Kitobni o'qish: «Латочка з Країни Оз»

Shrift:

⁂

Моєму юному другу Самнеру Гамільтону Бриттону з Чикаго – від усього серця

Пролог

Дороті Гейл із Канзасу була дуже добра до нас, тож згодом Принцеса Дороті з Країни Оз призначила скромного письменника зі Сполучених Штатів Америки Королівським Істориком Країни Оз, доручивши йому писати хроніку цієї чудової казкової місцини. Але, написавши шість книжок про пригоди тих дивних, химерних людей, які живуть там, Історик зі смутком довідався, що за наказом Верховної Правительки Озми її країна найближчим часом стане невидимою для всіх, хто живе за її межами, і в майбутньому будь-який зв’язок з Озом обірветься.

Діти, які звикли читати книжки про Оз і полюбили історії про її жителів – веселих і щасливих людей, теж сильно засмутилися від того, що більше не буде книжок про Країну Оз. Вони написали багато листів із запитанням, чи не знає Історик про якісь пригоди, що сталися до того, як Країна Оз стала невидимою для усього іншого світу. Але він, на жаль, нічого не знав.

Нарешті, один з моїх маленьких читачів поцікавився, чому ми не можемо зв’язатися з Принцесою Дороті бездротовим телефоном. Таким чином, вона змогла б повідомляти Історику про те, що діється в далекій Країні Оз. До того ж Історику не обов’язково бачити Країну Оз, але він може знати все, що там відбувається.

Це була непогана ідея. Тож Історик поставив високу вежу на своєму задньому подвір’ї, взяв кілька уроків з бездротової телефонії, а потім почав телефонувати Принцесі Дороті з Країни Оз, надсилаючи повідомлення через повітря.

Малоймовірно, що Дороті шукатиме бездротові повідомлення або ж прислухатиметься до дзвінків. Але єдине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарівниця Глінда знатиме, що він робить, і обов’язково побачить, коли він захоче поспілкуватися з Дороті.

Річ у тім, що в Глінди є Книга Подій, у якій записується все, що відбувається в будь-якій точці світу, саме в той момент, коли це трапляється, і, зрозуміло, Книга також розповість їй про бездротове повідомлення.

Саме так Дороті почула, що Історик хоче поговорити з нею, і в Країні Оз з’явився Косматий чоловічок, який знав, як передати бездротову відповідь. Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повідомляли останні новини з Озу, аби він зміг записати їх для дітей – своїх любих читачів, що Дороті попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.

Ось чому після двох довгих років очікування діти з Америки почули ще одну історію про Країну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловік не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала ідею зв’язатися в такий спосіб із загадковою Країною Оз.

ЛІМАН ФРЕНК БАУМ

I. Оджо та дядько НанкІ

– А де масло, дядьку Нанкі? – запитав Оджо.

Дядько Нанкі визирнув у вікно, погладив свою довгу бороду, потім подивився на юного жителя Країни Жвакунів і сказав, похитавши головою:

– Немає.

– Немає масла? Погано. А як щодо джему? – поцікавився Оджо, ставши на стілець, щоб краще бачити полиці буфета.

Але дядько Нанкі знову похитав головою:

– Закінчився.

– І джему теж немає? І пирогів немає, і яблук, і варення немає? Один тільки хліб залишився, так?

– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вікно і погладивши бороду.

Хлопчик поставив стільчик біля вікна і сів поруч із дядьком. Він повільно жував сухий кусень хліба і думав.

– У нашому дворі не росте нічого, крім хлібного дерева, – міркував він уголос. – І на ньому всього дві буханки, та й ті нестиглі. Дядьку, скажи, чому ми такі бідні?

Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрі очі, але він так давно не усміхався й не сміявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкі. До того ж він говорив дуже мало, і племінник, який жив з ним практично від народження, навчився розуміти дядька з одного-єдиного слова.

– Чому ми такі бідні, дядьку? – запитав Оджо ще раз.

– Ні, ми зовсім не бідні, – відгукнувся старий.

– Бідні, бідні! – не здавався Оджо. – От що в нас є?

– Будинок.

– Так, але в Країні Оз у кожного є дах над головою. Що ще, крім будинку в нас є?

– Хліб.

– Я доїдаю останній шматок дозрілої буханки. А твою частину я відклав – вона на столі. Можеш з’їсти, коли зголоднієш. Але коли вона скінчиться, що ми їстимемо?

Старий заворушився на стільці, але нічого не сказав, лише похитав головою.

– Ну, звичайно, – вів далі Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – ніхто не вмирає від голоду в Країні Оз, тільки сама їжа в рот не звалиться, треба піти і знайти її.

Старий жвакун знову неспокійно заворушився й подивився на свого племінника так, немов ці доводи вивели його з рівноваги.

– Завтра вранці ми повинні опинитися там, де можна знайти хоч якусь їжу. Інакше нам стане зовсім погано.

– Куди? – запитав дядько.

– Куди нам піти? – перепитав племінник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобі так багато років, що ти, напевно, бачив багато місць за своє життя. Я ж, скільки себе пам’ятаю, завжди жив із тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нічого, крім густих лісів навколо нього і он тієї великої гори на півдні, де начебто живуть Молотоголові істоти, які нікого не пропускають через свої володіння, і другої гори, на півночі, де, кажуть, взагалі ніхто не живе.

– Живе, – поправив племінника дядько.

– А, точно, там живе одна-єдина сім’я: Кривий Чаклун, доктор Піпт і його дружина Марголотта. Ти якось мені про них розповідав. У тебе на це пішов цілий рік. Вони живуть на вершині гори, а з другого її боку розташована красива й родюча Країна Жвакунів. Нерозумно, що ми з тобою змушені жити одні в цьому великому лісі, так?

– Так, – сказав дядько.

– Тож відвідаймо Країну Жвакунів і подивімося на тих, хто її населяє. Кажуть, там живуть хороші й веселі люди. Мені набрид один суцільний ліс. Я б із задоволенням подивився на щось іще.

– Малий, – сказав дядько.

– Тепер я вже не такий малий, як раніше, – відповів хлопчик. – Я можу йти по лісу далеко-далеко. В нас у саду не росте більше нічого їстівного, тож нам все одно треба шукати собі продукти.

Деякий час добрий дядько Нанкі мовчав. Потім він зачинив вікно і повернувся на стільці спиною до стіни. Сонце вже сховалося за верхівки дерев, тож стало холоднішати.

Незабаром Оджо запалив камін, і в ньому, весело потріскуючи, розгорівся вогонь. Старий бородань і маленький хлопчик довго мовчки сиділи біля вогню. Вони міркували. Коли за вікном зовсім стемніло, Оджо сказав:

– Доїдай хліб, дядьку, й пішли спати.

Однак дядько Нанкі не став їсти хліб. І спати теж не пішов, а сидів біля вогню і думав.

II. Кривий Чаклун

Зранку, коли почало світати, дядько Нанкі м’яко поклав руку на голову хлопчика й розбудив його.

– Ходімо! – сказав він.

Оджо став одягатися. Він надів блакитні шовкові панчохи, блакитні штани до колін із золотими пряжками, блакитну сорочку і блакитний сюртук із золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитної шкіри із загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвіночками, які мелодійно дзвеніли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителі Країни Жвакунів.

Схожий костюм носив і дядько Нанкі. Тільки замість черевиків на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був із широкими, розшитими золотом манжетами.

Хлопчик побачив, що дядько не чіпав хліба, і вирішив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднів, тому розламав кусень навпіл, з’їв свою частку і запив її ковтком студеної води зі струмка. Дядько поклав свій хліб у кишеню сюртука, після чого ще раз повторив:

– Ходімо.

Оджо радів. Йому набридло жити в лісовій самоті, й він дуже хотів побачити білий світ і людей. У нього була давня мрія: як слід вивчити Країну Оз, до якої належали землі жвакунів.

Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкі просто зачинив двері на клямку і рушив стежкою. Він не боявся, що з їхнім будинком щось трапиться за їхньої відсутності, навіть якщо хтось забреде раптом у цей лісовий край.

Біля підніжжя гори, що відділяла Країну Жвакунів від Країни Лісовиків, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкі пішов по тій, що вела до гори, і Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Він зрозумів, що вона приведе їх до будинку Кривого Чаклуна, який був їхнім найближчим сусідом.

Увесь ранок вони йшли гірською стежкою, а в полудень присіли на поваленому дереві й доїли хліб. Потім знову вирушили в дорогу й години через дві побачили обійстя доктора Піпта.

У нього був великий будинок, теж круглий і пофарбований у блакитний колір, як робили це всі жвакуни. Навколо ріс розкішний сад з блакитними тістечковими та бубликовими деревами, з кущами, які давали чудові збиті вершки і блакитне масло. На городі подорожні побачили грядки з блакитною капустою, блакитною морквою і блакитним салатом, вельми апетитними на вигляд. Були там і грядки з шоколаду-карамелі.

До них вели вузенькі доріжки, посипані блакитним гравієм, а широка стежка вела до парадного входу в будинок. Він стояв на галявині, за якою починався похмурий густий ліс, що оточував обійстя з усіх боків.

Дядько Нанкі постукав у двері, і на порозі з’явилася приємна пухкенька жіночка, одягнена в усе блакитне. Вона усміхнулася гостям і мило привіталася.

– Ви, напевно, пані Марголотта, дружина доктора Піпта? – запитав Оджо.

– Так, мій милий, і я рада бачити в нашому будинку мандрівників.

– А чи не могли б ми побачити знаменитого Чаклуна?

– Зараз він дуже зайнятий, – сказала господиня. – Але ви заходьте, я пригощу вас обідом. Ви, напевно, йшли здалеку, щоб потрапити в цей самотній куточок.

– Так, – сказав Оджо, коли вони увійшли в будинок. – Ми йшли здалеку, причому зі значно усамітненого місця, ніж ваше.

– Невже в Країні Оз такі існують?! – вигукнула жінка. – А, зрозуміла! Напевно, ви живете в Блакитному Лісі?

– Цілковита правда, пані Марголотта, – кивнув Оджо.

– Господи! – вигукнула вона, подивившись на старого, і сказала: – та це ж Нанкі, на прізвисько Мовчазний?

– Так, – відповів дядько Нанкі.

– А ти, мабуть, Оджо Невдаха? – звернулася вона до хлопчика.

– Я й не знав, що мене звуть Невдахою, – зізнався Оджо. – Але це ім’я мені підходить.

– Тобі й справді не пощастило, мій милий – примовляла Марголотта, накриваючи на стіл і дістаючи з буфета їжу. – Живеш один у лісі, який похмуріший за наш. Але тепер, коли ти пішов звідти, може, тобі й пощастить. Якщо у своїх мандрах позбудешся «не», то станеш Оджо Удачливим, а це набагато краще.

– Як же мені позбутися цього «не»? – пожвавішав Оджо.

– Не знаю, просто пам’ятай про це, а якщо трапиться така можливість, не проґав її, – сказала жінка.

Оджо ніколи в житті не їв таких смаколиків! На столі стояло апетитне рагу, тарілка з блакитною квасолею, глечик солодкого блакитного молока, блакитний пудинг із синіми сливами. Коли гості як слід підкріпилися, господиня запитала:

– Ви прийшли до лікаря Піпта у справі чи просто так?

Дядько Нанкі лише похитав головою, а Оджо сказав:

– Ми подорожуємо, тож вирішили у вас трохи відпочити. Дядько Нанкі навряд чи дуже хоче зустрітися зі знаменитим Кривим Чаклуном, але я прагну хоч одним оком глянути на нього!

Жінка на мить замислилася.

– Пам’ятаю, колись, багато років тому, мій чоловік і твій дядько Нанкі дружили, – сказала вона. – Може, їм буде приємно знову побачитися. Я вже казала, що Кривий Чаклун дуже зайнятий, але якщо ви обіцяєте не заважати, то я дозволю вам зайти в його лабораторію і подивитися, як він готує своє дивовижне зілля.

– Було б чудово! – весело вигукнув хлопчина. – Я мрію це побачити!

Марголотта провела гостей у круглу кімнату в задній частині будинку, де містилася лабораторія чародія. Вона мала куполоподібну стелю і безліч вікон, тому світла в ній не бракувало. Під стіною стояла широка довга лава й кілька стільців. У великому каміні горіли блакитні поліна, а над блакитним полум’ям висіли чотири великих казани, у яких щось булькало і парувало. Скорчившись у три дуги, чаклун одночасно руками й ногами, до яких були прив’язані дерев’яні черпаки, щось у них розмішував.

Дядько Нанкі підійшов було привітатися зі старим приятелем, простягнувши руку, але обмежився тим, що просто поплескав Чаклуна по лисій маківці й вимовив:

– Що?

– А! Мовчазний завітав, – завважив доктор Піпт, не повертаючи голови. – І він хоче знати, що я роблю? Так ось, коли я закінчу, то в мене вийде Живильний Порошок. Тільки я знаю, як його приготувати. Якщо ним щось посипати, той предмет, чим би він не був, відразу оживе. У мене пішло на приготування цього зілля кілька років, але тепер я можу сказати, що справа наближається до кінця. А порошок роблю для моєї дружини Марголотти, він їй для чогось дуже знадобився. Сідай зручніше, Нанкі, а коли я закінчу, ми поговоримо.

– Ви, напевно, не знаєте, – пояснила Марголотта, коли всі посідали на широкій лаві під вікном, – але мій чоловік свого часу мав дурість віддати весь свій запас Живильного Порошку чаклунці Момбо, яка жила в Країні Лісовиків. В обмін Момбо дала доктору Піпту начебто Порошок Юності. Це був фальсифікат, від якого не було жодної користі.

– А може, й Живильний Порошок теж виявився так собі? – припустив Оджо.

– Що ти, він діяв напрочуд ефективно! – заявила Марголотта. – Ми випробували його на Скляному Коті, який не лише ожив, а й досі не втрачає бадьорості. Незабаром пересвідчитесь – він зараз десь у будинку.

– Скляний Кіт?! – здивовано вигукнув Оджо.

– Так, Кіт – непоганий товариш, тільки надто вже захоплюється своєю персоною, – пояснила Марголотта. – Чоловік зробив йому рожеві мізки, але вони виявилися занадто вишуканими для простого кота. Наприклад, він уважає, що йому не личить ловити мишей. У нього красиве червоне серце, зроблене з рубіна, але воно холодне й байдуже – камінь є камінь. Сподіваюся, наступного Кота Кривий Чаклун виготовить без серця й мізків, зате наділить здатністю ловити мишей.

– А що зробила з Порошком чаклунка Момбо? – поцікавився хлопчик.

– По-перше, оживила Джека – Гарбузову голову. Ти ж чув про Джека? Тепер він живе недалеко від Смарагдового міста, і його дуже цінує Озма, яка править усією Країною Оз.

– Ніколи про нього не чув, – зізнався Оджо. – Я взагалі мало знаю про Країну Оз, бо все життя прожив з дядьком Нанкі, який зайвого слова ніколи не скаже. А поруч не було нікого, хто б міг мені щось розповісти.

– Ось тому тебе й назвали Оджо Невдахою, – співчутливо сказала жінка. – Чим більше людина знає, тим щасливіша. Знання – найголовніше в житті.

– Але скажіть, будь ласка, що ви хочете зробити з Порошком, який готує доктор Піпт?

– Я хочу оживити Латочку, – сказала Марголотта.

– Яку ще Латочку? – не зрозумів Оджо.

– Я її тобі покажу, – сказала Марголотта, сміючись. – Тому що словами це важко пояснити. Мені давно хотілося завести служницю, яка допомагала б мені по господарству. Але хто піде працювати в таку глухомань? Тому мій розумний чоловік, Кривий Чаклун, запропонував пошити служницю з клаптиків, а потім він оживить її. Мені ідея сподобалася, тож доктор Піпт взявся готувати нову порцію Живильного Порошку. Оскільки процес цей тривалий, я мала час, щоб змайструвати собі служницю. Це, до речі, не так просто, як може здатися. Спочатку я ніяк не могла вирішити, з чого пошити дівчину, та потім, наводячи лад у скрині, знайшла стару клаптеву ковдру, яку в молодості пошила моя бабуся.

– Що таке клаптева ковдра? – поцікавився Оджо.

– Ковдра, зшита з різнокольорових шматочків тканини. Ці клаптики різної форми й розмірів, і, якщо вони добре підходять один до одного, ковдра має чудовий вигляд. Через таку яскравість і незвичність її ще називають божевільною ковдрою. Ми ніколи не користувалися бабусиним спадком, бо жвакуни цінують тільки один колір – блакитний. Тож вона провалялася у скрині добру сотню років. Коли ж я її знайшла, то зрозуміла: з неї вийде прекрасна дівчина Латочка. Коли її оживлять, вона не буде такою пихатою, як наш Скляний Кіт. Строкатість клаптиків не дозволить їй величатися й задирати ніс.

– А що, блакитний колір – головний у жвакунів? – запитав Оджо.

– Так, але в інших частинах Країни Оз популярні інші кольори. У Смарагдовому місті, де живе Принцеса Озма, головний колір – зелений. А жвакуни віддають перевагу блакитному, тож коли ми оживимо ляльку-латанку, вона переконається, що їй не вдасться чинити свавілля, як часом роблять служниці, зроблені з такого самого матеріалу, що й їхні господині.

– Хороша думка, – дядько Нанкі схвально кивнув. Для нього це була довга промова, бо складалася з цілих двох слів.

– Ось я й розрізала ковдру, – вела далі Марголотта, – і зробила з неї ляльку, яку набила ватою. Зараз я вам покажу, що з цього вийшло.

Жінка підійшла до шафи й відчинила дверцята. Повернулася з великою лялькою-латанкою в руках. Марголотта посадила її на лавку, де та й зосталася сидіти.

III. Дівчинка-Латочка

Оджо захоплено розглядав ляльку. Вона була вища за нього і здавалася пухкенькою, бо її зроблений із клаптикової ковдри тулуб туго набили ватою. Такими ж строкатими та яскравими були її спідниця та фартух. На ногах у ляльки красувалися червоні шкіряні черевики із загнутими носами, а руки привертали увагу акуратними пальчиками із золотими пластинками-нігтями.

Особливе захоплення Оджо викликала голова Латочки. Оскільки Кривий Чаклун довго працював над Живильним Порошком, у Марголотти вистачало часу, щоб як слід попрацювати над деталями.

Так, волосся вона зробила з яскраво-рудої пряжі, й воно спадало на плечі ляльки акуратними пасмами. Очима служили два срібні ґудзики, які Марголотта зрізала зі старих штанів чоловіка. Зіницями – чорні нитки, якими вони були пришиті. Над вухами довелося трохи помудрувати, адже служниця повинна мати гострий слух, щоб чути всі розпорядження господині. Врешті-решт Марголотта зробила їх із золотих платівок, пришивши нитками через спеціально просвердлені дірочки. У Країні Оз золото – ходовий метал, його широко використовують у господарстві, бо воно м’яке і добре піддається обробці.

Прорізавши отвір для рота, Марголотта вшила туди дві нитки перлів. Це були зуби. Потім зі шматка червоного плюшу вона зробила ляльці язик. Оджо дуже сподобався рот Латочки, й господиня потішилася його похвалою. Обличчя ляльки складалося з безлічі клаптиків, тому не вирізнялося красою. Одна щока була жовтою, друга – червоною, підборіддя – синім, а лоб – фіолетовим. Там, де мав бути ніс, красувався оранжевий клаптик.

– Загалом найкраще обличчя – рожеве, – сказав Оджо.

– Слушно, але в мене не знайшлося під рукою шматка рожевої матерії, та це й неважливо, адже служниця має передовсім бути працьовитою, а не красивою. Якщо мені набридне її різнобарвне обличчя, я завжди можу побілити його.

– А мізки в неї є? – запитав Оджо.

– Ось про мізки я й забула! – вигукнула Марголотта. – Дякую, що нагадав! Ще не пізно їх вставити. Доки ми її не оживили, з нею можна зробити все, що завгодно. Але головне – не вкласти їй занадто багато мізків. Та й ті, мабуть, мають відповідати її статусу. Якщо підсумувати: не треба їй бути занадто розумною.

– Даремно! – сказав дядько Нанкі.

– Ні, я впевнена, що маю рацію, – заперечила жінка.

– Він просто хотів сказати, – пояснив Оджо, – що без добрих мізків служниця не зможе як слід розуміти, що ви від неї хочете, і ретельно виконувати всі доручення.

– Може, й так… – задумливо промовила Марголотта. – Однак занадто розумна служниця не складе собі ціну й робитиме свою роботу абияк. Ні, це дуже тонке питання. Тут треба вгадати і кількість, і якість мізків. Нехай моя служниця буде тямущою, але в міру.

З цими словами вона підійшла до шафи, де стояли блакитні банки з акуратними наклейками, що позначали їх уміст. На полиці з написом «Складові частини мізків» містилися: «Послух», «Тямущість», «Розсудливість», «Сміливість», «Щирість», «Привітність», «Освіченість», «Правдивість», «Поетичність», «Самостійність».

– Так, хвилиночку, – сказала Марголотта. – Насамперед візьмемо «Послух».

Вона зняла з полиці банку й одсипала з неї в тарілку.

– «Привітність» і «Правдивість» теж годяться, – додала господиня й одсипала потроху з кожної банки. – Ну ось, мабуть, і все, – закінчила Марголотта, – інші якості служниці ні до чого.

Дядько Нанкі, що стояв поруч із Оджо, постукав по банці, на якій було написано «Кмітливість», і сказав:

– Трошки.

– Трошки «Кмітливості»? Так, мабуть, слід додати, – сказала Марголотта і вже взялася було за банку, аж тут Кривий Чаклун гукнув від вогнища:

– Марголотта! Швидко до мене!

Вона підбігла до чоловіка і допомогла йому зняти всі чотири казани з вогню. Вода з них википіла, і на дні кожного залишився білий порошок. Чаклун обережно пересипав його на золоте блюдо й почав перемішувати золотою ложкою. Коли він закінчив, сипкої маси виявилося всього-на-всього з пригорщу.

– Ось Живильний Порошок! – переможно вигукнув доктор Піпт. – Тільки я знаю, як його робити. Щоб отримати цю жменьку, в мене пішло шість років, але й вона вартує цілого королівства. Багато королів віддали б усе на світі, аби тільки роздобути такий Порошок. Коли він охолоне, я перекладу його в маленьку баночку, а поки що стежитиму, щоб поривом вітру його не здуло і не розкидало по кімнаті.

Дядько Нанкі, Марголотта і Кривий Чаклун стояли й милувалися чудодійним Живильним Порошком, однак Оджо значно більше зацікавили мізки Латочки. Вирішивши, що не можна позбавляти її тих хороших властивостей, що були під рукою, він непомітно додав у тарілку всього потроху з кожної банки.

Незабаром Марголотта згадала про Латочку і підійшла до буфета.

– Так, так… – міркувала вона вголос. – Я хотіла додати дівчині трохи «Кмітливості», що заміняє «Розум», який доктор ще не навчився як слід робити, – і, взявши банку з «Кмітливістю», вона підсипала з неї в тарілку трохи вмісту.

Оджо занервував, бо він і так всипав багато цього порошку, але не посмів втрутитися, втішив себе думкою, що кмітливістю мізки не зіпсуєш.

Марголотта підійшла з тарілкою мізків до лавки і, розпоровши шов на голові в ляльки, всипала туди її вміст, а потім акуратно все знову зашила.

– Моя дівчинка готова випробувати дію твого Живильного Порошку, – повернула вона голову до чоловіка.

Однак той сказав:

– Порошком можна буде користуватися тільки завтра вранці. Гадаю, він вже охолов, і його можна перекласти в баночку.

Чаклун узяв маленьку золоту баночку з кришкою, як у перечниці, щоб Порошком було зручно посипати потрібний предмет. Акуратно пересипавши туди чудодійну суміш, він замкнув баночку у своїй шафі.

– Нарешті, – сказав він, весело потираючи руки, – в мене з’явилося трохи вільного часу, щоб спокійно поспілкуватися з моїм старовинним приятелем Нанкі. Цілих шість років я безперестанно перемішував вариво і заслужив на повноцінний відпочинок.

– В основному говорити доведеться вам, – вставив Оджо. – У дядька Нанкі прізвисько «Мовчазний», він говорить мало.

– Знаю. Але я з твоїм дядьком люблю потеревенити, – сказав доктор Піпт. – Майже всі люди говорять занадто багато. Тож приємно зустріти мовчазну людину.

Оджо подивився на Чаклуна із шанобливою цікавістю.

– А вам не заважає ваша кривина? – запитав він.

– Ні, я цілком собою задоволений, – відповів Чаклун. – Адже я єдиний у світі Кривий Чаклун і, хоч криві люди зустрічаються на білому світі, запевняю вас: кривіше за мене немає нікого.

Доктор Піпт і справді був на рідкість кривий, і Оджо не міг второпати, як Чаклунові вдається робити так багато різних справ. Коли доктор Піпт сів на кривий стілець, спеціально виготовлений йому по фігурі, одне коліно опинилося в нього під підборіддям, а друге – біля попереку. Але це був життєрадісний чоловік, і на його обличчі грала приємна дружня усмішка.

– Мені дозволено чаклувати тільки для власної розваги, – пояснив він гостям, закурюючи скарлючену трубку. – Раніше в Країні Оз багато ворожили й чаклували, і наша чарівна правителька Принцеса Озма одного чудового дня вирішила покласти цьому край, і, я вважаю, правильно зробила. В Країні Оз було кілька злих чаклунок і відьом, вони завдавали людям чимало лиха, але тепер чарувати дозволено тільки добрій чарівниці Глінді. Її магія завжди служила на користь людям. Чарівник Оз, що колись правив Смарагдовим містом, виявився шахраєм, але потім став брати уроки чарівництва у Глінди. Подейкують, що він дечого навчився, хоч усього-на-всього її помічник. Я можу оживити служницю для дружини або Скляного Кота, щоб той ловив мишей, що він, втім, навідріз відмовляється робити, але не маю права чаклувати для інших і взагалі робити з цього ремесло.

– Цікава, мабуть, штука – чарівна наука! – завважив Оджо.

– Природно, – погодився доктор Піпт. – Свого часу я робив дива, гідні самої Глінди. Зокрема, винайшов не лише Живильний Порошок, а й Порошок-Каменеформ – він у тій банці біля вікна.

– А що робить ваш Каменеформ? – поцікавився хлопчик.

– Однієї його краплі вистачає, щоб перетворити живу істоту на мармур або граніт. Цей мій винахід виявився вельми корисним. Якось на нас напала парочка страшних Калідасів – це хижаки з ведмежими тулубами і тигровими головами. Але я покропив їх Каменеформом, і вони стали мармуровими. Назавжди.

– Дуже добре! – вигукнув дядько Нанкі, хитаючи головою і погладжуючи довгу бороду.

– Господи, яким ти став базікою, – завважив Чаклун, тішачись похвалою приятеля.

Але в цей момент хтось пошкрібся в задні двері, а потім пронизливий голос крикнув:

– Пустіть! Швидше пустіть мене в будинок!

Марголотта встала й підійшла до дверей.

– Попроси як годиться, будь ґречним котиком, – сказала вона.

– Му-у-у-р-няв! Ну як? Влаштовує це вас, ваша королівська високосте? – не без зневаги в голосі запитав Кіт.

– Так краще, – сказала господиня і відчинила двері.

У кімнату одразу вбіг Кіт, але застиг як укопаний, побачивши незнайомців. Дядько Нанкі й Оджо у свою чергу здивовано втупилися на нього, бо не підозрювали, що в чарівній Країні Оз може існувати таке дивацтво.