Kitobni o'qish: «Курячі брехеньки і билиці»

Shrift:

Сестрі Людмилі.
Твоя гостинність мотивувала мене до творчості.

Вступне слово

То добрий знак, що в наших селах півні кукурікають, а курочки кудкудачуть. Бо наперекір невзгодинам українці є, процвітають і продовжують традиції своїх батьків.

У середині минулого століття в селищах водилась армія пернатих. А це індики, гуси, качки, кури. Останніх, звичайно, найбільше. Курей господарі не рахували, тож не знали їхньої кількості. В пошуках їжі кури лазили, де хотіли. А до морозів взагалі ночували на деревах. Через те, що ця птаха була дешева, а ще влізлива, набридлива, хитра і брудна, то її з прокльонами проганяли: «Киш! Шоб ти здохла!». Не без причини ж побутувало прислів’я: «Щоб Господь виконував усі побажання людини, то кури зникли б».

Проте й досі слово «курячий» асоціюється з чимось хворобливим, маловартісним, незначним, убогим. Для прикладу, куряча сліпота, куряча пам'ять, курячі груди, хатка на курячій ніжці. Активні й непоштиві вислови: грошей кури не клюють – про надмір грошей у когось; кури загребуть – загине хтось безславно; курям на сміх – про що-небудь явно безглузде. А вираз пустити червоного півня означає шкоду, зумисний підпал.

Та попри негативну характеристику курка тримається незалежно. Вона горда, смілива і розумна птаха. І завжди керується законом, даним Всевишнім від початку створення світу. А саме, плодитися, продовжувати пташиний рід.

Сьогодні не всі господарі сільських обійсть мають курей. А якщо мають, то утримують їх у вольєрах чи клітці. Та не моя сестра, в котрої я щороку літую. Як то було за діда-прадіда, її кури гуляють у дворі. Ми їх сваримо, погрожуємо загнати в клітку. Проте не заганяємо. Розмовляємо з пернатими, виховуємо їх, буває погрожуємо віником.

Але кури не піддаються перевихованню і дресировці. Тільки й того, що просять їсти і пити. І завжди зірко слідкують за людьми.

Вільна птаха здорова, активна, життєрадісна. За рік вона знесе яєць більше, ніж у неволі. Одначе вільна щодня, через надмірну допитливість, наражається на небезпеку. Так, перелетівши через паркан, її може збити машина, а на городі, в чагарниках схопити лис чи собака. Буває й таке: у двір залітають хижі птахи й крадуть курей.

Наші кури завжди перед очима. За ними цікаво спостерігати. Я помітила, що у курей існує чітка субординація. Головний, звичайно, півень. Він слідкує за порядком у своєму гаремі. Супроводжує його завжди одна курочка. Вона, звичайно, найгладша у курячій зграї.

Курки не люблять галасливих і метушливих курчат. Тітоньки малечу б’ють дзьобом і відганяють від корму. Півень на курей за це не гримає. Але й не відганяє молодих. Хіба що півників, котрі за літо гінко виростають і переходять у категорію курячих залицяльників.

З домашніми птахами трапляються історії, які кортить записати. Такий стан точно підмітив Тарас Григорович:

Не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.

Записувала історію курей спонтанно і при нагоди. Всі вони народжені в конкретному селі, а саме в Кривому Озері, що на Миколаївщині. Там я народилася. У батьківському домі постійно живе моя сестра, я же тимчасово, у святкові дні або під час відпустки. Сестра, скориставшись моєю присутністю, відлучається у своїх справах до міста («Тиждень без господарки»).

Книга, в якій головні герої – домашні кури, писалась у моїй душі, починаючи з дитинства («Пудик»).

Перше оповідання «Сільська пригода» читала у Спілці письменників. Молоді письменники мене дружно критикували, а старші – Ніна Вернигора і Анатолій Качан, доброзичливо поставились до моєї праці. Надалі я з ними товаришувала і прислухалась до їхніх порад.

Казку «Пригоди дитинки рябенької Курочки» склала для Артема, свого внука. Вона не лише мені, але й маленькому припала до душі. Казочку надіслала в редакцію журналу «Малятко». Через кілька днів по тому зателефонувала Оксана Кротюк. Редакторці казка сподобалася (аякже!). «На жаль, вільного місця в журналі нема, бо номери складають наперед. Наразі в одному з них не зайнята рубрика, розрахована на діток, які починають читати. У ній слова в рядку межують із малюнком. Ваша казочка підходить для такого комбінованого тексту. Але автентичний твір зазнає змін і скоротиться.» Після публікації я казочку не взнала. Немовбито її склав хтось інший і зухвало підписався: Ліда Гулько. Читала зі щемом у серці. Казку скоротили до одного абзацу, і безжально кастрували. Хай йому грець!

Апофеозом, прославленням мною курей вважаю повість «Артем, планшет і Забіяка». В основі твору реальні події, що мали місце в Кривому Озері та Києві в 2015 році. До того ж і хлопчик справжній, не вигаданий. Хоча, звичайно, не без фантазування, або брехеньок. Одначе їх небагато і вони, вважаю, на місці.

Окрема скажу про «Хроніку», в якій зафіксовані пригоди курей впродовж десяти років. У читача може закрастися думка: про деяких героїв ні слова в подальших розповідях, або ж несподівано з’являються нові, приміром півні. Але ж мовиться про курей, вік яких короткий. По-друге, в селі птиця служить обмінним товаром. Наприклад, за якусь послугу моїй сестрі давали курку чи півня. Так чинить і сестра – дає односельцям свого пернатого, якщо їхнє птаство з якихось причин зменшилося. По-третє, через те, що моє перебування в селі тимчасове, то по приїзді деяких курей я не взнавала. Те саме і з їхніми кличками: якщо велику курку я називала Вівцею, то через рік господарка її величала Мамушкою. Зібрані в Хроніках курячі пригоди списані з реального життя птахів. Вони не тільки дивовижні. Деякі з містичним, незрозумілим людині підтекстом, наприклад розповіді про Мамушку, Сирітку, Павліка.

Якщо читач полюбить домашніх птахів, то свою місію авторка виконала.

Пудик

Одного весняного дня сонечко зігріло не тільки повітря, а й землю. Мама вперше випустила у двір квочку з курчатами. Лідуся уважно розглядала непосидючу сімейку. Велика птаха страхітливо розчепірила пір’я і погрозливо квоктала. Вона скидалась на червону кулю, що дибуляє на двох паличках. Але не так, як кури, а чомусь кружкома. Мама пояснила: «Квочка боїться наступити на крихітні курчатка. От і кружляє серед них».

Курчатка швидко росли і ставали все метушливішими. Дівчинка годинами спостерігала за жовтими клубочками. Вона так хотіла взяти одного з них. Вона б його пестила, гріла своїм диханням. Квочка, напевне, здогадувалася про бажання дівчинки, бо стовбурчила пір’я і поводилась украй агресивно. Навіть кричала «кво-кво» на котика, який просто підійшов до Лідусі.

Придивившись, дівчинка зробила неприємне відкриття: квочка не любить одне курча: відганяє його від себе, дзьобом скубе за жовтий пушок на маленькій головці. Бідолашне тікало від злої матусі. Часинку жалібно цівкало – і знову бігло до квочки. А та миттєво впізнавала нелюбого і відганяла.

Дівчинка про все розказала матусі. Вона насварила квочку. Та коли мама пішла, квочка знову взялася за своє. Суворих окриків дівчинки вона зовсім не боялась.

Увечері, коли з роботи прийшов татко, Лідуся і йому розказала про витівки злої квочки. Тато у задумі хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» – запитала дівчинка. «Не знаю, – сумно сказав батько. – Серед курей і такі випадки бувають. Бідний Пудик. Квочка заб’є його до смерті». Очі дівчинки наповнилися слізьми. Вона не втрималась – уголос заплакала. «Не плач, дитинко», – втішали батьки свою донечку. Цій біді можна зарадити». «Справді?» – зраділа Лідуся. «Вранці, коли випускатиму квочку надвір, то передам тобі бідолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – підбадьорила донечку мама.

Отак Лідуся отримала вихованця. Зі своїм Пудиком дівчинка не розлучалась. Носила його в кишені, годувала зі своєї долоні. А ввечері, коли квочка з курчатами спала, то підкладала пташа під теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночі? Коли Пудик підріс, то дівчинка ввечері загортала його у баєву ганчірку. Загорнутий, Пудик бачив уві сні щасливі сни.

Восени Лідуся пішла до школи, у перший клас. Курчатка підросли і покинули квочку. І лише Пудик віддано ходив за своєю вихователькою. Щоранку, мов вартовий, він стояв під її вікном. Щоб краще бачити, як вона збирається до школи, він витягував шию. При цьому очі по черзі повертав до шибки. У такій позі Пудик стояв доти, доки не скрипнуть двері. Тоді він галопом біг до дверей. Лідуся розкривала долоньку, в якій лежала купка відбірних зернят. Для Пудика вони були найсмачнішими. Півник довірливо їх дзьобав прямо з долоні своєї годувальниці.

Півдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висів на вершечку неба. Саме тоді Лідуся поверталася зі школи додому. Біля хвіртки, нібито випадково, вештався Пудик. З торбинки дівчинка виймала скоринку хліба і крихти зі шкільного бутерброду. Вона так само годувала свого півника з долоні. Але ніжно гладити його по крилах і шиї вже не могла. Чи ти ба! Пудик виріс. Він соромився пестощів перед своїми сестричками.

…Леле, скільки ж то років минуло? А ніби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досі пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому оперенні. Красеня з красенів. Я вельми пишалася своїм вихованцем. Пудик – моя перша і незабутня любов до свійських тварин.