно кажучи, слід було би самій зателефонувати літагенту. Мало що, а раптом вигідний контракт…
«Руйнування романтики, заземленість…» «Хочеться казки, Ірено… Іншого, так би мовити, світу…»
Треба було відповісти так: авжеж, ніщо не заважає вірити, що там десь, в іншому світі, краще і цікавіше… У чистому і прозорому світі, без нудних екзаменів, без Карательок, без податкової інспекції… Але ви помиляєтеся, бо…
Озвався телефон. Ірена зітхнула – на табло висвітився номер літагента.
– Так, я слухаю…
– Пані Хміль? Нарешті… Уявіть собі, у нас є замовник на весь цикл про Облогу!
– Але ж він ще не написаний…
– Це нічого! Авансом, під замовлення… Тільки, Ірено, заради Бога, вони просять обов’язково якоїсь магії. Темний Володар хоча б на віддаленому плані. Ну, ви знаєте, буяння фантазії, чарівники, артефакти, квести, поєдинки… Пані Ірено, ви пам’ятаєте, ми з вами вже про це говорили…
– Я подумаю, – підсумувала вона почуте.
Літагент досить добре встиг вивчити свою підопічну, щоб розрізняти всі відтінки цієї її звичної фрази.
– Пані Ірено… Бажано конкретної розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрітися?
Вона зітхнула:
– Я візьму до уваги…
– Домовились, – голос у трубці спохмурнів. – Я передзвоню завтра вранці…
– Гаразд, – сказала вона з полегшенням і поклала слухавку.
Сенсей крутився коло ліжка, ліз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющі…
…Ви даремно вірите, хлопці, що там, у цьому реальному світі, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гідне місце… Адже ті, хто дійсно вміють знаходити вигідне місце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ світі… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мільйонами і зовсім не читають казок. Отож ви обманюєте себе, хлопці… А я вас обманювати не збираюся…
– Які дурниці! – сказала вона вголос. – Теж мені проблема…
Знову – телефон. Господи, ще один дзвінок – і вона відключить його…
Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік…
– Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?
– Спатиму, – сказала вона відверто.
– А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б…
Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара…
– …Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш… Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?
Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність:
– Ірено… ти здорова?
Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився…
Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет…
Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.
– Вибач, – Ірена зітхнула. – Але я не поїду. Занадто багато… – вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: – занадто багато роботи…
– Але ж це тільки один вечір! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуємо!
– Вибач, – Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому…
Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.
* * *
Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна…
Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.
– Пані Хміль?
Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера…
– Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив…
Він зробив паузу ніби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нічого страшного, я слухаю.
Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.
– Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.
– Про мого колишнього чоловіка, – наголосила вона мимохідь.
У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.
– Він… живий?
– Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення…
– То він живий?!
– Так, звичайно… Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки…
Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей…
– Він… щось накоїв?
– Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди…
Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)
– Тоді – до чого тут я?
– Нам необхідно зустрітися.
Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку…
Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету – а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей…
– Сьогодні?
– Завтра вранці, – невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. – Якщо побажаєте, за вами пришлють машину…
– У мене багато роботи, – повідомила вона про всяк випадок.
* * *
…Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку – першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці…
І – закрутилося…
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали… до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик – величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків…
Вікна його будинку були порожні й темні – батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю…
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею…
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався – і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі… Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник… Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…
…Вони стояли під вікном – бадьорі волоцюги з мідними трубами, – оті, з перехрестя… І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна… Бамс! – пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку…
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки – які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув – вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно…
Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину…
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою… А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, – ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:
– Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.
– Алло, Ірена?
– Ви хто? – запитала вона похмуро.
– Я Анджей.
…Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.
– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що її слухають.
– Той, хто замовляв музику.
Вона промовчала.
– Я підібрав ваш записник… разом із номером телефону.
– І що? – запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
– То засуньте цей записник… знаєте куди?
І жбурнула трубку на важіль…
Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті – майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване… із сірникових коробок.
– Це що? – запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.
– Та так, – він недбало махнув рукою. – Нічого особливого… Така собі моделька…
* * *
Вони зустрілися на нейтральній території – в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.
– …І ваші останні речі. Я дала читати їх синові – той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал…
Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею…
Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.
– Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?
Дама посміхнулася – досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:
– Затишна обстановка… сприяє насамперед приватній бесіді.
– І все ж таки?
– Так, ми уповноважені говорити офіційно, – Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. – Ми розуміємо ваше… м’яко кажучи, замішання.
– Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років тому? – недбало запитала Ірена.
Петер кивнув:
– Ну так… Перепрошую за мимовільне нагадування про речі небажані та неприємні. Але… Комітет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому… колишньому чоловікові.
Ірена мовчала.
Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожній. Столи стояли кружкома, проти входу – стійка, а в центрі, під широким отвором у стелі – жарівня. Ледь відчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тільки почала своє перетворення – від свіжих м’ясних шматків до рум’яної апетитної смаженини…
– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чім. Уявіть собі, що наш співробітник, який виконав певну місію, в процесі деяких соціологічних досліджень… пережив важкий шок і фактично впав у… шаленство.
Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здіймався над жарівнею, тонкими пасмами витягувався в дірку під стелею.
Навіть при їхньому спільному житті Анджей нічого не розповідав їй про свою роботу… І певна річ, він завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поєднання слів).
– Напевно, ви будете здивовані, – втрутилась жінка. – Чоловіки дивують нас не рідше, ніж ми їх… Але дані спеціального тесту показали, що вивести людину зі ступору іноді може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньої дружини…
Ірена, як і досі, мовчала. Ці двоє вже завантажили її вище ватерлінії – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до підборіддя плед і подумати над почутим…
Цікаво, що воно за «спеціальні тести»?
«Я подумаю», – хотіла вона сказати звичне, але в останній момент стрималася.
– Отже, – пан Петер подався наперед і гостро заглянув їй в очі. – Сталося так, що від… душевного здоров’я цього чоловіка нині залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя і смерті. І комітет звертається до вас… як до свідомої громадянки. Як до жінки, педагога, гуманіста…
М’ясо на грилі потроху набувало смаковитості. Схоже її, пані Хміль, зараз обробляють, доводячи до готовності…
До чого вся ота патетика?
– Він у лікарні? – запитала Ірена, і голос її був не такий байдужий, як їй хотілося.
Схоже, Петер і жінка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.
– На жаль, ні… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував із науковою місією… у відрядженні.
– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комітет…
– Про прикладну соціологію, – стиха вимовив Петер. Погляд його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соціологію… Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету…
Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.
– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?
Жінка зітхнула.
– Він проводив експеримент… – Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.
– Невдалий?
– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцінений державою та суспільством… Утім, про це згодом. Справа в тому… що коли працюєш на межі дозволеного… уточню: дозволеного не суспільством – а природою… Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку…
Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.
– Ви, мабуть, уже втомилися, – жінка роблено посміхнулася, – від наших недомовок…
– Що власне від мене потрібно? – запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.
– Ми сподіваємося… – голос Петера став зовсім уже проникливим, – що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває… і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.
Ірена геть розгубилася.
Нічого собі… Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…
– Я так розумію… він перебуває десь… далеко?
– Транспортні витрати бере на себе Комітет, – глухим голосом повідомила жінка.
– А куди, власне, належить…
Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти – заздалегідь заготовлений аркуш:
– Ось… прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.
Ірена пробігла очима текст – це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої – і стратегічного… І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон…»
Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.
Вона знизала плечима:
– Зроду не вникала у ваші таємниці…
– Це, власне, формальність, – м’яко сказала жінка. – Але без вашого підпису ми не можемо…
«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днів зо два не висовувати носа з-під пледа. Відновлювати внутрішню екологію…»
Вона таки підписала. Петер довго вдивлявся в папір, ніби сумніваючись у справжності Ірениного автографа.
Між тим офіціант приніс смаженину, і документ спішно прибрали – від жирного соусу подалі.
– Бачите… Основна спеціальність вашого колишнього чоловіка – моделятор.
Гарячий соус стікав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду і скористалося кривавим томатом. «Ось так і жінки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кінця не вельми хотілося.
– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесі експерименту ваш чоловік створив…
– Мій колишній чоловік, – мимохідь виправила Ірена.
– Ваш колишній чоловік… створив функціонуючу чотиривимірну модель. У тимчасовому режимі десять до одного…
– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обоє її співрозмовників явно чекали хоч якоїсь реакції.
Жінка поперхнулась. Петер глитнув шмат:
– Ви не зрозуміли… Він перебуває ВСЕРЕДИНІ моделі. Ми маємо відомості про те, що він живий і здоровий… В той же час його поведінка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…
Ірені уявився Анджей, котрий сидить всередині свого сірникового міста – найвища вежа ледь дістає йому до плеча. «Це? Дурниці, так, моделька…»
– Я щось не дуже вас розумію, – зізналася вона відверто. – Але обіцяю подумати.
* * *
…Приблизно місяць тому вона отримала листівку без підпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона відразу зрозуміла, хто відправник.
На листівці не було нічого особливого – просто типовий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом, щось на зразок «Святкові жарти і сюрпризи». Вулиця, перехожі, діти, звичайні жанрові сценки…
«Ну, я пішов, – написано було на зворотному боці. – Привіт».
Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася – їй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша – але не Анджей.
Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.
Що він мав на увазі? (Вона думала про це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)
Анджей.
Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).
А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.
* * *
Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.
– Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності…
Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.
За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.
Петер нервово потер долоні:
– Кави хочете?
Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.
– Автомат для миття посуду теж у вас є?
Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:
– Виведи на нас його фіздані…
Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук – достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.
Розмірені удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.
Ірена підійшла до верткого крісла.
