Kitobni o'qish: «Залізна шапка Арпоксая»

Кожна пригода – до мудрості дорога.

Прислів’я

Глава перша
Стурбованість жителів Кривого Озера

З найвищої точки виднокругу Гойтасир¹ прискав червоні стріли і прямо в Остапів двір. Розморені спекою, птахи забилися під розлогий кущ жасмину й не реагували на людські голоси, що линули з дерев’яної альтанки. І лише півень, у общипаному хвості якого стирчали дві золотаві пір’їни, пантрував дітей, що вешталися садом. До господаря обійстя завітав давній приятель. Підстаркуватий і малограмотний чоловік, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районі всі кури і собаки, а люди називали Екологом.

Чоловіки говорили впівголоса. Господарка Марійка, від якої віяв запах медикаментів, куняла.

Голос гостя звучав тривожно:

– Так шо, Яковичу, відстояти Гард вряд лі вдасьця. Чув, є рішення достроїти електростанцію. А раз є бомага, то самі понімаєте, – у атомщиків руки розв’язані.

– О-о, ті найбільш зацікавлені, щоб підняти рівень Південного Бугу.

– Шо ж воно виходит? Учені проти забудови. Села й города воюют за чисту мєстность. Зелені нас підтримуют. А тим гидолам, шо нагорі сидят, як горохом об стєнку.

– Невже в бюрократів не здригнеться серце і перлину Півдня України затоплять? Там же чорноземи сягають метрової глибини. На ділянці з порогами проводять змагання зі слалому.

– Не згадали, Яковичу, Буго-Гардівську паланку.

– І Буго-Гардівська паланка піде під воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унікальна! Найбільша серед восьми територіальних одиниць Запорозької козацької республіки.

– Кость Гордієнко, Їван Сірко – атамани козацькі. Знаємо пісні про них. На свальбах співаємо.

Чоловіки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:

– Де бачено, щоб на місці геологічного розлому стояло поряд дві станції, одна з яких атомна? На серці тривожно, коли про це думаю. А куди діватимуть відпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварії на якійсь станції?

– Куди… Понятно і вашому безхвостому півню – стікатиме в долину. А дальше попливе у Бух.

Золотавець сердито кукурікнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зі стуленими повіками. Ряба дригнула лускатою цівкою й сердито кудкудакнула. Рябу ліниво підтримав пташиний гарем.

Еколог сміхотливо кивнув головою у бік розкішного куща.

– Понімає.

Господарка війнула косами, проганяючи дрімоту. Немовбито досі брала участь у розмові, докинула:

– Таки нічому краян не навчила Чорнобильська біда.

– На жаль, – зітхнув господар.

– А пригадуєте, хлопці, як ми ставили свої підписи під протестом проти забудови Ташлицької станції, сподівання на нього покладали.

Еколог пожвавішав.

– О, тоді підписалось 200 тисяч патріотів Миколаївщини. Я лічно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоїт, на ноги підняв. Розказував людям, об’ясняв.

Марійка підняла праву руку і з пафосом дорікала комусь невидимому, але всесильному:

– Чому з нашою землею, на якій ми живемо, де могили наших пращурів, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дітям.

Пані передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопців»:

– Не сидіть у холодку, склавши руки. Потрібно писати в газети, стукати у високі двері, об’єднуватися. Зі свого боку попрошу головного лікаря дати мені слово на п’ятихвилинці…

Остапа Яковича зачепив докір дружини, бо миттєво знайшов і для себе заняття.

– Школа влітку не працює. Але напишу статтю. Передам до редакції газети «Кривоозерщина». Хай опублікують.

Еколог морщив лоба. Яким чином підняти вулицю, де його хата? Проте чоловік не встиг прийняти рішення і його озвучити, як то мав охоту, – з ажурних лоз винограду, що обплітали альтанку, вистромилося три голови: дві чорненькі й одна білява.

– Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? – питав Мишко і смикав русявий острішок.

Мати незадоволено повела у бік сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослі, не заважайте, гуляйте собі. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з місць. І для цього мали вагомі причини. По-перше, обнишпорили всі куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-третє, на городі під огудиною знайшли огірочки і на місці їх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запідозрили, що дорослі говорять не про ціни на м’ясо чи бензин, а про цікавіше. Про що?

Мишко про себе відмітив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, після обіду вона куняє в альтанці. Петрик, син слідчого, майора міліції, у своїх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик відмітив дещо підозріле в поведінці дорослих. А саме: пози дядьків напружені. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняє у альтанці. На обличчі у пані рум’янці, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дій. Петько чув від батька, що серед кривоозерців, нащадків козацької голоти, трапляються буйні голови. Вони підбурюють до непокори владі. Такі дії суперечать законові, приводить до порушення спокою пересічних громадян. Петрусь вирішив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дільниці. Татусь його похвалить і за це дасть йому щось смачненького від зайця.

Діти непомітно для дорослих проникли в альтанку. Повсідалися і мовчали.

Золотавець про всякий випадок кукурікнув. Розгріб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку і вмостився у ямку, зліпивши сині стулки повік.

Остап Якович мрійливо згадував:

– Давно не відвідував ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Ой, давно. А місця там прекрасні. Один раз побуваєш – повік не забудеш. А здавалось би, чого не поїхати. Усього година їзди.

– А ковиловий степ? А гранітні пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Білою піною бризкає! На Дніпрі гидоли пороги затопили, а у нас вони є, – у лад господарю говорив гість.

– Поки що, – поправив Остап.

У Мишка загорілися очі. Перепитав:

– Тату, неподалік на річці є пороги? Ще зберігся ковиловий степ?

– Є, дєтки, і пороги, і ковиловий степ, – підтвердив Еколог, хоча його про те не питали.

Діти сміхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гілочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дітей він не користувався авторитетом. І загалом їх брав сумнів, чи сидів він за шкільною партою, чи гортав підручники. Правда, Мишко, міг дещо пригадати. Приміром, тато радив цьому літньому чоловікові відвідувати вечірню школу. Тоді Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».

– Про Південний Буг знаєте? – бадьоро запитує дітей Остап Якович.

– Знаємо!!!

– От за Первомайськом, у Доманівському районі, можна побачити те живе диво.

– Дійсно, від Кривого² не далеко, – підтвердив Мишко.

– Одного разу татка викликали до Первомайська і він узяв мене з собою. Увімкнув мигалку. На міліційній машині до міста приїхали за півгодини, – поважно пригадував Петрусь.

Еколог чухав лоба під козирком кашкета. Лице його проясніло, макаронні зморшки розгладилися. Чоловік змовницьки підморгнув дітям. Вигукнув:

– Люди! Чого, скажіт, не махнути на Бух? Га? Жара спадає. Мо й, поїхали!

Таємниця родини Остапа Яковича

– Що значить «махнути»? Куди? – перепитала господарка, що відлипла від спинки сидіння.

– Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсі дєла, Онисівно, – знітився Еколог.

Марійка збиралася щось гостро відповісти. Але Остап Якович рішуче сказав:

– Гарна ідея. Поїхали!

– О, ми поїдемо на Буг! На Бузі є пороги! – вигукувала Катруся.

Вона підстрибувала і плескала в долоні. Мишко витріщив від несподіваної радості очі. І лише Петько не знав як йому бути – усе сталося надзвичайно швидко.

– Автомобіль на ходу. Дні нині найдовші, – продовжував діловито Остап Якович.

Глянув на дружину, що хмурила шовкові брови, трішки тихіше запитав:

– Марійко, ти ж не проти вояжу?

– Чого ж? Відвідайте заповідник. Дітям потрібно у парку побувати. До того ж і дорога не далека.

– Тоді, того, – метушився Еколог. – Ладнаймося в дорогу. Онисівно, ви знаєте, шо в таком случаї берут.

– Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всіх вистачить. Але з вами не поїду, – трохи ущипливо відповіла «Онисівна».

– Оце сказали…

– Я на службі. А не так, як дехто, – в центрі зайнятості отримує гроші… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим ліки, декого ін’єктую…

Еколог із розумінням хитав головою.

Тим часом діти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поїде з ними. У момент радісної кульмінації, апофеозу і загального торжества сталася прикрість, яка у зародку могла знищити «гарну ідею». Мишко, переповнений радістю, поперхнувся. А потім два рази кашлянув.

Марійка, поки син кашляв, заклякла. В альтанці запала гнітюча тиша. У кущах тонко сокотів півень. Ряба курка теж обізвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У відповідь півень загорлав. Треба сказати, що свійські птахи, на відміну від Еколога, знали таємницю своїх господарів. Вони щиро співчували Мишкові.

Таємниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловіка, прозаїчно. Марія, що трусилася над своїм одиначком, крихіткою, золотим хлопчиком, оберігала його від протягів, наврочень, перегрівів на сонці та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацівника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирічного парубійка в костюмі космонавта. А для більшої певності ще й наклала б йому на голову скафандр. Тоді б точно знала, що вбереже його від підступних вірусів, мікробів та всякої зарази. І ось він кашляє.

Марійка оговталася. Наразі впадала біля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очі. Уважно оглянула язика. При цьому веліла сказати «а-а-а!».

Чужий чоловік, звичайно, проблем Остапової родини не знав. Доброзичливо зауважив:

– Онисівно, брось беспокоїтися. Літо, сонце шкварит. Яка простуда?

Пані фельдшерка ще тісніше стягнула шовкові брови. Вона різкими рухами струшувала термометр. Петько єхидно посміхався. Закинув у рот чорну насінину соняшника і підпихав її язиком до різців.

Еколог наполегливо вмовляв господарку:

– Онисівно, та не смішіт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зраділа… Ну й, ізвесноє дєло, бухикнула.

– Не заважайте, – різко сказала Марійка.

Вона вже вкладала у вуха гумові трубки від апарату, яким вимірюють артеріальний тиск.

Еколог сплюнув. Він то піднімав, то опускав вузькі плечі. Вголос роздумував:

– Шоб оце влітку мордувати хлопця. Та він же в будущому солдат, защітнік отєчества. А захоче – стане міліціонєром. Охранятиме спокойствіє граждан. (Петько випнув нижню губу, до якої прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радіві про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком ріс. А обливався, робив хвізичні упражнєнія і…

У Марійки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речі, не запрошували), рішуче мовила:

– Ваші повчання недоречні. Мишко нікуди не поїде. Він залишиться вдома, зі мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якої хвилини може заболіти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоїсь Мігії.

Після материного вердикту, Мишко не втримався – заплакав. Він знав, що такий, як він, здоровань, повинен соромитися сліз. Проте бажання побачити пороги на річці, води якої гуркочуть, киплять і білою піною бризкають, було таке велике, що в ньому не вміщалося – розпирало з середини. Якщо він не побачить сьогодні тих порогів, то серйозно захворіє. Можливо, і вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поїхати на екскурсію.

Остап Якович доброзичливо зауважив.

– Жінко, не роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад він бігав у садку. Ти бачила, що бігав?

– Бачила, що бігав, – луною повторила Марія.

– Він уже не кашляє?

– Не кашляє, – протягла оторопіла Марія.

– Кашляють і від переповнення радісними емоціями. Дивно, що про це в медучилищі не вчать. Годі зволікати. Потрібно засвітла повернутися. Збирай нас у дорогу і не затримуй.

Еколог солодко потягся.

– Ох і засиділися.

Ігноруючи Марію, підморгнув Мишкові, потім Остапу Яковичу. Діловито розпорядився:

– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.

Близнята, Петько з Катрусею побігли додому, відпрошуватися. Чоловіки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослі перемовлялися.

– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигії на канікулах мій племінник. Тарасом хлопця звати. Він усе чисто про растєнія і животних знає. Багато полєзного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…

– Доречна пропозиція. Телефонуйте.

– Нє, ви самі на кнопки жміт. Я номир помню…

Господарка ненадовго затрималася в альтанці. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своїх»; на Остапа; на себе, що не відстояла свою правду. Але найбільше переймалася недугою сина: «Куди він, хворий, їде…».

Коли Марійка подавала Остапу мішечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:

– Ось дві пігулки аспірину. Одну Мишко вже проковтнув. А ці дві поклади йому в кишеню. Прослідкуй, будь ласка, щоб він їх ужив.

Гай, гай. Знала би Марія, що своїми пігулками врятує життя чужих дітей, то не почувалася б ніяково і так, наче в чомусь перед товариством завинила.

…Машина плавно виїжджала з подвір’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогін авто. Лише біля воріт зупинився. Вигнув луком шию і кукурікнув. Мишко озирнувся. Ні, не на півня хлопчик глянув – матері махнув рукою.

Півень вилетів на паркан і надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бійся підступного змія».

Українська Швейцарія

– О, ми в гірській країні! – вигукував переповнений радісними емоціями Мишко.

Остап Якович уточнив:

– Це місце ще називають Українською Швейцарією.

– Від організованих екскурсій держава мала би більше користі, ніж від станції, яку планують запустити. Місця тут не лише прекрасні, а й унікальні, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.

Тарас навчався в університету, на другому курсі біологічного факультету.

– Ше й яку пользу мали б, – підтвердив Еколог.

З-під низько опущеного козирка чоловік слав похмурі погляди на недобудовану гідростанцію, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.

Пан учитель став спиною до сумного краєвиду і почав свою довгу розповідь:

– Ми перебуваємо з вами у серці Гранітно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що є однією з найдавніших частин Євразії.

– Так уже й найдавніших, – стиха кепкував Петько.

Мишко непомітно для дорослих штовхнув товариша.

Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – піднесено. Навіть лисина його від хвилювання спітніла і блищала на сонці. Ось він величаво вказав рукою у бік степу.

– Ковиловий степ не лише безкрайній. Він нагадує море, що перекочує хвилі вдень і вночі. Це дає нам можливість уявити український прадавній степ, де вільно, без перешкод гуляв вітер. Сьогодні тишу порушують лише працюючі двигуни сільськогосподарських машин. Руйнівній дії вітру перешкоджають рукотворні лісосмуги. Прислухайтеся? Чуєте спів птахів і рокіт води? Вони линуть з глибокої долини. Звідси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обіймах гранітних скель несе річка свої чисті води. Тому й не дивно, що наші пращурі дали їй ім’я однакове з Єдиним Богом – Буг.

Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловіка тремтів від хвилювання.

– Яковичу, а чи не від буханця пішла назва? Бух – буханець, хліб по-нашому. Ге? Правда, схоже?

Діти перезирнулися, тамуючи сміх.

Тарас витяг із кишені записник і щось черконув у ньому олівцем. Ділився своїми роздумами:

– Обов’язково проведу досліджу щодо походження назви Південного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазі небесний хліб?

Діти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливі очі на Еколога.

Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповідав:

– Протягом 60 мільйонів років ця земля не занурювалася у морські глибини. Багато вона могла б повідати нам… На Гранітно-Степовому Побужжі, мов у колисці, виховувалася українська нація…

– …і плекалася людська цивілізація, – докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсів.

Заувагу студента діти не зрозуміли – надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.

– А звідки з’явилися гранітні береги? Адже кругом рівний степ, – голосно запитав.

Остап Якович пояснив:

– У цьому місці залягає Український кристалічний щит. Річка пробила у щиті шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, річка невпинно трудилась і довбала граніт мільйони років. Нині отримуємо задоволення, коли споглядаємо її працю, милуємося мальовничим гірським краєвидом.

– Остапе Яковичу, краєвид мальовничий, але чому тут ніхто не живе. Так було завжди? – запитала Катя.

Мишко напружив слух. Йому від самого початку кортіло взнати, чи заселяли цю чудову місцину люди. Остап Якович почав здалеку.

– Шматочок землі, що ми споглядаємо, являє собою залишок Дикого Степу. Цікаво, що його ніколи, чуєте, ніколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено українським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будівель і городів.

– О! – підняв Еколог порепаного вказівного пальця.

Остап Якович на тій же піднесеній ноті продовжував:

– Але раніше, у вісімнадцятому столітті, ці місця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укріплення, обнесене високим, міцним частоколом. Археологи проводили тут свої дослідження. Виявили сліди стоянок стародавньої людини часів палеоліту, трипільської та черняхівської культур, мідного, залізного віків, поселень кіммерійців, скіфів та інших кочівників. Прекрасні місця Побужжя за всіх часів вабили людину.

– Сліди стоянок скіфів? – перепитав Мишка.

Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очі з глузливим блиском косували ліворуч, у бік сестри. Він стиха реготнув і чекав, що Катруся його підтримає. Та дівчинка відшуковувала зором сліди стоянок стародавньої людини, стояки частоколу з козацького укріплення.

Від образливого сміху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохіть наїжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.

– Сліди скіфських кочовищ археологи також знайшли, – підтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий їжачок на голові сина.

Мишко заспокоївся. Непомітно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.

Остап Якович на правах гіда підвів усіх до краю плато. Дорослі та діти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранітні виступи його загадково червоніли і тільки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили коріння між розщелинами каменю. Неймовірне видовище справляла також річка. Її хвилі, мов коні, що розгойдували пінистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранітний бар’єр.

Раптом Мишка огорнув неспокій. Чомусь непокоїла монета, яку він носив на грудях, як амулет. Вона нагрілася й прилипла до тіла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитної футболки. Можливо, через те, що рука тремтіла, монета вібрувала й амплітуда коливань збільшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей і вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестіння. Він прислухався. Шелестіла біля його ніг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погідний, і вітерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним відчуттям хлопчик не надав значення. Про них відразу забув.

Діти, не відриваючи очей від живої картини, слухали Тараса.

– Флора і фауна Побужжя надзвичайно різноманітна. Багато видів занесені до Червоної книги України та Європи. Це смілка бузька, ковила гранітна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сірий, лелека чорний.

Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далі розповідь студента лилася невимушено і природно. Навіть поділився власними спогадами:

– Найбільше люблю степ у пору цвітіння гвоздики ланцетної. Яскраво-червоні плями від квітів гвоздики ланцетної на тлі сріблястої хиткої ковили – явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокі, уже не створюють під час цвітіння яскравих плям.

Дівчинку Тарасова розповідь розчулила. Вона стиха зітхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фіалкові очі…

Він прагнув зробити для Катрусі щось приємне. Приміром, знайти кущик гвоздики ланцетної. Хай би вона зраділа.

Мишко надибав жовточеревого полоза

Люди чіпко трималися за довгі лози. Далебі, спуск у долину стрімкий.

Тільки Мишко все ще на плоскогір’ї. Хлопчик уважно вдивляється у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав сріблястими хвилями і нагадував спину гігантського звіра. Довгу його шерсть, здавалося лагідно, розчісує ледь чутний вітерець. Увагу хлопчика заполонили камінні валуни. Овальні, гладкі, до половини зариті в землю, вони лежали поодинці й купно. Уява малого вже малювала велетенських доісторичних птахів. Мільйони років тому птахи вільно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спіхом бігли, залишивши на рівнині свої яйця. Без батьківського піклування і тепла, яйця не розтріскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мільйони років закам’яніла. Нині ці яйця вважають мертвим камінням.

Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:

– Тату, я тут! Не хвилюйся!

Остап призупинився, повернув до сина усміхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язані зі забудовою водосховища, він переживав піднесення, мав чудовий настрій. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», – розважливо думав, сходячи крутизною.

Батько, він же учитель історії середньої загальноосвітньої школи, правильно мислив. Але він не міг передбачити наслідків відсутності сина. Адже прадавня, ніколи не перевернута плугом земля містить виходи в паралельні світи.

Тим часом наш герой обходив білі, виполоскані дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгі стебла яких тяглися з-під каміння. Але жодної рослини з яскраво-червоним цвітом він не побачив.

До його слуху з каньйону долинув єхидний голос Петька:

– Фантазере, не відставай.

– Наздожену, – гукнув у той бік Мишко.

Його дратував товаришок. У майбутньому він бачив себе міліціонером. Атож у всьому наслідував свого батька. Петько не вірив, що Мишкова родина побувала в Скіфії.³ Не вірив у подарунки, отримані від скіфів. Ці подарунки, а саме: золоту чашу і меч у золотих піхвах, татко здав державі. Натомість татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрі району ошатний будинок. Нарешті, вони покинули хатину, під яку підбиралася круча, і оселилися в сучасному житлі. Проте слідчий, батько Петька, вважав справу зі скіфськими скарбами підозрілою…

Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.

Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволікання – смерть для тебе!» – подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до п’ят, задерев’янів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», – замилувано думав.

Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани,⁴ чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнули – їх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного – з розтуленим ротом.

Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.

Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.