Kitobni o'qish: «Рілла з Інглсайду»

Shrift:

* * *

І. «Нотатки» Глена та інші справи

Був теплий гарний полудень, небом пливли золотаві хмаринки. У просторій вітальні Інглсайду, випромінюючи ауру зловісного задоволення, сиділа Сьюзан Бейкер; на годиннику була четверта дня, і Сьюзан, яка працювала, не покладаючи рук з шостої ранку, відчувала, що чесно заробила годину відпочинку та пліткування. Сьюзан почувалася щасливою, усе на кухні йшло напрочуд добре. Доктор Джекіл – то не пан Гайд¹, він не діяв їй на нерви. Сьюзан зі свого місця з гордістю милувалася клумбою з півоніями, які вона сама посадила й виростила. Вони цвіли так, як жодна інша півонія ще не цвіла в Глен Сент Мері. На клумбі красувалися малинові, сріблясто-рожеві та білосніжні півонії.

Сьюзан була вбрана в нову чорну шовкову блузу, таку ідеальну, що й пані Маршал Еліот таку не одягала, а ще білий накрохмалений фартушок, оздоблений мережкою, вив’язаною складним гачком п’ять дюймів завширшки, не кажучи вже про підібрані вставки. Відтак, Сьюзан, бувши абсолютно впевненою у своєму ошатному вигляді, відкрила свій примірник «Щоденних Справ», приготувавшись читати «Нотатки» Глена, які, як їй щойно сказала панна Корнелія, займали півколонки й описували кожного мешканця Інглсайду. На титульній сторінці газети «Щоденні Справи» великий чорний шрифт заголовку повідомляв про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда чи як там його в місті з чудернацькою назвою Сараєво, але Сьюзан такі неістотні речі не цікавили. Вона шукала щось справді суттєве. Ах, он воно – «Короткі записки з Глен Сент Мері». Сьюзан всілася зручніше, читаючи вголос кожну нотатку, аби отримати максимальне задоволення.

Пані Блайт та її гостя, панна Корнелія, так кликали пані Маршал Еліот, торохкотіли біля відкритого вікна, яке виходило на веранду. Крізь вікно пробивався холодний чудовий бриз, чувся подув ароматів із саду, а з кутка, де звисали виноградні лози, долинало чарівне веселе відлуння сміху та розмов Рілли, панни Олівер та Волтера. Де була Рілла Блайт, там лунав сміх.

У вітальні був ще один мешканець, він скрутився калачиком на підстилці. За ним не потрібно було пильнувати, адже він був доволі самостійним, до того ж його вирізняло те, що то була єдина жива істота, яку Сьюзан справді ненавиділа.

Усі коти незбагненні, але Доктор-Джекіл-та-пан Гайд – коротко «Док», був ще більш незбагненним. У ньому ховалися дві особистості, або, як клялася Сьюзан, у нього вселився диявол. Передовсім було щось таємниче в самій його появі. Чотири роки тому Рілла Блайт мала дорогоцінне любе кошеня, біле, як сніг, з потішним чорним кінчиком хвостика, якого назвали Джек Морозець. Сьюзан його не злюбила, хоча вона й не могла пояснити, чому.

– Я Вам слово даю, пані лікарко, люба, – зловісно сказала тоді вона, – від того кота добра не буде.

– Чому ти так думаєш? – спитала пані Блайт.

– Я не думаю… я знаю, – оце й уся відповідь, якої її удостоїла Сьюзан.

Для решти мешканців Інглсайду Джек Морозець був улюбленцем. Він був дуже чистим, добре доглянутим, на його білій красивій шерсті не було жодної плямки чи цятки; він знав безліч принадних способів муркання й лестощів, а ще був дуже чесним.

А тоді в Інглсайді сталася трагедія домашнього масштабу. У Джека Морозця з’явилися кошенята.

Марно намагатися описати тріумф Сьюзан. Хіба вона не наполягала, що той кіт облудливий, знущається й заманить їх в якусь пастку? От і самі переконалися!

Рілла залишила собі одне дуже гарне кошенятко з надзвичайно гладким глянсовим темно-жовтим хутром із помаранчевими смужками та великими атласними золотистими вушками. Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке ім’я дуже навіть пасувало маленькій грайливій істоті, яка в час свого кошенятства навіть й близько не виявляла свою істинну зловісну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сім’ю, що не варто чекати нічого хорошого від потомків того диявольського Джека Морозця; але на її пророцтва Кассандри ніхто не звернув уваги.

Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловічого роду й ніяк не могли цієї звички позбутися. Тому вони постійно використовували займенники чоловічого роду, хоча й часто виникали кумедні ситуації. Гості дивувалися, коли Рілла звичним тоном промовляла: «Джек і його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай він вилиже тобі шерсть».

– Це неправильно, пані лікарко, люба, – гірко промовляла бідна Сьюзан.

Вона пообіцяла собі завжди звертатися до Джека «воно» чи «біла звірюка», тому хоча б одне серце не заболіло, коли наступної зими «воно» випадково отруїлося.

Через рік «Золотун» стало таким очевидним і невідповідним іменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав історію Стівенсона, замінив ім’я на Доктор-Джекіл-та-пан Гайд. У манері доктора Джекіла, кіт був сонний, ніжний, домашній любитель подушок, якому подобалися пестощі, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив він лежати на спинці й задоволено муркотіти, поки хтось ніжно гладив його кремову шийку. Він був ще тим муркотунчиком, ніколи ще в Інглсайді не було кота, який би так часто й так гарно муркотів.

– Я заздрю котам тільки через їхнє вміння муркотіти, – якось зауважив лікар Блайт, слухаючи звуки мелодії Дока. – То найбільш задоволений звук у світі.

Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарівні. Коли він згортав свій довгий темний закручений хвіст навколо лапок, всідався на веранді й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтів складалося враження, що навіть єгипетський сфінкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталі.

Коли в кота був настрій пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вітром, щось дике спалахувало в його мінливих очах. Перевтілення відбувалося миттєво. Він несамовито хрипів і кусався, коли його намагалися стримати чи погладити. Його хутро наче темнішало, а очі диявольськи блищали. У такі моменти він справді був нереально красивий. Якщо перевтілення ставалося в сутінках, всі мешканці Інглсайду його трішки жахалися. У такі моменти він був страхітливим звіром, і тільки Рілла ставала на його захист, стверджуючи, що він «такий симпатичний підступний кіт». Звичайно, він підкрадався.

Доктор Джекіл любив свіже молочко. Пан Гайд молока б і не торкнувся й рикав над шматочками свого м’яса. Доктор Джекіл спускався сходами надзвичайно тихенько й безшумно. Пан Гайд тупотів, наче незграбний чолов’яга. Кілька вечорів, коли Сьюзан залишалася вдома сама, він «страшно її лякав», як казала вона, таким тупотінням. Іноді він сидів на підлозі посеред кухні й, не мигаючи, блискав на неї очиськами цілу годину. Він вщент руйнував її нерви, проте бідолашна Сьюзан справді відчувала невимовний трепет і просто не могла його вигнати. Одного разу вона наважилася кинути в нього палицю, проте він виклично стрибнув в її вбік. Сьюзан кинулася до дверей і ніколи більше не пробувала зачіпатися з паном Гайдом… хоча іноді розплату за його вчинки ніс невинний доктор Джекіл… Сьюзан ганебно виганяла його зі своїх володінь, куди він наважувався висунути свого носа, і відмовляла йому в кількох улюблених ласощах, яких йому так кортіло.

– Багато друзів панни Фейт Мередіт, Геральда Мередіта й Джеймса Блайта, – читала Сьюзан, смакуючи кожним іменем, – кілька тижнів тому радісно зустріли їх вдома після повернення з коледжу Редмонда. Джеймс Блайт закінчив бакалаврат у 1913 році й щойно завершив перший рік навчання в медицині.

– Фейт Мередіт справді наймиліше створіння, яке я тільки коли-небудь бачила, – прокоментувала панна Корнелія, схилившись над шиттям. – Неймовірно, як ці діти після гостин у Розмарі Вест повертаються до будинку пастора. Люди вже майже забули, якими збиточними були колись. Енн, люба, Ви коли-небудь забудете, як вони поводилися? Просто диво, як добре Розмарі з ними поладила. Вона для них більше друг, аніж мачуха. Усі вони її люблять, а Уна просто обожнює. Що ж до маленького Брюса, Уна для нього просто ідеальна служниця. Звичайно, він приємний. Але Ви коли-небудь бачили, щоб дитя було так схоже на тітку, як він на свою тітку Еллен? Він такий же похмурий і наполегливий. Не бачу в ньому жодної риси Розмарі. Норман Дуґлас завжди стверджував на високих тонах, що лелека готував Брюса для нього й Еллен, а помилково заніс його до будинку пастора.

– Брюс обожнює Джема, – відповіла пані Блайт. – Коли він приїжджає сюди, ходить слідом за Джемом тихенько, наче вірний малий собака, поглядаючи на нього з-під чорних брів. Він ладен заради Джема на все, я цьому дуже вірю.

– А Джем і Фейт стануть парою?

Пані Блайт усміхнулася. Усім було відомо, що панна Корнелія, яка так ненавиділа чоловіків, у похилому віці взялася створювати пари.

– Вони просто добрі друзі, панно Корнеліє.

– Дуже добрі друзі, я певна, – із розумінням підтвердила панна Корнелія. – Я все чула про вчинки молоді.

– Я не сумніваюся, що Мері Венс бачить, чим Ви займаєтеся, пані Маршал Еліот, – багатозначно сказала Сьюзан, – але думаю, соромно говорити про дітей, що створюють пари.

– Дітей! Джему двадцять один, а Фейт дев’ятнадцять, – різко відповіла панна Корнелія. – Не забувай, Сьюзан, що ми, старші люди, не єдині дорослі в цьому світі.

Ображена Сьюзан, яка не могла згадувати про свій вік, не з суєтності, а від страху, що люди подумають, наче вона не може працювати, повернулася до своїх «Нотаток».

– Карл Мередіт та Ширлі Блайт повернулися додому ввечері минулої п’ятниці з Академії Квінз. Ми розуміємо, що Карл матиме практику в школі Гарбоу Гед наступного року, проте певні, що він користуватиметься популярністю та буде успішним вчителем.

– Він в будь-якому випадку навчить дітей усього, що знає про комах, – сказала панна Корнелія. – Він ще навчається у Квінзі, але пан Мередіт та Розмарі хотіли, аби він поїхав до Редмонда цієї осені. Проте Карл має незламний стрижень всередині, він хоче самостійно заробити собі на навчання в коледжі. У нього все буде добре.

– Волтер Блайт, який викладав у Лоубріджі останні два роки, звільнився, – прочитала Сьюзан. – Він хоче вирушити до Редмонда цієї осені.

– А Волтер має достатньо сил, щоб переїхати до Редмонда? – стурбовано спитала панна Корнелія.

– Ми сподіваємося, що до осені матиме, – відповіла пані Блайт. – Пробайдикувати все літо на відкритому повітрі під сонячним промінням піде йому на користь.

– Тиф важко подолати, – співчутливо сказала панна Корнелія. – Особливо, коли Волтер заледве уник небезпеки. Думаю, йому краще ще рік не йти в коледж. Але ж він такий амбіційний. А Ді й Нан теж поїдуть?

– Так. Вони обидві хотіли вчителювати ще рік, але Гілберт думає, їм краще поїхати до Редмонда цієї осені.

– Я цьому рада. Вони пильнуватимуть Волтера й глядітимуть, аби він не надто сильно вчився. Думаю, – продовжувала панна Корнелія, краєм ока глянувши на Сьюзан, – що після такої різкої реакції кілька хвилин тому, небезпечно мені припускати, що Джеррі Мередіт задивляється на Нан.

Сьюзан пропустила це повз вуха, а пані Блайт знову засміялася.

– Люба панно Корнелія, я надто зайнята, правда?… з усіма замилуваннями хлопчиків та дівчаток навколо мене? Якби я сприймала все це серйозно, з розуму б зійшла. Але ж ні… поки що важко усвідомити, що вони виросли. Коли я дивлюся на двох своїх високих синів, аж дивно, як вони могли бути пухкенькими, милими малюками з ямочками, яких я цілувала й пригортала, співала їм колискові ще ніби вчора… ніби вчора, панно Корнелія. Хіба ж Джем не був найдорожчим дитинчам у старому Будинку Мрії? А тепер він бакалавр і уже залицяється до дівчат.

– Усі ми дорослішаємо, – зітхнула панна Корнелія.

– Єдина частинка, яка нагадує мені про мої літа, – відповіла пані Блайт, – це щиколотка, яку я зламала, коли Джозі Пай підбила мене пройтися гребеневим брусом Баррі ще колись у Зелених Дахах. Болить, коли дує вітер зі сходу. Я не можу визнати, що в мене ревматизм. Але таки болить. А щодо дітей, вони та Мередіти запланували весело провести літні канікули, перш ніж повертатися до навчання восени. Вони така весела маленька зграйка. Для них цей дім – то вічний вихор веселощів.

– А Рілла поїде до Квінза, коли Ширлі повернеться назад?

– Ще не вирішили. Я б не хотіла. Її тато думає, вона ще не надто зміцніла… вона переросла свою силу… незвично висока, як на дівчинку п’ятнадцяти років. Я не боюся її відпустити… ну, але жахливо, коли жодної дитини не залишиться вдома наступної зими. Ми з Сьюзан будемо одна з одною боротися, аби розвіяти одноманітність.

Сьюзан у відповідь на цей жарт усміхнулася. Оце ідея боротися з «любою пані лікаркою».

– А сама Рілла хоче поїхати? – спитала панна Корнелія.

– Ні. Правда в тім, що Рілла – єдина дитина, яка не має амбіцій. Я б справді хотіла, щоби вона була хоч трішки амбіційною. У неї взагалі немає жодних серйозних ідей, її праведні прагнення, схоже, уже в минулому.

– А чому Ви так думаєте, пані лікарко, люба? – скрикнула Сьюзан, яка не могла витримати жодного слова проти будь-якого мешканця Інглсайду, навіть від самих мешканців. – Дівчинка гарно проводить час, я вважаю. У неї ще буде вдосталь часу подумати про Латину та Грецьку.

– Я б хотіла побачити в ній хоч дрібку відповідальності, Сьюзан. Ти ж сама прекрасно знаєш, вона зазнається.

– І має на те підстави, – відповіла Сьюзан. – Вона найкрасивіша дівчина Глен Сент Мері. Думаєте, усі ці гарбоуські МакАллістери, Кроуфорди та Еліоти матимуть таку шкіру, як у Рілли, хоча б через чотири покоління? Та де. Ні, пані лікарко, люба, я знаю своє місце, але не дозволю Вам так говорити про Ріллу. Послухайте тільки, пані Маршал Еліот.

У Сьюзан з’явився шанс відповісти панні Корнелії на її втручання в особисте життя дітей. Вона зі смаком прочитала уривок.

– Міллер Дуґлас вирішив не їхати на Захід. Він каже, що старий Острів Принца Едуарда для нього цілком гарне місце, тож він продовжуватиме господарювати на фермі після своєї тітки пані Алек Девіс.

Сьюзан пильно поглянула на панну Корнелію.

– Я чула, пані Маршал Еліот, що Міллер женихається до Мері Венс.

Постріл влучив панні Корнелії просто в серце. Її миловидне обличчя почервоніло.

– Я не дозволю Міллеру Дуґласу вештатися навколо Мері, – чітко вимовила вона. – Він з бідної сім’ї. Його батько був таким собі вигнанцем родини Дуґласів… Вони ніколи насправді не зважали на нього… його мама з тих жахливих Ділліонсів з Гарбоу Гед.

– Здається, я чула, пані Маршал Еліот, що батьків самої Мері Венс не можна назвати аристократами.

– Мері Венс добре виховали, вона кмітлива, розумна, здібна дівчинка, – відповіла таким же тоном панна Корнелія. – Вона так просто не дістанеться Міллеру Дуґласу, повірте мені! Вона знає, що я про це думаю, і ніколине проявить непослух.

– Ну, думаю, не варто Вам хвилюватися, пані Маршал Еліот, адже пані Алек Девіс, як і Ви, проти. Каже, її небіж ніколи не візьме собі за дружину невідому дівчину, як Мері Венс.

Сьюзан повернулася до попередньої теми, відчуваючи, що отримала перевагу в цій словесній сутичці й прочитала ще одну «нотатку».

– Раді повідомити, що панна Олівер залишається викладати ще на один рік. Панна Олівер проведе ще одну чесно зароблену відпустку вдома в Лоубріджі.

– Я така рада, що Гертруда залишиться, – зауважила пані Блайт. – Ми б дуже за нею сумували. Вона так гарно впливає на Ріллу, яка на неї готова молитися. Вони подруги, не зважаючи на різницю у віці.

– Я ніби чула, що вона збирається вийти заміж?

– Схоже, про це говорили, але, як я розумію, весілля відклали на рік.

– Хто ж цей молодик?

– Роберт Грант. Молодий юрист з Шарлоттауна. Сподіваюся, Гертруда буде щаслива. У неї було сумне й таке гірке життя, а вона сприймає все так близько до серця. Її перший наречений помер, вона залишилася практично сама у світі. Новий коханий увійшов до її життя, наче справжнє диво, у яке вона досі не наважується повірити. Коли весілля довелося перенести, вона була у відчаї, хоча то не провина пана Гранта. Виникли труднощі у врегулюванні майнових справ його батька, який помер минулої зими, тож він не міг одружитися, доки все не розплутає. Але думаю, Гертруда сприйняла все це, наче погане провіщення, що її щастя якось вислизає з її рук.

– Не можна, пані лікарко, люба, аж так думати про те, що на землі², – урочисто зауважила Сьюзан.

– Пан Грант любить Гертруду так само як вона його, Сьюзан. Не йому вона не довіряє, а власній долі. У ній є якась містична жилка… думаю, деякі люди назвали її б забобонною. У неї ще збереглася дивна віра в сни, а ми не змогли її переконати в протилежному. Мушу визнати, що деякі з її снів… але ні, я не дозволю Гілберту почути єресь з моїх уст. Знайшла ще щось цікаве, Сьюзан?

Сьюзан вигукнула.

– Ви тільки послухайте, пані лікарко, люба. «Пані Софія Кроуфорд покинула свій дім у Лоубріджі, а незабаром житиме в домі зі своєю племінницею, пані Альберт Кроуфорд». Це ж моя кузина Софія, пані лікарко, люба. Ми сперечалися, ще коли були дітьми, хто повинен отримати картку в Недільній школі зі словами «Бог є Любов», прикрашену трояндовими віночками, а відтоді ніколи не говорили одна з одною. А тепер вона житиме просто через дорогу.

– Доведеться тобі залагодити стару суперечку, Сьюзан. Ніколи в цьому домі ніхто не сваритиметься з сусідами.

– Кузина Софія почала сварку першою, тому їй теж треба почати залагоджувати суперечку, пані лікарко, люба, – зверхньо промовила Сьюзан. – Якщо вона почне, думаю, моє християнське виховання дозволить мені піти їй на зустріч. Вона не надто весела людина, все життя була страшною занудою. Коли ми бачилися востаннє, на її обличчі було тисячі зморшок, можливо, більше, а може, й менше… усе від переживань і поганих передчуттів. Вона так страшно завивала на похоронах першого чоловіка, але не пройшло й року, як вийшла заміж знову. А наступна нотатка, як я бачу, описує особливу вечірню службу в нашій церкві минулої неділі. Кажуть, оформлення було дуже красиве.

– До слова, пан Прайор страшенно не схвалює квітів у церкві, – додала панна Корнелія. – Я завжди казала: чекай біди, коли той чоловік переїхав сюди з Лоубріджа. Його ніколи не потрібно сприймати, як дорослого – це помилка, а ми ще від неї постраждаємо, повірте мені! Я чула, як він казав, що якщо дівчата продовжуватимуть «псувати бур’янами амвон», він і кроку до церкви не ступить.

– У церкві все було добре, поки до Глена не прибув старий Вусань-з-місяця, а, на мою думку, коли він піде, все знову стане на свої місця, – сказала Сьюзан.

– Хто на Бога дав йому таке смішне прізвисько? – спитала пані Блайт.

– Ну, хлопці Лоубріджа його так прозвали, відколи я себе пам’ятаю. Пані лікарко, люба, я думаю, то все тому, що в нього округле й червоне обличчя, а навколо – руді вуса. Хоча ніхто ніколи не наважувався при ньому так його називати, можете мені повірити. Але гірше тих вус, пані лікарко, люба, що він дуже нерозсудливий чоловік з багатьма дивними ідеями в голові. Він тепер подорослішав, кажуть, став дуже набожний. Але я можу пригадати, пані лікарко, люба, ще ті часи, коли двадцять років тому люди бачили, як він пас корову на Лоубріджському кладовищі. Так, справді, я того не забула, завжди пригадую, коли він молиться на зібранні. Ну, оце й усі нотатки, нічого важливого в газеті більше не було. А міжнародні новини мене ніколи не цікавили. Хто той вбитий ерцгерцог?

– Та що нам з того? – спитала панна Корнелія, навіть не здогадуючись, яку страшну відповідь на її питання приготувала доля. – У тих Балканах завжди хтось вбиває або когось вбивають. Для них це нормально, а я не думаю, що наші газети повинні друкувати такі приголомшливі речі. «Справи» створюють надто сенсаційні великі заголовки. Ну, я вже маю йти додому. Ні, Енн, люба, не просіть мене залишитися на вечерю. Маршал тепер думає, що, якщо я не прийшла додому на вечерю, то її не варто і їсти… як справжній чоловік. Тому я піду. Боже милостивий, Енн, люба, що з тим котом? Що за ґедзь його вкусив? – у цей момент Док раптом кинувся до килимка під ногами панни Корнелії, зігнув вуха, невдоволено щось їй нявкнув, а тоді стрибнув і зник за вікном.

– Ох, ні. Він просто перетворюється в пана Гайда… а це означає, що вночі буде дощ або сильний вітер. Док такий же чіткий, як барометр.

– Ну, добре, що цього разу він бушує надворі, а не в моїй кухні, – мовила Сьюзан. – Піду готувати вечерю. З такою юрбою в Інглсайді, як зараз, треба думати про їжу завчасу.

1.Персонажі роману Р. Стівенсона «Химерна історія доктора Джекіла і пана Гайда» – прим. пер.

2.Цитата з Біблії у перекладі І. Огієнка («Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі) – прим. пер.