Коли часом в важкій задумі моя поникне голова, легенький стук в вікно чи в двері потоки мрій перерива.
Озвуся, вигляну — даремно, не чуть нікого, не видать, лиш щось у серці стрепенеться, когось-то хочеться згадать.
Чи щирий друг в далекім краї тепер у лютім бої згиб? Чи плаче рідний брат, припавши лицем до прадідівських скиб?
Чи, може, ти, моя голубко, моє кохання чарівне, далеко десь з німим докором в тій хвилі згадуєш мене?
Чи, може, гнучи в собі горе, ти тихо плачеш у тиші, а се твої пекучі сльози мені стукочуть до душі?
* * *
Де я не йду, що не почну, все тінь твоя зо мною,. і кождий сміх, момент утіх тьмить хмарою сумною.
"Чого, — питаю я не раз, — життя моє лоточиш? Ти не моя, а я не твій, чого від мене хочеш?
Чи завинив тобі я що? Чи тужиш так за мною, що тінь твоя вкрива мене все хмарою сумною?"
Та тінь мовчить, звичайно — тінь, ні мови, ні розмови; а може, се моєї тінь покійної любови.
* * *
Не можу забути! Не гоїться рана! Мов жалібні нути із струн теорбана чи голосно грають, чи ледве їх чути, все жалем проймають — не можу забути!
Не гоїться рана, хоч мию сльозами, хоч час на ню капле цілющі бальзами, хоч сонечко гріє і зірка рум'яна цілує, яріє — не гоїться рана!
Хоч як ти далеко, я все тебе бачу; хоч стратив давно вже, щодень тебе трачу; хоч люта розпука минулася п'яна і клином розлука, гадюка погана, лежить поміж нами, дівчино кохана, — кохання без тями, не гоїться рана.
* * *
Недовго жив я ще, лиш сорок літ, і сил не тратив на пусту мамону. Невже ж уже минув я свій зеніт і розпочав спадистий шлях до склону?
О бідна расо, що такий твій плід слабий! Хвалиться ним нема резону. Та й швидко ж той твій метеор поблід, не мавши навіть доброго розгону!
Аж соромно, та що його робить! І кінь, мовляв, не тягне понад силу. Хай велетні могли співать, творить,
могли боротись, тішиться, любить в вісімдесятім році — нам в могилу вже в сороковім треба карк хилить.