Маленька господиня Великого будинку

– Все одно жінка і навіть дівчина завжди зробить по-своєму, всупереч чоловікові, – промурмотів Крелін, не мавши чого заперечити проти наведених хазяїном цифр, однак подумки він поклав собі перевірити їх.

– А от же ваша дочка вступить до коледжу, – засміявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. – А ви, і я, і всі чоловіки повік-віку дозволятимемо жінкам робити все по-своєму.

Крелін, проводжаючи поглядом хазяїна, який хутко даленів на дорозі, всміхнувся, бо подумав: «Про чужих дітей турбуєтесь, містере Форесте, а де ж ваші?» – і вирішив за сніданком розповісти про це дружині.

А Форест, поки доїхав до Великого будинку, затримався ще раз. Він спинив чоловіка на прізвище Менденгол. То був завідувач конюшень і наглядач над пасовиськами; про нього казали, ніби він не тільки знає в маєтку кожну травинку, а й пам’ятає, яка вона заввишки і коли виткнулась із землі.

На Форестів знак Менденгол притримав двох лошаків, що їх виїжджав у парокінній бідці. А спинив його Форест, бо в очі йому саме впали далекі, широкі пасовиська на розлогих пагорбах за кілька миль поза північним краєм улоговини, залиті вранішнім сонцем по верхах і густо-зелені там, де вони спадали в неозору площину долини Сакраменто.

Розмова їхня була недовга й стисла, бо вони розуміли один одного з півслова. Говорили про траву, про зимові дощі та про сподівані пізні весняні. Згадувалося в розмові річки Малий Койот та Лос-Кветос, гори Йоло та Мірамар, Велику западину, Круглу долину, кряжі Сан-Ансельмо й Лос-Банос. Обговорили, які череди та отари куди перегнано, переганяється чи мається перегнати, і які надії на врожай трав, посіяних на сіно по далеких полонинах, і скільки торішнього сіна ще лишилось при стайнях у затишних гірських долинах, де зимувала худоба.

Під дубами, біля конов’язів, Форестові не довелося прив’язувати Людожерку. До нього вибіг конюх, підхопив повід, і Дік, кинувши кілька слів про коня назвиськом Дженджик, попростував, дзенькаючи острогами, до Великого будинку.

Розділ III

Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увійшов до одного з флігелів, схожого на замкову вежу. Там, де він опинився, була цементова підлога й багато дверей, що вели в різні боки. Одні з них відчинились, і в приміщення вступив китаєць у білому фартусі та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетіло фасове гудіння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди. Він спішився перед розчиненими дверима і заглянув до прохолодної, освітленої електрикою цементованої кімнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зі скляними полицями, а обік нього – холодильний агрегат і динамомашина. Долі сидів навпочіпки маленький замурзаний чоловічок у засмальцьованому комбінезоні, і хазяїн, кивнувши йому головою, спитав:

– Щось несправне, Томпсоне?

– Було, – відповів той коротко й вичерпно.

Форест зачинив двері й рушив далі подібним до тунелю переходом, тьмяно освітленим вузькими заґратованими щілинами, схожими на стрільниці для лучників у середньовічних замках. Другі двері впустили його до низької довгастої зали з брусованою стелею і таким величезним каміном, що в ньому можна було б спекти цілого вола. В каміні лежав на жару і яскраво палахкотів здоровезний пень. З обстави в залі було два більярди, картярські столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Фореста привітало двоє молодиків, які саме натирали крейдою більярдні киї.

– Доброго ранку, містере Нейсміте! Ну як, добули ще щось для «Скотарської газети»? – піддражнив він одного.

Той, молодявий тридцятирічний чоловік в окулярах, сором’язливо всміхнувся й мотнув головою в бік свого партнера:

– Ось Вейнрайт мене викликав…

– А це, певне, означає, що Лут і Ернестіна ще додивляються вранішні сни, – засміявся Форест.

Вейнрайт хотів огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсміта:

– Хочете поїхати з нами о пів на дванадцяту? Ми з Теєром їдемо автомобілем подивитись на шропширів. Він хоче купити десяток вагонів баранів, і вам буде що написати про вивіз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогодні Теєра?

– Він саме прийшов снідати, коли ми виходили з їдальні, – вихопився з відповіддю Берт Вейнрайт.

– Як побачите його ще, скажіть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жаліючи. Адже дівчата доти вже повстають.

– Візьміть із собою хоч Риту! – благально сказав Берт.

– Шкода, – відповів Форест уже на дверях. – Ми ж їдемо в справі. А крім того, Риту від Ернестіни волами не відтягнеш.

– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумієте, – весело оскірився Вейнрайт.

– Цікаво, чого це люди не вміють рідних сестер цінувати… – сказав Форест і, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?

Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері та, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортеп’яно – шпарку танечну мелодію – і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортеп’яно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшись за руки, гопцювали по кімнаті – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.

Дівчина за фортеп’яно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.

Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.

– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.

Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортеп’яно – Ернестіна, сестра Дікової дружини, – запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його тієї ж миті, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж п’ять хвилин.

– Ну, дарма вже, – перебив Форест їхнє джерготіння. – Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.

– Авжеж ні – для нього, – відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. – І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!

– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Рита почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. – Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути…

– Що? – войовниче перепитала дівчина.

– Як оком змигнути, – похмуро буркнув він. – Як оком змигнути… А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою… навіть заплющившись… навіть бувши п’яний як чіп.

Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:

– Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма^[1] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба^[2].

Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортеп’яно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.

Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемир’я.

– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.

Форест енергійно закрутив головою.

– І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй пам’яті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахівець сільського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?

– Меньєрова хвороба… – почала Лут. – Меньєрова хвороба – це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.

І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки зі скарлюченими, мов пазурі, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки із зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.

Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.

На одних дверях кімнати стояла з розпашілими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомиті кинутись навтікача. На других, теж розпашіла, стояла Ернестіна у владній поставі матері Гракхів^[3], старанно вгорнувшись у рештки свого кімоно й міцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав її – він стояв навколішки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою і букав по-бугаячому.

– І люди ще вірять у доісторичний міф, нібито оця жалюгідна подоба людини, простерта в поросі, колись привела команду Берклі до перемоги над Стенфордом^[4]! – оголосила Ернестіна зі свого безпечного місця.

Вона була зовсім захекана, а кинувши погляд на інших двох дівчат, Форест задоволено помітив, як і в них здіймаються груди під лискучим вишневим шовком.

Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, біле із золотом – під колір білої вранішньої кімнати. Воно стояло не при стіні, отож Лут могла втікати на обидва боки. Форест схопився на ноги і став навпроти неї перед широким пласким верхом інструмента. Коли він намірився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:

– Остроги, Діку! Остроги!

– Ну, то почекай, я їх скину, – запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.

– Ну, гаразд! – загримів він. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полі, що це твоя робота.

– А в мене свідки є! – захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.

– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зіперся долонями на фортеп’яно і відхилився всім тілом назад. – Зараз я тебе спопаду!

Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент – небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.

– Ну, вилазь! – сказав вій. – Вилазь і приймай кару!

– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в ім’я кохання, в ім’я всіх шляхетних дів, що терплять біду!

– Кий там я в біса лицар! – щонайгустішим басом прогув Форест. – Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати – ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кров’ю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортеп’яно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!

– Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.

– Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!

Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.

– Дивись у Ернеста Доусона^[5], сторінка сімдесят дев’ята – в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, ув’язненим у пансіоні Мілза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може зм’якшити і влагіднити моє кровожерне серце, – це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?

Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:

– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!

– Відпусти цю діву! – грізно наказав Берт.

– А ти хто? – спитав Форест.

– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгій.

– Ну, тоді я твій дракон, – покірливо, як годилося, відмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другої я не маю.

– Зігни йому голову! – вимагали всі три дівчини.

– Стривайте, діви, я вас благаю! – відповів Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власній пащі, хай він подавиться мною. А поки він давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекрасні панни, втікайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Західне Сакраменто поглинуть морські хвилі й велетенські риби.

– Зітни йому голову! – хором проспівали троє дівчат. – Втопи його у власній крові й спечи на рожні!

– Нема мені пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От і вір після цього в християнське милосердя молодих дівчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дістануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують заміж за чужинців. Уважай, що ти стяв мені голову, святий Георгію. Мені кінець. Продовження не буде.

Він простягся долі, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертні корчі, й нарешті випустив із себе дух.

Лут вилізла з-під фортеп’яно і втрьох із Ритою та Ернестіною пустилась у імпровізований танець гарпій над трупом. Та Форест раптом звівся й сів долі. Нишком моргнувши значуще до Лут, він обурено закричав:

– А героя забули? Увінчайте ж його квітами!

І Вейнрайта увінчали квітами – вчорашніми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиї жмутом намоклих стебел, він кинувся навтьоки. За хвильку тупіт і галас погоні, пролунавши в коридорі, затих на сходах униз, до більярдної. Форест підвівся, обсмикався і, осміхаючись та дзенькаючи острогами, пішов Великим будинком далі.

Мощеними цеглою доріжками він перейшов два внутрішні дворики, затоплені весняною зеленню та квітами, і дістався до свого крила будинку, ще трохи захеканий після веселої пригоди. В канцелярії вже чекав секретар.

– Доброго ранку, містере Блейку, – привітався Форест. – Вибачте, що я запізнився, – і позирнув на ручного годинника. – Правда, тільки на чотири хвилини. Ніяк не міг вирватись раніше.

Розділ IV

Від дев’ятої до десятої години Форест працював із секретарем над своїм діловим листуванням, зокрема з різними науковими товариствами та агрономічними й тваринницькими спілками; роботи тієї було стільки, що дрібніший бізнесмен, не мавши секретаря, мусив би сидіти над нею до пів ночі. Але Дік Форест створив круг себе цілу систему, якою потай вельми пишався. Важливіші листи й документи він підписував власноручно. Решту штемпелював гумовим факсиміле Блейк; він також занотовував стенографічно відповіді на одні листи та короткі вказівки, як відповісти на інші. Блейк думав сам собі, що працює куди більше за хазяїна і що його хазяїн дивовижний мастак винаходити роботу для інших людей.

Коли годинник видзвонив десяту, до канцелярії ввійшов Пітс, помічник, який відав участю у виставках, і Блейк, нав’ючений листами, паками документів та валиками від фонографа, пішов до свого кабінету.

Від десятої до одинадцятої один за одним входили до канцелярії, а згодом виходили Форестові помічники, керівники окремих ферм і служб. Усіх їх було привчено говорити стисло, не відбирати марно часу. Задумуватись у розмові з ним Форест не дозволяв. Вони повинні були все обдумати й підготуватись перше, ніж з’явитися до нього. О десятій завжди приходив на зміну Блейкові його помічник Бонбрайт, сідав поруч хазяїна, і його олівець, літаючи по аркушах, нотував кулеметний обмін запитаннями та відповідями, звіти, пропозиції, плани. Ті стетографічні нотатки, розшифровані й передруковані на машинці в двох примірниках, були пострахом Форестових службовців, а часом відігравали роль Немезіди. Бо хоч у Фореста й так була дивовижна пам’ять, але він ще любив доводити це, посилаючись на Бонбрайтові записи.

Бувало, котрийсь із службовців, поговоривши з хазяїном п’ять чи десять хвилин, виходив геть упрілий, знесилений, ніби викручений. За ту швидку напружену годину Форест устигав прийняти всіх, хто приходив, і впевнено, рішуче розв’язував з ними всі розмаїті проблеми їхніх галузей господарства. Томпсонові, механіку, він за коротеньких чотири хвилини розтлумачив, які неполадки в динамомашині холодника Великого будинку, довів, що винен в усьому сам Томпсон, продиктував Бонбрайтові записку, вказавши точно розділ і сторінку в томі з бібліотеки, що мав прочитати механік, і повідомив його, що Паркмен, завідувач молочарні, невдоволений монтажем доїльних машин і що великий холодник на різниці чогось не розвиває повної потужності.

Кожен з Форестових службовців був фахівець у своїй царині, але сам Форест був добре підкований у всіх. Полсон, головний рільник, якось довірчо поскаржився Доусонові, головному токовому:

– Я служу тут уже дванадцять років і ні разу не бачив, щоб він хоч рукою взявся за плуг, а проте, хай йому біс, він усе тямить у цьому ділі. Він просто геній, ось воно що. Пам’ятаю, якось він мов вихор промчав на отій своїй Людожерці – її ж тільки пильнуй, бо враз на тім світі опинишся, – повз одне поле, де саме орали, а другого дня, ніби між іншим, сказав мені, на яку глибину оралося, точно до пів дюйма, і якими плугами!.. А як розорювали Маковий луг – нагорі над Літл-Медоу, на Лос-Кветосі! Я не знав, що там і діяти, вирішив не переорювати впоперек, а зразу проборонувати. Думаю, якось пройде. Вже як докінчили, нагодився туди він. Їхав мимо, наче й не дививсь, я ж бо стежив за ним. А другого дня, в канцелярії, ох і всипав! Таки не пройшло. Більш я такого й не пробував.

Рівно об одинадцятій Вордмен, завідувач вівчарень, вийшов від хазяїна з наказом бути о пів на дванадцяту готовому їхати машиною з Теєром, айдахським покупцем, оглядати баранів-шропширів. За Вордменом вийшов і Бонбрайт давати лад своїм нотаткам. Форест зостався в канцелярії сам. З низенької дротяної сітки на папери – однієї з багатьох сіток, поскладаних по п’ять одна на одну – він узяв брошурку про свинячу чуму, видану ветеринарною управою штату Айови, і почав її переглядати.

П’яти футів і десяти дюймів на зріст, важивши сто вісімдесят фунтів без одежі, Форест, як на свої сорок років, був вельми показний чоловік. Він мав великі сірі очі, чорні брови й вії, опукле, не надто високе чоло, темно-русявого чуба, трохи випнуті вилиці, а щоки ледь запалі, як звичайно буває при такій будові черепа. Щелепи у нього були міцні, однак не важкі; ніс із широкими ніздрями прямий, великий, хоч і не занадто, підборіддя не роздвоєне, вольове, але не суворе, а уста лагідні, майже жіночі, проте видно було, що вони можуть і твердо стискатися. Обличчя він мав чисте, засмагле, тільки верхня половина чола лишалась біліша – там, де її прикривали від сонця криси капелюха.

У кутиках його уст і очей таївся сміх, і зморшки по боках уст, здавалося, залишила по собі усмішка. Та водночас не менш виразно з усіх рис його обличчя промовляла впевненість. Дік Форест завжди був певен себе – і коли простягав руку по щось на своєму столі, то був певен, що рука його не промине тієї речі, не буде її шукати, намацувати; і коли побіжно переглядав брошурку про свинячу чуму, то був певен, що не пропустить у ній нічого важливого; певен був з голови до ніг за своє гнучке й сильне тіло, сидячи на дзиґлику перед письмовим столом; певен був серцем і розумом за своє життя і справу, за все, що мав, – одно слово, за себе самого.

І він таки мав підстави для цієї певності. І тіло, і розум, і життєвий шлях його були випробувані в багатьох суворих знегодах. Син багатія, він не цвиндрив батькових грошей. Народившись і вирісши в місті, він обрав собі за фах сільське господарство і досяг таких успіхів, що ім’я його не сходило з уст у скотарів по всій країні. Він був власник вільної від боргів, не заставленої чверті мільйона акрів землі – такої, що мала ціну від тисячі до ста доларів за акр, і такої, що коштувала від ста доларів до десяти центів за акр, а подекуди й такої, що не варта була ані цента. В усілякі поліпшення на тій чверті мільйона акрів – у дренаж із череп’яних труб на луках, в осушувальні канали на болотах, у дороги й водоймища, в господарчі будівлі й у сам Великий будинок – він уклав такі величезні суми, що його сусідам-фермерам і віри не йнялося.

Усе в його маєтку робилося з широким розмахом і на якнайсучасніший лад. Службовці його діставали платню, відповідну до своїх ділових якостей, і жили безплатно в будинках, що коштували від п’яти до десяти тисяч доларів, зате вже він зібрав у себе самі вершки з фахівців усієї країни, від Атлантичного до Тихого океану. Коли йому потрібні були трактори обробляти рівнинні лани, він купував їх відразу десятками. Коли він потребував води для зрошення, то гатив у своїх горах стави зразу на пів мільйона галонів. Копати канави на своїх болотах він не доручав підрядникам, а сам купив екскаватори; а коли на своїй землі не стало для них роботи, почав брати підряди на висушення боліт по сусідніх великих фермах, земельних компаніях та корпораціях на сотню миль угору й униз по річці Сакраменто.

Він мав досить власного розуму, щоб збагнути потребу купувати ще й чужий і платити куди дорожче від пересічної ринкової ціни за якнайкращий товар. І мав досить свого розуму ще й на те, щоб спрямовувати куди слід той куплений розум та здобувати з нього якнайбільший зиск.

У свої сорок років він мав ясний зір, спокійну, врівноважену вдачу і був повний снаги, здоров’я й сили; а тим часом до тридцяти років життя його було вкрай безладне й авантюрне. В тринадцять років він утік із дому – з мільйонерського дому; ще до двадцяти одного року з неабиякими успіхами закінчив університет, а потім спізнав усі кипучі порти кипучих морів і з холодним розумом та палким серцем, сміючись, йшов на будь-який ризик, аби він щось обіцяв і давав у тому буйному світі пригод, що на очах у нього чимраз тіснішав перед наступом ладу й закону.

Прізвище Форест давно було славне у Сан-Франциско. Дім Форестів був один з перших палаців на Ноб-Гілі, де мешкали Флади, Маккеї, Крокери, О’Брайєни. Діків батько Річард Форест, прозваний Щасливцем, прибув на Захід з Нової Англії^[6] через Панамський перешийок зі сміливими діловими планами. Вдома йому давали прибуток швидкохідні вітрильники та їх будування, а на Заході він став укладати капітали в узбережні земельні ділянки, в річкові пароплавства і, певна річ, у копальні, а згодом в осушення Комстоку^[7] в Неваді та будівництво Південно-Тихоокеанської залізниці.

Він провадив велику гру – і виграші, й програші у нього бували великі, але виграші завжди більші, і що він втрачав у одній грі, те вертав у іншій. Все, що він заробив на Комстоку, поглинули безодні Дафодільські копальні в окрузі Ельдорадо. А те, що пощастило врятувати від катастрофи на Беніша-Лайні, він уклав у ртутні родовища Панського товариства – і заробив п’ять тисяч відсотків. А що він утратив, коли луснув стоктонський бум, більше ніж надолужила йому, пішовши в гроші, земля, скуплена в Сакраменто і Окленді.

А на довершення, коли Щасливець Річард позбувся геть усього в цілій низці невдач і в Сан-Франциско вже гадали, скільки ж то дадуть на аукціоні за його ноб-гільський палац, він спорядив такого собі Дела Нельсона з половини шукати золота в Мексиці. Як сухо засвідчує історія, наслідком тієї експедиції Нельсона було відкриття родовища Врожайного з такими, між іншим, казковими, невичерпними копальнями, як «Гримуча Змія», «Голос», «Місто», «Дездемона», «Водяний Бугай», «Жовтий Хлопець». Нельсонові надзвичайний успіх так запаморочив голову, що він за рік згорів, випивши ціле море дешевого віскі, а не мавши жодних спадкоємців, зоставив свій пай тому ж таки Щасливцеві – Річарду Форестові.

Дік Форест був справжній син свого батька. Щасливець Річард, чоловік безмежної енергії й заповзятливості, двічі був одружений і двічі вдовів, але доля не благословляла його дітьми. Втретє він одружився 1872 року, вже п’ятдесятивосьмирічним, а 1874 року в нього народився син – здоровецьке, горлате дванадцятифунтове хлоп’я. Однак його народження коштувало життя матері, і дитя виростало в палаці на Ноб-Гілі під наглядом цілого війська мамок та няньок.

Малий Дік був здібною дитиною. А Щасливець Річард мав демократичну вдачу. Як наслідок, малий Дік засвоїв від приватного вчителя за один рік те, що у школі забрало б три роки, а решту часу бавився на вільному повітрі. І ще хлопцеві здібності та батьків демократизм спричинили те, що Діка послано до останнього класу звичайної міської школи, щоб він теж навчився демократичності, потершись між синами робітників, крамарів, шинкарів та місцевих політиків.

У школі всі батькові мільйони не допомагали йому випередити з арифметики Петсі Гелорена, математичного вундеркінда, чий батько підносив мулярам цеглу, або написати диктант краще за Мону Садгінетті, дочку вдови, яка тримала овочеву крамничку. І так само Дікові не було найменшої помочі з батькових мільйонів та з палацу на Ноб-Гілі, коли він скидав куртку й навкулачки, без раундів і без рукавиць до перемоги або до поразки бився з Джіммі Ботсом, Джаном Чоїнскі чи ще ким із тих хлопців, які за кілька років розлетілись по країні добувати слави й грошей на рингах як покоління блискучих боксерів, що його могло породити тільки Сан-Франциско, молоде, повне зухвалої мужності й завзяття місто.

Наймудріше, що міг придумати для сина Щасливець Річард, – це дати йому таку демократичну науку. В глибині душі Дік ніколи не забував, що він живе в палаці, повному челяді, і що його батько людина могутня й шанована. Та воднораз Дік спізнав ту демократію, що стоїть на власних двох йогах і борониться своїми двома кулаками. Він спізнавав її тоді, коли Мона Сангінетті діставала за диктант кращу оцінку, ніж у нього. І тоді, коли під час гри на шкільному подвір’ї не міг наздогнати чи спіймати прудкого й верткого Берті Міллера.

І коли Тім Гаган усоте гатив його в заюшений ніс та розтовчені губи прямим ударом лівою чи під груди гаком правою, а він очманіло точився і хекав, аж у грудях свистіло, – тоді шкода було чекати допомоги від палаців та банкових рахунків. Тут годились тільки свої ноги і свої кулаки: або він, або Тім. Ото якраз тоді, в поту, в крові, в залізній упертості навчився Дік Форест не здаватись навіть у нерівному бою. З першого удару він чув, що перевага не його, але витримував усі удари, аж поки кінець кінцем згодилися, що не взяла нічия, хоча згода та прийшла лиш тоді, коли обидва попадали додолу, знесилені й запаморочені, і тільки плакали від злості й затятості. А після того вони здружилися і вдвох верховодили на шкільному подвір’ї.

Щасливець Річард помер того ж місяця, коли Дік закінчив школу. Тринадцятирічний хлопець зостався у світі з двадцятьма мільйонами доларів і без жодного родича, що міг би втручатись у його життя. Він був господар повного челяді палацу, парової яхти, стаєнь з кіньми та ще й розкішної літньої вілли на півдні півострова, в багатирській колонії біля Менлов. Тільки одним обтяжено його: опікунською радою.

Одного літнього дня Діка покликано до великої бібліотечної кімнати, де зібрались на першу свою нараду його опікуни. Їх було троє – всі літні люди, дуже багаті, усі правники, усі ділові партнери його батька. Коли вони стали викладати йому те, що хотіли, Дік відчув, що хоча вони й зичать йому добра, але порозумітися з ними навряд чи пощастить. На його думку, самі вони були підлітками занадто вже давно. А крім того, було очевидно, що якраз його, оцього підлітка, чия доля їх так турбує, вони не розуміють зовсім. Навіть більше – Дік із властивою йому впевненістю вирішив, що тільки він один у цілому світі може знати, чого йому треба.

Містер Крокет виголосив довгу промову, і Дік слухав його, як годиться, уважно й зацікавлено, киваючи головою щоразу, коли зверталися прямо до нього. Містери Девідсон і Слокем теж сказали своє, і він їх вислухав так само уважно. Поміж іншим, Дік дізнався від них, який статечний і чесний чоловік був його батько, а також яку програму вже склали його опікуни, щоб зробити і з нього такого самого статечного й чесного чоловіка.

Коли вони скінчили, Дік теж захотів дещо сказати.

– Я вже все обміркував, – заявив він, – і хочу спершу податися в подорож.

– На це буде свій час, любий мій, – лагідно пояснив йому містер Слокем. – Коли… ну, скажімо, коли ти підготуєшся до вступу в університет. Тоді якраз дуже корисно буде поїхати на рік за кордон… так, дуже корисно.

– Звичайно, – поквапився на поміч і містер Девідсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволі твердо стислися, – звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати – під час шкільних вакацій. Мої колеги, безперечно, погодяться, що такі невеличкі подорожі під час вакацій теж були б корисні й бажані… звісно, під належним керівництвом і наглядом.