Kitobni o'qish: «Енн із Зелених Дахів»

Shrift:

I. Сюрприз для пані Рейчел Лінд

Будинок пані Рейчел Лінд стояв поблизу широкої дороги, що вела до Ейвонлі, а згодом пірнала в невелику долину, облямовану з обох боків заростями вільхи й папоротей. Там її перетинав струмок, що мав початок далеко в лісах, які оточували старий двір Катбертів.

Спочатку він свавільно стрибав каскадами й розливався невеличкими ставочками-калюжами, та коли добирався до Долини Лінд, стишувався до легкого дзюркотіння. Річ у тім, що навіть струмок не наважувався протікати повз будинок пані Рейчел Лінд без належної тактовності. Він, ймовірно, розумів, що пані Рейчел, сидячи біля вікна, карбує в пам’яті кожну деталь, будь-які переміщення включно зі струмком і невгамовними дітьми. Ба більше: якщо вона помітить що-небудь дивне або недоречне, то не заспокоїться, поки не дізнається, з якого дива коїться таке неподобство.

Багато жителів Ейвонлі та інших населених пунктів, що поблизу цього маленького містечка, полюбляють сунути носа в чужий город, геть-чисто занехаявши власний. Та це не про пані Рейчел Лінд, яка хоч і переймається справами ближніх, проте й про свої добре дбає. Вона вправна господиня – будинок охайний хоч каші кинь. А майстриня яка! Та ще й залюбки передає своє вміння іншим – коли зорганізувала гурток рукоділля від, дівчаток відбою не було. Не обходяться без неї й заняття недільної школи, а робота благодійної організації при місцевій церкві та товариства підтримки місіонерів то й взагалі на ній тримається.

Та попри, здавалося б, неймовірну зайнятість у Рейчел Лінд цілком вистачало часу, щоб, зручно влаштувавшись біля вікна на кухні, довгими годинами плести товсті бавовняні ковдри й заразом спостерігати за дорогою, яка спочатку повертала в долину, а потім вилася вгору крутим пагорбом. Ковдр уже шістнадцять – із шанобливим трепетом у голосі повідомляли одна одній ейвонлівські господині.

Слід зазначити, що містечко розкинулося на маленькому півострові трикутної форми, оточеному з двох боків водою, який упирався в затоку Святого Лаврентія. Тож всякий, хто прямував до Ейвонлі або виїжджав з нього, не міг оминути ні цієї дороги, ні пильного погляду пані Рейчел.

Одного погожого червневого ранку вона так само сиділа за плетивом на своєму звичному місці. Тепле, яскраве сонце заглядало у вікно. Сад на схилі пагорба за будинком уже вбрався в чудову весільну сукню, щедро оздоблену блідо-рожевими суцвіттями, над якими дзижчали міріади бджіл. Томас Лінд – скромний трудяга, якого всі в Ейвонлі називали не інакше як «чоловік пані Рейчел Лінд», – сіяв пізню ріпу за хлівом. Те саме мав робити й Метью Катберт на полі біля струмка, що протікав неподалік його садиби Зелені Дахи.

Пані Рейчел знала це напевно, бо чула їхню розмову з Пітером Морисоном у магазині Вільяма Блера в Кармоді. Звісно, про ріпу запитав Пітер, бо Метью Катберт не з тих, хто раптом почне патякати про свої плани.

І ось він, Метью Катберт, о пів на четверту, в будній день, не поспішаючи, прямує дорогою через долину. Ой лишенько: та на ньому найкращий костюм і біла сорочка! Так він вбирається тільки тоді, коли виїжджає з Ейвонлі. До того ж у кабріолет, яким користується зрідка, запряжено гніду кобилу. Отже, шлях дальній. Куди? Навіщо?!

Якби це був якийсь інший чоловік в Ейвонлі, пані Рейчел знадобилася б хвилина на роздуми, щоб дати відповідь на обидва ці запитання. Але Метью так рідко виїжджав з дому, що тільки щось дуже нагальне й незвичайне могло змусити його залишити ферму. Він був напрочуд боязкою людиною, й розмовляти з незнайомцями було для нього важким випробуванням. Тож тільки зрідка ейвонлівці бачили Метью і в білій сорочці, і в кабріолеті. Уся принадність безтурботного вечора для пані Рейчел пропала, адже вона так і не дійшла якогось висновку.

– Доведеться йти до Зелених Дахів і все з’ясувати в Мерил, – врешті-решт вирішила жінка. – Як таке могло статися, адже він ніколи не їздить до міста в цю пору року та ніколи не їздить у гості. Якби йому забракло насіння ріпи, то він не став би так виряджатися й сідати в кабріолет. Також навряд, щоб він прямував за лікарем, бо їхав надто повільно. Однак, поза сумнівом, щось сталося від учорашнього вечора. І це «щось» змусило його виїхати з дому. Ну й запитаннячко, треба визнати! Я не заспокоюся, поки не дізнаюся, що змусило Метью Катберта виїхати сьогодні з Ейвонлі!

Тож одразу після чаю пані Рейчел попрямувала до Зелених Дахів. Від Долини Лінд до просторого будинку посеред саду, де жили Катберти, було всього чверть милі великою дорогою, але значно довшою була стежка, що вела до ґанку. Боязкий і мовчазний батько Метью, в якого і вдався син, поставив дім якомога далі від сусідів – на віддаленому краю розчищеної ділянки, яка підступала до самісінького лісу. Тож Зелені Дахи були ледь видимі з дороги, вздовж якої дружно розташувалися всі садиби Ейвонлі. Пані Рейчел ніяк не могла примиритися з таким вибором Катбертів.

– Це так, просто дах над головою, скажу я вам, – розмірковувала вона вголос, крокуючи порослою травою й обсадженою кущами шипшини стежкою. – Тож чого дивуватися, що Метью та Мерил не такі як всі, адже живуть відлюдьками. Звичайно, якщо дерева вважати товариством, то їх тут, слава Богу, вистачає. Але все-таки, гадаю, краще дивитися на людей. Хоч на-правду вони, здається, всім задоволені. Чи просто звикли до такого життя? Власне, до всього звикаєш, як сказав ірландець, засуджений до повішання.

З цими словами пані Рейчел ступила зі стежки на старанно підметений задній двір Зелених Дахів, з одного боку якого височіли старі верби, а з другого – рівні пірамідальні тополі. Проте ані найменшої палички чи камінчика на подвір’ї не було видно – від пані Рейчел таке не приховати. У глибині душі вона була впевнена, що Мерил Катберт прибирає тут так само часто й ретельно, як і в будинку. Можна було б обідати прямо на землі, не побоюючись проковтнути навіть грудочку бруду.

Пані Рейчел енергійно затарабанила у двері й одразу почула у відповідь: «Увійдіть!» Кухня в Зелених Дахах була просторою й затишною… або радше була б затишною, якби не зразкова, ба більше: сліпуча чистота. Цим вона нагадувала вітальню, в якій ніхто ніколи не буває.

Вікна в кухні дивилися на схід і на захід. Із західного, що виходило на задній двір, лилося м’яке червневе сонце. Східне ж ледь показувало вишневе білопіння саду й стрункі берізки, що злегка погойдувалися біля струмка, бо його поволі мережив кучерявий плющ. Саме тут зазвичай сиділа Мерил Катберт, якщо вирішувала відпочити, недовірливо поглядаючи на сонце. Світило видавалося їй занадто веселим і легковажним для світу, який належало сприймати з усією серйозністю. Тут сиділа вона й зараз – з плетивом у руках. Стіл позаду неї був накритий до вечері.

Пані Рейчел ще не встигла як слід причинити двері, а вже помітила всі наїдки на ньому. Та насамперед їй впали в око три тарілки, наче Мерил чекала, що хтось приїде до чаю разом із

Метью. Проте посуд був звичайний, не святковий, у креман-ці – тільки яблучне повидло, а на блюді – один вид печива, тож очікуваний гість навряд чи був дуже важливою персоною. Тоді що означали біла сорочка та гніда кобила? Пані Рейчел зовсім розгубилася, не маючи сил розгадати дивовижну таємницю, яка так несподівано огорнула зазвичай тихі й позбавлені таємничості Зелені Дахи.

– Добрий вечір, Рейчел, – сказала Мерил жваво. – Чудова погода, правда? Сідай, будь ласка. Як там всі ваші поживають?

Щось таке, що за браком іншого визначення можна назвати дружбою, завжди існувало між Мерил Катберт і пані Рейчел, всупереч – або, можливо, саме завдяки – несхожість їхніх натур.

Мерил була високою аж надто худорлявою жінкою – її стан, здавалося, складався з одних кутів, без жодних заокруглень. У темному волоссі, скрученому в маленький вузол на потилиці, що тримався купи завдяки двом металевим шпилькам, виднілося кілька сивих пасом. Вона справляла враження жінки, яка за будь-який обставин не поступилася б чистим сумлінням. Власне, такою вона й була. Хоч інколи на її обличчі з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.

– У нас усі здорові, – сказала пані Рейчел. – Натомість мене стривожило, чи, бува, у вас хтось не захворів, коли побачила Метью в кабріолеті. Одразу подумалося, чи не поїхав він за лікарем.

Губи Мерил ледь здригнулися в усмішці: вона знала, що випробування білою сорочкою Метью, кабріолетом і гнідою кобилою буде непосильним для сусідки, тож цей візит не став для неї несподіваним.

– О ні, я цілком здорова, хоч учора в мене дуже боліла голова, – сказала вона. – Метью поїхав на станцію в Брайт Ривер. Ми беремо на виховання хлопчика із сиротинця в Новій Шотландії. Він приїжджає сьогодні вечірнім поїздом.

Якби Мерил сказала, що Метью поїхав на станцію, щоб забрати кенгуру, надісланого з Австралії, це приголомшило б пані Рейчел значно менше. А тут вона оніміла на цілих п’ять секунд, підозріло дивлячись на Мерил, чи, бува, не захотіла та пожартувати над нею. Пані Рейчел була готова припустити навіть таке.

– Ти це серйозно, Мерил? – запитала вона, коли мова повернулася до неї.

– Так, звичайно, – спокійно відповіла жінка, ніби брати хлопчиків з притулку в Новій Шотландії було щось на кшталт весняних робіт на будь-якій порядній фермі в Ейвонлі, а не нечуваним досі нововведенням.

Пані Рейчел відчула, що зовсім втратила душевну рівновагу. Думки її складалися з одних вигуків. Хлопчик! Мерил і Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирітського притулку! Та це ж кінець світу! Після такого її вже ніщо не здивує! Ніщо!

– Та як вам таке могло спасти на думку? – запитала вона, а радше висловила несхвалення, що це рішення не погодили з нею.

– О, ми думали про це досить довго, точніше, всю зиму, – здалеку почала Мерил. – Пані Александер Спенсер була в нас перед Різдвом і сказала, що навесні збирається взяти на виховання маленьку дівчинку з притулку в Хоуптоні. Там, у Хоуп-тоні, живе її кузина. Пані Спенсер відвідувала її й дізналася все про цей притулок. Тож відтоді ми з Метью весь час поверталися до цієї теми в розмовах. Нарешті вирішили, що візьмемо хлопчика.

Ти знаєш, Рейчел, Метью вже за шістдесят. Він не такий бадьорий, як раніше, інколи скаржиться на біль у серці. І не мені тобі розказувати, як важко зараз найняти кого-небудь, щоб допомагав на фермі. Тут немає нікого, крім цих дурних французьких підлітків. Тільки якогось із них приставиш до справи й чогось навчиш, як він тікає на завод, де консервують омарів, або в Сполучені Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англії. Але я твердо сказала «ні». «Може, вони й непогані, я нічого проти них не маю. Проте не хочу мати справу з лондонськими вуличними хлопчиськами. Нехай він буде хоча б тутешній. Звичайно, ризик буде, кого б ми не взяли. Проте спатиму я спокійніше, якщо ми візьмемо канадську дитину».

Тож кінець кінцем ми вирішили просити пані Спенсер привезти для нас хлопчика, коли вона їхатиме за дівчинкою. А минулого тижня дізналися, що вона незабаром вирушить, і через родину Роберта Спенсера в Кармоді передали їй, що це має бути кмітливий симпатичний хлопчик років десяти-одинад-цяти. Це справді найкращий вік – дитина вже досить доросла, щоб допомагати по господарству, й одночасно її ще можна правильно виховати. У нас він житиме, як у Бога за пазухою та ще й здобуде освіту. Сьогодні листоноша приніс телеграму від пані Александер Спенсер, у якій сказано, що вони приїдуть поїздом о п’ятій тридцять. Метью поїхав на станцію в Брайт Ривер зустріти хлопчика, а пані Спенсер, звісно, поїде далі до Вайт Сендс.

Пані Рейчел пишалася тим, що завжди висловлювала свою думку без будь-яких застережень. До цього вона й приступила тепер, вже визначивши своє ставлення до цієї приголомшливої новини.

– Ну, Мерил, я прямо тобі викладу, що думаю. Ви вчинили жахливу дурість! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумієте, що робите! Берете чужу дитину, не знаючи нічого ні про її характер, ні про її батьків, ні про те, ким ця дитина може вирости. Ось, тільки минулого тижня я читала в газеті, як один фермер з дружиною з наших же місць взяли хлопчика із сирітського притулку, а він взяв та й підпалив вночі їхній будинок – навмисне, Мерил, і вони мало не згоріли живцем. Знаю ще один випадок, коли усиновлений хлопчик висмоктував сирі яйця, а названі батьки не могли відучити його від цього. Якби ви запитали моєї поради в цій справі – чого ви не зробили, Мерил, я сказала б: заради всього святого, викиньте це з голови! Ось так!

Це запізніле застереження, здавалося, не образило й не стривожило Мерил, спиці так і літали в її руках.

– Не сперечаюся, бо в тому, що ти кажеш, Рейчел, багато правди. У мене теж є сумніви. Але Метью так захопився цією ідеєю… Я зрозуміла це, тому й поступилася. Він так рідко чогось хоче, що мій обов’язок – поступитися. А що стосується ризику, то він є майже у всякій справі. Якщо вже на те пішло, то і з рідних дітей невідомо що виросте. А Нова Шотландія – це зовсім близько від нашого острова. Інша справа, якби ми брали дитину з Англії або Сполучених Штатів. Канадська дитина не може дуже сильно відрізнятися від нас.

– Ну, сподіваюся, все буде добре, – сказала пані Рейчел тоном, який свідчив, що вона сильно в цьому сумнівається. – Тільки не кажи потім, що я тебе не попереджала, якщо він спалить Зелені Дахи або насипле стрихніну в колодязь. Я чула, таке трапилося в Нью-Брансвіку, де прийомна дитина зробила це, а вся сім’я помирала в страшних муках. Тільки тоді це була дівчинка.

– Ми беремо не дівчинку, – сказала Мерил, ніби отруєння колодязів було чисто жіночою спеціалізацією й не слід було очікувати такого від хлопчика. – Мені б ніколи не спало на думку взяти на виховання дівчинку. Дуже дивуюся, чому пані Александер Спенсер це робить. Утім, вона усиновила б весь сирітський притулок, якби тільки таке спало їй на думку.

Пані Рейчел охоче б дочекалася повернення Метью, проте не хотіла гаяти добрих дві години, які можна було провести з більшою користю. Наприклад, пройти далі по дорозі до будинку, де жила сім’я Роберта Белла, й повідомити їм новину. Її, поза сумнівом, сприймуть, як сенсацію, а пані Рейчел дуже любила сенсації. Тому вона пішла, а Мерил своєю чергою зітхнула з полегшенням, бо відчула, що її власні сумніви й страхи оживають під впливом похмурих прогнозів пані Рейчел.

– Ну й ну, чи чувано таке! – вигукнула пані Рейчел, вибравшись на стежку. – Прямо як уві сні! Шкода мені цього бідного хлопчика. Метью й Мерил нічого не знають про дітей, тож запрагнуть, щоб він був розумніший і вихованіший за його власного дідуся, якщо, звичайно, в нього взагалі був дідусь. Дивно навіть уявити, що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там ніколи й нога дитяча не ступала, бо Метью й Мерил були вже дорослими, коли їхній батько будував цей будинок… Втім, хтозна, чи були вони взагалі коли-небудь дітьми. Дивлячись на них, в це важко повірити. Не хотіла б я опинитися на місці цього сироти. Боже мій, шкода мені його, скажу я вам!

Цей трагічний монолог пані Рейчел проказала кущам шипшини. Та якби вона могла бачити сиротину, що саме зараз терпляче чекала Метью на станції, її жалість була б ще сильнішою й глибшою.

II. Сюрприз для Метью Катберта

Тринадцять кілометрів до станції Метью Катберт і його гніда кобила подолали неспішним підтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якої виднілися доглянуті фермерські садиби. Часом вона перетинала то лісок із запашними смолистими ялицями, то долину, де до неї тягнулися гілки дикої сливи, рясно вкриті суцвіттями. Повітря наситили своїм ароматом яблуневі сади, луки губилися на горизонті в опалових і пурпурних відблисках, а пташки співали так, ніби це був єдиний погожий літній день…

Метью насолоджувався поїздкою. Її псували тільки ті хвилини, коли йому доводилося вклонятися жінкам, що зустрічалися йому дорогою. На острові Принца Едварда було заведено вітатися і зі знайомими, і з незнайомими.

Річ у тім, що Метью боявся всіх жінок, крім своєї сестри Мерил і пані Рейчел. Він не міг позбутися неприємного враження, що ці таємничі істоти потай сміються над ним. Власне, так воно й було. Бо як іще, скажіть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнішність – нескладна фігура, довге із сивиною волосся, що спускалося на згорблені плечі, й пишна, м’яка темна борода, яку він не голив років з двадцяти. Правду кажучи, відтоді змін відбулося не так і багато. Хіба що у волоссі не було сивини.

Коли Метью нарешті дістався Брайт Ривера, то відзначив, що поїзда й близько не було. Він подумав, що приїхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворі маленького привокзального готелю й рушив до станційної будівлі. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива істота – маленька дівчинка, яка сиділа на покрівельних дошках, складених у самому кінці перону.

Метью, здалеку завваживши жіночу стать, швидко прослизнув у приміщення, навіть не подивившись у той бік. Якби ж то він повернув голову, то одразу б відчув надлюдське напруження і в її позі, й у виразі обличчя. Вона сиділа, очікуючи на когось або щось, а оскільки інших справ у неї не було, то віддавалася чеканню з усією пристрастю, на яку була здатна.

Метью зіткнувся з начальником станції біля квиткової каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро має прибути поїзд, що о п’ятій тридцять, службовець бадьоро відповів:

– Він уже прийшов і пішов пів години тому. З нього висадили пасажира, який чекає на вас, – маленька дівчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував їй пройти в кімнату очікування для дам, але вона дуже серйозно повідомила мені, що вважає за краще залишатися просто неба. «Тут більше простору для уяви», – ось як пояснила. Оригінальна дівчинка, мушу завважити.

– Я не чекаю ніякої дівчинки, – сказав Метью безпорадно. – Я приїхав за хлопчиком. Він повинен бути тут. Пані Александер Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

Начальник станції присвиснув.

– Схоже, тут якась помилка, – припустив він. – Пані Спенсер вийшла з поїзда з цією дівчинкою й залишила її на моє піклування. Вона сказала, що дівчинка із сирітського притулку, а ви з вашою сестрою берете її на виховання й сьогодні за нею приїдете. Це все, що мені відомо. І я тут більше ніяких сиріт не ховаю, – додав чоловік жартівливо.

– Незрозуміло, – сказав Метью розгублено, шкодуючи, що тут немає Мерил, яка одразу розібралася б у ситуації.

– Ну, вам краще розпитати дівчинку, – порадив начальник станції безтурботно. – Я впевнений, вона зуміє пояснити – язик у неї підвішений, не сумнівайтеся. Може, в них не було хлопчиків того сорту, що вам потрібен.

І він поспішив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гіршим, ніж увійти в лігво лева: підійти до дівчинки, незнайомої дівчинки, дівчинки з притулку й запитати в неї, чому вона не хлопчик. Метью внутрішньо застогнав, коли повернувся й повільно, човгаючи, попрямував у кінець перону.

Тим часом дівчинка не зводила з нього очей від появи на платформі й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який і не думав дивитися на неї, та навіть якби й глянув, то не вгледів би нічого. Однак будь-який пересічний спостерігач побачив би ось що…

То була дівчинка років одинадцяти в дуже короткій, затісній і просто огидній сукенці жовтувато-білого кольору. Також на ній був вицвілий коричневий матроський капелюшок, а з-під нього на спину лягали дві дуже товсті коси, руді, як вогонь. Личко в неї було маленьке, бліде й худеньке, суціль всипане ластовинням, на ньому вирізнялися широкий рот і великі очі, які здавалися то зеленими, то сірими залежно від освітлення та настрою їхньої власниці.

Уважніший спостерігач міг би розгледіти, що підборіддя в дівчинки – рішуче й гостре, в очах таїлась жвавість і кмітливість, губи – красиво окреслені, лоб високий і розумний – словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тіло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.

Проте чоловік був позбавлений тяжкої необхідності заговорити першим. Тільки-но дівчинка побачила, що він прямує до неї, одразу зіскочила з дощок, схопила однією смагля-вою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним і приємним голосом:

– Чи правильно я розумію, що ви – пан Метью Катберт із Зелених Дахів? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоїтися, що ви не приїдете за мною, й намагалася уявити все, що могло вас затримати. Відтак вирішила: якщо ви не приїдете сьогодні, я піду до тієї великої дикої вишні біля повороту й влаштуюсь там на ніч. Це було б зовсім не страшно, навпаки – чарівно спати на дикій вишні, серед білих суцвіть, у місячному сяйві, як гадаєте? Можна уявити, що живеш в мармуровому палаці, правда? Якби ви не приїхали сьогодні, то, я впевнена, неодмінно приїхали б за мною завтра вранці.

Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирішив, як вчинити. Він не казатиме цій дитині із сяючими очима, що сталася помилка. За нього це зробить Мерил, коли вони приїдуть додому. У будь-якому разі її не можна залишити в Брайт Ривер, хай навіть і сталася помилка. Тож всі питання й пояснення можна відкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зелені Дахи.

– Даруй за запізнення, – сказав він несміливо. – Ходімо. Кабріолет там, у дворі. Давай мені саквояж.

– О, я сама можу його нести, – проказала дівчинка весело. – Щоправда, в ньому все моє земне майно, але він зовсім не важкий. До того ж тільки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не відвалювалася. Це дуже старий саквояж.

О, я дуже рада, що ви приїхали, нехай навіть поспати на дикій вишні було б приємно. Нам далеко їхати, так? Пані Спенсер сказала – тринадцять кілометрів. Це добре, бо я люблю їздити. О, як це чудово, що я житиму у вас і вам належатиму! Я ніколи не належала нікому… по-справжньому. Але притулок – це найгірше, що могло статися. Я провела там лише чотири місяці, проте й цього було достатньо.

Впевнена, ви ніколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозуміти. Зазначу тільки: це найгірше, що тільки можна уявити. Пані Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазі нічого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навіть не здогадуючись про це, правда?

Розумієте, вони були добрі, ці вихователі в притулку, але там так мало простору для уяви… хіба що інші сироти. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч, насправді дочка якогось графа, викрадена маленькою в батьків злою нянькою, яка померла раніше, ніж встигла в цьому зізнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Одні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на ліктях.

Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися біля кабріолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виїжджали зі станції та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який ґрунт, що краї її, порослі квітучими дичками й тендітними берізками, підіймалися на кілька футів над головами тих, хто їде.

Дівчинка простягнула руку й відламала гілку дикої сливи, яка зачепила бік кабріолета.

– Правда, красиво? Що вам нагадує це дерево, яке схилилося до дороги, все біле й мереживне? – запитала вона.

– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.

– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в білому, під чарівною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядає. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що ніхто ніколи не захоче зі мною одружитися… ну, може, тільки іноземний місіонер. Вважаю, місіонер не повинен бути надто розбірливим.

Водночас сподіваюся, що коли-небудь у мене буде біла сукня. Це моє уявлення про вершину земного блаженства.

Я так люблю красиві сукні. У мене жодного разу в житті не було такої, скільки я себе пам’ятаю… зате є чого чекати від життя, правда? А втім, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогодні вранці, коли я їхала з притулку, мені було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумієте, всім сиротам доводиться носити такі. Один торговець з Хоуптона минулої зими пожертвував притулку триста ярдів цієї тканини. Деякі казали, що він просто не зміг її продати, але я краще віритиму, що він зробив це від чистого серця, а ви як гадаєте?

Коли ми сіли в поїзд, у мене було таке відчуття, ніби всі дивляться на мене з жалістю. Тоді я одразу уявила, що на мені красива сукня з блідо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляєш, то можна ж уявити щось путнє! А на голові – великий капелюшок, увесь у квітах і з пір’ям, що погойдується від вітру. І золотий годинник, і тонкі шкіряні рукавички, і туфельки. Я відразу відчула себе щасливою й насолоджувалася цією поїздкою на острів всім своїм єством.

Мене зовсім не нудило на поромі. І пані Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай її нудить. Вона сказала, що в неї не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в житті не бачила нікого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло їй уникнути морської хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотіла побачити все, що можна було побачити на поромі, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скільки вишень, і всі цвітуть! Цей острів – справжній сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й раніше чула, що острів Принца Едварда – найкрасивіше місце на світі, й часто уявляла своє життя тут, але ніколи не припускала, що це станеться насправді. Чудово, коли уявне здійснюється, правда?

Які дивні ці червоні дороги! Коли ми сіли в поїзд в Шарлот-тауні й за вікнами з’явилися червоні дороги, я запитала пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає і попрохала, заради Бога, не ставити їй більше запитань, бо вже почула їх від мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозуміти різні речі, якщо не можна ставити запитань? А чому ці дороги червоні?

– Мм… направду… не знаю, – зізнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться відповідь. Хіба не радісно подумати, що ще так багато всього треба дізнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цікавий світ. І він не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всі про все знали, правда? Тоді не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Мені завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажіть тільки, і я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свій великий подив, почувався напрочуд добре. Як всі мовчазні люди, він любив балакунів, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утім, ніколи не припускав, що товариство маленької дівчинки може бути таким приємним.

Жінки для нього були суцільним жахіттям, однак дівчатка – ще гіршими. Він особливо не любив, коли ті, злякано витріщаючись, пробиралися бочком повз нього, ніби чекали, що він їх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусідів, саме такою мала бути добре вихована дівчинка, що живе в містечку Ейвонлі. Проте ця веснянкувата чародійка була зовсім інша. І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом її думки, він несподівано дійшов думки, що йому, «схоже, подобається її балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:

– О, говори скільки хочеш. Я не проти.

– О, як це мене тішить! Відчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобі не кажуть, що дітей краще бачити, ніж чути. Мені це говорили мільйон разів. І ще сміються наді мною, бо я вживаю піднесені слова. Але якщо у вас високі думки, то вам доводиться вживати піднесені слова, щоб їх висловити, ви згодні?

– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.

– Пані Спенсер каже, що мій язик варто було б прикріпити посередині. Але він приріс, і міцно, з одного кінця. Пані Спенсер сказала, що ваша садиба називається Зелені Дахи. Я її розпитувала про це, а вона розповіла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зраділа, бо дуже люблю дерева. А їх зовсім не було в притулку, тільки кілька нещасних кволих калік перед входом, за вибіленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, ці дерева.

Мені завжди хотілося плакати, коли я на них дивилася, а потім промовляла: «О, бідолашні маленькі створіння! Якби ви стояли у великому лісі серед інших дерев, де густий мох і дзвіночки росли б довкруж ваших коренів, а поблизу шумів струмок і пташки співали б у ваших гілках, хіба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумію, як вам ведеться, маленькі деревця». Мені було сумно розлучатися з ними сьогодні вранці. Людина прив’язується до подібних речей, адже правда? А біля Зелених Дахів є струмок? Я забула запитати про це в пані Спенсер.

– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

– Чудово! Жити біля струмка завжди було моєю мрією. Та й подумати не могла, що вона здійсниться. А хіба не чудово було б, якби мрії завжди ставали реальністю? Але тепер відчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цілковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колір?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кіс і показала Метью. Метью не звик судити про відтінки жіночих локонів, але тут сумнівів бути не могло.

– Рудий, так? – сказав він.

Дівчинка знову перекинула косу на спину й зітхнула так глибоко, наче цей подих підіймався від самих її стоп і давав вихід всім багатовіковим стражданням.

– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зі злою долею, покірно проказала вона. – Тепер ви розумієте, чому я не можу бути цілковито щасливою? Ніхто з рудоволосих не зміг би. Я не засмучуюсь так глибоко через інші речі… веснянки, зелені очі й сухоребрість, бо можу уявити, що в мене шкіра, як пелюстки троянд і чарівні променисті фіалкові очі. Але навіть в уяві не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собі: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, і це розбиває мені серце. Це буде трагедія всього мого життя. Я читала одного разу в романі про дівчину, в якої була трагедія всього її життя, але не через руде волосся. У неї були золоті локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Мені так і не вдалося з’ясувати. Ви не могли б мені пояснити?