Генуя довго, мабуть, не забуде, Як то гостили в ній руськії люде.
Будуть ще внукам казать проти ночі: «Дивний тут люд кочував із півночі.
Рідну країну з слізьми споминав він, Але з прокляттям із неї тікав він.
Спродував дома поля, господарство, Вірячі байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну, Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Смілий у мріях, у вірі беззглядний, В дійсності, наче дитина, безрадний
Ані порадитись, ні побалакать, — Знав він лиш гнуться, та жебрать, та плакать».
Гей, розіллялось ти, руськеє горе, Геть по Європі і геть поза море!
Доки гамбурзькі важкі паровози — Де ви не ллялися, руськії сльози!
Всі з тебе, русине, драли проценти: Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Що то ще жде тебе на океані? Що у Бразілії, в славній Парані?
Що то за рай ще тобі отвираєсь В Спіріту Санто і Мінас Джераєс?
Коли почуєш, як в тиші нічній
Коли почуєш, як в тиші нічній Залізним шляхом стугонять вагони, А в них гуде, шумить, пищить, мов рій, Дитячий плач, жіночі скорбні стони, Важке зітхання і гіркий проклін, Тужливий спів, дівочії дисканти, То не питай: сей поїзд — відки він? Кого везе? Куди? Кому вздогін? Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь Людей, мов оселедців тих, набито, Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь, Зів'ялих, мов побите градом жито, Мужчин понурих і дітей дрібних, І купою брудні, старії фанти, Навалені під ними і при них, На лицях слід терпінь, надій марних, Се — емігранти.
Коли побачиш, як отих людей Держать, і лають, і в реєстри пишуть, Як матері у виходках дітей Зацитькують, годують і колишуть, Як їх жандарми штовхають від кас, Аж поїзд відійде, — тоді припадок! Весь люд на шини кидається враз: «Бери нас або переїдь по нас!» Се в нас порядок.
Залізним шляхом стугонять вагони, А в них гуде, шумить, пищить, мов рій, Дитячий плач, жіночі скорбні стони, Важке зітхання і гіркий проклін, Тужливий спів, дівочії дисканти, То не питай: сей поїзд — відки він? Кого везе? Куди? Кому вздогін? Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь Людей, мов оселедців тих, набито, Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь, Зів'ялих, мов побите градом жито, Мужчин понурих і дітей дрібних, І купою брудні, старії фанти, Навалені під ними і при них, На лицях слід терпінь, надій марних, Се — емігранти.