Kitobni o'qish: «Біда бабі Парасці Гришисі»
Біда бабі Парасці Гришисі
Як було бабі Парасці п'ятедесят шість рік, помер її чоловік Омелько Гришенко, і помер не вдома, а в Василькові. Гришенкова оселя була коло самого вигону, край села, а за широким вигоном був панський лісок, що тягся на верству смужкою вподовж села аж до річки. Саме проти Омелькової оселі в лісі стояла хата лісового козака сторожа. Про того козака вже давно йшла чутка, що він переховує крадене добро й дає в себе притулок усяким злодіям. Волосний звелів зробить в козака трус; десяцькі познаходили в повітках порожні пляшки з наліпленими квитками, арештували його, одвезли в Васильків й закинули в тюрму. Люде виказали в волосній управі, що бачили, як Омелькові унучата грались квитками од пляшок з вином. До Омелька причепились; він дізнався од унуків, що ті папірці дали їм козакові діти.
Омелька покликали в Васильків на суд за свідка. Саме тоді була пізня осінь, вже перед пилипівчаним пущенням. Омелько поїхав в одній свиті. Надворі була сльота й моква. Він застудивсь, заслаб, і його одвезли в лазарет. З Василькова дали звістку Парасці. Параска з синами поїхала в Васильків. Через три дні Омелько вмер, і вони його поховали.
Вернулась Параска додому й плакала та тужила за Омельком цілий рік. Омелько був дуже гарний з лиця, як увесь рід Гришенків в Трушках, високий на зріст, плечистий, поставний, з чорними бровами, з карими очима. Він був тихий і помирливий, і Параска була щаслива з ним, навіть ніколи не лаялась і не змагалась з ним, бо він в усьому слухав її й робив так, як вона веліла.
Зосталась Параска з двома синами та з невісткою в хаті. Омелько оженив старшого сина Грицька ще за свого живоття. Менший син Іван ще парубкував. Доки був живий батько, в хаті була мирнота. Син слухав батька, і невістка корилась свекрусі. Батько хазяйнував сам і думав одрізнить старшого сина, поставить йому опрічну хату на леваді, а меншому синові оддать стару хату. Але як помер Омелько, і сини, і невістка заспівали іншої. Грицько вже не слухав матері, а невістка заковерзувала так, що баба Параска тільки очі витріщила на неї з дива.
Помираючи, Омелько звелів Парасці одділить для старшого сина половину поля, а половину зоставив для неї, доки менший син Іван одбуде службу в москалях. Грицько став хазяїном, забрав собі половину поля, але Параска зоставила собі Іванову половину поля й худобу, яка була в неї, і сказала синові, що вона буде хазяйнувать, як і хазяйнувала за живоття небіжчика, доки менший син вернеться з служби додому та ожениться. Свою половину поля вона оддала Грицькові наспіл, з половини. Він орав материну частку поля за другу скибу. Параска зоставляла частку свого хліба на харч, а решту продавала.
Цілий рік вона не вмикувалась в хазяйські синові справи, все журилась та плакала за чоловіком і не могла його забуть. Чи надіне Грицько батькову одежу, вона побачить і зажуриться, і зараз сльози поллються з очей.
– Коли б Омелька поховали хоч на нашому кладовищі, то я пішла б на могилу та хоч виплакала свої сльози, що душать моє серце; може б, мені тоді стало легше. А то як надіне син його жупан та шапку, як гляну на сина в тому убранні, то передо мною стоїть неначе живий мій Омелько, достоту такий, який він був молодим; неначе бачу його постать. І в мене з очей самі сльози ллються, так що я й світу божого не бачу, як піду на тік та в клуню, гляну на вози, на ярма, на ціпи, що він колись держав в своїх руках, то все це одразу пригадує мені Омелька; і мені все здається, що він не вмер, знов вернеться додому, от-от вийде з хати і з'явиться перед моїми очима, й піде на тік на роботу, – говорила Параска сусідам.
Та вже невістка сказала Грицькові:
– Пооддавай ти старцям оту батькову одежу, оті жупани та свиту, поміняйся ціпами з якимсь чоловіком, щоб у твоєї матері швидше зникли з пам'яті згадки про небіжчика батька. А то вона гляне на оту одежу, та зараз і впадає в сум та тугу.
Грицько пороздавав старцям батькову одежу, помінявся ціпами з одним чоловіком і сказав матері, що батькові ціпи вже негодящі, старі.
Минув рік після смерті Омелька, і баба Параска потроху почала забувать своє горе. Життя й хазяйський клопіт потроху стерли й заступили згадки про Омелька. Параска всім правувала в хазяйстві, як і було передніше, держала в себе ключі й од комори, і од своєї й невістчиної скрині і всьому давала лад і в хаті, і в дворі. За ввесь цей рік вона ні разу не лаялась і навіть не змагалась з сусідою Палажкою, хоч поза очі й судила й сміялась з неї.
Якось весною Грицько сказав матері:
– Мамо! куплю я собі три вівці та два підсвинки. Левадисі треба грошей, то вона спродує декотрі вівці, а Палажчин син хоче вести на ярмарок два підсвинки.
– Нащо ж вони здались тобі оті вівці та підсвинки? – спитала Палажка. – Адже ж у нас є доволі овець та свиней.
– А на своє хазяйство! Розведу тим часом трохи овечат та свиней, бо як Іван вернеться з служби та ожениться, то мені доведеться одрізняться й заводить своє опрічне хазяйство, – каже Грицько до матері.
– Про мене, й купуй! Покладні гроші в мене є сховані в скрині. Випасу на вигоні є доволі, а для підсвинків стане й полови, й дерті, й одвійків і до літа.
– Он дивіться, мамо, яка отара пасеться на вигоні коло нашого двору. Але мені аж ніяково, як подумаю, що там нема ані однієї моєї овечки, а я вже чоловік дійшлий, жонатий; незабаром буду хазяїном, – сказав Грицько.
– Купуй вівці деінде, тільки не в Левадихи, бо Левадишині вівці, то мої, – обізвавсь Іван.
– А то чом так? – спитала Марина.
– А тим, що я маю на думці сватать Левадишину дочку Килину, – сказав Іван.
– Коли ж це то буде. Поки ти вийдеш з служби, то й ті овечки, може, й вовк прибіжить з чагарника та й похапає, – промовив Грицько.
– А підсвинків в Петра не купуй, бо ті підсвинки Палажчиного хову: може, вдались на вдачу в Палажку, то ще й кусатимуть наших свиней, – сказала в жарти Параска. – В неї й корова свого хову, та вийшла така лиха, що як ідеш проз неї та скажеш: бицю, бицю! то вона зараз крутне головою й рогами, вищірить зуби й прискає, як кішка. Зовсім така, як Солов'їха! бо, мабуть, вдалась в неї. Про мене, розводьте свою худобу. Може, ти, Марино, думаєш ще й свої кури розвести, як розвела Солов'їха? – сказала баба Параска до невістки.
