Kitobni o'qish: «Енн з Острова»

Shrift:

* * *

Усім дівчатам зі всього світу
які «хотіли ще» про Енн

Все цінне, що знаходять тільки з часом
Тим, хто шукає, дає сил
Бо з долею Любов працює разом
І з цінного здуває пил.
А.Теннісон

І. Тінь змін

«Жнива минули, скінчилось літо», – процитувала Енн Ширлі, замріяно вдивляючись в обібрані поля. Вони з Діаною Баррі збирали яблука з саду Зелених Дахів, але тепер відпочивали від праці в сонячному закутку, де крила вітру несли на собі пух з будяків; вітру, який ще був по літньому солодким з ароматом папороті з Лісу Привидів.

Але все в пейзажі навколо вже нагадувало про осінь. Вдалині глухо ревіло море, поля стояли сухі й голі, розрізані навскіс золотою смугою, долина струмка внизу Зелених Дахів була ефірно-пурпурова від айстр, а Озеро Блискучих Вод було синім-синім-синім; не по-весняному мінливо синім, не по-літньому блідо-блакитним, а чисто, ясно синім, ніби у води минули всі настрої й емоційні перепади, і тепер навіть сни не тривожили її спокій.

– Гарне було літо, – сказала Діана, з усмішкою крутячи перснем на лівій руці. – А весілля пані Лаванди ніби його увінчало. Думаю, пан та пані Ірвінг зараз на узбережжі Тихого океану.

– А мені здається, що вони вже так давно поїхали, що до цього часу могли здійснити подорож навколо світу, – зітхнула Енн.

– Аж не віриться, що лише тиждень минув, відколи вони одружилися. Все змінилося. Пані Лаванда і пан та пані Аллан поїхали – який же самотній вигляд має їхній дім зі закритими віконницями! Вчора ввечері я проходила повз, і в мене виникло відчуття, ніби всі в ньому померли.

– Ніколи в нас не буде такого чудового священника, як пан Аллан, – сказала Діана з понурою упевненістю. – Думаю, цієї зими будемо мати різних заступників, а половину неділь не буде проповідей. І ще й ви з Гілбертом поїдете – тут буде жахливо нудно.

– Фред буде тут, – хитро натякнула Енн.

– Коли сюди перебирається пані Лінд? – спитала Діана, ніби не почула слів Енн.

– Завтра. Я рада, що вона приїжджає – але це ще одна зміна. Ми з Маріллою вчора прибрали кімнату для гостей. Знаєш, як мені не хотілося цього робити? Звичайно, це не нерозумно – але все одно відчуття було таке, ніби ми скоюємо святотатство. Для мене ця кімната завжди була як святилище. У дитинстві вона мені здавалася найпрекраснішим помешканням на світі. Пам’ятаєш, як сильно я хотіла спати на ліжку в кімнаті для гостей – але не в «Зелених дахах», ні-ні-ні! Було б жахливо – я б там не змогла зімкнути очей! Я ніколи не ХОДИЛА по тій кімнаті, коли Марілла мене по щось посилала – я йшла навшпиньки й затамувавши подих, ніби в церкві, і відчувала полегшення, коли звідти виходила. Там висіли портрети Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського, по обидва боки від дзеркала, і вони так суворо на мене дивилися весь час, коли я була там, особливо коли відважувалася зазирнути в дзеркало, яке було єдиним в домі, що не викривляло мого обличчя. Мені завжди було цікаво, як Марілла взагалі сміла там прибирати. А тепер там не просто чисто – кімната гола. Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського переселили в коридор на другому поверсі. «Так проходить мирська слава», – підсумувала Енн, засміявшись сміхом з дрібкою смутку. Завжди неприємно оскверняти старі святилища, навіть коли ми їх переросли.

– Мені буде так самотньо, коли ти поїдеш, – всоте застогнала Діана. – Подумати тільки, ти їдеш вже наступного тижня!

– Але поки ми разом, – бадьоро сказала Енн. – Не можна дозволяти наступному тижню позбавляти нас радості цього тижня. Я сама не уявляю, як поїду звідси – ми з домом не розлий вода. Кому ще буде самотньо! Це я маю жалітися! ТИ тут залишаєшся зі всіма друзями – і з ФРЕДОМ! Я ж тим часом буда наодинці між незнайомцями, не знатиму ні душі!

– КРІМ Гілберта – А ЩЕ Чарлі Слоана, – сказала Діана, наслідуючи хитру інтонацію Енн.

– Чарлі Слоан, звісно, мені зразу полегшало, – саркастично погодилися Енн; після чого обоє безвідповідальних дівчат засміялися. Діана добре знала, що Енн думає про Чарлі Слоана; але попри всякі різні приватні розмови вона не знала, що Енн думає про Гілберта Блайта. Власне, Енн і сама не знала.

– Хлопці можуть жити на другому кінці Кінґспорта, наскільки я знаю, – продовжила Енн. – Я рада, що буду в Редмонді, і впевнена, що з часом мені там сподобається. Але я також знаю, що перші декілька тижнів мені точно не подобатиметься. І я навіть не зможу втішати себе тим, що на вихідних поїду додому, як це було в академії. А до Різдва ще тисяча років.

– Все міняється – чи буде мінятися, – сумно сказала Діана. – У мене відчуття, що нічого вже не буде, як раніше, Енн.

– Думаю, ми дійшли до місця, де наші шляхи розходяться, – вдумливо сказала Енн. – Ми мали сюди дійти. Як гадаєш, Діано, бути дорослими – справді так добре, як ми уявляли в дитинстві?

– Не знаю – щось добре в цьому точно є, – відповіла Діана, знову погладжуючи перстень з тією легкою усмішкою, яка завжди змушувала Енн почуватися зайвою й недосвідченою. – Але багато всього заплутує. Буває, я почуваюся так, наче бути дорослою мене тільки лякає – і я б все віддала, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

– Думаю, з часом ми всі звикнемо бути дорослими, – сказала Енн бадьоро. – Згодом вже буде не так багато несподіваного – хоча, зрештою, мені здається, саме несподіване робить наше життя цікавим. Нам вісімнадцять, Діано. За два роки нам виповниться двадцять. А там не встигнеш й оком кліпнути, як ти станеш поважною матроною середніх літ, а я буду милою старою дівою тіткою Енн, яка приїжджатиме в гості на канікули. У тебе завжди знайдеться для мене куточок, правда, люба Ді? Не кімната для гостей – старі діви не можуть і мріяти про кімнати для гостей, і я буду «скромна, як Урія Гіп, і задовольнятимуся маленькою затишною місциною десь над верандою чи при вітальні».

– Що за дурниці, Енн, – засміялася Діана. – Ти вийдеш за когось чудового, вродливого й багатого – і жодна кімната для гостей в Ейвонлі не буде й наполовину такою розкішною, як тобі треба, а ти задиратимеш носа на всіх друзів молодості.

– Дуже шкода; ніс в мене гарний, але, боюся, задирання вгору його зіпсує, – сказала Енн, погладжуючи свій фігурний ніс. – У мене не так багато гарних рис, щоб я могла собі дозволити їх псувати; тому, навіть якщо я вийду за короля острова Людожерів, я тобі обіцяю, що не задиратиму носа, Діано.

Ще раз весело засміявшись, дівчата розійшлися, Діана пішла до Садового Схилу, а Енн – на пошту. Там на неї чекав лист, і коли на мосту через озеро Блискучих Вод її обігнав Гілберт Блайт, вона іскрилася від хвилювання.

– Прісцилла Грант теж їде в Редмонд, – вигукнула вона. – Хіба не чудово? Я на це сподівалася, але вона думала, що її батько не погодиться. Але він погодився, і ми житимемо разом. Мені здається, що я вистою перед цілою армією – чи професорами Редмонда в одній фАлланзі – з такою подругою як Прісцилла поруч зі мною.

– Думаю, нам сподобається Кінґспорт, – сказав Гілберт. – Кажуть, це гарне мрії й надії, які захоплювали його душу. Але Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків для неї були зламані.

– Мені треба додому, – вигукнула вона, з перебільшеною байдужістю. – У Марілли сьогодні боліла голова, і я впевнена, що близнята вже щось натворили. Мені не слід було так довго бути не вдома.

Вона незв’язно базікала без упину, поки вони не дійшли до дороги, яка вела до Зелених Дахів. Бідний Гілберт не міг вставити й слова. Енн відчула полегшення, коли вони розпрощалися. Глибоко в душі вона почувалася незручно поряд з Гілбертом від тої короткої миті одкровення в саду Будинку Відлуння. Щось чуже втрутилося в стару добру шкільну дружбу – щось, що могло її затьмарити.

– Раніше мені ніколи не хотілося спекатися Гілберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зі смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо він продовжуватиме ці нісенітниці. Але я не допущу, щоб її було втрачено. Ох, чому хлопці не можуть бути більш розсудливими!

Енн, щоправда, мучив сумнів, чи дуже це «розсудливо» все ще відчувати тепло Гілбертової руки, так само сильно, як тої короткої миті, коли вона була на її руці; і ще менше розсудливим було те, що це відчуття аж ніяк не було неприємним – зовсім не таке, як те, що вона відчула, коли сиділа на танцях з Чарлі Слоаном три ночі перед тим. Але всі проблеми, пов’язані з нестямними залицяльниками, вивітрилися в неї з голови, коли вона увійшла в домашню атмосферу кухні Зелених Дахів, де на канапі гірко плакав восьмилітній хлопчик.

– Що сталося, Деві? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марілла з Дорою?

– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів до пивниці, полетіла шкереберть, і здерла шкіру з носа, і…

– О, ну не плач, любий. Звичайно, тобі шкода її, але сльозами їй ніяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре. Сльози ще нікому не допомогли, Деві, хлопчику, і…

– Я плачу не тому що Дора впала, – сказав Деві, з гіркотою обірвавши повчання Енн, яка мала тільки найкращі наміри. – Я плачу, бо мене там не було, і я не бачив, як вона впала. Я завжди пропускаю всі веселощі.

– Ох, Деві! – Енн ледве стримала сміх. – Хіба весело б було дивитися, як падає і забивається бідна Дора?

– Ой, та не дуже вона й забилася, – непокірно сказав Деві. – Звісно, якби вона вбилася, тоді в би дійсно було шкода, Енн. Але Кітів не так легко вбити. Вони, думаю, як Блуети. Герб Блует впав зі сінника минулої середи, скотився по жолобу в стійло, де вони тримають страшного дикого коня, і впав просто йому під ноги. А він вибрався живий, всього лиш три кістки зламав! Пані Лінд каже, є люди, яких і сокирою не заб’єш. Пані Лінд приїжджає завтра, Енн?

– Так, Деві, і сподіваюся, ти будеш чемним і добрим до неї.

– Я буду чемним і добрим. Але чи буде вона мене вкладати звечора, Енн?

– Можливо. А що?

– Бо, – рішуче сказав Деві, – якщо так, перед нею я не відмовлятиму своїх молитов, як перед тобою, Енн.

– Чому ні?

– Бо не думаю, що гарно розмовляти з Богом перед незнайомцями, Енн. Дора може молитися при мані Лінд, якщо хоче, але я не буду. Я чекатиму, поки вона не піде, а тоді молитимуся. Так можна, Енн?

– Так, якщо ти точно не забудеш потім помолитися, Деві, хлопчику.

– О, я не забуду, повір. Я люблю відмовляти молитви. Але самому це так весело, як з тобою. Шкода, що ти не залишаєшся вдома, Енн. Я не розумію, чому ти хочеш поїхати й нас покинути.

– Я не те що б ХОЧУ поїхати, Деві, але мені здається, це те, що мені слід зробити.

– Якщо не хочеш їхати, то не мусиш. Ти доросла. Коли я виросту, я не робитиму нічого, чого сам не захочу, Енн.

– Все життя, Деві, ти будеш робити те, чого ти не хотітимеш робити.

– Не буду, – категорично сказав Деві. – От побачиш! Зараз я мушу робити те, що не хочу, бо ви з Маріллою відправляєте мене спати, коли я не слухаюся. Але коли я виросту, ви вже не зможете так робити, і не буде нікого, хто мені щось заборонятиме. Ото я заживу! Скажи, Енн, Мілті Болтер каже, що його мама каже, що ти їдеш в коледж, щоб спіймати чоловіка. Це правда, Енн? Я хочу знати.

Якусь мить Енн палала від образи. А тоді засміялася, згадавши, що вульгарність пані Болтер не може їй нічого заподіяти.

– Ні, Деві, ні. Я їду вчитися, щоб вирости й дізнатися щось нове.

– Що дізнатися?

– «Про чоботи і човники,

Капусту й королів», – процитувала Енн.

– Але якби ти ХОТІЛА спіймати чоловіка, як би ти це робила? Я хочу знати, – наполягав Деві, якого ця тема явно зачаровувала.

– Краще спитай пані Болтер, – не подумавши, сказала Енн. – Думаю, вона про цей процес знає більше, ніж я.

– І спитаю, наступного разу, коли її побачу, – серйозно сказав Деві.

– Деві! Якщо спитаєш! – вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

– Але ж ти сама сказала, – запротестував Деві.

– Пора тобі йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути відповіді.

Після того, як Деві пішов спати, Енн спустилася до острова Вікторії й сіла наодинці в темряві, яку пом’якшувало тільки місячне світло, а за спиною сміялася вода в струмку в дуеті з вітром. Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своїх мріях та снах. Вона забула любовні страждання молодості, гості слова злісних сусідів і всі проблеми дівочого існування. В уяві пливла через легендарні моря, які омивають далекі сяючі береги втрачених казкових країв де розкинулися Атлантида й Елізіум, де вечірня зірка веде до землі Бажань Серця. І в цих мріях вона була багатша, ніж насправді; бо те, що ми бачимо, минає, але те, чого не побачиш – вічне.

ІІ. Вінки осені

Наступний тиждень швидко пролетів, наповнений різними «востаннє», як називала їх Енн. Прощальні візити, які були або приємними, або не вельми, залежно від того, чи ті, хто приходив до неї чи до кого ходила вона, розділяли надії Енн, чи думали, що вона надто задається через коледж, і вважали своїм обов’язком «трохи спустити її з небес на землю».

Товариство удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ) влаштувала одного вечора прощальну вечірку на честь Енн і Гілберта вдома в Джозі Пай; це місце вони обрали частково тому, що дім пана Пая був великий і зручний, а частково через високу ймовірність того, що дівчата Пай відмовилися б брати в цьому участь, якби їх пропозицію щодо будинку не прийняли. То був дуже гарний вечір, дівчата Пай були чемними, не говорили й не робили нічого, що б порушило гармонію оказії – а це геть не було схоже на них. Джозі була незвично приязною – настільки, що вона удостоїла Енн таких слів:

– Твоя нова сукня дуже тобі личить, Енн. Справді, ти в ній МАЙЖЕ гарненька.

– Як мило з твого боку мені це сказати, – відповіла Енн, з вогниками в очах. Її почуття гумору розвивалося, і слова, які в чотирнадцять ранили б її, тепер хіба ставали поживою для розваги. Джозі підозрювала, що Енн сміється з неї за цими пустотливими очима; але вона втішила себе тим, що прошепотіла до Герті, коли вони спускалися сходами, що Енн Ширлі стала дуже задаватися, коли їде в коледж.

Зібралася вся «стара компанія», повна радості, запалу й безтурботності юності. Діана Баррі, з рум’янцем і ямочками, поряд з вірним Фредом; Джейн Ендрюс, охайна, розсудлива й проста; Рубі Джилліс, яка була настільки вродливою у своїй кремовій шовковій блузі й із червоними геранями в золотому волоссі, наскільки це взагалі можливо. Гілберт Блайт і ЧарліСлоан, обоє намагалися триматися ближче до невловимої Енн; Кері Слоан, бліда й меланхолійна на вигляд, бо, як казали, її батько й близько до неї не підпускав Олівера Кімбела; Муді Сперджен Макферсон, чиє кругле обличчя та незугарні вуха були ще круглішими й незугарнішими, ніж будь-коли; і веснянкуватий Біллі Ендрюс, який сидів у кутку весь вечір і не міг видушити зі себе й слова, коли до нього хтось говорив, спостерігав за Енн Ширлі й задоволено шкірився.

Енн знала про вечірку наперед, але не знала, що їх із Гілбертом, як засновників Товариства, удостоять вітальної промови та «знаків поваги» – в її випадку збірки Шекспірових п’єс, Гілберту ж дісталася чорнильна ручка. Її так здивували й порадували добрі слова, сказані в промові, що сльози майже погасили іскри в її великих сірих очах. Вона важко й вірно працювала для Товариства, і те, що її члени так щиро цінували її старання, зігрівало їй серце. Всі були такі милі, приязні й веселі – навіть дівчата Пай були не безнадійні; у той момент Енн любила весь світ.

Вона прекрасно проводила вечір, але кінець все зіпсував. Гілберт знову зробив помилку й сказав щось сентиментальне, коли вони вечеряли на залитій місячним світлом веранді; а Енн, щоб його покарати, була дуже люб’язна з Чарлі Слоаном, якому й дозволила провести її додому. Вона, однак, виявила, що помста найбільше ранить того, хто мститься. Гілберт безтурботно пішов з Рубі Джилліс, і Енн чула, як вони сміялися й весело говорили, коли разом йшли по свіжому, незворушному осінньому повітрі. Вони явно чудово проводили час, тоді як їй було смертельно нудно з Чарлі, які говорив без упину, і жодного разу, хоча б випадково, не сказав нічого, що варто було б послухати. Енн час від часу вставляла «так» або «ні» й думала про те, яка гарна була Рубі того вечора, і які витрішкуваті були очі Чарлі в місячному світлі – і що світ чомусь був не таким прекрасним місцем, як їй здавалося раніше того ж вечора.

– Я просто втомилася – от що зі мною, – сказала вона, коли з вдячністю зрозуміла, що залишилася наодинці в себе в кімнаті. І вона чесно вірила, що так і було. Але маленький спалах радості, ніби вона знала якийсь секрет, запік у неї в серці наступного вечора, коли вона побачила Гілберта, який йшов через Ліс Привидів і перетинав старий дерев’яний міст своїм рішучим, швидким кроком. Отже, Гілберт все-таки не проводив свій останній вечір тут із Рубі Джилліс.

– Ти виглядаєш втомленою, Енн, – сказав він.

– Я втомлена, і, навіть гірше – роздратована. Я втомлена, бо весь день пакувала валізу й шила. І я роздратована, бо до мене приходили прощатися шість жінок, і кожна з них змогла сказати щось таке, від чого здається, що життя втратило колір і все стало сірим, сумним і безрадісним, як ранок листопада.

– Злобні старі кішки! – вишукано прокоментував Гілберт.

– О, ні, – серйозно заперечила Енн. – У тому й лихо. Якби вони були злобними кішками, мені б не було до них діла. Але всі вони добрі, милі, по материнському клопочуться, я подобаюся їм і вони подобаються мені, і саме тому те, що вони сказали, чи на що натякнули, так непосильно важко для мене. Вони дали мені зрозуміти, що думали, що я божевільна, що їду в Редмонд і хочу отримати ступінь бакалавра, і відтоді я думаю, чи справді я божевільна. Пані Пітер Слоан зітхнула й сказала, що сподівається, що моя сила допоможе мені протриматися; і я відразу побачила себе безнадійною жертвою нервової прострації в кінці третього курсу; пані Ібен Райт сказала, що, напевно, чотири роки Редмонду, мабуть, багато коштує; і мене тут же пройняло відчуття, що не можна тратити гроші Марілли й мої власні на таку дурницю. Пані Джаспер Белл сказала, що надіється, що коледж мене не зіпсує, як це стається з деякими людьми; і мені перед очима постало, як я через чотири роки в Редмонді перетворилася на нестерпне створіння, яке думає, що все знає й дивиться зверху вниз на всіх і все в Ейвонлі; пані Еліша Райт сказала, що розуміє, що редмондські дівчата, особливо ті, що в Кінґспорті, «страшно модні й чванькуваті», і що я поряд з ними почуватимуся не на місці; і я побачила себе грубою, неохайною, приниженою дівчиною з села, яка човгає по класичних залах Редмонда в рудих чоботах.

Енн закінчила чимось середнім між сміхом і зітханням. З її вразливою натурою будь-яке несхвалення набирало ваги, навіть несхвалення тих, чию думку вона не дуже поважала. Наразі життя втратило смак, а амбіції вивітрилися, як дим загашеної свічки.

– Тобі абсолютно байдуже, що вони сказали, – заперечив Гілберт. – Ти добре знаєш, який вузький їхній світогляд, якими б чудовими вони не були. Робити щось, чого ВОНИ ніколи не робили заслуговує на анафему. Ти перша дівчина в Ейвонлі, яка їде в коледж; і ти знаєш, що всіх першопрохідців вважають божевільними сновидами.

– Ох, та знаю. Але ВІДЧУВАТИ – це не те, що ЗНАТИ. Мій здоровий глузд каже мені те ж, що й ти, але бувають моменти, коли здоровий глузд не має наді мною жодної влади. Мною заволодіває хворий глузд. Справді, після того, як пані Еліша пішла, я не могла навіть закінчити пакуватися.

– Ти просто втомилася, Енн. Забудь про це все і давай пройдемося – через ліс над болотом. Там має бути щось, що я хочу тобі показати.

– Має бути! Ти не знаєш, чи воно там?

– Ні. Я тільки знаю, що має бути, бо бачив дещо минулої весни. Ходімо. Уявимо, що ми знову двоє дітей, і підемо, куди вітер повіє.

І вони весело рушили. Енн, згадавши, яким неприємним був вчорашній вечір, була доброю до Гілберта; а Гілберт, який вчився мудрості, постарався залишатися шкільним товаришем і не більше. Пані Лінд з Маріллою спостерігали за ними через кухонне вікно.

– Ото буде колись пара, – схвально сказала пані Лінд.

Марілла злегка зморщилася. У душі вона сподівалася, що так і буде, але їй не хотілося чути це у сухій формі пліток від пані.

– Вони ще тільки діти, – коротко відказала вона.

Пані Лінд добродушно засміялася.

– Енн вісімнадцять; я вийшла заміж, коли була її віку. Нам, старим, Марілло, завжди здається, що діти ніколи не виростуть. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і він готовий цілувати землю, по якій вона ходила, всі це бачать. Він хороший хлопець, і Енн годі й сподіватися на кращу партію. Сподіваюся, у Редмонді вона не заб’є собі голову різними романтичними дурницями. Не подобається мені це спільне навчання для хлопців і дівчат, і ніколи не подобалося. Я не вірю, – похмуро підсумувала пані Лінд, – що студенти в таких коледжах роблять щось, крім того, що фліртують.

– Вони ще мають трішки вчитися, – з усмішкою сказала Марілла.

– Люба моя, – пирхнула пані Рейчел. – Тим не менш, я думаю, Енн буде вчитися. Вона ніколи не була кокеткою. Але вона не цінує Гілберта так, як мала б, от у чому біда. Ох, знаю я дівчат! Чарлі Слоан теж від неї шаліє, але я б ніколи не радила їй виходити за Слоана. Слоани, звичайно, добрі, чесні, поважні люди. Але, зрештою, вони ж СлоанИ.

Марілла кивнула. Для сторонньої людини фраза, що Слоани це ж Слоани, мабуть, не багато означала б, але вона зрозуміла. У кожному селі є така родина; вони можуть бути добрими, чесними, поважними людьми, але при цьому вони є будуть СлоанАМИ, хоч і говорять мовами людськими й ангельськими.

Гілберт і Енн, щасливі в незнанні того, як вирішила їхнє майбутнє пані Рейчел, повільно йшли крізь тіні Лісу Привидів. За ним урожай на пагорбах грівся у світлі призахідного сонця, під блідим, невагомим небом рожево-блакитної барви. Ялинові гаї вдалині зайнявся бронзою, і їхні довгі тіні розтинали нагірну луку. Але навколо них між китиць смерекових гілок співав вітерець, і в співі його вчувалися ноти осені.

– Тепер у цьому лісі справді живуть привиди – наших старих спогадів, – сказала Енн, нагнувшись, щоб нарвати папороті, вибіленої морозом. – Таке відчуття, ніби ті дівчатка, якими ми з Діаною були, все ще тут бавляться, сидять біля Джерела Дріади в сутінках, на побаченні з духами. Знаєш, я не можу підійматися цією стежкою в сутінках без відчуттястраху й тремтіння. Був один особливо страшний привид, якого ми вигадали – привид вбитої дитини, який підкрадався ззаду й клав свої холодні пальці на твої. Зізнаюся, до сьогоднішнього дня я не можу не уявляти його тихенькі кроки за собою, коли приходжу сюди за ночі. Я не боюся Білої Пані чи безголового чоловіка, чи скелетів, але краще б я ніколи не уявляла того привиду дитини. А як Марілла та пані Баррі через нього лютували, – договорила Енн, засміявшись від спогадів.

Ліси попереду болота розкидалися пурпуровими краєвидами, переплетеними павутиною. За похмурою плантацією вузлуватих ялиць і за сонячною, обрамленою кленами долиною вони знайшли те «щось», яке Гілберт шукав.

– А, ось вона, – сказав він задоволено.

– Яблунька – аж тут! – радісно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен і беріз, за милю від фруктового саду. Я якось був тут минулої весни й знайшов її, всю в білому цвіті. Тоді я вирішив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука. Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонясті. Дикі яблука зазвичай зелені й зовсім не апетитні на вигляд.

– Напевно, вона виросла тут багато років тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замріяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама поміж чужинцями? Яка відважна й рішуча!

– Ось повалене дерево, обросле мохом. Сідай, Енн – буде як лісовий трон. Я залізу й нарву яблук. Вони всі ростуть на верхніх гілках – дерево тяглося до сонця.

Яблука виявилися смачними. Під червонястою шкіркою була біла-біла м’якота, з ледь помітною червоною сіточкою; і, крім власне свого яблучного смаку, вони мали своєрідний дикий, приємний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.

– Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати більш унікального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер світить місяць. Шкода, що пропустили момент переходу. Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.

– Давай підемо назад довкола болота, і далі підемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тоді, коли прийшла з дому, Енн?

– Не я. Ті яблука як манна небесна для голодної душі. Тепер мені здається, що мені сподобається в Редмонді, і я проведу там чотири чудові роки.

– А що через чотири роки?

– О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись відповіла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – і не хочу мати. Краще не знати.

Стежка Закоханих тієї ночі була чарівним місцем, тихим і оповитим серпанком місячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрі друзі, і жоден з них не хотів порушувати тишу.

– Якби Гілберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.

Гілберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своїй легкій сукні, струнка, вона нагадувала йому білий ірис.

– Цікаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав він із муками невіри у власні сили.