Kitobni o'qish: «Перекручена реальність»

Здесь все было словно перекрученная реальность

Изученного мира, – одновременно страшная, смешная и нелепая…

Станіслав Соловйов, «Grunedaal»

Усі персонажі та події у романі – вигадані, і будь-яка подібність до живих або померлих персонажів або до теперішніх чи минулих подій є винятково та цілком випадковою.

Частина перша
Незримі ваги

1

Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторіччя до залу засідань районного суду великого міста впевненою ходою увійшла жінка середнього зросту років сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантію, з під якої кокетливо визирали елегантні червоні туфлі, жінка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, повернулася, огледіла зал, поклала на стіл важкі томи і промовила напрочуд низьким та співучим голосом: «Прошу всіх сідати». Відкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вікно. Конвоїр, червонопикий і на диво аж ніяк не спітнілий дядько виконав її прохання і обережно присів на хиткий стілець поруч з кліткою. Важко зітхнувши, жінка пірнула у своє крісло і знову огледіла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасників засідання, які дивилися на неї напруженими та сумними очима. Підсудний, чорнявий, гнучкий, фізично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчі, нервово бігав по клітці. В його ході навіть по такій мізерній площині відчувався крок військового: плечі рівні, а підборіддя – геть піднесене вгору.

Суддя Ольга Дорош, так звали цю жінку, відкрила товстий том кримінальної справи. Сьогодні – звичайне судове засідання в справі Забарова за частиною першою статті 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне. Вбивства судді доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засідання, які наразі не зводили з неї очей, не здогадувалися. А всюдисущі адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Після формальних процедур вже почали допитувати свідка Лисенка, коли раптом двері розчинилися, й до зали влетіла груба, яскраво нафарбована дівчина з довгим вибіленим волоссям. З-під її куцого джинсового сарафану вилискували товсті литки. За дівчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкіряних штанях та кінокамерою на плечах.

– Пробачте, що так запізно… Алла Жинсовська, 21 канал, – рішуче відрекомендувалася дівиця та кинула операторові. – Дмитре, постій тут…

Голос в неї був занадто верескливим для такого дебелого тіла і через це разив слух. Допоки збиті з пантелику конвойні дивилися на суддю, метикуючи чи не з її дозволу в залі буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мікрофона до рота. Звикла до всього на світі, суддя на мить розгубилася. Вона навіть трохи почервоніла від такої нахабності, та потім підвелася, і міцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 років суддівства крісла, аж занадто чітко вимовила:

– З якої рації? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засідань!

Конвой нарешті оговтався й зіскочив з місць. Журналістка, розуміючи, що зараз її виведуть, звернулася до судді:

– Вибачте, в мене не було часу отримати дозвіл…

– Я нічого не маю проти вашої присутності на судовому процесі як глядача… І для цього не потрібно мати ніякого дозволу. Засідання – відкрите, й будь-який громадянин має право тут сидіти. Але я – проти зйомки в залі суду! Прошу оператора залишити зал.

Дівчина напевно була готова й до такого розгортання подій. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своїм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:

– Суддя забороняє нам знімати судове засідання! Ось така в Україні свобода слова! 21 канал мав намір зробити репортаж про нашуміле, за білого дня, вбивство у спальному районі міста…

Останні слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорі, куди її відтіснив конвой. Суддя провела всіх їх поглядом, знову всілася і спокійно продовжила допит свідка. Лише червоні плями на щоках виказували її хвилювання.

Згодом, коли всі вже й забули про інцидент, а плями зійшли з обличчя судді, журналістка знову з’явилася у дверях залу засідань. Вона скромно присіла скраєчку на останню лаву, та просидівши там хвилин з двадцять тихенько підвелася і непомітною вислизнула геть.

… На вулиці на неї чекав відданий оператор.

– Посидимо тут, – видихнула Алла. – Там така задуха, що я ледве витримала. Не знаю, як вона там в мантії сидить…Цей вбивця – колишній міліціонер, і напевно його будуть відмазувати…Шеф наказав стежити за процесом. Ти встиг його зняти?

– Ні… Клітка була далеко в кутку, незручно… Так, майнув десь на задньому плані.

– Добре…Тоді я зараз наговорю стендап, а потім піду до судді…

Висмаливши сигарету, Алла виструнчилась на фоні будівлі районного суду і взяла до рук мікрофона… Більшість перехожих бігло по своїх невідкладних справах, не звертаючи на телевізійників жодної уваги. Та й будівля не вабила стороннього погляду. У кожному українському місті є така непоказна споруда: порохняві вікна, свинцеві стіни… Людський потік пливе й оком не затримується. Може тільки хтось пильний помітить іржаву, давно не фарбовану гойдалку у дворі, старий заґратований фургон коло паркану… Зупиниться та й побіжить далі у своїх справах, зітхнувши з полегшенням, що не має до цієї будівлі жодного стосунку.

Алла швиденько наговорила стендап, а потім знов побігла до суду. Прослизнувши попри конвой, який зацікавлено провів її поглядом, обережно присіла на лаву біля кабінету судді Дорош і дочекалася, коли із залу засідання почали виходити. Виждавши секунд двадцять, вона рішуче увійшла до кабінету та наштовхнулася на секретаря, сувору сухорляву високу дівчину років двадцяти п'яти, яка запропонувала настирливій відвідувачці зачекати у коридорі. Нарешті секретар покликала Аллу… В дверях вона трохи пригальмувала, а потім підкреслено чемно запитала:

– А я маю право довідатися, скільки часу триватиме цей процес? У мене є редакційне завдання його висвітлювати.

І Алла витягла зі своєї брунатної шкіряної сумки якийсь папірець.

– Не знаю… – стримано відповіла суддя, – там дуже багато питань, в яких потрібно ретельно розбиратися… Може до півроку, а може й рік… Приходьте на наступне засідання, сидіть, слухайте… Вам цього ніхто не може заборонити.

– Ольго…

– Володимирівна…Там було написано на дверях…

– Ольго Володимирівна… І що мені робити? Мені потрібна картинка процесу… Мені потрібно зняти очі підсудного великим планом, коли прокурор його заганяє в кут своїми підступними питаннями … Мені потрібна сенсація! Розумієте?

– Немає тут ніякої сенсації, Алло. Це дуже заплутана справа… Чому ви вирішили висвітлювати саме її? Що в ній особливого?

Дівчина знизала плечима.

– Я ж казала…Редакційне завдання…

– Завдання-не завдання, мене це не стосується, – вимовила суддя. – Ви маєте право бути присутньою на судовому засіданні, і ніхто не може позбавити вас цього права, бо засідання – відкрите…

… Оператора вона знайшла у найближчій кав’ярні. Замовивши і собі філіжанку кави з лікером, Алла проінформувала колегу про подальші дії.

– Так… Чекаємо до кінця дня… Знайдемо укриття у дворі… Там під деревом я вже придивилася зручне містечко… Звідтіля знімемо, як цього Забарова вантажитимуть до тюремної машини.

Так і зробили. Сіли на напівзруйновану заіржавілу гойдалку і почали чекати.

…Повз них все ще бігли люди у своїх щоденних справах… Ввечері, вже вдома, декотрі з них вмикнули телевізора, вмостилися з комфортом біля екрану і побачили свіженький репортаж Алли Жинсовської… Потім перемикнули – а там передача «Час судді». Так ось що діється за тими сірими мурами! Простора кімната… Прокурор, адвокати… Яке захоплююче дійство! А ось і підсудний…. В домашньому кремовому светрі. Красень та й годі… Не визнає, звичайно, що зґвалтував шляхетну красуню. Та прокурор – молодця! Таки загнав негідника в кут своїми каверзними питаннями. Суддя сидить – ані пари з вуст: уважно слухає пікірування адвокатів з прокурором. А тут ще й тещу підсудного підвезли в якості свідка. Та розповідає, що підсудний і до неї намагався залицятися, тож від такого нахаби усього можна очікувати. Адвокат виголошує промову у стилі Плєвако. Нарешті мерзотник-підсудний дістане своє. Катюзі по заслузі!.. Обиватель позіхає й лізе у своє ліжко, яке дякувати Богові, зовсім не схоже на нари. Тепленьке і затишне, як і пристало чесній та порядній людини.

«А цікаво та прокурор притисла підсудного, – щось і помислив чесний та порядний громадянин перед тим, як впасти у короткочасне забуття. «А адвокатка схожа на дівицю, яку бачив сьогодні біля колишнього дитячого садка… Така сама вгодована…».

2

Журналістка пішла, а в голові засіло дурне слово «сенсація». Навіть дорогою додому суддя згадувала спритну телевізійницю… І треба ж… Алла Жинсовська… Мабуть псевдонім… А насправді якась Маня Булкіна. Вдома розкрила тлумачний словник. «Сенсація – сильне, приголомшливе враження, яке справляє на громадськість певна подія, якесь повідомлення.» А «враження – це відбиток, залишений у свідомості, у душі чимось пережитим, сприйнятим». І який відбиток у душі та свідомості телеглядача залишить повідомлення про вбивство на автостоянці? І вона уявила собі як її сусід, пересічний водій маршрутного таксі Вітя, сидить перед телевізором і пережовує перші, другі й треті страви, що йому підкладає на тарелю дружина-домогосподарка. Та невже на Вітю, якого нічого в світі не турбує, окрім власної персони та оцієї тарелі, справить приголомшливе враження, що якийсь там Забаров когось вбив на околиці міста? Ні. Вітіна дрібна душиця зазнає хвилюючого враження лише тоді, коли йому дружина десерт вчасно не подасть.

Та то таке… Ця Алла (а більш за все Маня) сказала, що задля сенсації їй конче необхідно зняти очі підсудного… Невже це примусить Вітю на деякий час забути про свою тарелю? Нісенітниця якась…

Приготувавши на вечерю пельмені з супермаркету, суддя Дорош пішла вечеряти в зал до телевізора. Щойно поклала першого пельменя до рота, як зателенькав мобільний. То дочка нагадала, що завтра вони їдуть на цвинтар поминати померлу минулого року бабусю… Домовилися, що донька зі своїм дворічним сином Славком заїдуть за нею десь о десятій ранку. Леся вже все напорала і наказала матері нічого з собою не брати… Поклавши телефон на канапу, суддя зробила спробу взяти до рота другого пельменя та раптом почула з телевізору знайомий різкувато-зависокий голос.

– Репортаж мав бути з залу суду, де розглядається справа про вбивство середодня у спальному районі міста. Однак суддя Дорош забороняє пресі бути присутніми на судовому засіданні й висвітлювати це резонансне вбивство. Ось яка в Україні свобода слова! Ми вважаємо, що дороші та їм подібні настільки цинічно виявляють неповагу до закону й прав громадян, що не мають права носити суддівські мантії! Ні в чому не винного хлопця вбито колишнім міліціонером, який останнього часу ніде не працював. Міліціонер – вбивця…Що може бути жахливіше? Подейкують, йому довелося піти з внутрішніх органів через корупцію. Також є версія про кримінальні розбірки. Ми будемо стежити за подіями…

Далі суддя нічого не чула… Вона знов схопила мобільного. Ігор напевно вже дома, та то нічого: в його телефоні вона введена під кодовим ім'ям «Кузьмич»… Але він її скинув… Хвилин за десять таки перетелефонував.

– Алло!.. Ігорю, ти ще не спиш?

– Ні… Сиджу у дворі…Так добре… Прохолодно й затишно…Щось трапилося?

Ігор жив у приватному будинку за містом і мав змогу повноцінно відпочивати на свіжому повітрі.

– Ти дивився телевізор?

– Ні… з бані тільки-но вийшов… А що?

– Сьогодні до мене увірвалася на засідання журналістка з кінокамерою, шукала в справі Забарова якоїсь сенсації…Я, звичайно, зажадала аби кінокамеру винесли із залу суду, а вона… Уявляєш, сказала в репортажі, що «дороші та їм подібні не мають права носити суддівські мантії»… Що мені робити? Притягти до відповідальності за образу?

– От мерзотниця… Притягай, звичайно…

– Та коли мені цим займатися? У мене по три-чотири справи на день!..

– Не хвилюйся…. З якого вона каналу?

– З 21-го здається…

– Докладу всіх зусиль, щоб залагодити… Та не хвилюйся ти, заради Бога!.. Ти що, плачеш?

– Та як тут не хвилюватися? Публічна образа судді! Вона шукала в справі Забарова якоїсь сенсації!.. Уявляєш?

– Якої ще сенсації?

– А може вона має рацію? Вбивство людини… Хіба то не сенсація?

– Взагалі-то сенсація.… Та, на жаль, не в цьому світі… Ті самі газетярі й телевізійники затягали це слово, бо намагаються видати за сенсацію будь-що…

– Почекай, тут у мене тлумачний словник під рукою… «Скандал – це подія, голосна сварка, що порушують порядок». Тепер зрозуміло… Вбивство – це подія, тобто скандал… Але журналісти ганяються за сенсацією! Вважають, що салогуб на кшталт мого сусіди Віті обожнює сенсації. А щоб витягти із скандалу сенсацію потрібно, виявляється, показати великим планом очі «скандаліста»!

– Так, мила моя… Це тільки ми з тобою знаємо, що судовий процес провадить приголомшливе враження лише на прямих учасників цієї події…

– Ігорю, а якщо великим планом показати очі скандаліста, – потроху заспокоюючись промовила суддя, – то може це й буде сенсацією хоча б для частини населення? Може хоч когось ці очі схвилюють? Може я дарма не дозволила їй знімати? А з другого боку, що вона хотіла побачити в тих очах? Скільки я в них не заглядаю, та бачу лише страх за самих себе…

– Лягай спати… Я все владнаю… Вона вибачиться…

Суддя поклала мобільного телефона на стіл і пішла викидати захололі пельмені у смітницю…

3

…Ольга Володимирівна йшла на роботу як і звичайно пішки. Дорогою згадувала сьогоднішні справи. Перше засідання – наркоман, що нібито вирізав телефонний кабель. Напевно доведеться повернути справу на дослідування. Явно опера навісили на хлопця… Потім два хуліганства й знову Забаров… Справа дійсно заплутана. «От посиділа б на засіданнях та послухала», – продовжувала суддя подумки сперечатися з журналісткою. – Для тебе вбивство – це роздмухана сенсація, а суддя подібний до лікаря, який не може звикнути до смерті своїх пацієнтів. Навіть дітлахи, що колись грались у моєму залі засідань, знають, що переважна більшість убивств трапляється на побутовому ґрунті. І це теж…І це теж? А адвокати? Класика: зазвичай намагаються перекваліфікувати на ненавмисне, необережне вбивство… Така вже їх робота… А якщо вбивство кваліфіковане, силуються витягти на просте. Для простого шукають пом'якшувальні обставини….

Діставшись роботи суддя наказала помічникові ні з ким її не з'єднувати й нікого не впускати. Вона буде готуватися до слухань.

Отже, допит свідка Лисенка, вітчима Забарова, нічого не висвітлив. Лисенко намагається змалювати самозахист. Підсудний якось підсвідомо назвав вітчима Мішанею…. Що в них за стосунки? Кволий Лисенко набагато старший за Забарова. А той його так поблажливо: Мішаня… Далі…Частина перша статті 115 – це умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, яке тягне за собою від семи до п'ятнадцяти років. А умисел Забарова полягає в тому, що він усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачав його суспільно небезпечні наслідки. Якого характеру є умисел Забарова: прямий чи непрямий? Прямим вважається умисел, якщо особа бажала настання небезпечних наслідків. Та ні… Не схоже… По всьому Забаров не бажав смерті того хлопця… Тож напевно умисел був непрямим, тобто Забаров хоча й не бажав, але свідомо припускав настання смерті. Він не бажав смерті хлопця… Звісно не бажав… Але свідомо припускав її настання. Свідомо… Тому що притомна людина розуміє, які наслідки може мати розмахування зарядженим пістолетом.

Про кваліфікацію тут не ведеться, і прокурор її не зажадає. А що може зм'якшити провину Забарова? Які привілеї дає йому Кримінальний Кодекс? Стаття 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», стаття 119 «Вбивство через необережність». Ось і увесь арсенал адвокатів… Чи знаходився Забаров у стані сильного душевного хвилювання? Можливо… Чи перевищив межі необхідної оборони? Навряд чи… Таким, що обороняється, його допоки важко назвати. Хоча, подальший розгляд покаже…. А щодо необережності, то її два види: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість. Якщо в діях Забарова і була необережність, то у вигляді злочинної самовпевненості… Забаров передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, але міг легковажно розраховувати на їх відвернення. Словом, то справа адвокатів відпрацьовувати свій «пом’якшувальний» хліб. На сьогодні слідчий визначив вбивство умисним, але без кваліфікуючих ознак, передбачених частиною 2 статті 115, а також без ознак, передбачених статтями 116–118, зокрема вбивства в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим.

І ось її завдання – продертися крізь накопичення фактів, свідчень, аргументів, лжесвідчень, натиску й об'єктивної реальності з метою встановлення істини.

А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…

Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.

– Там якийсь письменник проситься на судове засідання…

– Який ще до біса письменник?

– Не знаю. Каже, що письменник.

– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.

У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все – як у людей…

– Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.

– Сідайте, будь ласка…

– Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…

– Вибачте, я такого не читаю принципово.

– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. – Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір – «Живцем розрізаний».

І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…

– Пробачте, не маю часу…

Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…

– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…

– Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…

– А можна диктофончиком скористатися?

– Будь ласка…

– А то мені в Заводському районі заборонили…

– То – право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.

«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси – перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?

4

– Встати, суд іде!

Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…

І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.

Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.

– Ким працюєте?

– Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».

– Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

– Так.

– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

– Так, зрозуміло.

– Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?

– Перший раз я його побачила на місці події.

– Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знали ви потерпілого?

– Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.

– Про що?

– Ні про що…Так, про життя…

– Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знайомі вам інші учасники події?

– Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.

Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.

– Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?

– Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка – на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…

– Зачекайте, секретар не встигає… Далі…

– Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.

– Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?

– Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.

– Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?

– Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.

– Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?

– Ні.

– Що робив Лисенко, коли ви приїхали?

– Він длубався в багажнику.

– Чи не мав він наміру їхати або йти?

– Ні, він спокійно робив свої справи.

– Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?

– Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.

– Що відбувалося потім?

– Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…

– Що у цей час робив підсудний?

– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.

– А що робив лисий здоровань… Кулик?

– Він не втручався…

– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?

– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.

Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…

– Скляна банка з-під каші.

– Він міг нацькувати на підсудного собак?

– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.

– А банку де подів?

– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …

– Почекайте, секретар не встигає… Далі.

– За п'ять хвилин голомозий….

– Кулик, – підказала суддя.

– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …

– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?

– Я не чула.

– Що вам заважало чути?

– Паркан, напевно. Я далеко стояла…

– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

– Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:

– Хто міг бачити перший постріл?

– Не знаю… Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

– У прокурора є питання?

– Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?

– При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…

– Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?

– Ні.

– Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?

– Не думаю…

– В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?

– Ні.

– Більше питань нема.

– У захисту є питання?

– Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?

– Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.

– Ви бачили підсудного через перешкоду?

– Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.

– Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?

– Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.

– Але Ваша честь!

– Прошу задавати питання по суті.

– Добре, яка того дня була видимість?

– Починало сутеніти…

– А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?

– Так, приблизно такою.

– По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?

– Так, все було так, як і тоді…

– У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?

– Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.

– Як він поводився?

– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…

– Як реагували на нього інші учасники події?

– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.

– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?

– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…

Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…

Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?

Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?

– … Підсудний, маєте питання?

– Маю. У який момент ви втратили свідомість?

– Після другого пострілу.

– Все, питань немає…

– У судовому засіданні оголошується перерва.