Kitobni o'qish: «На гастролях в Микитянах»

I

Одного дня вранці, після Петра, отець Зіновій Літошевський, священик у селі Микитянах, достав з волосної управи лист з пошти. Отець Зіновій впізнав на конверті руку свого брата, оперного артиста Флегонта Петровича Літошевського, і швиденькою ходою попрямував до свого кабінету. Його зацікавило, що то пише до його брат з Києва, де він тієї зими співав в опері. Прочитавши листа, отець Зіновій гукнув на свою жінку, Ольгу Павлівну, що вешталась коло стола та прибирала посуд після вранішнього чаю.

Ольга Павлівна швиденько прибігла в кабінет, цікава знати, од кого то прийшов лист. Вона була височенька на зріст, поважна й гарна з лиця, чорнява й кароока.

– Оце до нас пише брат, Флегонт Петрович, кланяється тобі і він, і його петербурзька жінка, Софія Леонівна. Брат просе нас, чи не згодились би ми прийнять їх на літні вакації. Він обіцяє навіть давати плату і за себе, і за свою сім'ю, і за свою няньку, – сказав отець Зіновій і при тих словах підвівся з стільця й став серед кабінету, випроставшись на ввесь свій зріст.

Високий та широкий в плечах, отець Зіновій трохи не черкався кучерявою головою об сволок в невисокому кабінеті. Його невеличкі карі очі неначе забігали й заблискали од сподівання, що то скаже на це жінка. Він сам був радий, що брат приїде до його на літній час і трохи розваже його в сільській глушині, бо дуже любив веселе товариство та гостювання, єднався з сусідами, часто бував у їх в гостях і запрошував їх до себе, щоб побалакать з людьми, а при нагоді й по чарці смикнути в компанії.

– А де ж ми їх примостимо? В нас же троє дітей, а братова – петербурзька столична панія. Ще ж вона, певно, привезе й няньку, бо в неї є синок. У нас покоїв чимало, але для двох сім'їв у нас буде тісно. Їм усім буде в нас недогода, а мені це буде неприємно, і нас потім ше й судитимуть перед людьми, – сказала Ольга Павлівна з сутінком заклопотання в голосі.

– Одже ж ти й неправду кажеш! Брат пише, що в його жінка лібералка й демократка, що вона нічого і нікого не буде нехтувать і ладна жити хоч би і в мужицькій оселі й навіть в мужицькій хаті; пише, щоб ми не дуже турбувались їх приїздом.

– Воно то на словах так, але на ділі, певно, вийде інакше. Знаєш що? Пошли до їх таку одписку, нехай вони оселяються в нашій школі. Ми чистенько й гарненько очепуримо для їх школу, повимиваємо підлогу, побілимо кімнати, почепляємо на вікнах завіси, даватимемо їм дурно бутвину з городу на закришку й картоплю; дамо горшки й миски, і шапличок, і відра; даватимемо опал, печений хліб і паляниці до чаю, бо цього добра настачимо на всю їх сім'ю. А Софія Леонівна нехай везе з Києва свою куховарку та й готує усяку страву собі на поживок у себе в школі. Мене, сказать по правді, гірше од усього турбує обід та вечеря для їх, та ще й для слуги, і для дитини. А плати я не візьму нізащо в світі: якось ніяково.

– Одже ж ти добре радиш. Не дурно ж ти розумного батька розумна дочка. Таку й дам їм одповідь і зараз одвезу листа в містечко на вокзал на пошту.

– Софія Леонівна не бозна-яка аристократка. Вона дочка якогось дрібненького петербурзького урядовця. Через невеликі батькові засоби вона не спромоглася навіть скінчить гімназії, бо з прогімназії перейшла на фершальські курси. Яка ж вона панія? Не зазнала вона розкоші та панування і в батька, то й не повинна б нехтувать такого житла, як наша школа. Там і стеля високо, і вікна чималі, навіть більші, ніж у нашому домі. А втім… хто його зна, що вона за людина, – говорила далі Ольга Павлівна.

– От як приїде, то й побачимо, що то за цяця. Брат її хвалить, але молодий чоловік завжди хвале свою жінку, бо так вже поводиться у людей; а як поживе доволі, то вже не хвале, а часом то й лає, – сказав отець Зіновій.

– Так, як оце ти мене, – не втерпіла й перебила його жінка.

– Або ти мене, – додав далі отець Зіновій. – Загадай лишень зараз наймитові лаштувать повозку та запрягати коні, а я тим часом начеркаю листа до брата та й покатаю в містечко й на вокзал.

– Оце вже ти й радий, що трапивсь випадок пошвендять по місті. Сьогодні там торжок. Стрінешся з сусідніми батюшками або панками, то, бога ради, не заходь з ними в заїзд та не заводь бенкетів та чаїв. Не гайся лиш там довго, – сказала жінка.

– Не бійся! Сьогодні ж не ярмарок, та ще й роковий. Будлі-якого знайомого сусіда тамечки, надісь, і не зостріну.

Отець Зіновій і справді любив з нудьги часом швендять без усякого діла по ярмарку, так… аби себе трохи розважить. Він любив побалакать в товаристві. Стрічаючись в містечку з батюшками сусідами та з знайомими панками, він затягав їх у номер в заїзді, посилав за пивом, загадував наставлять самовар, купував закуски. І нудьгуюча по селах компанія засиджувалась за пивом, закускою та за чаєм часом і до вечора, а часом і до глупої ночі. Ользі Павлівні ці чоловікові походінки дуже не припадали до вподоби, бо отець Зіновій звичайно вертавсь додому з спорожнілими кишенями й з засніченими червоними очима.

Отець Зіновій швиденько начеркав лист до брата, скочив на повозку й покатав з двора.

«От і добре, що брат житиме в школі. Буде принаймні куди ходити в гості, буде з ким з нудьги і побалакать, і вряди-годи по чарці випити, й поспівать, – думав він, катаючи битим шляхом до здорового містечка, а жінка чогось вже заклопоталась, але… жінки усі клопотливі. Певно, такі вже вони на вдачу усі дочиста».

Ольга Павлівна зосталася в кабінеті сама, сіла на стільці, сперлась ліктем на стіл і задумалась. Вона зирнула по чималому кабінеті й розмірковувала, де б було догідніше поставить двоє ліжок для гостей, коли в школі не буде зачасу поприбирано; де б примостить і їх дитинча та куховарку і яка там приїде куховарка: чи з міських жильців, чи з селянок, чи проста, чи, може, якась спаніла міська міщанка, така, що й її доведеться класти спать десь не в пекарні, а в покоях; і яка то сама Софія Леонівна? Чи гарна й моторна, чи, може, непомирлива й непоміркована людина з петербурзькими панськими вередами та примхами?

Але цікавість перемогла усякі клопоти в думках Ольги Павлівни. Їй заманулось побачить ту столичну панію так здорово, що вона забула й за усякий клопіт та крутанину і була ладна хоч би й зараз вітать гостю в своєму домі й пеклюваться її дитиною, навіть наймичкою.

Отець Зіновій недовго засидівсь у містечку. Набравши хапки усяких закупок, він вернувсь додому ще завидна й пообідав перестояним борщем та перепрілою, сливе холодною кашею.

Через два дні отець Зіновій достав лист од брата. Брат дякував йому й писав, що жінка згоджується оселитись на вакації в школі й привезе свою куховарку. Але коли вони прибудуть, він не може напевно призначить дня, бо ще має скінчить деякі грошові справи з своїм антрепренером.

– От і добре, що брат приїде несподівано: не треба за ним висилати коні на вокзал, – сказав отець Зіновій, – згодять собі візника та й приїдуть.

– Але тим часом треба заздалегідь заходжуваться коло школи, треба ж вимазати і всередині, оббілувать і около, повставлять шибки, що їх повибивали чи хлопці, чи собаки, чи худоба рогами; треба ж чистенько повимивати та вишарувать піском підлогу в покоях. Ти пошли до волосного, нехай він зараз-таки виряде на роботу кільки мазальниць та покличе скляра, щоб засклив вікна. А то знаєш, яка в волосного справа? А вони, може, прикотять от-от незабаром. Де ми їх тут примостимо? В покоях буде гармидер, шум, галас. Стовпиться й стикнеться дві сім'ї, та ще й з наймичками, – клопоталась Ольга Павлівна.

– Одже ж ти й правду кажеш. Зараз пошлю до волосного, нехай висилає мазальниць та ушивальників. Все одно – школу треба ж очепурить та опорядити чи тепер, чи через місяць, – обізвавсь отець Зіновій, – але добре, що я оце згадав. Чи ти пак знаєш, що піч у пекарні курить вже давненько? Десь, мабуть, у виводі або в лежаку повивалювалась цегла. Треба, щоб вже заразом волосний прислав мурівщика, щоб полагодив піч та общикатурив обколупані стіни принаймні всередині. А то нам сором буде: школа стоїть облуплена, обколупана, мов та коза-дереза, обдерта вовками. Ми повинні ж дбать за школу. Брат підійме мене на смішки. От зараз-таки напишу за все волосному.

Отець Зіновій одіслав листа до волосного. Через кільки день чоловік привіз до школи хуру рудої глини та якогось глею й клунок білої глини. Замість мурівщика з'явились з глиняниками та віхтями три молодиці й заходилися шпарувать облупані стіни та поколупані призьби.

– Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли він так пеклюється за школу, то з лагодінням буде таки добра загайна, – сказав отець Зіновій до жінки.

Молодиці повештались коло школи день та й пішли додому. Другого дня й живого духа не з'явилось коло школи; третього дня так само ніхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.

А тим часом в неділю надвечір несподівано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жінкою, з дитиною й своєю київською куховаркою. Ольга Павлівна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зіновій теж забідкався, вибігаючи назустріч братові на ґанок. Слідком за ним прожогом вибігла й Ольга Павлівна. Вона на той час забула навіть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Її брала цікавість хутчій побачить, яка то петербурзька цяця приїхала до неї в гості.

В одчинену браму в'їжджав чималий стародавній обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свічка, візник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамі об перекладину на ворітницях. На Волькові було ясне смугнасте засмальцьоване літнє пальто, неначе він напнув на плечі смугнасту стару спідницю. В задку заманячіла так само смугнаста постать в сіро-смугнастому балахоні й капелюші, оповитому білим серпанком. Коло неї вгніздилась якась жива біла копиця, на котрій зверху стримів солом'яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до їх сиділа напнута хусточкою молода міщанка, а коло неї туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном біг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стриміла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюванні. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарі звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрівку. Артисти, мабуть, пам'ятають заповідь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою ніякої вантаги, окрім хліба, ціпка та… постолів». Тільки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив'язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснів самовар, котрий визирав з личаної циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов її напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екіпаж скидався на циганську халабуду, щопереїжджає на нове місце з шатром та усякими манатками.

– Дві петербурзькі копиці сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борідкою, – пожартував пошепки до жінки отець Зіновій.

– Істинно дві копиці, накриті зверху брилями. Але твоя братова, нівроку їй, гарна, навіть дуже гарна: чорнява, як волошка, – обізвалась Ольга Павлівна, – і де ті волошки взялися там у Петербурзі на далекій півночі!

Захуджені сухоребрі Волькові шкапи з охотою спинились далеченько в дворі, не доплуганившись навіть до ґанку. Флегонт Літошевський жваво стрибнув додолу й поміг жінці злізти з фаетона.

– Чисто тобі неначе черниця в мантії, ота твоя братова в широкому дорожньому балахоні, – сказала нишком матушка.

– Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! – шепотів отець Зіновій.

Софія Леонівна повагом ішла по зеленому шпориші в широчезному білому балахоні з подовжастими тоненькими чорними смужками. На голові на капелюші світились через серпанок червоні маківки. На ясному сонці виразно чорніли її рівні брови на білому матовому чолі. Чималі карі блискучі очі аж блискали.

– Що гарна, то гарна. Артисти здатні стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, – промовив стиха отець Зіновій.

– Оце ми до вас на гастролі в ваші краї! – гукнув артист на ході.

Гості вийшли по східцях на ґанок. Хазяїни привітно й з щирим серцем привітались до їх і запросили до покоїв. Гості пороздягалися в прихожій і вступили в світлицю. За ними слідком вбігла собака, понюхала носом повітря й лизнула в руку хазяйку. Світлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вікнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тілистий, з білим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па білому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишній селюк вже дуже спанів, бо скидався на випещеного панка-дідича.

– От ти, Соню, і на Україні, та ще й у Микитянах, в українському селі. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакації, – сказав в жарти Флегонт Петрович.

– Я нігде не нудитиму світом, хоч я й зросла в столиці. Чи на селі, то й на селі. Мені байдужісінько за це! Ще змалку тягло мене на південь. А по своїх пересвідченнях і поглядах – я демократка, ніколи не нехтувала села та народу, – говорила Софія Леонівна, примостившись в тісненькому кріслі проти матушки.

– Коли в вас такі сьогочасні пересвідчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюків, – промовив отець Зіновій.

– Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабії, абощо, – сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софію Леонівну й її очі, і темно-червоні уста, і чималі білі руки, і рівну тілисту постать, до котрої ніби влипла гарненька сизенька сукня.

– Та в їх у Петербурзі помішані горох з капустою. Є там мішанина та усячина: є й великороси, і німці, і татари й чухна, і естонці та ливонці. Може, моя Соня з чухонців, – жартував Флегонт Петрович.

– Вже з кого-кого, тільки я не з чухонців. Ти ж знаєш, що в їх на голові волосся або жовте, або ніби лляне, – говорила Софія Леонівна низьким альтовим голосом.

– Це правда, що вони, мов жовті лисиці, а ти, нівроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.

– То-то й ба! Це й показує уявки, що я не чухонка, – сказала Софія Леонівна.

Її низький голос був гучний, голосний і приємний, хоч був трохи різкий. Гучний голос її сповнив усю світлицю і неначе ще й не зміщався в їй.

– А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоїть, неначе ряба корова: певно, тільки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? – спитав Флегонт Петрович.

– Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле мені по дві бабі на тиждень з віхтями. А там ще й піч курить, і груби потріскались, – сказав отець Зіновій.

– Нічого – те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, – сказала з прихильністю Ольга Павлівна. – Ти б, Зіновію Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабінет залізне ліжко для Софії Леонівни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабінеті на турецькій м'якій софі. Якось та попритулюємось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожій на тапчані, бо вона, певно, в місті одвикла од сільських дівчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупі з ними в пекарні.

– Вона не сільська, а міська, з київських міщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без міської фанаберії, – додав Флегонт Петрович.

– Коли вона ніколи не жила на селі, то от при цій нагоді й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтається та й призвичаїться до сільського життя та до людей, – сказав о. Зіновій.

– Ми насилу вмовили її їхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годі! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, – сказав Флегонт Петрович, – вже зве мужиків хохлами, а мужичок – хохлушами, нехтує їх і навіть повсякчас глузує з їх. Це, бач, тепер в Києві в міщан та українських крамарів пішла така поведенція, що вони дражнять сільських молодиць очіпками та хохлушами, а мужиків хохлами.

– А як я вчився в школах, то тоді міщани й крамарі ще не дражнили такими прізвищами селян: певно, тоді й себе ще залічували до хохлів та хохлушок. Цікаво б знати, за кого ж то вони тепер мають самих себе, коли нехтують селян і навіть українську мову, мов справжні пани, – говорив о. Зіновій.

– Мабуть, вже й міщани, і крамарі, і навіть самі куховарки й горничні, що недавнечко самі поскидали очіпки, і вважають на себе, як на панів, котрі не повинні ні в чому єднаться з мужиками, навіть у мові.

– Наша Маша тепер має себе як не за дідичку, то, певно, почуває себе панією або й дворянкою, – сміявся Флегонт Петрович.

«Ой, коли б вона часом не коверзувала тут по-панській!» – подумала матушка.

– Це й мені не припадає до вподоби, що наша Маша високо несеться та піднімає носа вгору. Ми з Флегонтом Петровичем торік їздили в гості до його батька. Там кімнатки тісні, і ми напитали собі на тимчасне прожиття світлицю в одного заможного чоловіка сусіда. Світлиця була через сіни, просторна й дуже чиста. Я прожила вкупі з селянами тижнів зо три і, сказати по правді, не гордувала мужиками та молодицями, як наша загониста та гордовита Маша, – сказала Софія Леонівна.

– Мабуть, преться в пани, як пруться усі київські міщани та крамарі, що пиндючаться перед селянами й нехтують сільську українську мову, – сказала Ольга ІПавлівна.

– А я й сама радніша б навчиться говорити по-українській, та в Києві не навчусь од Маші й од людей. От і добре, що мій син принаймні добре навчиться говорити тутечки на селі українською мовою.

Софія Леонівна й справді згодом потім нахапалася слів на селі й навчилась таки добре говорити по-українській. Як цікава столична людина, вона зацікавилась українськими книжками й читала їх залюбки. Пробуваючи на селі в Флегонтового батька, вона вже й тепер добре розуміла українську мову й не забороняла синкові говорить з селянами по-українській, як звичайно забороняють у нас батьки своїм дітям, нехтуючи народну мову й народ.

– А ходім лиш подивімся на школу та поміркуймо, як би нам краще й догідніше розташуваться в ній, – сказав Флегонт Петрович і поволі підвівся з канапи.

– То й ходім. Обдивіться своє житло завидна, а тим часом самовар закипить, – сказала Ольга Павлівна.

Усі повставали заразом і пішли до школи навпростець через тік, а далі борозною через невеликий огород, через картоплю й перелізли через перелаз. За старшими рушила уся дітвора: три батющині хлопчики й Флегонтів Петрусь. За дітьми навздогінці побігли три собаки. Певно, й їм остогидла сидня та лежня в дворі, і вони понюхом почутилн якусь ворушню і собі чкурнули через двір навздогінці, плигнули через тин у город і побігли через картоплю та мішаницю, посіяну на пашу.

Школа стояла над чималим вигоном, обгороджена частоколом з вербини. Перед школою коло хвіртки росли дві здорові верби, а третя росла на причілку, але увесь огород коло школи пустував, неначе то була толока. Огород дармував, бо грунт був піскуватий, не придатний під огородину.

Усі ввійшли у школу, огляділи здорову, довгу й світлу кімнату з олеографічним царським портретом на стіні, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелі. Огляділи й другу, меншу, кімнату, що була призначена задля їх спочивальні. Маша передніше за все огляділа піч у тісненькій пекарні. Кімнати були високі, вікна були здоровецькі, але стіни були обколупані, замазані та витерті од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вівці і худоба обшмульгала стіни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помості було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на підрі з дощок десь у коморі або в возовні. На грубах чорніли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.

– Школа висока й світла. Як її очепурить та опорядити, то вийде веселеньке літнє житло, – сказав Флегонт Петрович. – Взимку вчителі сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, літо.

– Авжеж, кімнати просторненькі й світлі. Я не дуже-то звикла до аристократичної обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час і в такому житлі, – обізвалась Софія Леонівна, обернувшись до господині, але по очах її було знать, що вона трохи ніби засмутилась. Вона хоч була лібералка й демократка, але ж тільки книжкова й теоретична, як міська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своїх поначитуваних та десь почутих теорій та й не дуже квапилась до цього.