Kitobni o'qish: «Таргани»

За чутками норвезької колонії в Таїланді, посол Норвегії загинув на початку шістдесятих у Бангкоку, аж ніяк не розбившись в автівці – він був убитий за вельми загадкових обставин. У Міністерстві закордонних справ чутки не підтвердили, і труп було кремовано наступного ж дня, причому від офіційного розтину відмовилися.

Збіг героїв і подій у романі з дійсністю слід вважати випадковим. Дійсність набагато неймовірніша.

Бангкок, 23 лютого 1998 року

Розділ 1

Умикається зелене світло, і гуркіт машин, мотоциклів та туктуків – триколісних мопедів-таксі – наближається, так що Дім відчуває, як вібрує скло універмагу «Робертсон». Її машина також рушає з місця, і вітрина з довгою червоною сукнею лишається далеко позаду, тане у вечірніх сутінках.

Вона взяла таксі. Їхала не в якомусь там напхом напханому автобусі, не в проїденому іржею туктуці, а в справжньому таксі, з кондиціонером, і за кермом сидів мовчазний водій. Вона з насолодою опустила голову на підголовач. Жодних проблем. Мимо пронісся мопед, дівчина на задньому сидінні вчепилася в хлопця в червоній футболці й шоломі з наличчям: її відсутній погляд ковзнув по таксі. Тримайся міцніше, подумала Дім.

На вулиці Рами IV водій опинився у хвості у вантажівки, вся курява від якої неслася просто на них, ще й так, що крізь чорний густий вихлоп не вдавалося розгледіти номер. Завдяки кондиціонеру запах із машини швидко вивітрився. Щоправда, не до кінця. Вона злегка помахала рукою перед носом, демонструючи свою відразу, і водій, поглянувши в дзеркало, рвонув уперед. Мовляв, жодних проблем.

Так було не завжди. Вона виросла в родині, де було шестеро дівчат. Забагато, вважав батько. Їй ледь виповнилося сім років, коли вони стояли на путівці, кашляючи від жовтого пилу, і махали услід повозу, що, підстрибуючи уздовж рудуватого каналу, усе віддалявся, а з ним – і їхня старша сестра. Їй дали з собою чисту білизну, квиток на поїзд до Бангкока й адресу в Патпонгу, записану на звороті візитівки, і вона, відправляючись, умивалася сльозами, а Дім махала їй услід так відчайдушно, що ледь рука не відвалилася. Мати погладила молодшу по голівці, сказавши, що все не просто, але, з іншого боку, не так уже й погано. Принаймні, їхній сестрі не доведеться стати квай і ходити по дворах, поки не вийде заміж, як колись їхня мати. До того ж міс Вонг обіцяла піклуватися про дівчинку. Батько кивнув, і, сплюнувши бетель крізь потемнілі зуби, додав, що фаранги в барах добре платять за новеньких.

Дім не зрозуміла, хто такі квай, але допитуватися не стала. Звісно, вона знала, що це слово означає «бик». Як і багато інших у цій місцевості, вони не мали коштів, аби придбати собі бика, так що брали худобу лише на деякий час, щоб зорати поле для рису. Пізніше вона дізнається, що дівчина, яка ходить із биком по дворах, теж називається квай і що її послуги також продаються. Так заведено: може, їй пощастить, і вона зустріне селянина, який захоче лишити її в себе, поки вона ще не стара.

Якось, коли Дім виповнилося п’ятнадцять, батько покликав її, наближаючись до дочки, що працювала на рисовому полі: у руках він тримав капелюх, і сонце світило йому в спину. Вона відповіла не одразу, і, випроставшись, поглянула на зелені пагорби довкола їхнього крихітного дворика, а потім, заплющивши очі, прислухалася до співу птаха-сурмача в гіллі дерев і вдихнула аромат евкаліпта й гевеї. Вона знала, що настала її черга.

У перший рік вони жили в одній кімнаті вчотирьох: четверо дівчат ділили одна з одною все – постіль, їжу й одяг. Найважливіше було останнє, бо без гарного вбрання неможливо було привабити вигідних клієнтів. Вона навчилася танцювати, усміхатися, вміла тепер розрізняти, хто хоче просто випити з нею, а хто – переспати. Батько домовився з міс Вонг, що та буде надсилати гроші додому, тому перші роки Дім ниділа в злиднях, але міс Вонг була нею задоволена і поступово стала лишати їй більше.

У міс Вонг були підстави бути задоволеною, адже Дім працювала як каторжна і її клієнти охоче купували напої. І міс Вонг залюбки й далі лишала б її у себе. Якось один японець навіть зібрався женитися на Дім, але передумав, коли вона попросила купити їй квиток на літак. Ще один, американець, брав її з собою до Пхукета, потім відправив за свій кошт назад і купив їй діамантову каблучку. Наступного ж дня після від’їзду американця Дім віднесла каблучку в ломбард.

Дехто платив мало й посилав її під три чорти, якщо вона намагалася сперечатися; інші скаржилися міс Вонг, коли Дім відмовлялася виробляти все, що їй наказували. Вони не розуміли, що міс Вонг уже отримала своє з тих грошей, що вони сплатили в барі за послуги Дім, і тепер дівчина сама собі пані. Пані. Вона згадала червону сукню у вітрині магазину. Мати казала правду: все не просто, але все не так уже й погано.

І вона намагалася зберегти невинну усмішку й веселий сміх. Клієнтам подобалося. Мабуть, тому вона й отримала роботу за оголошенням Ванга Лі в газеті «Тай Рат», у розділі G. R. O., або «Guest Relation Officer».¹ Ванг Лі – низькорослий, майже чорний китаєць, власник готелю на Сукхумвіт-роуд, клієнтів мав здебільшого з вельми специфічними бажаннями, але не такими вже й особливими, щоб вона не могла їх задовольнити. Відверто кажучи, їй це подобалося навіть більше, ніж нескінченні танці в барі. До того ж Ванг Лі добре платив. Єдина незручність була, мабуть, у тому, що доводилося довго добиратися до його мотелю з квартири в Банглапху.

Бісові затори! Коли вони укотре зупинилися, вона сказала водієві, що вийде тут, хай навіть доведеться пройти шість смуг, щоб дістатися до мотелю на протилежному боці вулиці. Вийшовши з таксі, вона відчула, як повітря огорнуло її, наче гарячий вологий рушник. Вона рушила вперед, затуляючи рота рукою, знаючи, що це не допоможе: у Бангкоку завжди таке повітря, але, принаймні, так менше смердить.

Вона просувалася між автівками: ухилилася вбік від пікапа, повного хлопців, які свистіли їй услід, ледве відскочила від «тойоти». Нарешті вона на тротуарі.

Ванг Лі підвів очі, коли вона ввійшла в порожній хол.

– Сьогодні ввечері спокійно? – запитала вона.

Він роздратовано кивнув. Останній рік таке траплялося часто-густо.

– Ти вже повечеряла?

– Так, – збрехала вона. Їй не хотілося їсти водяну локшину, яку він варив у задній кімнаті.

– Доведеться почекати, – сказав він. – Фаранг спочатку хоче поспати; він подзвонить, коли прокинеться.

Вона протестувала:

– Ти ж знаєш, Лі, мені треба повернутися в бар до півночі.

Він кинув оком на годинник.

– Дамо йому ще годину.

Знизавши плечима, вона сіла. Якби вона почала скаржитися рік тому, він просто викинув би її геть, але тепер йому потрібні були гроші. Звісно, вона могла б і піти, але тоді ця довга поїздка виявилася б зовсім непотрібною. А крім того, вона зобов’язана Лі, адже він не найгірший сутенер із тих, на кого їй доводилося працювати.

Викуривши три сигарети, вона пригубила гіркого китайського чаю й підійшла до дзеркала причепуритися.

– Піду розбуджу його, – сказала вона.

– Гм. Ковзани з собою?

Вона труснула сумкою.

Її підбори грузли у гравії, що вкривав відкритий майданчик між низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибині патіо, ніякої автівки біля дверей вона не побачила, але у вікні горіло світло. Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи підняв її спідницю, але прохолоди не приніс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж після кількох тижнів повені, після вкритих мулом вулиць і запліснявілої білизни вона буде сумувати за спекою безвітрих місяців.

Легенько постукавши в двері, вона накинула на себе сором’язливу усмішку, а на язиці вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Ніхто не відповідав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник. Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити ціну на сотню батів, хоч би й у «Робертсоні». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помітила, що двері не замкнені.

Клієнт лежав на ліжку ницьма, отже спав – це одразу впадало в око. Потім вона помітила холодний зблиск прозорої ручки ножа, що стирчав зі спини в жовтогарячому піджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в голові Дім, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поїздка з Банглапху виявилася все-таки даремною. А потім Дім закричала. Але крик потонув у гуркоті трейлера на Сукхумвіт-роуд, якому не давав повернути туктук, що заґавився.

Розділ 2

– «Національний театр», – оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш ніж двері відчинилися, і Даґфінн Торхус зробив крок із трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свіжопоголені щоки, й у тьмяному неоновому світлі видно було білу пару від його видиху.

Був перший тиждень січня, і він знав, що потім стане легше: крига скує фіорд, і повітря стане менш вологим. Він почав підніматися по Драмменсвейєн, до Міністерства закордонних справ. Поруч проїхало кілька пустих таксі, в цілому ж вулиці були майже порожні. Годинник на фасаді концерну «Єнсідіґе», що світився на тлі чорного зимового неба, показував шосту.

На вході він дістав перепустку. «Голова відділу», – було написано над фотографією молодого Даґфінна Торхуса, на десять років молодшого від нинішнього, що дивився в об’єктив фотоапарата упевненим поглядом з-під окулярів у сталевій оправі й висунувши вперед підборіддя. Він провів перепусткою над зчитувальним пристроєм, набрав код і штовхнув важкі скляні двері на площі Вікторія-терас.

Далеко не всі двері відчинялися так само легко в ті часи, коли він двадцятип’ятирічним юнаком прийшов сюди працювати, а було це майже тридцять років тому. У «дипшколі» – так називалися міністерські дипломатичні курси для стажерів – він виділявся своїм естердальським діалектом і «селянськими звичками», як казав його однокурсник із Берума. Інші стажери були політологами, економістами, юристами, їхні батьки мали вищу освіту й були політиками або частиною тієї міністерської верхівки, куди прагнули їхні діти. А він – простий сільський хлопець, випускник провінційного сільськогосподарського інституту. Не так щоб це було важливо для нього, але він розумів: для подальшої кар’єри йому потрібні справжні друзі. Даґфінн Торхус опановував соціальні коди й працював більше за інших, щоби підняти власний статус. Але, незважаючи на різницю, всіх їх об’єднувало одне: непевне уявлення про те, ким вони стануть. Ясним був лише один напрямок: угору.

Зітхнувши, Торхус кивнув охоронцеві, коли той простягнув йому в скляне віконце газети й конверт.

– Хто на місці?

– Ви, як завжди, перший, Торхус. Конверт – із кур’єрської служби, його доставили вночі.

Торхус піднімався ліфтом, слідкуючи за тим, як гаснуть і світяться цифри поверхів. Йому уявлялося, що кожен поверх будинку символізує етапи його кар’єри, і кожного ранку всі ці етапи знову проходили перед його очима.

Перший поверх – перші два роки стажування, довгі дискусії, що ні до чого не зобов’язували, про політику й історію, уроки французької, яка коштувала йому невимовних страждань.

Другий поверх – консульський департамент. Перші два роки Торхус провів у Канберрі, потім ще три – в Мехіко-Сіті. Чарівні міста, годі скаржитися. Авжеж, він волів би обрати Лондон чи Нью-Йорк, але то були надто престижні місця, туди прагнули потрапити всі. Так що він вирішив не сприймати такий поворот кар’єри як поразку.

Третій поверх – знову служба в Норвегії, вже без вагомих надбавок за роботу за кордоном, які дозволяли жити у відносних розкошах. Він зустрів Беріт, вона завагітніла, а коли настав час для нового відрядження, вони вже чекали на другу дитину. Беріт народилася в тих самих краях, що й він, і кожного дня розмовляла з матір’ю по телефону. Він вирішив трохи зачекати, працював наполегливо, писав довжелезні звіти про торгові відносини з країнами, що розвиваються, складав промови для міністра закордонних справ, отримуючи схвалення на верхніх поверхах. Ніде в держапараті не було такої жорсткої конкуренції, як у МЗС, і в жодному іншому місці ієрархія не була такою показовою. На роботу Даґфінн Торхус ішов, як солдат в атаку: пригнувши голову, не показуючи спину і відкриваючи вогонь, щойно хтось опиниться під прицілом. Утім, кілька разів його приязно поплескали по плечу, і тоді він збагнув, що його «помітили», і він спробував пояснити Беріт, що зараз саме час вирушити у відрядження до Парижа чи Лондона, але тут вона вперше за все їхнє тихе сімейне життя затялася. І він здався.

Далі – четвертий поверх, нові звіти і нарешті посада секретаря, невелика надбавка до платні й місце в департаменті кадрів на другому поверсі.

Отримати роботу в емзеесівському департаменті кадрів – знакова подія, зазвичай вона означала, що шлях нагору відкритий. Але щось не склалося. Департамент кадрів спільно з консульським департаментом рекомендували здобувачів на різні посади в закордонному апараті, тобто безпосередньо впливали на кар’єрний ріст інших колег. Можливо, він підписав не той наказ, не дав комусь «добро», а ця людина потім стала начальником, і тепер в її руках ті невидимі нитки, які управляють життям Даґфінна Торхуса та інших емзеесівських співробітників.

Хай там як, рух угору непомітно припинився, і якось уранці він раптом побачив у дзеркалі ванної типового голову департаменту, бюрократа середньої руки, якому вже ніколи не піднятися на п’ятий поверх за той десяток років, що лишився до пенсії. Якщо, звісно, не вчинити подвиг, який усі помітять. Але подібні подвиги хибують на те, що коли не підвищать у посаді, то обов’язково виженуть з роботи.

Так що лишалося тільки поводитися як і раніше, намагаючись хоч у чомусь випередити інших. Кожен ранок він першим приходив на роботу та спокійнісінько встигав переглянути газети й факси і вже мав готові висновки, коли інші колеги ще тільки протирали очі на ранкових зборах. Цілеспрямованість устигла ввійти в його плоть і кров.

Він відчинив двері кабінету й затримався на мить, перш ніж увімкнути світло. Тут також була своя історія – історія про налобний ліхтарик. Причому, на жаль, вона стала відомою й ходила, він це знав, по всьому МЗС. Багато років тому норвезький посол у США повернувся на деякий час до Осло і якось рано-вранці зателефонував Торхусу, запитавши, що той думає про нічний виступ президента Картера. Торхус щойно ввійшов до свого кабінету і ще не встиг ознайомитися зі свіжими газетами й факсами, а тому не зміг дати відповідь одразу. Як і слід було чекати, день було зіпсовано. Далі ще гірше. Наступного ранку посол подзвонив знову, якраз тоді, коли Торхус розгорнув газету, і запитав, як нічні події можуть уплинути на справи на Близькому Сході. Назавтра у посла також виникли якісь запитання. І Торхус теж пробелькотів щось невиразне через брак інформації.

Він почав приходити на роботу ще раніше, ніж досі, але в посла, мабуть, було сьоме чуття, бо кожного ранку його дзвінок лунав саме в той момент, коли Торхус лише сідав за стіл.

Так продовжувалося, доки голова департаменту, випадково дізнавшись, що посол мешкає в маленькому готелі «Акер» просто навпроти МЗС, не здогадався, в чому річ. Усім було відомо, що посол полюбляє вставати удосвіта. Він не міг не помітити, що світло в кабінеті Торхуса запалюється раніше, ніж в інших, і вирішив розіграти пунктуального посадовця. Тоді Торхус купив собі налобний ліхтарик і наступного ранку встиг переглянути всі газети й факси, не запалюючи світла. І сидів так із налобним ліхтариком майже три тижні, поки посол не здався.

Але тепер Даґфінну Торхусу було начхати на жартівника-посла. Він розкрив конверт, у ньому виявилося розшифрування шифрограми під грифом «цілком таємно». Прочитавши повідомлення, він не помітив, як розлив каву на доповідні записки, що лежали на столі. Короткий текст лишав простір для фантазії, але суть була така: посол Норвегії в Таїланді, Атле Мольнес, знайдений із ножем у спині в одному з борделів Бангкока.

Торхус перечитав повідомлення ще раз, перш ніж відкласти вбік.

Атле Мольнес, колишній політик і член Християнської народної партії, колишній голова комітету фінансів, тепер став колишнім у повному сенсі. Це виявилося таким неймовірним, що Торхус мимохіть кинув оком у бік готелю «Акер» – чи не ховається хтось за гардинами? Але відправником повідомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз і саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повідомити Аскільсену? Ні, той скоро сам про все дізнається. Торхус поглянув на годинник і взяв слухавку, щоб подзвонити міністру закордонних справ.

Б’ярне Мьоллер обережно постукав у двері й увійшов. Голоси в переговорній кімнаті затихли, усі повернулися в його бік.

– Б’ярне Мьоллер, керівник відділу вбивств, – представила його голова Управління поліції й жестом запросила сідати.

– Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскільсен із канцелярії прем’єр-міністра і Даґфінн Торхус, голова департаменту МЗС.

Мьоллер кивнув, посунув стілець і спробував засунути свої довжелезні ноги під великий овальний дубовий стіл. Здається, він уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскільсена по телевізору. Невже він і справді з канцелярії прем’єр-міністра? Отже, проблема виникла чималенька.

– Чудово, що ви змогли так швидко прийти, – сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. – Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

Голова Управління поліції подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чверті години.

– Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускається, що його було вбито, – почала вона.

Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевій оправі на цих словах пустив очі під лоба. Вислухавши історію до кінця, Мьоллер зрозумів його реакцію. Треба бути поліцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зі спини ліворуч від лопатки й увійшов крізь ліву легеню в серце, що ту «припускається, вбито».

– Його знайшла в готельному номері жінка…

– У борделі, – виправив її чиновник у сталевих окулярах. – І знайшла його проститутка…

– Я говорила з колегою з Бангкока, – продовжувала керівник. – Він людина розумна й обіцяв поки що не поширювати інформацію про цю справу.

Мьоллер майже спитав, навіщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвітлення в пресі часто допомагало поліції отримати необхідні відомості, поки хтось із людей щось пам’ятає й сліди ще свіжі. Але щось підказувало йому, що таке запитання вважатимуть наївним. Замість цього Мьоллер поцікавився, як довго вони сподіваються це приховувати.

– Гадаємо, що довго, доти, доки не виникне доречна версія, – відповів Аскільсен. – Така, яку ми маємо сьогодні, не годиться.

Така, яку ми маємо? Мьоллер усміхнувся. Отже, справжню версію вже розглянули й відкинули. Як новопризначений голова відділу Мьоллер дотепер не спілкувався з політиками, однак він знав: що вища в людини посада, то небезпечніше для неї не знати реальної картини життя.

– Як я розумію, ця версія досить неприємна, але що значить «не годиться»?

Голова поглянула на Мьоллера застережно. Статс-секретар ледь помітно усміхнувся.

– У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте мені надати вам експрес-курс практичної політики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфіденційно. – Він машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеінтерв’ю. – Отже, уперше за всю повоєнну історію у нас виникла центристська влада, причому досить життєздатна. Але не тому, що для цього є спільна парламентська платформа, а тому, що прем’єр-міністр нарешті перестав бути найнепопулярнішим політиком у країні.

Голова Управління поліції й емзеесівець усміхнулися.

– Популярність будується на тому ж хиткому фундаменті, що й будь-який політичний капітал, – на довірі. Не важливо, наскільки політик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довіряють виборці. Чи знаєте ви, Мьоллер, чому була такою популярною Гру Гарлем Брунтланд?

Мьоллер і гадки не мав чому.

– Зовсім не тому, що вона була такою чарівною, а тому, що люди пишалися тим, що вона – саме та, за кого себе видає. Довіра, ось що важливо.

Усі за столом закивали. Обов’язковий ритуал.

– Атле Мольнеса й прем’єр-міністра пов’язувала дружба й політична кар’єра. Вони разом вчилися, разом просувалися вгору по партійній лінії, боролися за модернізацію партійної молодіжної організації й разом раділи, коли обидва, ще молоді, були обрані до стортингу. Саме Мольнес добровільно відступив у тінь, коли вони обидва виявилися серед лідерів партії. І надав цілковиту підтримку прем’єр-міністру, так що партія уникла боротьби за владу всередині. Саме тому вийшло так, що прем’єр-міністр щиро вдячний Мольнесу.

Аскільсен облизнув пересохлі губи й визирнув у вікно.

– Власне, Мольнес не стажувався в МЗС і навряд чи потрапив би до Бангкока, якби прем’єр-міністр не натиснув на всі кнопки. Можливо, це виглядає як непотизм, але це форма узаконеного непотизму, що виник і поширився в епоху правління Робітничої партії. Рейульф Стен також не був кар’єрним дипломатом, коли отримав посаду посла в Чилі. – Його погляд знову звернувся на Мьоллера, і в очах заграв насмішливий вогник. – Мені, мабуть, немає потреби підкреслювати, що ця справа може нашкодити репутації прем’єр-міністра, якщо стане відомо, що його друга і соратника по партії, якого він сам же відрядив до Бангкока, було знайдено in flagranti,² а до всього ще й убитим.

Статс-секретар жестом запросив продовжити голову Управління поліції, але тут Мьоллер знову не втримався:

– У кого ж немає друга, який би не побував у борделі!

На обличчі Аскільсена застигла подоба посмішки, а емзеесівець у сталевих окулярах кахикнув:

– Ви дізналися те, що вам слід знати, Мьоллер. І якщо ваша ласка, залиште оцінку цих подій нам. Усе, що треба, це щоб розслідування… не мало небажаного характеру. Авжеж, ми всі хочемо, щоб убивця або вбивці були затримані, однак обставини цієї справи до певного часу мають зберігатися в таємниці. Заради країни. Ви розумієте?

Мьоллер поглянув на свої руки. Заради країни. Тримати язик за зубами. Цього в його родині не вмів ніхто. Його батько так і лишився простим поліцейським констеблем.

– Як показує досвід, пане голово департаменту, приховувати правду буває дуже важко.

– Мабуть, ви праві. Я буду відповідати за операцію по лінії МЗС. Як ви розумієте, це вельми делікатна справа, і вона потребує, щоб таїландська поліція працювала на нас, а не проти нас. Коли вже тут причетне посольство, у нас є певна свобода дій – дипломатична недоторканність і таке інше, але все одно, ми ходимо по краю. А тому ми хотіли б, щоб туди був відряджений той, хто має досвід таких розслідувань і співпраці з поліцією інших країн і хто може досягти результату.

Він замовк і поглянув на Мьоллера, який намагався зрозуміти, чому це йому такий неприємний цей бюрократ з агресивним підборіддям.

– Ми могли би сформувати збірну команду…

– Ніякої команди, Мьоллер. Що менше галасу, то краще. Крім того, голова Управління поліції пояснила нам, що коли ми сунемося туди цілою командою, це навряд чи полегшить співпрацю з тамтешньою поліцією. Так що потрібна лише одна людина.

Одна?

– Ваша начальниця вже запропонувала нам кандидатуру, і ми гідно оцінили її пропозицію. Власне, це ваш підлеглий, і ми хотіли б почути вашу думку про нього. Із бесіди голови Управління поліції з колегою із Сіднея виходить, що цей ваш кандидат чудово показав себе під час розслідування убивства Інґер Холтер торік.

– Я читав узимку про цю історію в газетах, – додав Аскільсен. – Вражає. Отже, це ваша людина?

Б’ярне Мьоллер важко ковтнув. Он воно що, голова Управління запропонувала, щоб до Бангкока поїхав Харрі Холе. А його сюди запросили, щоб він підтвердив, що Харрі Холе – найкращий із кандидатів, чудовий працівник.

Він оглянув людей за столом. Політика, влада, впливовість. Він ні біса не тямить у цих іграх, але зметикував, що справа так чи інакше стосується його самого. Дуже важливо, що саме він зараз відповість і як учинить: це матиме наслідки для його подальшої кар’єри. Керівник Управління сама запропонувала цю людину. Але хтось із цих бюрократів захотів почути, якої думки про Холе його шеф. Мьоллер поглянув на керівницю й спробував прочитати в її очах, що йому слід робити. Авжеж, може статися, що Холе все зробить на вищому рівні. І якщо зараз відрадити їх посилати його підлеглого, чи не подасть він цим свою керівницю в найгіршому світлі? Тоді його проситимуть назвати інше ім’я, і коли названий кандидат зіпсує всю справу, то може статися, що полетить його, Б’ярне, голова.

Мьоллер звів погляд на картину, що висіла над головою керівниці: згори на нього дивився Трюгве Лі, генсек ООН. Ще один політик. За вікнами виднілися дахи багатоповерхівок у сіруватому зимовому світлі, фортеця Акерсхус і флюгер, що миготів од вітру на даху готелю «Континенталь».

Б’ярне Мьоллер вважав себе добрим поліцейським, але тут було щось інше, він не знав правил цієї гри. Що порадив би батько? Егеж, він завжди тримався подалі від політики, констебль Мьоллер. Але він завжди знав, що важливо, а що ні, й відмінив свою заборону щодо навчання сина в Поліцейській академії після того, як той із відзнакою скінчив перший курс юридичного відділення. І таке інше. Б’ярне зробив так, як сказав батько, і після випускних заходів батько все кахикав і кахикав, плескаючи сина по спині, поки той не попросив його припинити.

– Слушна пропозиція, – почув Б’ярне Мьоллер свій власний голос, та ще й такий гучний і виразний.

– Чудово, – сказав Торхус. – Причина, з якої ми якнайшвидше хотіли почути вашу відповідь, у тому, що це треба вирішувати негайно. Хай ваш кандидат кидає всі справи й береться за нашу проблему вже завтра.

Що ж, можливо, Холе саме зараз і потребує такого завдання, намагався втішити себе Мьоллер.

– Шкода, що ми забираємо у вас такого цінного працівника, – мовив Аскільсен.

На цих словах шеф відділу вбивств Б’ярне Мьоллер ледь стримався від сміху.