Kitobni o'qish: «Дороті та Чарівник у Країні Оз»

Перекладено за виданням:

L. Frank Baum. Dorothy and Wizard in Oz.

Reilly & Lee, 1940

© Б. Е. Носенок, переклад українською, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Чарівник Країни Оз

Чудесна Країна Оз

Озма з Країни Оз

Дороті та Чарівник у Країні Оз

Дорога до Країни Оз

Смарагдове місто Країни Оз

Латочка з Країни Оз

Тік-Ток з Країни Оз

Опудало з Країни Оз

Ринкитинк у Країні Оз

Пропала принцеса Країни Оз

Залізний Лісоруб з Країни Оз

Чари Країни Оз

Ґлінда з Країни Оз

До моїх читачів

Це марно. Марно і все. Діти не дозволять мені перестати розповідати казки про країну Оз. Я знаю безліч інших історій і сподіваюся розповісти їх через деякий час, але зараз мої люблячі тирани не дозволять мені цього зробити. Вони кричать: «Оз, Оз! Більше про Оз, пане Баум!». І що я можу зробити, окрім як підкоритися їхнім тиранічним командам?

Це наша книжка – моя і цих дітей. Бо вони закидали мене тисячами пропозицій, а я чесно намагався прийняти стільки цих пропозицій, скільки можна було б вписати в одну історію.

Успіх «Озми із країни Оз» засвідчив, що Дороті міцно вросла в історії про Оз. Усі діти люблять Дороті. Як влучно сказала одна з моїх маленьких подружок: «Без неї історія про Оз не справжня». Тож знову перед нами мила, ніжна й невинна – як ніколи раніше – героїня чергової і, я сподіваюся, дивної пригоди.

Мої маленькі кореспонденти, проте, просили мене, щоб у моїх історіях «було більше Чарівника». Схоже, цей веселий стариган здобув багато друзів у першій книжці про Оз, незважаючи навіть на те, що він відкрито визнав себе «шарлатаном» і «хитрунем». Діти знали, що він піднявся в небо на повітряній кулі і чекали, коли повернеться знову. Тож що я можу зробити? Передовсім повинен розповісти, «що сталося з Чарівником згодом». Ви знайдете всі відповіді на цих сторінках, так само, як це було раніше.

Проте діти вимагали й неможливого для цієї книжки: вони просили мене розповісти про Тото, маленького чорного песика Дороті, який має багато друзів серед моїх читачів. Але з розповіді стає зрозуміло, що Тото перебуває в Канзасі, а Дороті – в Каліфорнії. Тому їй довелося розпочати свою пригоду без нього. У цій книжці Дороті взяла із собою кошеня замість собаки, але в наступній оповіді про Оз, якщо мені дозволять її написати, я маю намір розповісти багато чого про життя Тото.

Принцеса Озма, яку я люблю так само сильно, як і мої читачі, знову з’явиться в цій історії. Також ви зустрінете тут ще кількох наших старих друзів із Оза. І познайомитесь із Джимом – Конем-Ридваном, дев’ятьма крихітними поросятами та кошеням на ймення Еврика. Мені шкода, що кошеня поводилося не так добре, як мало б. Але, можливо, його просто не виховували належним чином. Дороті знайшла його, але про батьків Еврики ми нічого, на жаль, не знаємо.

Я почуваюся, мої любі, найгоноровішим оповідачем, який коли-небудь жив. Багато разів сльози гордості та радості нагорталися мені на очі, коли я читав ніжні, люблячі, теплі листи, що приходили до мене майже з кожною поштою. Це були листи від моїх маленьких читачів. Порадувати вас, зацікавити вас, завоювати вашу дружбу, і, можливо, вашу любов через мої історії, гадаю, то велике досягнення. Це все одно, що стати президентом США. Однак, аби мені дали вибір, я став би вашим оповідачем, як зараз, аніж президентом. Так, ви допомогли мені здійснити мрію мого життя, тож моя вдячність безмежна, мої дорогі, її складно висловити словами.

Я намагаюся відповісти на кожен лист моїх юних кореспондентів, але іноді їх приходить так багато, що має пройти певний час, перш ніж вам надійде послання від мене. Тож наберіться терпіння, друзі мої.

Запевняю: ваші листи значать для мене більше, ніж проста винагорода за приємне завдання підготовки цих книжок. Крім того, тішуся з того, що ці книжки – частково ваші, бо саме ваші пропозиції часто скеровують мене у написанні цих історій, тож, гадаю, що вони не були б і наполовину такими цікавими без вашої розумної та турботливої допомоги.

Л. ФРЕНК БАУМ

Коронадо¹, 1908 рік

І. Землетрус

Потяг із Фріско сильно запізнювався. Він мав прибути в Гагсонський парк опівночі, однак цього разу повільно наближався до платформи лише о п’ятій ранку, коли небо на сході почало світлішати. Заскрипіли гальма. Кондуктор голосно вигукнув:

– Гагсонський парк!

Юна пасажирка піднялася з місця і поспішила до виходу. В одній руці вона тримала плетений саквояж, у другій – прикриту газетою пташину клітку, під пахвою – парасольку. Кондуктор допоміг їй вийти на перон, машиніст взявся за прилади керування, вагони застогнали, колеса заскрипіли й повільно рушили по рейках.

Потяг запізнився, бо всю ніч земля ходила ходуном. Машиніст побоювався, що ще трохи і рейками розійдуться, тоді не минути лиха. Тому він вів паровоз повільно й обережно.

Дівчинка постояла, проводжаючи очима потяг, поки він не зник за поворотом, а потім з цікавістю роззирнулась.

Платформа «Гагсонський парк», що служила місцевим вокзалом, виглядала голо й порожньо. Крім старої дерев’яної лави тут нічого не було, тож слово «гостинність» аж ніяк не пасувало цій станції. Дівчинка подивилася крізь м’яке сіре світло на місто, але не розгледіла там ні будівель, ні людей. Власне, так і мало бути: туман ховав усе навкруги.

Та через деякий час дівчинка помітила неподалік прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звісив голову до самої землі. Вона завважила, що він був грузний, високий та кістлявий, з довгими ногами і великими копитами. Шкіра так обтягувала його ребра, що їх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвіст, навпаки, закоротким.

Упряж у багатьох місцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок і шматків дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом і завісами по боках. Підійшовши ближче, дівчинка побачила в ній хлопчину, який міцно спав, відкинувшись на спинку сидіння.

Вона поставила клітку на землю і тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився і почав гарячкувато терти очі.

– Привіт! – сказав він нарешті. – Ти Дороті Гейл?

– Так, – відповіла дівчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сірі заспані очі візника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб відвезти на Гагсонську ферму?

– Звісно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?

– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усміхнулася Дороті.

Її співрозмовник розсміявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, він закинув саквояж Дороті на сидіння, а клітку прилаштував на підлозі.

– Канарка? – поцікавився він.

– Ні, це моє кошеня Еврика. У такий спосіб з ним найкраще подорожувати.

Хлопчик похитав головою.

– Кумедне ім’я для кота – Еврика, – завважив він.

– Я так назвала його через те, що він – знайда, – пояснила Дороті. – Дядько Генрі каже, що «еврика» означає «я знайшов».

– Ясно. Ну, залазь.

Дівчинка вилізла на сидіння, хлопчина – слідом за нею. Він розібрав віжки, трусонув ними і прицмокнув:

– Ньо!

Кінь не ворухнувся, лише ледь повів обвислим вухом.

– Ньо! – знову гримнув хлопчик.

Кінь стояв нерухомо.

– Може, треба відв’язати його від дерева, – припустила дівчинка.

Хлопчина знову засміявся і скочив на землю.

– Схоже, я ще сплю, – сказав він, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знає свою справу. Правда, Джим? – і він поплескав коня по довгій морді.

Хлопчик знову сів у коляску і взявся за віжки. Кінь позадкував з-під дерев, неквапом розвернувся і почвалав піщаною дорогою, ледь помітною в передсвітанковому тумані.

– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станції.

– Нас постійно трясло, – пояснила Дороті. – А ти хіба не відчував підземних поштовхів?

– Ну… ми в Каліфорнії до них звикли, – відповів її співрозмовник. – Уже й боятися перестали.

– А кондуктор сказав, що на його пам’яті це був найсильніший землетрус.

– Правда? Тоді, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.

Дівчинка трохи помовчала. У тиші чулося тільки цокання копит. Потім пасажирка поцікавилася:

– А як поживає дядько Генрі?

– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.

– Пан Гагсон – твій дядько? – запитала Дороті.

– Так. Дядько Білл Гагсон одружений на сестрі твого дядька Генрі. Виходить, ми з тобою – троюрідні брат і сестра, – здогадався хлопчик і дуже зрадів власному відкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларів на місяць і харчі.

– Ти впевнений, що це вигідна угода? – промовила дівчинка з деяким сумнівом.

– Для дядька Гагсона – так, дуже вигідна, а для мене – ні. Я ж блискучий працівник: працюю не гірше, ніж сплю, – додав хлопчина і знову розсміявся.

– Як тебе звати? – запитала Дороті, подумки зазначивши, що їй до душі цей веселун.

– У мене не надто милозвучне ім’я, – чомусь зніяковів він. – Повне – Зебеді, для своїх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралії?

– Так, разом із дядьком Генрі, – відповіла Дороті. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тільки дядько Генрі одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кілька днів затрималася у знайомих.

– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.

– Тільки один день. Завтра ми з дядьком Генрі вирушаємо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домівкою.

Хлопчик ляснув батіжком свого великого кістлявого коня й задумався. Він хотів ще щось сказати своїй супутниці, але навіть не встиг відкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бік, а земля перед нею вмить здибилася. Наступної секунди пролунав оглушливий гуркіт, і Дороті побачила, як поруч із дорогою розверзлася земля, а потім глибока тріщина зімкнулася знову.

– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залізні поручні. – Що це таке?

– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побіліло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Дороті.

Тим часом кінь став як укопаний. Даремно Зеб тряс віжками, підганяв його – ніщо не допомагало. Тоді хлопчик почав щосили бити тварину по спині батогом. Джим невдоволено заіржав і повільно потрусив по дорозі.

Кілька хвилин Дороті й Зеб сиділи мовчки. У повітрі пахло якоюсь великою бідою. Кожні кілька хвилин земля здригалася, двиготіла. Вуха Джима стали сторчма, тіло напружилося, наче струна. Час від часу він починав тремтіти як осиковий лист, і хоч біг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.

Небо знову потемніло, над долиною зі зловісним плачем-завиванням пронісся вітер.

Раптом пролунав сильний тріск, і прямо під конем у землі утворилася величезна тріщина. Дико заіржавши від жаху, тварина звалилася в ущелину, тягнучи за собою коляску разом з пасажирами.

Дороті міцно вчепилася за сидіння, хлопчик зробив те саме. Обидва були настільки вражені, що не відразу зрозуміли, що відбувається.

З усіх боків їх оточував морок, і в цій жахливій темряві вони стрімко летіли вниз, щомиті чекаючи, що впадуть і розіб’ються об гострі скелі, або земля зійдеться над їхніми головами й поховає навіки у своїх надрах.

Моторошне відчуття падіння в безодню, морок, моторошні звуки… Це було більше, ніж Дороті могла стерпіти, тож на кілька миттєвостей дівча зомліло. Зеб, щоправда, не знепритомнів, але теж був страшенно наляканий і, втиснувшись у сидінні коляски, щомиті очікував на страшну розв’язку.

ІI. Скляне місто

Коли Дороті отямилася, їхній політ тривав, але швидкість зменшилась. Щільний верх коляски правив за парашут, і тепер вони опускалися плавно, ніби парили в повітрі, що було б навіть приємно, якби пасажири не думали про смерть, котра загрожувала їм щохвилини, і про те, що чекає їх на дні цієї величезної ущелини. Над їхніми головами лунали розкати грому – це земля сходилася на місці недавньої тріщини.

Повз коляску раз по раз пролітало каміння та грудки глини. Діти не бачили їх, тільки чули, як вони барабанили по даху, а ще як верещить майже по-людськи Джим, коли його наздоганяє черговий камінь. Хоч насправді тварині було радше страшно, ніж боляче.

Довго чи недовго тривало падіння, Дороті не знала. Від подиву й переляку вона випала з плину часу. Поступово, поборовши страх, дівчинка зважилася подивитися вниз, у чорну безодню. Зовсім поруч маячили ледь помітні обриси коня: задерта догори голова, вуха, що стояли сторчма, довгі ноги, розчепірені в різні боки. Потім Дороті пересвідчилася, що хлопчик, котрий від страху онімів, як і вона сама, сидить поруч.

Дівчинка зітхнула з деяким полегшенням. Гіршого, здається, вдалося уникнути. Навпаки, починалася нова пригода, яка обіцяла бути не менш дивною й чудесною, ніж ті, що їй вже довелося пережити.

Ця думка підбадьорила Дороті, і вона ще раз виглянула з коляски, щоб дізнатися, звідки виходить дивне світіння, котре дедалі потужніше розганяло каламутну імлу мороку. Далеко внизу вона помітила шість величезних сяючих куль, що ніби висіли в повітрі.

Середня, найбільша, була білого кольору й походила на сонце. Навколо неї розташувалися ще п’ять: рожева, фіолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Від цього розкішного сімейства різнокольорових світил розходилися на всі боки райдужні промені. Вони переливалися ніжними відтінками, заповнюючи весь навколишній простір сліпучою, чарівною, барвистою грою світла.

Від подиву Дороті заклякла, мовчки спостерігаючи, як одне вухо Джима стає фіолетовим, друге – рожевим, хвіст забарвлюється в жовтий колір, а тулуб – у блакитні й помаранчеві смужки, подібно до зебрових. Вона озирнулася на Зеба, чиє обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотіла:

– Ну й кумедно!..

Хлопчик теж дивився на неї, широко розкривши очі. Через обличчя Дороті пролягла зелена смуга, потім одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, і злякатися можна було б.

– Я н-не б-бачу н-нічо-го к-ку-медно-го! – заїкаючись, пробурмотів Зеб.

У цей момент коляска хитнулася і разом з конем плавно лягла на бік. Вони, однак, продовжували падати, тож діти не відчули більшого страху, оскільки залишились сидіти в колясці на своїх місцях. Потім коляска перевернулася догори дном і продовжувала повільно крутитися, аж поки нарешті не повернулася в нормальне положення. Під час цих карколомних перевертань Джим відчайдушно дригав і молотив у повітрі ногами, а коли вирівнялися, з полегшенням видихнув і сказав:

– Ну, так-то краще!

Дороті й Зеб здивовано переглянулися.

– Твій кінь уміє розмовляти? – запитала Дороті.

– Раніше я за ним такого не помічав, – відгукнувся хлопчик.

– Це перші слова в моєму житті, – промовив кінь. – Звідки вони в мене взялися – не можу пояснити, і не просіть. В гарненьку халепу ви мене втягнули, нічого й казати.

– Ми й самі в неї потрапили, – примирливо сказала Дороті. – Не хвилюйся, дуже скоро це чим-небудь має закінчитися.

– Ще б пак, – пробурчав кінь, – боюся тільки, кінець буде не дуже веселим.

Зеб весь тремтів. Все, що відбувалося, було жахливим, фантастичним і рішуче не вкладалося в голові – хлопчина був на межі відчаю!

Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових світил і пропливли повз них. Світло стало таким яскравим і так різало очі, що діти закрили обличчя руками, щоб не осліпнути.

Спеки, однак, зовсім не відчувалося, і, коли верх коляски закрив від них пронизливі промені, діти знову змогли відкрити очі.

– Коли вже дістанемося дна? – запитав Зеб, глибоко зітхаючи. – Не можна ж падати вічно.

– Звичайно, ні, – погодилася Дороті. – Гадаю, ми тепер приблизно посередині Землі й не інакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нічого собі діра, га?

– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.

– Там внизу щось видніється, – оголосив раптом кінь.

За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски і подивилися вниз. І точно, під ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повільно – так повільно, що це навряд чи можна було назвати падінням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоїтися і роззирнутися довкруж.

Під ними лежали рівнини і гори, озера й річки, дуже схожі на ті, що зустрічаються на поверхні Землі, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести світил. Тут і там виднілися групи будинків, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.

– Я впевнена, що боятися нам поки нічого, – бадьоро сказала Дороті. – Ми спускаємося так повільно, що не можемо розбитися при приземленні, а місцевість тут, гадаю, дуже мила.

– Але ми ж ніколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.

– А ти не пророкуй, – заперечила дівчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нічого не можемо, а немає нічого гіршого, ніж даремно сумувати.

Хлопчик замовк, цілком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром діти, забувши про все, розглядали дивні картини, які враз розгорнулися перед ними.

Вони падали прямо в центр великого міста, де було багато високих будівель зі скляними вежами і гострими шпилями. Шпилі нагадували наконечники величезних пік, і впасти на один із них було б ой як неприємно.

Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи від страху вуха. Дороті й Зеб затамували подих в очікуванні неминучої розв’язки. Але нічого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.

На цьому політ завершився.

Коли Джим, нарешті, ступив на тверду поверхню, ноги в бідолахи ледь не підкосилися. Але Зеб негайно вистрибнув із коляски, щоправда, так поспішно і незграбно, що зачепив ногою клітку Дороті. Клітка випала й покотилася по даху. Дно в неї відвалилося, і з перевернутої схованки вилізло рожеве кошеня. Воно сіло на скляний дах, солодко позіхнуло й закліпало круглими очима.

– А ось і Еврика, – зраділа Дороті.

– Вперше в житті бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.

– Еврика не рожева, а біла. Вона тільки здається рожевою в цьому дивовижному світі.

– Де моє молоко? – поцікавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Дороті. – Я вмираю з голоду.

– О, Еврико, невже й ти вмієш розмовляти?

– Розмовляти? А я хіба розмовляю? Боже милостивий, і справді! Ну чи не смішно?

– Усе тут якесь несправжнє, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, і той раптом заговорив.

– Не бачу тут нічого несправжнього, – грубувато відгукнувся Джим. – У всякому разі, це не менш реально, ніж все, що нас тут оточує. Але що з нами буде?

– Й гадки не маю, – відповів хлопчик, з цікавістю роззираючись навколо.

Всі будинки в місті були побудовані зі скла, такого чистого й прозорого, що стіни наче продовжували вікна. Під дахом, на який вони приземлилися, Дороті бачила кімнати, де по кутках були купою звалені якісь дивні предмети.

Неподалік від місця їхнього приземлення зіяла величезна дірка, навколо неї валялися гори уламків. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стіни інших будівель були розсічені тріщинами, подекуди повідбивалися кути у стінах, але навіть ці ушкодження не позбавили будівлі їхньої колишньої розкішності. Райдужні промені шести сонць м’яко освітлювали скляне місто, фарбуючи його в ніжні та м’які відтінки, в кольори, що радували око.

Від моменту висадки мандрівників жоден звук не порушив тиші, крім їхніх власних голосів. Вони вже почали роздумувати, куди поділися мешканці прекрасного підземного міста, аж раптом через дірку в сусідньому даху виліз чоловік. Він був невисокий на зріст, мав добру статуру, спокійне і безтурботне, ніби намальоване, обличчя. Костюм з красивої яскраво-зеленої тканини, яка переливалася всіма кольорами веселки, – чи то на сонці, чи то сам по собі, сидів на ньому, як влитий.

Чоловік зробив кілька кроків по скляному даху, але, помітивши чужинців, різко зупинився. На його спокійному обличчі не відбилося ні страху, ні подиву, хоч він був, напевно, і вражений, і наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, він розвернувся і квапливо попрямував до дальнього краю даху, не відриваючи, проте, очей від тварини.

– Стережись! – гукнула Дороті, помітивши, що красень зовсім не дивиться собі під ноги. – Обережніше, впадеш вниз!

Але той не звернув на її крик жодної уваги. Дійшовши до краю високого даху, він ступив з нього і пішов далі.

Вражена дівчинка підбігла до краю й побачила, що чоловік швидко спускається вниз по повітрю, як по сходах. Незабаром він був уже на бруківці та зник за дверима однієї зі скляних будівель.

– Як дивно! – вигукнула Дороті, насилу переводячи подих.

– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Дороті, озирнувшись, виявила, що її улюблениця теж гуляє по повітрю поблизу даху.

– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’єшся!

– У мене ж дев’ять життів, – промуркотіло кошеня, роблячи коло по повітрю і повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю під загрозу, бо не зможу впасти, навіть якщо захочу.

– Тебе тримає повітря? – здивувалася дівчинка.

– Ти хіба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межі даху.

– Чудеса! – зраділа Дороті.

– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неї вражений цим дивним явищем.

– А раптом ми теж можемо ходити по повітрю? – припустила дівчинка.

Зеб здригнувся і відсахнувся.

– Я б не наважився, – сказав він.

– Може, Джим спробує? – запропонувала Дороті, озирнувшись на коня.

– Може, так, а може, й ні, – відповідав Джим. – Я достатньо наперекидався в повітрі, мені й на даху добре.

– Ми ж не впали на дах, – міркувала дівчинка. – Ми парили в повітрі. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самої бруківки без будь-якої небезпеки. Он Еврика, дивіться, прекрасно ходить по повітрю.

– Еврика важить пів фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пів тонни.

– Ти важиш не так багато, як хотілося б, Джим, – похитала головою дівчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.

– Що робити, я старий, – зітхнув кінь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у житті, до того ж у минулому мені довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстіти.

– Зате тепер він їсть за трьох, ніби надолужує втрачене, – вставив хлопчик.

– Я їм? Щось не пригадую, щоб я сьогодні снідав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.

– Ніхто з нас не снідав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базікати про їжу, коли нам загрожує небезпека.

– Немає небезпеки страшнішої за голод, – знову пирхнув кінь, пропустивши повз вуха докір свого юного господаря. – Хотів би я знати, чи росте в цьому дивному місці овес, а якщо росте, то скляний він чи ні?

– Звичайно, ні! – вигукнула Дороті. – Я бачу околиці міста, сади й поля – нам би тільки дістатися до землі!

– Тож чому вам не зійти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кінь, і дуже хочу молока.

– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дівчинка, повернувшись до товариша.

Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсім вибила його з колії. Однак він не хотів, щоб Дороті визнала його за боягуза, і повільно рушив до краю даху.

Тримаючись за руку Дороті, Зеб відірвав від даху ногу і ступив у порожнечу. Як не дивно, він відчув під ногою тверде опертя. Набравшись мужності, він зробив крок і другою ногою. Не випускаючи його руки, Дороті пішла за ним, і незабаром обидва вже гуляли по повітрю поруч із грайливим кошеням.

– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нічого!

Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий і принциповий кінь, він не міг не визнати, що ніщо не заважає йому піти за іншими. З пирханням та іржанням, помахуючи коротким хвостом, він потрусив із даху вниз до вулиці. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, ніж діти, обігнавши їх на півдорозі. Його приземлення на скляну бруківку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодіти.

– Ну й ну! – сказала Дороті, переводячи подих. – Що за дивне місце!

Зі скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульців. Незабаром на вулиці зібрався натовп чоловіків і жінок. Вони були стрункі та добре вбрані, мали правильні та приємні риси обличчя. Власне, в натовпі не було жодної потворної людини, але й красивими Дороті їх не назвала б: занадто байдужими були ці лялькові фізіономії.

Їхні обличчя не відображали ні радості, ні переляку, ні подиву, ні цікавості, ні приязні. Вони просто дивилися на чужинців, найбільше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно раніше ніколи не бачили ні коней, ні котів. Дітей у натовпі не було, тож вони не відрізняли їх від дорослих.

Незабаром до присутніх підійшов незнайомець, у темному волоссі якого прямо над чолом виблискувала зірка. Схоже, це була шанована тут людина, бо інші розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвівши безтурботним поглядом спочатку тварин, потім дітей, він звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Дороті.

– Скажіть мені, зловмисники, це ви викликали дощ із каменів?

Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумів, що мається на увазі під цим запитанням. Тоді, згадавши каміння, що впало разом із ними та, мабуть, досягло землі раніше, ніж вони, відповів:

– Ні, сер. Ми нічого не викликали. Це був землетрус.

Чоловік із зіркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цією заявою. Потім запитав:

– А що таке землетрус?

– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.

Але Дороті, побачивши подив чоловіка із зіркою, відповіла:

– Це тремтіння землі. Під час цього землетрусу утворилася велика тріщина, і ми провалилися в неї – кінь і коляска, і все разом… каміння розсипалося й впало разом із нами.

Чоловік із зіркою розглядав її своїми спокійними, невиразними очима.

– Дощ із каменів завдав великої шкоди нашому місту, – сказав він. – І ми притягнемо вас до відповідальності за це, якщо ви не зможете довести свою невинність.

– Як ми можемо це зробити? – запитала дівчинка.

– Я не готовий відповісти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повинні зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром відкриє нам всю правду.

– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Дороті.

– Я поведу тебе до нього. Ходімо!

Він рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Дороті, впіймавши Еврику, полізла в коляску. Хлопчик сів біля неї й сказав:

– Ньо, Джим!

Жителі Скляного міста розступилися перед коляскою, а потім усім натовпом покрокували слідом. Вони повільно йшли вулицями, поки не опинилися на широкій площі, в центрі якої височів скляний палац із вежою посередині та чотирма високими шпилями по кутах.