Kitobni o'qish: «Персеїди. Нічна повість»

Shrift:

Замість передмови

Любий читачу!

Це вельми провінційна історія. Вона навіть у якомусь сенсі старомодна. Позаяк абсолютно проста.

Мене часто запитують, в якому жанрі ви пишете і про що.

Жанр у мене такий: як задумано кимось і десь, як прийдеться, як вимучать мене слова, сюжети, сни та думки, як мій янгол надиктує – так і пишу. Ось такий жанр. А про що – звісно, про любов. Про що ж іще?

А що коли й справді назвати цю мою нову книжку любовним романом? Або жіночим, дамським любовним романом? Хоча ні, забудьте…

Якось подруга моя, Іринка, медсестра, взяла книжку почитати. Але уточнила заздалегідь: книга має бути легкою, подекуди смішною, або печальною, але – про любов. І щоб жодних там бандитів, убивств та брутальної лайки. Бажано – карколомні пригоди, подорожі, цікаві герої – ніжні вишукані жінки та сильні зухвалі чоловіки. Коротше – справжній любовний роман. Саме такого чтива треба, коли стирчиш на чергуванні у відділенні хірургії. Щоби захоплювало тебе з першої ж сторінки, аж-аж, – каже подруга. – Бувають ночі більш-менш спокійні, тож нехай промайне – і не помітиш. Моя книжка саме така: трішки смішного, трішки сумного. Авантюри і подорожі. Звабливі жінки і справжні чоловіки. До того ж, гадаю, читання направду не обтяжливе, хоча за кожною постаттю чи картиною вгадуються рідні, близькі мені люди: і сивочолі поважні мудреці, і вервечка молодших – юних, часом зухвалих студентів, допитливих підлітків та щирої, життєрадісної малечі. Я так собі подумала: кожен знайде тут щось своє.

З нетерпінням я чекала подругу Іринку з чергування. І раптом:

– Що ти мені дала? Плювалася всю ніч! Я ж просила про любов!

– А там хіба не про любов?

– Та не про отаку любов!

– А про яку?

– Ну, я ж казала, щоби пристрасті вирували, сльози, туга, ревнощі! Але обов’язково – примирення. На Лазуровому березі, захід сонця… – мрійливо протягла Іринка.

– І титри на все небо, – засміялась я. – Авжеж, я тебе засмутила.

– Ага, – трохи надула губи Іринка, зітхнула і вихопила з моїх рук щойно повернуту книжку. – Хоча… Може, щось недогледіла. Вдома ще раз перечитаю…

Отож пишу я таки про любов, але назвати усе це любовним романом у дусі Іринки – навряд. Хоча в ньому є все, про що згадувала Іринка, авжеж є. Правда, отого сюжету – народився, закохався, одружився – не буде. Обману, зради та підступності також. А якщо хтось із моїх героїв щось прибреше чи схитрує – так чого не буває в житті. Можна і пробачити.

Отак сюди незбагненним чином прокралися, просоталися – а я й не зауважила! – уже знайомі моїм читачам персонажі – мої діти, чоловік, мама, сестри, друзі, собака, улюблений мій Чак та його братва. Кішку Скрябіна взагалі можна вважати моїм співавтором. Тут мій рідний дім, що повсякчас відігрівав мене родинним теплом та затишком від вуличного гомону, метушні й непотрібних зустрічей. Моя оселя, моя фортеця, моя твердиня, мій форт. Наче потужний корабель, пливе він у майбутнє, підбираючи тих, кому по дорозі, тих, хто зазнав аварії та потребує допомоги, або хто просто хоче посидіти з нами в кают-компанії, потеревенити і випити чаю. А ще тих, хто ладен іти з нами в моря незнані, в космос таємничий, в світи недосліджені на пошуки нових пригод.

Розділ перший
Золоті сліди

Чи буде смішно? Не знаю. Не певна. До слова: я й раніше ніколи не ставила перед собою такого завдання. Якесь дівча на злодійському сайті скачало мою книжку оповідань, прочитало абияк через пень-колоду і там же ображено відгукнулось: «Подекуди начебто смішно, та я чомусь не сміюсь». Так от, мене зацікавила ота дівчина. Яка вона? Юна, струнка чи повненька? Модниця з яскравими нігтями? От мені, приміром, завжди бракувало сміливості зробити манікюр з яскраво-червоними нігтями. Зізнаюсь: я страшенно провінційна. Подруга каже про мене – «дика». Та хіба багряні довгі й гострі нігті (знаєте, такі агресивно-яскраві), наче дупа в павіана, вам подобаються? Мені здається, воно одразу впадає у вічі – дурне, зухвале. А коли дурне – то й небезпечніше в стократ. Чогось думалось про ту дівчину. От що вона полюбляє? Ходити на лижах, смакувати пиріжки, курити кальян, тягнути через трубочку піна-коладу або чпокати упаковку для хрустких товарів, – знаєте, таку об’ємну, кульками? Та хто цього не любить? – не тільки дітлашня. Особливо коли хандра і меланхолія? А ще – яку музику вона полюбляє? Які книги їй подобаються? Як вона їсть? Плямкає? Ні? Стримано… Делікатно. Чи глитає похапцем? Як розмовляє? Мозе, сепелявить або г’асирує? Або ма-ані-ірно розтягує слова? І головне – чому вона зізналася, що книгу вкрала? Поцупила з мережі? Знічев’я, чи шукала цілеспрямовано?

Отож, люба незнайома дівчино… Так, саме ви: смішно не буде. Тим більше – вголос реготати. Тут ви помилилися.

Ні, якщо чесно, насправді я також спочатку міркувала: оце б написати щось легке, кумедне. Так-так, веселе! Але сталося інакше…

Щороку…

Тьху! Зараз обов’язково хтось підхопить: «ми з друзями ходимо в баню». Ні, я не про баню з друзями, а потім Ленінград, ні. Я ж казала, що смішно не буде, ну?!

Щороку однієї серпневої ночі, або навіть кілька ночей поспіль, я видряпуюся на дах. Ну а якщо ніч ясна та зоряна, то можу залишитися на терасі і не лізти так високо. Просто сиджу на подвір’ї і дивлюся в небо. Хіба ви не дивились?

Падають зорі…

Яке диво – оті зоряні дощі! От би купити телескоп і спостерігати зокрема цілісінький рік! Для мене це – таїна таїн. Астрономію в школі ми знехтували. Наш викладач, бідолашний старенький Гаррі Львович, усі уроки астрономії грав нам на домбрі або розповідав, як прекрасно влаштувався в житті його син Шурик, лауреат премії Ленінського комсомолу в галузі науки і техніки. Отож я мало що знаю про космос (окрім імен кількох відважних космонавтів). Ну, звісно, знайду Велику та Малу Ведмедицю, Венеру – вона першою з’являється увечері на небі (а отже, треба виходити на прогулянку із собакою), ну ще Чумацький Шлях, що простягся просто над моїм будинком і його важко не зауважити.

А от зоряні дощі мене навчила спостерігати моя бабуся. Якось у серпні вона сказала, що коли загадати бажання, встигнути промовити його вголос, доки летюча зірка не зникла з небосхилу, – твоє бажання здійсниться! А я своїй бабусі й досі вірю. І так чекаю щоразу цих днів! Як ото діти чекають на Діда Мороза чи Санта-Клауса. Правда, я дещо про зоряні дощі прочитала в мережі. Їх буває досить багато, і падають вони часто. Просто люди нині зовсім розучилися дивитися на небо, прогулюватися вечорами та загадувати бажання, дивлячись на летючу зірку. Дорослі повсякчас товчуть водно: дивись під ноги, дивись, куди ступаєш! І жоден не скаже, як моя бабуся: ану поглянь на небо швидше – оно зірка падає, загадуй бажання!

Насправді зірка не падає, а тим паче – не гепається нам на голови. Звісно, ні. Якось мій чоловік… Ой, я ж іще нічого не розповіла про нього. Скільки вже книг написано, а про нього мій вірний читач майже нічого й не знає.

Чоловік мій, себто Кузьмич, – красень! Очі дикуваті, як у Мауглі. А чому? Бо він людина природи, такий собі першопроходець, справжній майстер виживання в диких екстремальних умовах, практично як Тарзан – друг степів, лісів, полів і рік. А позаяк «у природи немає поганої погоди», моя мама нещодавно подарувала йому теплі англійські термошкарпетки – «Прінгл». Страшенно дорогі, практично за ціну непоганої пари черевиків. На одній шкарпетці – «right», на другій – «left». Щоби ноги не плутати. І дрібними буквочками позначено марку – «Прінгл».

Кузьмич каже:

– Оце добре, мам! Буду їхати, наприклад, у потязі, а мене запитають інтелігентно мої попутники – за чаєм абощо: шановний, а почитати у вас нічого не знайдеться? А я їм – та ось! Термошкарпетки. Правда, якщо ви англійською не петраєте… Або прийду на пошту, – продовжує він фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване місце ота пошта – іще з дев’яностих років минулого століття… Отак стовбичиш, позіхаєш, тоді черевики скинув і гайда по шкарпетках англійську згадувати.

– Авжеж, – докидає мама, – воно кому хоч не зайве…

Одне слово, сімейка в нас іще та, з ними не занудьгуєш.

Отож про мого Кузьмича. Надягнув він оті термошкарпетки і поїхав по гриби. Припхав на собі два кошики опеньок, а на додачу – кілька ошалілих від голоду кліщів. Ледве виколупали їх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звісно, родина придурків. Ми будь-яким комахам даємо шанс виправитись. Мовляв, більше так не роби. Отож замість скручену газету вхопити, ми виганяємо за вікно непроханих гостей – мух, комарів, ос. Коли раптом до нас в оселю прокладають свої стежки мурахи, ми намічаємо їм іншу стежку з підсолодженої води, і вони організовано вирушають строєм у протилежному напрямку. Авжеж. Отож того дня, крім кліщів, грибів і сміття на одязі, в шапці, в кишенях і в голові, Кузьмич приніс у гарячому своєму кулаці… зірку, що впала з неба! А насправді, як я тепер розумію, зовсім не зірку, і навіть не метеорит, а… шматок космічного корабля прибульців! І не переконуйте мене в протилежному!

Ось як це було.

Ходив-ходив він, втомився, вирішив чаю випити, зібрав хмизу для вогнища, ну, хто бував у лісі, той знає. І, копнувши глибше, раптом виявив шматочок якогось металу дивної форми. А Кузьмич, треба сказати, тільки зовні – солідний дядько з суворим поглядом і металом у голосі. А в душі він – чистий тобі пацан з допитливими очима й збитими колінами. Отож, він одразу хапнув цей дивний уламок і вирушив на найближчу заставу – до прикордонників. А ті покидали кордон напризволяще, з’юрмилися і почали досліджувати отой підозрілий шматок (може, уламок незвіданої планети або фрагмент космічного корабля) металошукачем. Одне слово, пацани, дарма що форму та погони носять. Перевіряли сяк і так, тоді витягли із сейфа металошукач японський, такий мудрагельський, що хіба тільки каву не подає, навіть телефонувати з нього можна. (Начальству чи мамі, скажімо. Або дівчині коханій.) Отож, витягли ту сучасну машинерію і – ага! – металошукач запищав, застрибав істерично, заскрекотів щось японське, на моніторі з’явились хімічні формули, і за хвилину машина видала результат: невизначений сплав металів, аналогів і збігів на Землі немає! І тоді Кузьмич, уже під ранок, аби не наражати нікого з нас на небезпеку, відвіз цей загадковий шматок ще й до санепідемстанції – перевірити на радіацію. Шматок лежав собі спокійно, не фонив, але збіглися тут усі співробітники, включно з лаборантами і допитливим завгоспом. Охкали, дивувались, колупали, нюхали, слинили, а допитливий завгосп навіть на зуб попробував. Коротше, науковий підхід. А буквально через кілька днів, позаяк в санепідемстанції працюють здебільшого жіночки балакучі, вранці на ринку баба Домка, продавчиня зелені, завзято присягалася (щоб у мене більше петрушка не проросла, коли брешу!), що їй достеменно розповіла знайома із санепідстанції: «Їй-бо, отут-о у посадці сіла літаюча тарілка, а звідтіль повилазили оті довгоносики, очі отакенні…». Коротше кажучи, баба Домка в подробицях описала, які вони, гуманоїди, із здоровезними лемурячими очима. Та що вона – багато хто їх бачив! Он мущина один навіть притягнув на санепідстанцію шмат їхнього корабля (чи відламав, чи сам відвалився). Ага, приніс перевірити на всяких там жуків, бактеріїв чи шо. Нашо? Буде продавати його на аукційоні за чималі гроші! А мо’, й продав, здається, купили мериканці. Сильно той мужик забагатів. Накупив собі всього. І одьожі, й машину. Звідкіля знаю? Так він же петрушку у мене купляв! А здачу не взяв. Гарна у мене петрушечка. Він завжди у мене купляє. І ви беріть! О, яка в мене петрушка!

Насправді шматок так і лежить у нас у бібліотеці, на полиці з улюбленими чоловіковими книжками, томами Кастанеди, чиїм відданим адептом він є (на відміну від інших, приземлених членів нашої родини). Він завше ширяє над марнотним і буденним. Що йому ота тяганина сумок з базару? Він мандрує в інший вимір, там люди підживлюють одне одного енергією, діляться вічним. Або таємним способом зникають і з’являються чи роздвоюються. Як ото Кастанеда, що жменями споживав галюциногенні гриби. Ну, мухоморів наш тато, звісно, ще не пробував, зате Кастанеду споживає понад усяку міру.

А ми, як я вже казала, – люди прості, практичні та непутящі. За браком магічних здібностей усе робимо самотужки, власноруч, не сподіваючись на чужопланетних лемурів. Але інколи, як ви вже зрозуміли, часом спозираємо чудеса світобудови, видряпуючись на дах в години зорепаду…

Ось і минулого літа ми з дітьми на початку серпня видерлися на дах і спостерігали зоряний дощ. Саме летіли стрімкі яскраві Персеїди. Кожну з них я зустрічала, як знайому рідну істоту. Адже для мене то був привіт із дитинства! Я знов була маленькою, щасливою і безтурботною спостерігачкою Персеїд, як ото підказала моя люба, тоді ще молода бабуся Олександра. І здавалося, що все це було лише вчора. Коли дивишся у небо – час, ніч (скільки б вона не тривала) непомітно обтікає тебе, ти не почуваєшся молодою чи старою, ні дитиною, ні дорослою, матір’ю, чи тим більше зареєстрованою в райзагсі дружиною адепта Кастанеди, ні відповідальним квартиронаймачем, ні клієнтом, ні споживачем, ні пацієнтом, ні пасажиром, ні громадянином, ні пароплавом. Навіть не почуваєшся homo sapience, ба більше, homo publicus! Ти просто маленька, щаслива, трохи схиблена частинка цього великого і непізнаного світу. Я дивилася на зірки, що падають, і казала дітям: може, хтось, такий самий підвіяний і мрійливий, саме зараз спостерігає цей летючий стрімкий потік, як і сто, і тисячу років тому… І точнісінько так само шепоче своє сокровенне бажання услід миготливому вогнику. Адже про Персеїди писали ієрогліфами іще тридцять шостого року до нашої ери в китайському літописі! Хтось один, мудрий і завбачливий, звідти, з глибини віків, помахав привітно людським нащадкам у певності, що будуть і в майбутньому такі, хто не втикатиметься в землю носом, допитливо прозиратиме зоряне небо. Отой хтось подумав про нас – про мене і моїх дітей – і передав нам листа, написаного тоненьким китайським пензликом, але не крізь відстань, а крізь час, немовби підказуючи: незабаром падатимуть Персеїди, обов’язково загадайте бажання, це ваш шанс.

Отак ми відтоді й пов’язані – всі мрійники й оптимісти – з нашим минулим і майбутнім і з отим нашим древнім відчайдушним майстром пензлика й ієрогліфів на рисовому папері – фантазером і життєлюбом. Пов’язані нашими таємними бажаннями та вірою в благословенну місію невтомних зоряних дощів.

Отаке… Колись, багато років тому, влітку, як я вже нахвалялася, я видерлася на дах, піймала поглядом потік, що черкав небо, залишаючи тоненькі золоті сліди. А коли невдовзі (хоч і через якийсь, досить-таки тривалий час) здійснилося все, що мною було загадане, я збагнула: треба терміново ділитися цим із друзями! Це ж диво, а дива не можуть належати одній людині, я ж не скупий лицар якийсь! І тоді, напередодні серпневого зоряного дощу я написала оголошення і розмістила його у себе на сторінках у Живому Журналі та Фейсбуці. Мовляв, звертайтеся до мене, друзі, сміливо, що бажаєте, загадуйте – у мене здійснюється! Нумо веселитись! Це ж цікаво: хтось загадає щось простеньке: нову сукню, цуценя чи пилосмок до Нового року, або якийсь там легкий заробіток. Причому я була певна, що там не буде побажань на кшталт «зеленого бабла» або «щоб мої вороги повиздихали до ноги», бо добре знаю своїх товаришів по перу та клавіатурі. Друзі відгукнулись. І прочитавши оте, що вони написали, я упродовж кількох днів не могла ні спати, ні їсти й пити. Натомість – уже без жартів, хотіла цього чи ні, зобов’язана була лізти на дах із довжелезним списком найзаповітніших бажань моїх прекраснихі начебто таких благополучних друзів. Побажань жартівливих і вагомих, реальних чи фантастичних, кумедних і серйозних. Причому таких серйозних і заклинальних, немовби я, вмостившись на даху, як зв’язковий або посередник між землею і небом, отим всеосяжним таємничим небом, була останньою їхньою надією. І я, звісно лаючи себе за легковажність, таки полізла на дах і читала вголос ці побажання, промовляла їх, як закляття, підсвічуючи роздрукований список друзів та їхніх прохань ліхтариком, та молила за них небо і зірки. Я розмовляла із зірками, як із живими. «Розумієте, – говорила я, – хлопчик не ходить. Чому так? Дитина народилася з абсолютною вірою в добро і бачить, що всі діти бігають, граються, а він – ні. Хіба це справедливо?»

Або ось, слухай, невже тебе ось таке не розчулить:

«Щоби солдат Гіль, який служить нині в ізраїльській армії, був сміливим, але розважливим і обережним, був чесним з друзями і вірним своєму народові. І щоби повернувся додому живий і здоровий. Гіль – мій син. Міра».

Або таке… Ні, слухайте, слухайте, ці листи не мені, а тобі, любий Всесвіте! І якщо десь я ще могла вигадати чи дофантазувати в якійсь книжці, то листи ці – справжні. Ось, послухайте:

«Хочу дитину. Всюди просила. Лікувалася двадцять років. І нічого. А раптом зірки допоможуть? Попросіть для мене, будь ласка, дитинку! А мені вже більше сорока років. Каріне».

«Хочу, щоб лікар Т. сказав мені 4 жовтня: ось вона у тебе не тільки не росте, але і якось ніби зменшується, навіть зникає! Боря».

«А можна попросити про кошеня? Щоби кошеня підібране вижило? Щоб одужало, і йому знайшлися хороші добрі руки. (У нас троє котів і двоє собак.) Якщо ні, ми його залишимо собі, звичайно, тільки нехай виживе. Тільки нехай виживе. Ми вже чотири ночі спимо по черзі. Будь ласка! Гіджан».

«Здрастуй, дорога Марусю. Хочу знову дозволити собі кохати. І не боятися, що обмануть. Я не просто втомилася. У мене якийсь невроз. Щойно чоловік називає своє ім’я, я вже починаю розглядати його як потенційного обманщика, розумієш? А якщо він, приміром, каже: давай зустрінемося о сьомій і раптом приходить вчасно, я навіть розчаровуюсь. Тобто він обманув мої сподівання, що він неодмінно спізниться чи взагалі не прийде. І я починаю підозрювати його іще більше. Така з цим усім морока… Одне слово, скажеш так: Каті – довіри та кохання! Дякую. Ти як листоноша. Катя».

Авжеж, звісно, найбільше листів – із бажанням зустріти оту єдину людину. Звісно, і про дітей, і про батьків, і про роботу. Але – всі просять любові! Загалом багато всякого… Отож я, сидячи на даху, маю вдихнути глибоко, налаштуватися, набратися рішучості і промовити усе вголос.

«Свободи! Внутрішньої свободи… Втомилася все собі забороняти. Навіть усе розповісти не можу. Забороняю собі: любити, подорожувати, щось купити. І піти геть від цієї страшної людини забороняю. Шукаю причину – чому? Діти? У мене їх немає. Гроші? Та я ж сама заробляю. А батько каже: „Що люди скажуть?“ Тут у нас, в глибинці під Рязанню, такі язики злі, хоч Єсенін тут і народився у нас. Пліток боюсь. От і забороняю собі все. Щоб ім’я моє не шарпали. Наташа».

«Хочу, щоб мама навчилася жити без тата і припинила щодня їздити на кладовище. Оля».

Ти, таємниче безкінечне небо, і ти, летюча зірко, чи розумієте ви, що люди повсякчас прагнуть дива? Саме таких див, які тобі, стрімка Персеїдо, до снаги, адже летиш через усе небо, через дні, роки, століття, через ночі та через наші долі. Відважна Персеїдо, тобі, як казала моя бабуся, все до снаги, чуєш?

Розділ другий
На даху

Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсівський бінокль, як завжди сподіваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полізла я туди передовсім через те, що пообіцяла полегшити важкий тягар негараздів моїх дорогих друзів. Отож всілася нагорі, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще і ще раз список побажань.

До речі, бінокль у житті – дуже важлива, практично необхідна річ. Коли ми з чоловіком ще тільки збиралися побратись, він, тоді ще студент, зробив мені дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квітів чи кулінарну книгу, не набір баняків чи скатертину із серветками. Вибрав те, що треба (справді найкращий подарунок на землі), – невелику підзорну трубу. І ми з цією трубою – Кузьмич і я – ходили до центрального парку підглядати за тим, що відбувається на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладів, бо вподобала це місце для своїх зустрічей. Підзорна труба була справжнім дивом для мене, короткозорої, – як гарно бачити обличчя, усмішки, гримаси, грайливе кокетування, різні кумедні танцювальні колінця!

Щоправда, нас якось упіймали за нашим неблаговидним заняттям, і ми ледь устигли дременути звідти. А згодом, шкода, і взагалі довелося продати нашу трубу, аби купити щось нікчемне на кшталт сукні для якоїсь урочистості. Але потяг до такої захопливої для душі справи – дивитися в добротну оптику, і не лише на людей, але й на птахів, звірів, хмари, зірки, врешті-решт – у нас лишився. Та й не тільки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобі.

Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гості до друзів. Вони – такі собі вільні творчі люди. Художники. Вона – просто неймовірна красуня, закохана у свого чоловіка. Загалом – усе взаємно, прекрасна пара, Олена і Славко. Він каже: зараз повечеряємо, а тоді я вам щось покажу, хочете? Ми, звісно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тоді Славко витягає бінокль! Хороший, цейсівський, і каже: дивіться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсі, бачите? Тільки так, щоб вас не примітили.

Ми по черзі дивилися з-за штори. А там на балконі стоїть у піжамі (синій з білим комірцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впізнали), себто генеральний директор однієї серйозної контори. Тобто шанована в місті (та що там у місті!), шанована в країні людина! Ну, не так щоб, щоб усіма шанована, бо, як і за що сьогодні шанують, хіба не ясно? Коли були вибори в цій установі, там за статутом умова була така: генеральний директор обирається довічно. І коли Вавку обрали, він бенкет влаштував. І хтось із його підлеглих промовив тост і від хвилювання (чи вже під мухою) сказав, мовляв, він дуже пишається, що Вавку обрали генеральним директором… посмертно! Уявляєте? Одне слово, дивимося і бачимо, що ця поважна особа стоїть на заскленому балконі і… підглядає! У бінокль! Облизується, вовтузиться і зирить. І не за людьми на площі, не за хмарами чи собаками, а витріщається в чужі вікна багатоквартирного будинку навпроти! Отакої!

Але тут – ох, я й дурепа! – висунулася з біноклем у вікно, і ми з Вавкою К.Т. зустрілися поглядами. Себто окулярами, і той Вавка блискавично зник – наче підкошений. Рраз – і нема.

Але ж ми бувалі й терплячі. Вже не криючись, вийшли на балкон і стали в бінокль видивлятись, коли ж він підведеться, щоб усередину зайти. Все ж таки осінь, а він у піжамі, холодно. А балкон здоровезний. Так і не дочекалися. Мабуть, пан Вавка, щоб не ускочити в якусь халепу – а раптом у них відеокамера – тихо щез. Спочатку лежав тихесенько, а потім змерз і, метляючи дупою, заповз до кімнати. Генеральний директор поважної контори NNN, обраний посме… ні, довічно!

* * *

Улітку довгий день непомітно перетікає в ніч – коротку й безпечну. Літніми ночами драматурги чи там романісти пишуть не драми або трагедії, а мелодрами й комедії.

Отож літній теплий вечір… Хтось дивиться телевізор – ген у вікні мерехтять синьо-сірі відблиски. Хтось іще порається, тінь перебігає від вікна кудись у глиб кухні. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, місить тісто, щоби зранку спекти дітям пиріжки. Люда так азартно, з натхненням господарює, що всі навколо її наслідують: бігають до неї по рецепти, поглядають на свої вікна – чи такі ж чисті та сяючі, як у неї? Купують такі ж серветки на кухню та фіранки в спальню.

А ген на тому боці річки, на подвір’ї лікарні, – Іванко Кривий з тачкою. Він, метикований, скрізь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лікарняної пральні. Її аж семеро виносили надвір, щоби завантажити вранці на машину та відвезти на обласний склад і обміняти на нову. Сім чоловіків упрівали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку і потягнув, коли всі пішли. Його таки застукали. Питають: дідько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий їм:

– Так то ж собі! Своя семиряжка – не тяжка…

І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, і воно якраз і вляглося в його тачку.

Центрифугу, певна річ, відібрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.

Ото він і зараз сновигає, винюхує, де що погано лежить.

– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – підвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушів. А ріка легко й запопадливо переносить мій голос на той берег.

Іванко аж підскочив з несподіванки, озирнувся, глянув навсібіч – нікого ніде, дрібно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусідчину Марійку проводжає кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повільніше. Ніяк не розійдуться. Ой, цілуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самі на планеті.

Марійка верещить, сміється, дзвінко цілує Максима в щоку і біжить додому, де для неї в передпокої завбачливо увімкнено світло. Максим іще постояв-подивився на Марійчині вікна, потім тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмічна. А що як погукати йому з даху? Я виспівую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І він як людина з чудовим слухом, тонка і чуйна, дослухається: хто воно?

– Хто це? – кидає він сторожко.

Довкола – анітелень.

Але тепер він точно пам’ятатиме, що парубкові горбитися не слід.

О, а це хто човгає? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знає про ці підозрілі нічні прогулянки її донька Ліда? Може, у баби Галі є залицяльник? А що? Як каже одна поважна пані: «На кожен товар є свій покупець».

Як чудово сидіти отак – невидимо й нечутно! Ніч чепуриться, як розпещена примадонна: приміряє то одне намисто, то інше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кіні. Оно небом простують легкі тіні хмар. А пані Ніч хвилюється перед виходом. Стільки літ, стільки століть, стільки тисячоліть – вічність, а ти, Ноче, маєш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мінливою… Як уперше. Як у день Творіння.

Звуки долинають звідусіль, ледь пом’якшені нагрітим вечірнім повітрям, приглушені деревами. Але виразно чутні завдяки легкому туманцю над річкою.

Ллється тепле світло з вікон – з кухонь та веранд. Пізня вечеря. Дзенькає посуд. Відтак осяялись маленькі вікна – у ванних кімнатах. Верещить або скиглить дітлашня: треба відмити під душем брудні колінця, замазурені пички, скуйовджені чубки. І от їх – втомлених, загорнутих у м’які рушники – несуть спати.

У кожній домівці – свій всесвіт… У кожному домі – своє небо, своє божество і своя дата дня творіння… Он вони, свідки – і різні, такі різні за кольором і розміром сандалики біля порога…

А хто це там ніяк не вгамується? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвір’ям, у моднячих, як на сусідчину думку, штанях-трениках з білими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвінко клацають підошви по візерунковій садовій плитці. Баба Надя зазирає в усі кутки і буркоче:

«А я їй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нічьо не убрала, а каже мині, шо убрала».

У вікні літньої кухні маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Наді. Оксана відводить очі і хитає головою: скільки це може тривати?

Вічно заклопотана усім ця баба Надя… Я знаю її бозна-відколи. І в курсі її сповненого турбот життя. Так уже сталося, що після отримання спадку від родичів з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женькові будинок у нашому районі. І сама в цьому домі оселилась. Тепер керує, командує і, схоже, збирається жити довго та пильнувати скрізь порядку.

Оксана, дружина Женькова, часом бігає до мене скаржитись. Приміром, вона щоранку стукає до баби Наді в кімнату і лагідно так:

– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дієтичного? (Бабі Наді вже вісімдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягід?

– А шо… – буркотливо відгукується баба Надя, – домашню ковбасу на базарі вже не продають?

– Так лікар же вам не дозволяє, у вас же судини…

– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.

І Оксана чимчикує на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником і прянощами, таку шкідливу для судин баби Наді…

А коли у баби Наді підходящий настрій, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провінція, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тоді статечно прогулюється базаром, придивляється, прицінюється, куштує, кривиться і довго торгується.

– Жіночко, шо ж ви все мацаєте, а не берете? У такім пальті, а торгується за копійку…

Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.

Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:

– Купила у Клави.

– У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?

– У Клави – «у Нюми».

– А у Клави, де Свєта, що – нема?

– Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…

Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».

Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла: