Kitobni o'qish: «Пригоди «Сліпучого»»

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Пригоди «Сліпучого»

Частина перша

І. Брат і сестра

Вони перебігли пісками, що сліпили око в промінні сонячнім, і Тихий океан, бухаючи своїм шумким прибоєм, лишився позаду них. Опинившись на переїзнім шляху, вони посідали на свої велосипеди й, наддаючи дедалі ходи, незабаром упірнули в гущавину зелених алей заміського парку.

Їх було трійко – три хлопці-підлітки в яснобарвних светрах. Чимдуж гнали вони велосипедними стежками, прискорюючи швидкість гону й наближаючи ту аж до найбільшої, як це зазвичай роблять отакі хлопці у яснобарвних светрах. Мабуть, вони вже й переступили межу дозволеної швидкості!.. Принаймні, так здалося кінному полісменові, але, не бувши певний, він лише обмежився засторогою, коли вони промайнули повз нього. Вони цю засторогу негайно взяли до уваги, але за найближчим рогом так само негайно забули її – бо це теж звичай хлопців, що ходять у яснобарвних светрах.

Прожогом випорснувши з Гольденґейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всі перехожі, повз яких вони гнали, мимохіть завертали голови й мало не з жахом проводжали їх очима. Опинившись на міських вулицях, яснобарвні светри взялися заживати різних способів, щоб уникнути крутих узвозів, а коли з цим не щастило, то перемагали їх наввипередки.

Хлопець, який вів перед у цих самокатних перегонах і завжди випереджав товаришів, звався Джо. Найсміливіший і найвеселіший, він був за верховоду у своїй компанії… А втім, як вони опинились у Західному передмісті, серед великих і пишних будинків, менше ставало чутно його сміху та голосу, а нога, ніби мимоволі, зупиняла швидкість гону. На розі вулиць Лаґуна та Валлехо обидва товариші завернули праворуч.

– До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлі!.. – гукнув Джо й покрутнув правило ліворуч.

– Увечері побачимося? – запитали ті.

– Ні, я не прийду!

– Та ну-бо, виходь! – припрошували його.

– Ні, ні. Мушу взятися до книжки… Бувайте!..

Ось він уже сам. Ураз спохмурнів його вид, і щось ніби нудьга чи турбота відбилися в очах. Він рішуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарешті, саме тоді, як він наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсім.

– Джо, це ти?

Він, вагаючись, зупинився коло дверей до бібліотеки… Знав, що Бессі там ретельно готує свої лекції й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигає зробити це до обіду, а доба вже надобід… А ось він то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж і справді: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тій саме групі, що й він, та ще й випередила його з усіх предметів. Чорт батька зна що!.. Адже й він не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляється – і сам він не знає, як – щораз голову йому запорожняє щось інше – ну, певна річ, що тоді вже не до книжки!..

– Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосі її бриніла ледве чутно жалісна нотка.

– Ну, чого тобі треба? – відгукнувся він, поривчасто відкидаючи портьєру.

Джо сказав це грубо, але глянувши на тендітну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вічі з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, він враз пожалкував. З олівцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелі, що здавалася ще меншою й тендітнішою, ніж була справді.

– У чому річ, сестричко?.. – підійшовши до неї, запитав він, на цей раз уже набагато ласкавіше.

Схопивши його руку в долоні вона притисла її до щічки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матінки.

– Що з тобою коїться, Джо, любий мій? – шепотіла вона запитливо. – Скажи мені.

Він не відповідав. Чи подоба ж йому сповідатися за те, що його турбує, цьому маленькому дівчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смішним здалося, що сестричка хоче довідатися, що йому не до шмиги!..

«Яка в неї ніжна щічка!» – зауважив він, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщій би вона пустила його руку… мерщій би покласти кінця оцьому мазьканню!.. аби вона тільки не образилася!.. – він добре знав із досвіду, що дівчатка ображаються з усякої дурниці!..

Вона розтулила його пальці й поцілувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала… Цей поцілунок мав виявити, що Бессі все ще чекає відповіді.

– Нічого зі мною не коїться! – рішуче промовив він. Відтак цілком несподівано додав: – Батько!..

Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очі й дівчинці.

– Адже він такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебоніла вона. – І чом ти не слухаєш його? Він же тобі добра зичить і так небагацько вимагає!.. Ти ж такий розумний, куди розумніший за решту хлопців!.. Якби ти хоч трішечки взявся до науки…

– Цього тільки й бракувало!.. Нотації!.. – спалахнув він, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою і стайничим…

Він засунув руки в кишені й утупив свій погляд у далечінь, у сумне й невтішне майбутнє, сповнене нескінченних вичитувань, а вичитувачам і ліку не скласти.

– Так на оце ти мене й покликала? – спитав він, повертаючись до дверей.

Вона знову схопила його за руку.

– Ні, ні, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що мені здалося… – Голосок їй урвався. По хвилині вона мовила вже іншим тоном. – Я мала повідомити тобі, що цієї суботи ми збираємося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бік затоки…

– Хто ж саме?

– Мертл Гейс.

– Ота лемішка! – ввернув Джо.

– І зовсім вона не лемішка, а прехороша дівчинка й далеко ліпша за багатьох моїх товаришок!.. – палко заперечила Бессі.

– Ну, це ще замало, як взяти на увагу всіх загалом твоїх подруг!.. Сип далі. Ще хто?

– Перл Сейзер із сестрою Еліс, Джессі Гілборн, Седі Френч, Една Крозерс. Оце й по всіх дівчатах…

Джо пхекнув презирливо.

– Ну, а з хлопців хто?

– Моріс і Фелікс Клемент, Дик Скофілд, Борт Лейтон та…

– Досить із мене й оцих! Коротко кажучи, кисле молоко, а не товариство!..

– Я… я мала на думці запросити також тебе, Фреда й Чарлі… – мовила вона вже непевним голосом. – На те саме я й покликала тебе сюди, щоб запросити вас!..

– І що ж ви там робитимете на своїй прогулянці?..

– Гуляти будемо, польові квіти рвати – адже тепер саме маки розквітли – оберемо якийсь мальовничий моріжок та поснідаємо там, прямо на травиці… і… і…

– Підете додому, – додав він. Бессі потакнула головою.

Джо знову застромив руки в кишені й замаршував по кімнаті.

– Баб’яче товариство! – раптом вибухнув він, – і баб’яча програма!.. Ні, це мені не до душі!..

Вона на мить дужче зціпила тремтячі вуста, але все ж бажала дійти свого.

– А що б ти мав запропонувати натомість?

– Я?.. Я б разом із Фредом та Чарлі залюбки майнув куди-небудь і утяв там таке, таке… ну, щоб мені заманулося!..

Він зупинився й кинув оком на свою слухачку. Та мовчки чекала, що буде далі.

Проте він відчував, що йому бракує слів, щоб виявити всі свої почуття та бажання. Це ще підсилило його поганий настрій, і він раптом вигукнув роздратовано:

– Та хіба ж ти зрозумієш мене?!.. Не така ти, щоб зрозуміла! Ти – дівча! Тобі подобається бути чепурненькою, усім на зразок, панночкою й носити додому зі школи найвищі бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо… Тобі не до вподоби ті хлопці, яких захоплює бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальні, мугиряки; твоє око тішать примазані й випрасовані маруди в білих комірцях, слухняні хлопчики, що запобігають ласки у вчителів і на перервах навертаються їм на очі, щоб почути від них вихвали своїх успіхів. Ці хороші, виховані хлопчики, о, вони ніколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думці їм лише прогулянки з квіточками та сніданочками в товаристві чемненьких дівчаток!.. Я добре знаю таких типиків, які лякаються власної тіні й скидаються на баранців! Вони таки й є баранці!.. Ну, а я тобі не баранець! От тобі й уся моя мова!.. І на прогулянці вашій я бути не хочу й не буду!..

Сльози проступили на карих оченятках Бессіних, вуста затремтіли… Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони варті ті дівчата? Тільки на те й здатні, щоб совати свого носа, куди не треба, скімлити, ображатися. Їм, певне, таки бракує чогось у голові!..»

– Слова не можна тобі сказати, щоб ти не зарюмсала, – замирливо промовив він. – Я ж таки не мав наміру образити тебе, сеструню! Слово честі, що так. Я…

Він безпорадно урвав і глянув на неї. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання… Сльози, одна одну побиваючи, котилися їй по щічках.

– Ох, ці мені… дівчата!.. – гукнув він і сердито попростував геть із кімнати.

II. Драконові закони

Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сідав обідати. Він уперто мовчав за їжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарілку, Джо люто звіряв їй свої спостереження: «Ось то які ми! Допіру дрібними вмивалися, а по хвилинці не то всміхаємося, ба й регочемо!.. Ні, наш брат не такий. Будьте певні, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих сліз, то за кілька день не забув би цього. А у цих дівчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не відчувають і сотої частки тої образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це їм до вподоби!.. Та ще й до вподоби їм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усі наші справи!..»

Отак мудро міркуючи, Джо разом із тим усмак працював коло своєї тарілки.

Де ж пак не набути доброго апетиту, прогнавши велосипедом через довженний парк від Кліф-Гауса й аж до самісінького Західного передмістя?!

Батько іноді скоса зиркав на сина. Стривожено, але лагідно. Джо не помічав того, але Бессі добренько завважила це.

Містер Бронсон був чоловік середнього віку, доладно сформований, кремезний та негладкий. Обличчя мав енергійне, риси гострі, клинуваті, підборіддя квадратне й уперте… Проте добрі очі і якісь зморшки в кутиках біля рота виявляли не суворість, а нахил до гумору.

Батько й син були страшенно подібні один до одного, це враз впадало в око. Обидва мали широке чоло, міцні випнуті щелепи, а що вже очі в обох, то – урахувавши різницю в літах – були вони такі однаковісінькі, мов дві пари горошин, що вилущено їх з одного стручка.

– Ну, а як ти, Джо? Чи все гаразд? – запитав нарешті містер Бронсон.

Обідати скінчили, й усі підвелися зі своїх місць.

– А не знаю, – безжурно відповів Джо, а далі додав. – Завтра іспити, то там буде видко!

– Ти куди? – спитала його мати, як він пішов уже до дверей.

Це була висока, струнка жінка з такими ж карими очима, як у Бессі, і так само гнучка та пластична в рухах.

– Іду до себе! – відповів Джо і додав. – Вчитися!

Мати ніжно схилилася до нього, пестливо пригладила йому чуприну й поцілувала. Містер Бронсон усміхнувся, ухвалюючи синів намір, і Джо побіг сходами на другий поверх, твердо налаштувавшись уп’ястися у книжки й скласти завтрашнього іспиту, хоч там що.

Опинившись у себе в кімнаті, він замкнув двері й умостився біля бюро, де було геть усе, що потрібно школяреві під час навчальної праці.

Перебіг очима по книжках своїх. Насамперед Джо взявся до підручника історії, бо іспити мали початися саме з неї. Розгорнувши книжку на закладеній сторінці, почав читати:

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони, між Атенами та Меґарою спалахнула війна, бо обидві республіки хотіли володіти островом Саламіном».

Ну, це зовсім легко запам’ятати! Але що воно саме за закони Драконові? Треба прочитати про них.

І Джо уважно заходився перегортати та перечитувати попередні сторінки підручника, аж доки очі його, якось випадково спорснувши з рядків та літер, не натрапили на маску й рукавицю, що валялися на стільці. Це були приладдя до бейсболу¹.

– Ніколи у світі ми не програли б партії на тому тижні, якби не Фред! Він таки роззява! Де ж пак?! То йому за виграшку піймати хоч сотню найнезручніших м’ячів, а то у критичний момент маху дає. Доведеться ставити його на «поле», а його місце доручити Джонзові. Коли ж той Джонз надто вже гарячкує під час гри. Він ніколи у світі не дасть обмаху, ловлячи м’ячі, навіть у найкритичніший момент, але що він далі робитиме, піймавши м’яча, то цього напевне ніколи не можна вгадати!..

Раптом Джо схаменувся… Оце так! Ладненького він добрав способу вивчати історію!

Він знову зосередив пильну увагу на книжці.

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони…», – тричі перечитав він цю фразу й аж тоді пригадав, що так-таки нічого ще не довідався про те, які вони саме, ті закони…

У двері постукали, але він завзято шарудів, перегортаючи сторінки, й не озивався. Постукали знову, й з-поза дверей учувся тоненький Бессін голосочок:

– Джо, любий!..

– Чого тобі треба? – і не чекаючи на відповідь, додав враз. – Не можна! Мені часу бракує!..

– Я хотіла довідатися, чи не змогла б я чим стати тобі в пригоді… – благально линуло з-за дверей. – Адже я вже скінчила все й гадала…

– Ну, звісно, ти вже все скінчила!.. – пробурмотів він. – Адже ти завжди вчасно з усім упораєшся!..

Джо охопив голову обома руками, щоб не відривати очей од книжки. Але ця маска там, на стільці, просто таки дражнила його.

Що пильніше силкувався він зосередити думки на історичних подіях, то настирливіше вдиралася у мозок ота нахаба маска, а разом із нею і всі бейсбольні партії, де вона відігравала свою роль.

– Нічого інакше не вдієш!.. – Він обережненько поклав підручника обкладинкою догори на бюро, пішов до стільця, де лежали маска й рукавиця, і так рішуче замірився на них та жбурнув під ліжко, що маска, миттю діставши стіни, аж відскочила від неї.

«Зараз по тому, як набули чинности Драконові закони, між Атенами й Меґарою спалахнула війна…»

«Маска відскочила від стінки… Цікаво, де ж воно саме? Чи не викотилася знову на видне?.. Подивитися б!.. Ні, ні, Джо цього не зробить… Це не обходить його, бо не стосується до історії!.. Ну, а таки…»

Він поглянув поверх сторінок… Отже, він так і знав, що вона визирає з-під ліжка… Ні, так не можна. Доки ця маска бовванітиме тут на очах, йому несила вчитися!..

Джо підвівся, витяг маску з-попід ліжка, одніс до гардероба, засунув туди й замкнув там.

– Ну, теперечки на цій справі поставлено хрестика! Можна взятися й до науки!..

Він знову сів до столу.

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони, між Атенами та Меґарою спалахнула війна, бо обидві республіки хотіли володіти островом Саламіном…»

Це гаразд, але якби ж то він знав, що то були за закони Драконові.. Допіру увагу його притягло незвичайне якесь м’яко-вогнисте освітлення в кімнаті…

Що воно за знак? Джо визирнув у вікно. Сонце, заходячи за обрій, довгими променями скоса черкало по низьких літніх хмаринах, і ті паленіли та мінилися теплими пурпурово-рожевими тонами, усе навколо вкриваючи червонастим серпанком.

З хмарок очі якось самі майнули на землю, на затоку… Западав вечір, і морський вітер ущухав… А з форту Пойнт, поспішаючи використати останні його подихи, плинув якийсь спізнілий рибальський човник, прямуючи до порту. Трохи далі пускало в небо гадючки диму галівне судно, виводячи в море шхуну на три щогли… А ондечки берег Мері Каунті. Лінія обрію вже потонула в переднічній млі, і довгі тіні повзли догори по шпилях Тамалпайсу, обрис якого чітко виступав на тлі заходу.

О, якби то він, Джо Бронсон, міг у цю мить опинитися або в рибальськім човнику й приставати після денних ловів на нічний відпочинок у порту або ось там на шхуні, що, прямуючи на захід, випливає на безмежні простори!.. Це – справжнє життя!.. Це – справжня робота!.. А то нидій отут у чотирьох стінах та запорожняй собі голову байками про людей, що жили й померли ще за тисячі років перед тим, як він на світ народився…

Ніби якась сила прип’яла його до вікна. З надзвичайним зусиллям відірвався Джо від нього, рішуче схопив книжку та стільця і примостився аж у найдальшому кутку та ще й потилицею до вікна.

Проте за якусь хвилинку він піймав себе на тому, що знову дивився у вікно та мріяв. Як це трапилося, він не міг зрозуміти. Останнє, що він пам’ятав, це те, як він прочитав десь там на правій сторінці книжки заголовок розділу: «Драконові закони та конституція»… А далі все губилося… Може він підійшов до вікна, мов якийсь сновида?!.. І скільки ж часу простояв він отут?.. Еге, той рибальський човник, що тоді саме простував від форту Пойнт, тепер уже пристає до Меґської корабельні. Виходить, що минуло щось із годину!.. Сонце вже давно заховалося; урочиста сутінь зависла над океаном, а понад верхів’ям Тамалпайсу миготить уже перша зірочка…

Джо зітхнув і був повернувся вже, щоб попрямувати у свій куток, але в ту ж мить почув довгий, пронизливий посвист.

– Це Фред! – Джо знову зітхнув.

Посвист розлігся знов, а там до першого посвистача прилучився й другий.

– Це Чарлі…

Вони чекають на нього там, за рогом вулиці – щасливі хлопчаки!.. Та ба, сьогодні їм не дочекатися!..

Дует посвисту тривав… Джо засопів і засовався у своїм кріслі. «Ні, ні, сьогодні ввечері вони його не побачать!.. – запевняв він сам себе. – Хіба ж він може піти з ними, якщо не вивчив отих Драконових законів?!.»

Отже, та сама сила, що прип’яла його була до вікна, тепер потягла владно до бюро, примусила згорнути та покласти підручник історії поверх купки інших книжок, що лежали там, далі прочинити двері й опинитися аж на сходах… Тут він ураз отямився і повернувся, щоб знову йти до себе, але раптом на думку спало, що він може вийти до товаришів лише на чверть годинки, а там знову засісти за книжки…

«Тільки на чверть годинки!» – обіцявся він сам собі, збігаючи сходами й дедалі, пришвидшуючи ходу, а наприкінці перестрибуючи по три сходинки заразом… Не зупиняючись, натяг на голову кашкет і прожогом чкурнув крізь бокові двері… А там, раніш ніж він добіг до рогу двох вулиць, то Драконові закони загули кудись у прірву минулого, де був і сам Дракон, а завтрашні іспити відступили у далеку далечінь майбутнього.

III. Червонько, Цисавко та Рудько

– А що це ви затіваєте? – запитав Джо Фреда та Чарлі.

– Літавці запускатимемо, – відповів Чарлі. – Ходімо мерщій, нам надокучило чекати!

Вони втрьох вирушили на шпиль, звідки видно було, як на долоні, геть чисто всю вулицю Юніон, що прослалася ген-ген під їхніми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити їм, «верховинцям», до «Ями» – це була річ вельми небезпечна!..

Запускання літавців за останніми даними науки – то була найулюбленіша розвага оцих трьох «верховинців». Аж під самі хмари запустити шість, а то й вісім літавців на шворці завдовжки в цілу милю – це була для них справа звичайнісінька. А потім доводилося частенько доукомплектовувати запаси літавців, бо в разі якоїсь несподіваної пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгає якийсь із літавців і решту потягне за собою, чи раптом вітру не стане – за всякої із цих причин усі літавці ринули прямісінько в «Яму-Пекло», а вже звідти їм вороття не було, бо там жили хлопчаки – пірати й розбишаки – які мали інші своєрідні поняття про власність і майнові права.

Щоразу після аварії якогось верховинського літавця на другий день можна було бачити, як цей самий літавець здіймався в небесну блакить на мотузці, що кінчалася прямісінько в лігвищі будь-якого з мешканців «Пекла». Отож «пекельникам» була ковінька на руку, що «верховинці» захоплювалися цією забавою: самі вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом організувати запускання літавців за останніми даними науки.

Був ще один старий моряк, який мав собі заробіток з отої розваги верховинців: добре обізнаний з вітрилами й повітряними течіями та спритний на руку, він просто по-мистецькому майстрував найкращих літавців. Жив старий у халупці край самої води й пильнував своїми тьмянілими старечими очима припливу та відпливу і кораблів, що приставали й відпливали, відживляючи у ньому спогади про минулі дні, коли він теж виходив у море.

Дістатися до його халупи не можна було інакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували наші молодці. Удень вони частенько відвідували матросову халупку, а ось уночі йти по літавці – це доводилося їм уперше, і вони добре розуміли, що це ризикована штука!

«Пекло» являло собою тісний квартал міського бідацтва, де купчилося найрізноманітніше й різноплемінне населення, яке перебивалося із драного в нелатане, день при дні порпаючись у бруді та старечих лахманах… Було ще не зовсім темно, як хлопці переходили цим кварталом, простуючи до морякової халупи, і ніяке лихо їх не спіткало, хоча деякі хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогін пускали задирливі зауваження.

Старий матрос робив такі літавці, що не то добре майоріли в повітрі, ба більше, згорталися так, що їх зручно було носити.

Хлопці накупляли цих літавців аж по кілька штук кожен. Загорнувши всі три пакунки та зав’язавши їх мотузками, вони рушили у зворотну путь, і кожний міцно тримав під пахвою свій придбанок.

– Глядіть-но, стережіться наших хлопців! – попередив їх старий матрос. – Вони тут завжди тиняються поночі.

– Ми не з боягузів! – відповів Чарлі. – А кулаки в нас не згірші за їхні!..

Звикнувши до просторих і тихих вулиць горішньої частини міста, мандрівники наші були приголомшені ґвалтом та гармидером цього тісного мурашника. Вони немов продиралися крізь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабіринтом заплутаних кривих вулиць та завулків, мимохіть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свідомі того, яке їм усе навколо чуже й невідоме.

Дітлахи й немовлята плуталися їм попід ногами на пішоходах… Простоволосі розпатлані баби базікали біля воріт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками…

Усе повітря відгонило тухлою рибою та гнилою садовиною – якимсь застоялим духом бруду. Незграбні обертайла вайлувато обминали їх, і обшарпані дівчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звідусіль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у різномовний зойк жартів, лайки, вигуків. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та він таки й був ним достоту!..

– Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! – промовив Фред.

Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлоп’ята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.

– Не звертайте на них увагу, – застерігав Джо. – Простуйте собі далі, та й годі. Уже незабаром вихопимося звідси.

– Чорта з два! – глухо відказав Фред. – Глянь-но туди!

На розі, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи п’ятьох хлопців-підлітків, приблизно їхнього віку. На них падало світло вуличного ліхтаря, і в цім освітленні яскраво паленіла цегляно-руда кучма на голові в одного з хлопців. Певна річ, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшної ватаги, що вже двічі за їхньої пам’яті видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, які прожогом тікали хто куди, тимчасом як їхні батьки та матері кидалися до телефонів, щоб викликати поліцію.

Угледівши цю компанію, що стояла на розі, хлоп’ята, що переслідували «верховинців», раптовим жахом пойняті, дременули врозтіч. Це тільки додало страху нашим хлопцям, а проте вони відважно простували далі.

Червонько виділився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:

– Чого ви тут вештаєтеся? – гримнув він. – Сиділи б удома – та не рипались!

– Ми й повертаємося додому! – спокійно озвався Фред.

Червонько зиркнув на Джо.

– Гей, що ти там ховаєш під пахвою?

Джо стримав вибух гордого гніву й, ніби не чуючи запитання, кинув Фредові й Чарлі:

– Ходімо! – і зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.

Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з літавцями. У ту ж мить, за вітром пустивши свою обачність, Джо з криком шаленої люті кинувся на ворога, і Червонько, певно, не сподівався, що його, ватажка, хтось насмілиться атакувати на його власному терені. Він поступився назад, міцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нім: і битися кортіло, і боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останнє почуття перемогло, він обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пірнув у лабіринт інших вуличок та завулочків.

Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.

Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.

З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх м’язів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, – уже гналося щось із двадцять темних хлоп’ячих постатей.

Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.

Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі…

А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.

– Чого тобі треба? – вороже й задерикувато питався Червонько. – Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..

– Мені треба моїх літавців! – відповів Джо.

Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.

– Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! – заявив він.

– А навіщо мені битися?! – обурено вигукнув Джо. – Вони ж мої!

Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.

Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.

– Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? – знову вигукнув Джо.

– Тому, що я так сказав! – відповів Симпсон. – А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?

Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.

– Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? – грізно скомандував він, простягши по них руку.

Симпсон притис пакунка до себе й запитав:

– А чи знаєш ти, хто я?.. Я – Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..

– Та кинь ти його до біса! – нишком шепнув Чарлі, – що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..

– Ці літавці – мої, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..

– Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, – силкувавсь умовити його Фред.

Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.

– Злякався, злякався, – глузували й дражнили його оті малі паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..

– Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.

– Ти віддаси мені моїх літавців? – рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.

– А ти битимешся за них? – запитанням відповів Симпсон.

– Так! – відказав. Джо.

– Бійка! Бійка! – знову завила ватага.

– Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, – озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.

Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це…

У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.

– А ви тут хто такий?.. – буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.

– Тобі до цього зась! – відсік йому торочки приходько. – А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..

«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.

З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.

– Виходь, чи що?.. – гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.

Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!

Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.

За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.