Kitobni o'qish: «Щастя не купиш»

– Так ви ще неодружені? – Катерина сиділа навпроти Ліни та з ледь помітним презирством пила каву.

– Ні ще, – Ліна сумно зітхнула. – Може в наступному році…

– А оцю розкішну квартиру, де ви мешкаєте, Сергій сплачує? – Катерина заздрісно роздивлялася навкруги.

– Так, Сергію допомагають батьки. Ми б самі таку не «потягнули».

– А давно ви разом?

– Зі школи.

Катерина заусміхалася.

– Живете разом зі школи?

– Як до Києва перебралися. Сергій запропонував жити разом, я погодилася.

Бачила Ліна заздрісні погляди своєї однокурсниці і вже пожалкувала, що запросила її на каву. Вона всього-на-всього забігла до Ліни, щоб узяти конспект. Вже пішла б давно. А то всілася на канапі і все розпитує, розпитує…

– Знаєш, у мене так багато справ. Давай завтра в універі зустрінемося і добалакаємо.

– А Сергій дуже гарний! – Катерина піднялася і попростувала до дверей. – Тобі пощастило.

«Ось, Щастя! Нарешті ти і прийшло до мене!» – подумки прошепотіла натхненно Ліна, як та Попелюшка, і посміхнулася.

Катерина пішла. Ліна зачинила за нею двері і полегшено зітхнула. У неї вже не було подружок, їй цілком вистачало Сергія. Він був для дівчини не лише коханим, а і справжнім другом. І, навчена досвідом з Вікою, її шкільною подругою, Ліна не хотіла вже зближатися з дівчатами і товаришувати. Вона розуміла: там, де є чоловік, подрузі місця немає.

Вони з Сергієм вже півроку разом, вчаться на одному факультеті, тільки він на платній основі. Вивчають англійську мову і збираються стати перекладачами. Ліна щаслива. Шість місяців з Сергієм пройшли, мов уві сні. Вона мріє, що вони одружаться. Ліна часто молиться до Бога, щоб у них все було добре, все склалося щасливо, і вона колись стала б нареченою. Це була її мрія.

Березень видався в цьому році напрочуд сніжним. Ліна одягнулася і хутчіш вибігла під останній сніг, що кружляв у світлі ліхтаря, наче бджілки над вуликом. Їй було хороше. Їй ніколи не було так хороше, як тепер. Ніколи в житті. Вона взяла у руку трішки снігу. Він танув і приємно лоскотав долонь. Раптом! Дзвінок! Це Сергій телефонує на мобільний. Ліна щасливо відповіла.

– Привіт! Я тут затримаюся години на три. Лягай спати без мене. Не сумуй, кицюнь!

І розмова закінчилася. У Ліни неприємно залоскотало серце. Щось підкотило до рота, і всередині стало якось гірко. Він вже третій тиждень приходить майже кожен день дуже пізно ввечері. І ніколи не розповідає, де був, що робив, чому так запізнився. Трішки моторошно стало… «Я не хочу втратити його!» – Ліна стиснула кулаки до болю, аж пальці побіліли.

«Нічого, – подумала дівчина. – Я зараз піду, приготую йому щось смачненьке поїсти. Він повернеться пізно, голодний буде… Але все-таки… Де він? З ким? А, раптом, в нього є інша?»

Ліна зіщулилася: «Не буду про це думати! Думки – матеріальні. Ще притягну своїми острахами якусь біду!»

Дівчина відганяла погані думки, намагаючись не думати про це. Вона попростувала до їхнього будинку. Раптом з-за рогу хтось різко виплигнув та гаркнув:

– У-у-у!

Ліна здригнулася, але не зойкнула. Вона була не боягузка.

– Що, злякав? – це їхній однокурсник Михайло спробував обійняти Ліну, але та відсахнулася.

– Чого сама гуляєш, де твій Серьога? – Михайло трішки задиркувато глянув. – Пішли до кав'ярні, кави вип'ємо, розповіси мені про те, як треба виборювати підвищену стипендію!

«Моя підвищена стипендія і йому поперек горла!» – подумала Ліна, а сама промовила:

– Ні, треба додому. Багато роботи. І, до речі, ще фонетику не підготувала…

– Так, у Сергія з вимовою краще, – Михайло насмішкувато цмокнув язиком. – Немов справжній американець розмовляє. Наче й до Штатів не їздив, а така вимова… Ти з ним живеш, ану, кажи, як Сергію вдалося поставити собі такий акцент? Ва-ва-ва! – Михайло спробував перегородити Ліні шлях, та вона ухилилася і побігла додому. Вже з ґанку закричала йому:

– Вчитися треба, а не по кав'ярнях ходити!

– Одне іншому не заважає! – Михайло зціпив зуби і відвернувся. – Все одно моєю будеш!

Та Ліна цього не почула.

* * *

– Слухай, як тобі, першокурснику, вдалося влаштуватися перекладачем? – Кирило усміхався Сергію щирою посмішкою.

– Та я ж не на повний день! Підробляю, щоб назбирати грошей на весілля з Ліною. Насточортіло залежати від батьків. Хочеться відчувати себе самостійним.