Kitobni o'qish: «Маленькі жінки»

Переклад українською Юлії Шматько.

Замість передмови

 
Ця книга коротко розкаже
Як мандрівник блукав в пітьмі,
Та промінь світла всім підкаже,
Як в край небесний шлях знайти.
Обрав він стежку тернами порослу,
Хоч і не легкий вибір був,
Життя його набуло змісту,
Він суть спасіння Божого збагнув.
Нехай мандрівка його довга,
Навчить і вас, товариші —
Добро, чесноти та наснага
Відкриють шлях безсмертя для душі.¹
 

1
Пограємо у паломників

– Ну що ж це за Різдво без подарунків? – буркнула Джо, простягнувшись на килимі біля каміна.

– Бути бідним просто жахливо! – зітхнула Мег, глянувши на свою стару сукню.

– Як же несправедливо, що одні дівчата мають так багато красивих речей, а інші взагалі нічого не мають, – додала маленька Емі та ображено пирснула.

– У нас є мама й тато, а ще ми є одна в одної, – втішно сказала Бет зі свого затишного куточка у вітальній.

Чотири юні обличчя, підсвічені теплим мерехтінням вогнища, на мить повеселішали від цих підбадьорливих слів, але посмішки вмить зникли, коли Джо раптом тремтячим голосом додала: «Немає з нами татка, і не буде ще довго». Вона не наважилась вголос сказати «можливо, ніколи», але кожна з сестер мовчки додала це про себе, думаючи про те, що їх батько зараз десь далеко, у самому епіцентрі жорстоких боїв.

На кілька хвилин у кімнаті повисло гнітюче мовчання, ніхто не наважувався знову почати говорити, але потім Мег все ж тихо промовила:

– Ви ж знаєте, чому мама запропонувала обійтися без подарунків на це Різдво – зима обіцяє бути суворою, і мама вважає, що нам не слід витрачати гроші на розваги та безглузді дрібниці, коли наші солдати страждають на полі бою. Ми мало чим можемо їм допомогти, але ми можемо принести свої маленькі жертви, щоб підтримати їх, і ми повинні робити це з радістю та вдячністю. Але боюся, я не … – Мег похитала головою, з сумом думаючи про всі красиві речі, які їй так хотілося купити.

– Не думаю, що та невелика сума, яку ми здатні пожертвувати, щось кардинально змінить. У кожної з нас є всього лише долар, і навряд чи армія взагалі відчує якусь різницю. Я готова обійтися без подарунку від матінки та від вас, сестри, але сама собі я дуже хочу купити «Ундіну» та «Сінтрама».² Я вже так давно мрію про це, – сказала Джо, яка кожну вільну хвилину проводила, зачитуючись черговою книжкою.

– Я планувала витратити свої заощадження на нові ноти, – зітхнувши, сказала Бет, але її багатозначного зітхання не почув ніхто, крім щітки для вогнища та підставки для чайника.

– А я б купила собі коробку новеньких фаберівських олівців для малювання, адже вони мені так потрібні, – рішуче сказала Емі.

– Мама ж нічого не говорила про наші заощадження, і не думаю, що вона б хотіла, щоб ми віддали все, що у нас є. Тож давайте ми всі купимо собі те, що так хочемо і просто трохи порадіємо. Думаю, ми достатньо працювали у цьому році і чесно заслужили це! – невпевнено викрикнула Джо, а потім опустила очі, роблячи вигляд, що уважно вивчає візерунок на килимі.

– Я ось точно заслужила – вчу цих маленьких розбишак цілими днями, хоча із задоволенням посиділа б удома, – протягнула Мег жалібним тоном.

– Та тобі ще пощастило, адже у тебе немає і половини моїх турбот, – сказала Джо. – Подивилася б я, на скільки вас вистачило, любі сестрички, якби ви хоча б на кілька годин залишилися наодинці з нервовою, метушливою старою, яка змушує вас ходити по дому не інакше як навшпиньки та смикає через будь-яку дрібницю – «біжи туди, принеси це, зроби те» – ще й завжди чимось незадоволена. Ганяє мене, як ту козу по двору, що іноді я вже готова кинути все і втекти від тої примхливої бабці.

– Скаржитися то гріх, звичайно, але я вважаю, що мити посуд і прибирати – це найгірша робота у світі. Коли ти цілісінький день щось метеш, шкребеш та миєш, шкіра на руках стає такою сухою та грубою, що навіть на піаніно грати важко, – Бет подивилася на свої огрубілі руки і важко зітхнула, і цього разу це зітхання точно почули всі.

– Сумніваюся, що хтось із вас страждає більше за мене, – вигукнула Емі, – адже вам не доводиться ходити до школи з зухвалими дівчиськами, які знущаються з вас, якщо ви хоча б раз не вивчили урок, посміхаються над вашими старими зношеними сукнями, обзивають жебрачкою і кажуть, що у мене ніс, наче картопина.

– Ти, напевно, хотіла сказати «насміхаються», а не «посміхаються», – зазначила Джо та саме посміхнулась.

– Ой, ти чудово зрозуміла, що я хотіла сказати, тож не обов'язково прискіпуватись. Я вчуся використовувати нові слова і розширювати свій лексогон, – задравши носа відповіла Емі, а Джо цього разу вже відверто зареготала.

– Так, досить мавпувати, дівчата. Якби лишень тато не втратив усі свої статки, коли ми були маленькими! Боже мій! Ми жили б зараз у розкоші, були щасливі та горя не знали! – мрійливо сказала Мег, яка ще пам'ятала кращі часи.

– Ти ж наче нещодавно казала, що ми щасливіші за королівських дітей, тому що вони весь час сваряться через свої багатства.

– Так, говорила, Бет. Насправді, я думаю, що так воно і є, адже хоч нам і доводиться працювати, але ми можемо ось так посидіти, від душі посміятися і пожартувати одна над одною, і взагалі, ми, як полюбляє казати Джо, весела юрба.

– Джо дійсно як скаже щось! – зауважила Емі, скоса глянувши на довготелесу фігуру, яка розтягнулася на килимі. Джо тут же піднялася, поклала руки до кишень і почала насвистувати.

– Припини, Джо! Ти поводишся, як хлопчисько!

– Я знаю. Тому я це і роблю.

– Терпіти не можу грубих дівчат, які не вміють поводитись належним чином. Хіба юні леді таке виробляють!

– А я ненавиджу пихатих та розцяцькованих ляльок!

– Пташки в гніздечках все воркують, – почала наспівувати Бет, яка завжди намагалася згладжувати кути у подібних ситуаціях. Співаючи, вона навмисне робила таке кумедне обличчя, що сестри не витримали і розреготалися. Таким чином назріваючий конфлікт розчинився у цій веселій атмосфері.

– Ось правда, сестрички, часом ви обидві поводитесь, як малі діти, – почала повчати їх Мег на правах старшої сестри. – Ти вже достатньо доросла, Джозефіна, тож час вже припинити ці дитячі витребеньки та почати поводитися належним чином. Коли ти була дитиною, це, можливо, і виглядало смішним і милим, але ти вже ба яка висока і зачіску носиш дорослу, тож і поводься як справжня юна леді.

– Нічого я не висока! Ну добре, може трохи і висока. А зачіска… Якщо дорослою тебе робить те, яку зачіску ти носиш, тоді я буду носити два хвостики аж до двадцяти років! – вигукнула Джо, розплела косу та струснула своєю пишною гривою каштанового волосся. – Не хочу я дорослішати, ставати «міс Марч», носити сукні до підлоги, ходити, наче аршин проковтнула, і виглядати, як порцелянова лялька! Мені і так несолодко живеться, адже мені подобається грати в хлопчачі ігри і поводитися розкуто, як це роблять хлопчаки! І за що мені така кара – народитися дівчиськом! А зараз навіть ще гірше, ніж раніше, адже я б з радістю пішла на фронт разом з татом і боролася з ним пліч-о-пліч проти ворога, а замість цього мені доводиться сидіти вдома і в'язати шкарпетки, як якась немічна стара!

Джо так люто трясла синьою армійською шкарпеткою, яку якраз в'язала, що спиці в ній задзвеніли, як кастаньєти, а клубок з нитками покотився через усю кімнату.

– Бідолашна Джо! Мені шкода тебе, але тут вже нічого не поробиш. Радій тому, що ти можеш скоротити своє ім'я до хлопчачого «Джо» і грати роль братика для нас, – сказала Бет, погладжуючи густу копицю рукою, яку ніяке миття посуду і витирання пилу не зможе позбавити цієї щирої сестринської ніжності.

– А щодо тебе, Емі, – продовжила Мег, – то ти, навпаки, аж занадто церемонна і манірна. Зараз це наче і дитячі пустощі, але якщо так піде і далі, ти виростеш зарозумілим і пихатим дівчиськом, яке вважає себе великим цабе. Мені подобаються твої манери і любов до витонченої мови, але іноді ти перегинаєш палицю. Просто твої безглузді слова часом звучать так само недоречно, як і жаргонні вирази Джо.

– Якщо Джо у нас розбишака, Емі – цабе, то хто ж я? – запитала Бет, приготувавшись почути критику і на свою адресу.

– Ти наше янголятко, – тепло відповіла Мег, і ніхто їй не заперечив, тому що «Мишка», як називали Бет вдома, і справді була улюбленицею всієї родини.

Оскільки ви, шановні читачі, напевно хотіли б знати, як виглядають наші героїні, я скористаюся моментом і зроблю, так би мовити, невеликий ліричний відступ, щоб у загальних рисах накидати портрети чотирьох сестер, які у цей зимовий вечір зібралися у вітальні, щоб шити, в'язати та просто потеревенити, поки у каміні весело потріскував вогонь, а за вікном йшов сніг.

Це була дуже затишна кімната, незважаючи на те, що старий килим давно вицвів, а меблі були дуже скромними. Стіни прикрашали кілька непоганих картин однієї юної художниці, полиці були заставлені книгами, а на підвіконні розквітли хризантеми та різдвяні троянди. Все це створювало приємну домашню атмосферу злагоди та спокою.

Маргарет, найстаршій із чотирьох сестер, було шістнадцять, і вона була дуже вродливою – гарні великі очі, м'яке каштанове волосся, чуттєві губи, білі, наче фарфор, та ніжні, немов оксамит, руки, які вона вважала своєю гордістю.

П'ятнадцятирічна Джо була дуже високою та худою, а зі своєю гривою темного неслухняного волосся вона була чимось схожою на молоду конячку. Здавалося, що іноді вона не знала, як впоратися зі своїми довгими кінцівками і це її неабияк дратувало. Її рішуча посмішка і кирпатий ніс говорили про завзятість і силу характеру, а від ясних сірих очей, здавалося, нічого не могло приховатися. Залежно від ситуації її погляд міг бути жорстким, завзятим або задумливим. Її справжньою гордістю було її довге густе волосся, але зазвичай вона заплітала його в косу і ховала під сіточку, щоб не заважало. Її нескладне підліткове тіло ось-ось готове було перетворитися на тіло молодої жінки, але вона опиралася цьому як могла, приховуючи дівочі форми за широким одягом.

Елізабет, або Бет, як її всі називали, було тринадцять років. В неї були рум'яні щічки, ясні очі, а волосся завжди було зібране в акуратну зачіску. Вона була сором'язливою, боязкою і доброю. Батько називав її «маленька міс Спокій», і це прізвисько їй ідеально підходило, тому що вона, здавалося, жила у власному щасливому світі, ризикуючи виходити назовні лише для зустрічі з тими небагатьма, кому вона довіряла і кого любила.

Емі, хоча і була наймолодшою, була чи не найважливішою людиною в родині – принаймні, так вона сама вважала. Фарфорова шкіра, блакитні очі, золотаві кучерики, вона завжди поводилась, як справжня юна леді, ні на мить не забуваючи про вишукані манери.

А от щодо характерів чотирьох сестер, про них ми дізнаємося трохи згодом.

Годинник пробив шосту годину. Бет прибрала попіл біля каміна і присунула до вогнища пару домашніх капців, щоб ті нагрілися. Дівчата посміхнулися, адже це був свого роду ритуал, який означав, що скоро додому повернеться з роботи мама, або Мармі, як вони її називали. Мег припинила повчати молодших сестер і запалила лампу, Емі виповзла з нетрів глибокого крісла, а Джо, геть забувши про втому, підстрибнула і піднесла капці ближче до вогню.

– Вони вже геть зносилися. Мармі потрібна нова пара.

– Я думала купити їй нові капці на свій долар, – сказала Бет.

– Ні, я куплю! – вигукнула Емі.

– Я найстарша, – почала Мег, але Джо її перебила …

– Коли тато йшов на війну, він сказав мені, що на час його відсутності за чоловіка в домі я, тож логічно, що нові капці для мами маю купити саме я.

– Я пропоную вчинити так, – сказала Бет, – кожна з нас подарує їй що-небудь на Різдво, а собі купувати ми нічого не будемо.

– Це так схоже на тебе, дорогенька! Але що ж ми їй подаруємо? – вигукнула Джо.

На кілька секунд всі були у роздумах, а потім Мег оголосила, немов цю ідею підказали їй власні тендітні руки:

– Я подарую їй гарненькі рукавички.

– Пара гарних міцних чобіт, ось що справді потрібно людині у наш час, – вигукнула Джо.

– А я куплю їй носові хустинки, – сказала Бет.

– Тоді я куплю мамі флакон парфумів, впевнена, їй буде приємно отримати такий подарунок. Думаю, вони коштують не дуже дорого, і мені, можливо, навіть вистачить на олівці, – додала Емі.

– А як ми подаруємо їй всі ці речі? – запитала Мег.

– Покладемо їх на стіл, покличемо її і будемо дивитися, як вона буде розгортати подарунки. Пам'ятаєш, як ми робили в дитинстві на наші дні народження? – відповіла Джо.

– Пам'ятаю, як я боялася, коли приходила моя черга сидіти у великому кріслі у вітальні і спостерігати, як ви всі крокуєте до мене, щоб привітати і вручити подарунки на день народження. Ні, мені подобалися ваші подарунки та увага, але це було жахливо сидіти і розгортати пакунки під вашими пильним наглядом, – зізналася Бет. Вона якраз підсмажувала тости до чаю і обличчя її було червоним від жару.

– Нехай Мармі думає, що ми підготували подарунки одна для одної, а потім здивуємо її, сказавши, що це все для неї. Підемо завтра по магазинах, Мег. Нам ще потрібно стільки всього підготувати для нашого різдвяного спектаклю, – сказала Джо, рішуче крокуючи по кімнаті з закладеними за спину руками.

– Думаю, це різдвяне дійство буде моїм останнім виступом, я вже занадто доросла для таких речей, – з сумом зауважила Мег, яка обожнювала грати в «перевдягання».

– Та ну, невже ти відмовишся від можливості похизуватися у білій сукні з розпущеним волоссям і прикрасах із золотої фольги. Ти наша найкраща актриса, і якщо ти покинеш сцену, наш домашній театр цього не переживе, – сказала Джо. – До речі, потрібно влаштувати репетицію. Іди-но сюди, Емі, і зіграй нам сцену, де твоя героїня непритомніє, а то якось не переконливо це в тебе виходить.

– Нічого не можу вдіяти, я ж ніколи не бачила, як люди непритомніють, а якщо я буду падати, як ти мені кажеш, то наб'ю собі синців. Якщо у мене вийде м'яко впасти, я впаду, але якщо ні, то буду падати граціозно в крісло, і нехай твій Г'юго скаче навколо мене і погрожує, скільки завгодно, – відповіла Емі, яка не мала акторського таланту, але була затверджена на цю роль лише тому, що вона була маленькою і легкою, бо за сценарієм її героїню мали носити на руках.

– Роби так: пройди по кімнаті нерішуче, похитуючись, заламуй руки та відчайдушно вигукуй: – Родріго! Врятуй мене! Врятуй мене! – і Джо вийшла з кімнати з таким правдоподібним мелодраматичним стогоном, від якого сестри аж здригнулися.

Емі спробувала повторити – вона виставила скрючені руки вперед і рухалася незграбно, немов якась мумія, а її «відчайдушний крик» був більше схожий на пронизливий крик від уколу голкою. Джо безнадійно завила, Мег голосно засміялася, і навіть Бет, спостерігаючи за цим видовищем, геть забула про хліб, який підсмажувала на вогнищі.

– Так, все, я здаюся! Коли прийде час, просто спробуй зробити все так, як треба, але якщо аудиторія буде сміятися, я тут ні до чого. Тепер твій вихід, Мег.

Далі все пішло, як по маслу – дон Педро кинув виклик світові, прочитавши емоційний монолог на дві сторінки без єдиної паузи; відьма Агар вимовила жахливе заклинання над своїм котлом з киплячими жабами; Родріго мужньо розірвав кайдани, а Г'юго, отруєний миш'яком, вмирав в агонії, вигукнувши перед смертю зловісне: «Ха-ха!»

– Це найкраще, що ми коли-небудь ставили, – сказала Мег, коли мертвий лиходій підвівся, потираючи забитий лікоть.

– І як тобі вдається писати і ставити такі чудові п'єси, Джо? Ти просто другий Шекспір! – вигукнула Бет, яка твердо вірила, що її сестри найобдарованіші люди на світі.

– Ой, Шекспір, скажеш таке, – скромно відповіла Джо. – Хоча «Прокляття відьми, або Романтична трагедія» вийшла дійсно непоганою, але я б хотіла спробувати поставити «Макбет», ось тільки у нас немає люка для феєричної появи Банко.³ Завжди хотіла поставити видовищну сцену вбивства. «Що бачу я? Передо мною Кинджал! Руків'ям він лежить до мене»,⁴ – протягнула Джо, закочуючи очі і хапаючись за повітря, як це зазвичай робили виконавці трагічних ролей в театрі.

– Ні, це не кинджал, це вилка для хліба, ось тільки чому замість хліба Бет смажить на вогнищі мамині капці? Бет, мабуть, була вражена твоєю грою! – вигукнула Мег, і репетиція закінчилася загальним вибухом сміху.

– Як добре, що вам весело, дівчатка мої, – сказав голос у дверях, тож і актори, і аудиторія зірвалися зі своїх місць, щоб привітати високу жінку з добрими очима. На ній був недорогий одяг, але виглядала вона воістину благородно та вишукано, і сестри були впевнені, що під потертим сірим плащем і немодним беретом ховається найкрасивіша та найелегантніша жінка на світі – їхня мати.

– Ну що, дорогенькі мої, як у вас пройшов день? У мене сьогодні було так багато роботи, потрібно було підготувати речі до відправки нашим солдатам, я навіть не встигла заскочити додому на обід. Хто-небудь заходив, Бет? Як ти себе почуваєш, Мег, як твоя застуда? Джо, ти виглядаєш якоюсь втомленою. Підійди-но до мене, дитинко.

Продовжуючи по-материнські розпитувати дочок про їх справи, місіс Марч зняла мокрі від снігу речі, одягла теплі капці і, вмостившись у м'яке крісло, посадила Емі до себе на коліна, готуючись насолодитися щасливим залишком напруженого дня. Дівчата метушилися навколо матері, кожна намагалася зробити щось, щоб неньці було максимально зручно. Мег підтягла до крісла чайний столик, Джо підкинула дрова у вогонь і почала розставляти стільці, перевертаючи і грюкаючи всім, що траплялося на її шляху. Бет тихенько бігала туди-сюди між вітальнею і кухнею, а Емі сиділа на колінах у матері та діловито керувала процесом.

Коли всі зібралися за столом, місіс Марч сказала з особливо щасливим обличчям:

– У мене дещо є для вас – на десерт, так би мовити. Її обличчя осяяла яскрава, мов промінь сонця, посмішка. Бет заплескала в долоні, забувши про грінки, які вона тримала, а Джо підкинула у повітря серветку, вигукуючи: «Лист! Лист! Тричі «Слава!» нашому таткові!»

– Так, це чудовий довгий лист від тата. Він здоровий і вважає, що зима на фронті пройде краще, ніж ми очікували. Він передає всім вам теплі побажання на Різдво, – сказала місіс Марч, поплескуючи себе по кишені, ніби у неї там лежить скарб.

– Так, не ловимо гав, сестрички, швиденько їмо і гайда читати листа від тата! Досить відкопилювати мізинець і корчити зарозумілі пики, Емі, – сказала Джо, обпікшись гарячим чаєм і у поспіху впустивши хліб з маслом на килим, адже їй страшенно хотілося швидше прочитати лист від батька.

Бет трохи подзьобала вечерю, але від хвилювання їй шматок у горло не ліз, тому вона тихенько сіла у затіненому куточку кімнати в очікуванні інших членів сім'ї.

– Як на мене, те, що татко пішов на фронт служити капеланом – це дуже сміливий і благородний вчинок, адже він міг спокійно залишитися вдома, бо за віком його б не призвали, та й здоров'я в нього далеко не таке міцне, як у молодих солдатів, – тепло сказала Мег.

– Я б теж хотіла піти на війну, була б, наприклад, барабанщицею або маркітанткою,⁵ або медсестрою пішла б, щоб бути поруч з батьком і допомагати йому, – мрійливо сказала Джо.

– Думаю, що спати у наметі, їсти несмачну їжу та пити з бляшаного кухля, це вкрай незручно, – зітхнула Емі.

– Коли він повернеться додому, Мармі? – запитала Бет тремтячим голосом.

– Можливо, через кілька місяців, дорогенька, якщо тільки, не дай Боже, не захворіє. Тато буде сумлінно виконувати свій обов'язок так довго, як тільки зможе, і з нашого боку було б егоїстично просити його кинути все і повернутися додому раніше. А тепер давайте почитаємо листа.

Усі сіли ближче до вогнища: мати сиділа у великому кріслі, Бет вмостилася біля її ніг, Мег та Емі сіли на підлокітниках по обидві сторони від Мармі, а Джо сперлася на спинку крісла, щоб ніхто раптом не помітив, якщо вона не втримається і заплаче. У ті важкі воєнні часи всі листи з фронту читалися зі сльозами на очах, особливо листи батьків своїм дітям. Але в своєму листі батько майже не згадував про негаразди, небезпеку і несамовиту тугу за домівкою. Його лист був життєрадісним, обнадійливим і сповненим живих описів табірного життя, військових маршів і фронтових новин. І лише наприкінці він вже був не в силах стримувати емоції та звернувся до доньок.

– Передай моїм милим дівчаткам, що я їх дуже люблю і сумую за ними, поцілуй їх міцно від мене. Скажи, що я думаю про них вдень і молюся за них по ночах, і що вони – моя втіха у цей нелегкий час. Рік розлуки з ними здається мені вічністю, але нагадай їм, що і ці важкі часи очікування можна провести з користю і зробити свій внесок до загального блага. Я впевнений, вони чудово пам'ятають мої настанови: піклуватися про тебе, моя люба, і всіляко підтримувати тебе, а також сумлінно виконувати свій обов'язок, хоробро боротися зі своїми внутрішніми ворогами і не піддаватися спокусам. Думаю, коли я повернуся додому до вас, мої рідні, я буду пишатися своїми маленькими жінками навіть більше, ніж раніше.

Читаючи ці рядки, всі дружно схлипнули, тож Джо не було соромно за свої рясні сльози. Навіть Емі, забувши про те, що її ідеальні кучерики можуть розкуйовдитись, пригорнулась до матері і крізь сльози промовила:

– Яка ж я егоїстка! Але я чесно-чесно постараюся стати гарною людиною, щоб татко пишався мною, коли повернеться додому.

– Ми всі постараємося! – вигукнула Мег. – Я дуже багато думаю про свою зовнішність і ненавиджу працювати, але відтепер я теж спробую виправитися. Сподіваюся, що у мене це вийде.

– А я докладу всіх зусиль, щоб стати, як татко любить мене називати, «маленькою жінкою» і не буду такою грубою та навіженою. Я буду виконувати свій обов'язок тут, замість того, щоб витрачати час на безглузді фантазії про далекі пригоди, – сказала Джо, подумавши про те, що тримати себе в руках тут, вдома, здається їй завданням набагато складнішим, ніж битися з заколотниками на півдні.

Бет нічого не сказала, але витерла сльози синьою армійською шкарпеткою і почала в'язати щосили, вирішивши негайно виконати найближчий їй за духом обов'язок, в той час як про себе вона урочисто пообіцяла виправдати всі надії батька до його повернення додому.

Місіс Марч порушила мовчання, сказавши своїм звичним веселим голосом:

– А пам'ятаєте, як ви грали в «Похід паломника»,⁶ коли були маленькими? Ви так раділи, коли я робила вам торбинки з решток тканини і вішала їх вам на спину як ношу. Ви надягали мої капелюхи, брали в руки палиці і сувої паперу, а потім вирушали у подорож через весь будинок, починаючи свій шлях з підвалу, який був Містом Руїни, а потім піднімалися все вище і вище по сходах на самісінький дах будинку, де на вас чекали ваші найулюбленіші речі, з яких складалося Небесне Місто.

– Так, я пам'ятаю, як весело це було, особливо мені подобалося проходити повз левів, боротися з Аполліоном і проходити через Долину, де мешкали злі духи! – сказала Джо.

– А мені подобався момент, коли ми скидали зі спин торбинки і вони котилися вниз по сходах, – сказала Мег.

– Моя улюблена частина була, коли ми нарешті виходили на дах, де стояли вазони з квітами та різні красиві речі, і ми всі стояли там і співали від радості, а сонце пестило наші обличчя, – сказала Бет, посміхаючись.

– Чесно кажучи, я вже мало що пам'ятаю з цієї гри, крім того, що я боялася темного підвалу і що в кінці гри мені завжди подобалося їсти солодощі та пити молоко на даху. Якби я не була вже занадто дорослою для подібних ігор, я, можливо, навіть зіграла б в паломників знову, – сказала Емі, яка почала всерйоз говорити про те, що вона вже доросла і їй час покинути дитячі забавки, щойно їй виповнилося дванадцять років.

– Неможливо бути занадто дорослим для цієї гри, моя люба, тому що так чи інакше, ми граємо в неї впродовж усього нашого життя. У кожного з нас є своя ноша, попереду на нас чекає довга життєва подорож, а прагнення до добра і щастя – це наш сувій, який вказує вірний шлях, допомагає долати труднощі та виправляти помилки, щоб в результаті знайти місце, яке буде для нас справжнім раєм. А тепер, мої маленькі паломники, як ви дивитеся на те, щоб почати свою подорож знову, але вже не в грі, а насправді, у реальному житті, та перевірити, як далеко ви зможете просунутися, перш ніж ваш батько повернеться додому.

– Що, правда, мамо? Так, де там наші торбинки? – запитала Емі, яка в силу свого віку іноді сприймала речі занадто буквально.

– Кожна з вас щойно зізналася, в чому полягає її ноша, її торбинки, так би мовити. Окрім Бет. Невже тебе, доню, нічого не обтяжує? – запитала мати.

– Чому ж? Обтяжує. Посуд і ганчірки. Я заздрю дівчатам, які мають можливість грати на красивих роялях. А ще я боюся людей і не довіряю їм.

Ноша Бет здалася всім дуже кумедною, але ніхто не засміявся, бо всі знали, що це сильно образило б її почуття.

– А давайте дійсно спробуємо пограти в паломників, – задумливо сказала Мег. – Це всього лише інша назва для нашого наміру стати кращими. А ця гра може нам допомогти, адже бути гарною людиною – це дійсно важка праця, і дуже часто ми забуваємо про свої обіцянки і сходимо з правильного шляху.

– Сьогодні ми були в Болоті Зневіри, а потім прийшла Мама і витягла нас, як Допомога в книзі. Нам потрібен сувій із вказівками, як у Християнина. Тільки де нам його роздобути? – запитала Джо, захоплена ідеєю, яка надала трохи романтики і духу пригод, здавалося б, нудному завданню з виконання свого обов'язку.

– Зазирніть під подушки в різдвяний ранок, і ви знайдете свій сувій-путівник, – відповіла місіс Марч.

Дівчатка обговорювали чесноти та випробування, які на них чекатимуть у майбутньому, поки стара служниця Ганна прибирала посуд зі столу. Потім сестри дістали чотири маленькі кошики з приладдям для рукоділля, і в руках у них заблищали голки – їм треба було пошити простирадло для тітоньки Марч. Всі четверо вважали шиття вельми нудним заняттям, але сьогодні ніхто не бурчав і не жалівся. Джо запропонувала позначити чотири довгих шви назвами чотирьох континентів – Європа, Азія, Африка та Америка. Таким чином, кожній із сестер дістався свій континент. Це зробило процес шиття більш цікавим, і в міру того, як кожна прокладала голкою шлях через свою частину світу, вони обговорювали різні країни своїх територій.

До дев'ятої вечора з шиттям було покінчено, і настав час для традиційного співу перед сном. На фортепіано вміла грати лише Бет, вона м'яко торкалася старих пожовклих клавіш і акомпанувала імпровізованому хору сімейства Марч. Пісні вони співали простенькі та невибагливі. Голос у Мег був дзвінкий і чистий, немов звуки флейти, тож вони з матір'ю задавали іншим ритм і тональність. Емі щебетала, немов цвіркун, а Джо взагалі співала щось своє, завжди вступаючи не в тому місці, та й спів її більше був схожий на якесь переривчасте квакання. Але так чи інакше, це був свого роду ритуал ще з тих пір, як дівчатка навчилися говорити. Вони прокидалися під мелодійний спів своєї матері, яка ходила по будинку, наспівуючи, як жайворонок, і засинали теж під її голос. І в цьому випадку ніхто з сестер не вважав, що можна коли-небудь стати занадто дорослою для материнської колискової.

– Зірко, зірко, мерехти …