Kitobni o'qish: «Перейти темряву»

Двадцять років тому

…Маленький Міка ніколи не буває на вулиці сам.

Хіба що прийде тітонька Льоля. І тоді можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля із мамою п’ють каву або коричневий прозорий напій з череватої пляшки, час від часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…»

Тітонька Льоля не така заклопотана, як мама. І не така сувора. Маленький Міка точно знає: якщо ось так поскиглити хоча б годинку, Льоля обов’язково зглянеться. А мамі просто набридне слухати це скавчання, і вона скаже:

– Забери цього дебіла! Я більше не можу!

Що таке «дебіл», Міка не знає, проте слово йому подобається, а головне, це означає, що зараз тітонька Льоля зітхне й скаже:

– Що ж, малий, ходімо. Тільки не більше, як на півгодинки!

І тоді маленький Міка прожогом кинеться по свої заповітні знаряддя – скляний півлітровий слоїк та сачок, натягне шорти, улізе в розтоптані сандалики і, згоряючи від нетерпіння, застигне на порозі.

Ой, як довго Льоля застібає свої модні черевички, підфарбовує й без того яскраві губи! Та ще й по цигарці треба викурити з мамою – «на доріжку»!

– Льолька! Тільки не довго! – наказує мама. – Я поки поставлю картоплю!

І вони вирушають на ставок, який поруч із їхнім багатоповерховим будинком.

Ставок – це диво! У його густих заростях усе рухається, шарудить, стрекоче, усе сповнене невідомого життя. Міка з задоволенням ступає на вогку траву і уявляє, що під його ногами – величезні, невидимі людському оку, міста з дивовижними мешканцями: комахами, мурашками, жучками, черв’яками… І там вирує своє життя, і там, так само, як і у «великому світі», є будинки, магазини, школи, стадіони. Тільки живуть там не люди, а маленькі комахи.

І Міка добре чує, як лущаться під його сандаликами всі їхні споруди (можливо, такі ж самі, як і його багатоповерхівка, тільки дуже-дуже малі!). Але роздивитись наслідки руйнування майже неможливо: надто рясно росте трава.

Краще спостерігати за мурашником. Якщо гілкою розворушити його, стає дуже добре видно коридори, кімнатки, підземні переходи, а головне – метушню, що здіймається там. Зовсім як у кіно про війну! От тільки прикро, що не чутно ніяких звуків! А галасу, певно, там багато. І усе це наробив він, маленький Міка, володар мурашиного всесвіту!

Після мурашника черга доходить до ще одного захоплення – ловити бабок та метеликів. Треба нахапати їх якнайбільше, адже на все про все – лише півгодини, Льоля довше не чекатиме.

Добре було б ще жабу впіймати – їх тут безліч. Виблискують гладкою мокрою шкірою, мов пластмасові! Огидні, лупаті, з м’якими білими черевами. Якщо перегорнути їх палицею – черево роздувається, якщо натиснути палицею сильніше… Бр-р-р…

Із жабами завжди проблема – мама ніколи не дозволить занести їх до хати! Жаби підуть «до роботи» пізніше, вирішує Міка, тоді, коли зможе приходити сюди сам.

Він із задоволенням ганяє берегом, вдихає трохи задушливий очеретяний запах, усією шкірою ловить спекотні промені травневого сонця – полює. Тітонька Льоля сидить на поваленому дереві з заплющеними очима, піднявши обличчя догори, – засмагає.

Крізь білу тканину легкої спідниці світяться ніжно-рожеві коліна. От якби вона була його мамою, мріє Міка. Хоча його мама красивіша за Льолю. Тільки дуже нервова. Не любить Міку…

Ось у слоїку затріпотіло кілька метеликів, три бабки, одна невідома зелена комашка з довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна буде дочекатися наступної прогулянки з тітонькою Льолею – є що робити до її наступного візиту.

– Ну, що, малий, нагулявся? – гукає Льоля, поглядаючи на годинник. – Час. Я ще з твоєю мамою не наговорилася!

Міка неохоче згортає сачок, розправляє шорти, щільно закриває слоїк поліетиленовою кришкою. Можна йти.

А була б його воля – сидів би тут до вечора, до ночі, до наступного ранку! Познайомився б із хлопцями, які цілий день грають на подвір’ї у футбол. А то взагалі, зібрав би свій маленький наплічник і вирушив у подорож…

Але йому лише сім. Це так мало. Він навіть не дотягується до шпарини замка власної квартири! От тільки-но дотягнеться, і мама ще за ним погорює!

Удома на кухні вже сидить сусідка, пахне вареною картоплею, солоними огірками…

Міка ковтає слину. Але він знає правило: спочатку мама приймає гостей і на Міку – нуль уваги, потім – обід для нього. Хіба що зі столу можна щось непомітно стягнути. Або Льоля занесе до його кімнати бутерброд…

– Нарешті! – кричить мама з кухні.

– Ось і наш герой! – солодким голосом каже сусідка.

Міка її не любить. Він сам чув, як та казала, що в його мами є «волохата лапа». Але скільки Міка не придивлявся до маминих ніг – ніякі вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!

Якби це було правдою, хіба б маму показували в кіно?! А мама у Міки – відома артистка. Він це бачив на власні очі по телевізору!

Щоправда, фільм цей більше чомусь не крутили – і мама плакала. Проте, є кілька маленьких фільмів, що крутять весь час – про мило, про якийсь «педігріпал», про пральну машину…

І скрізь у головній ролі – вона! У цих стрічках взагалі тільки вона – красива, молода, усміхнена, справжня кінозірка! Ось – стоїть під душем, оголена, уся в піні, мов морська царівна, повертається і каже всьому світові: «Мило «Ідеал» зробить вашу фігуру ідеальною!»

Або – сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, гойдає стрункими ніжками і притискає палець до вуст: «Тс-с-с… Ніхто не почує, як ти спиш…» І всі це бачать. Коли мама бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт у черзі: «Це ж – вона? Ну та, що гола в піні миється?» Маму це дратує, а Міка – пишається. «Я ще їм усім покажу!!!» – сичить мама. А Міка думає – що вона ще збирається показати?

І все ніби-то йде добре, тільки зовсім не зрозуміло, чому мама вважає, що він, Міка, зіпсував їй життя? Так і сказала колись Льолі (це Міка сам чув, коли підслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повірила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлівуду – народила! І що тепер? Ролики? А на що я здатна ще, адже у мене няньок немає – ані матері, ані бабусі, щоб сиділи б із цим недоумком!»

А хіба погано мати ролики, міркував Міка, він, наприклад, мріє про ролики… Та мама ніколи їх не купить…

…Міка хоче їсти, але думка про слоїк із живністю зігріває душу, поїсти можна й потім. Тим більше, що краєм ока він помічає, як мама ховає до морозилки коробку з тортом, що принесла сусідка. До морозилки – це означає, що торт увесь зроблений із морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’їли, якщо мама ховає його в холодильник.

Міка прослизає до своєї кімнати. Сьогодні йому не хочеться підслуховувати розмови старших, і він щільно зачиняє двері. У нього безліч цікавих занять. Він роздивляється слоїк, посміхається, спостерігаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.

Вже кілька тижнів, як у Міки з’явилося це захоплення. Воно поглинає його з головою, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення від того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять інші діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.

Міка обережно дістає зі слоїка першого метелика. Він ніжно-білий, тільки тулуб чорненький і тонкий, як у гусені. Крихітна голівка, ледь помітні оченята, два ряди ніжок-ниточок.

Спочатку Міка відриває обидва крильця з одного боку та спостерігає, як кумедно забився метелик, завалюючись на бік, ковзаючи по підлозі черевцем і вигинаючи кінчик хвостика догори. Міці навіть здається, що передніми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!»

Надивившись на ці кумедні маневри, Міка відриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою іноді Міка бачить маму).

Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга – за ними! Обережно та уважно Міка здійснює й цю операцію. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.

Міка лягає на підлогу, наближує обличчя до об’єкта спостережень, уважно вдивляється, аби розгледіти очі, ротик.

Неподобство! Лишилися ще закручені вусики. Міка миттєво виправляє помилку й знову прискіпливо розглядає плід своєї праці, прикладає вухо: чи не почує бодай якогось звуку?

Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо.

Настає черга бабки. Он вона яка – очі величезні, так і крутить лобатою голівкою. І тулуб у неї довший і товщий, ніж у метелика. Наступний дослід має бути цікавішим. Міка дістає голку й ножиці…

…Морозива цього дня він так і не отримав. «Не заслужив!» – твердо сказала мама.

Міка вже знає, що дорослі хлопці «служать» в армії, і розуміє, що для того, аби отримати свою порцію солодощів, треба її «заслужити». Але так хочеться з’їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з усіх сил, адже знає: буде плакати – взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала…

Міка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусідку, на Льолю, яка так і не занесла бутерброд, на весь світ. «Виросту, піду служити в армію, – твердо вирішує він, – їстиму морозиво щодня!»

…Уранці ніжний промінчик сонця круглим відбитком лежить поруч із його головою, як кулька морозива. Міка навіть пробує його на смак – просто облизує край подушки. Не солодко!

Міка сповзає з ліжка. У квартирі тиша. Можливо, сьогодні йому пощастить – мама пішла кудись на репетицію, і він сам залізе до морозилки. І нехай потім вона свариться, нехай б’є, зачиняє в темряві! Він готовий до всього.

Але мама, як завжди, сидить на підвіконні в кухні в прозорому мережаному пеньюарі.

– Чому люди не літають?… – оксамитовим голосом чи то запитує, чи то декламує вона. – Я кажу: чому люди не літають так, як птахи?! Мені часом здається, що я – пташка… Дай! – це вона звертається до Міки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столі.

Яка вона зараз гарна! Уранішні золотисті промені пронизують її наскрізь, вона вся світиться, як казкова фея, як метелик…

І ніжки такі гладенькі, такі довгі, схрещені, як у порцелянової статуетки, що стоїть у серванті. Мама киває йому головою, закурює і продовжує говорити щось незрозуміле:

– …коли стоїш на вершині гори – так хочеться злетіти! Здається, ось, заплющиш очі, змахнеш руками і полетиш!..

Міка колись бачив у кіно, як летить жінка.

Про що було кіно, Міка не зрозумів – щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потім забрався із дівчиною на дах, дівчина не втрималася на краю – і полетіла вниз. Так повільно, так красиво летіла. Як метелик.

Мама гойдає ніжками, Міка заворожено спостерігає.

– Що дивишся? – плаксивим голосом каже мама. – Через тебе й не літаю! І ніхто не допоможе… Ніхто…

…Міліцейська машина, «швидка» та знімальна група програми «Події» приїхали майже одночасно за двадцять хвилин після того, як сусіди повідомили про падіння жінки з сьомого поверху чотирнадцятиповерхівки.

За зачиненими дверима квартири голосно ревів хлопчик, син небіжчиці. Двері довелося ламати, від чого ревіння посилилося.

Сердобольна сусідка одразу ж зателефонувала найближчій подрузі небіжчиці, мовляв, «нехай Льолька розбирається. Мені зайвий рот ні-на-да!»

На подвір’ї працювали експерти, метушилися лікарі, юрмилися перехожі. А телеоператор, відзнявши сюжет на вулиці, уже входив до квартири актриси N. Темний довгий коридор, дві кімнати з розстеленими ліжками.

У «дитячій» – маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцьовані шпалери, у світло-рожевій вітальні більш-менш прибрано, велике ліжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмяні штучні букети у вазонах, усе притрушене пилом…

Камера безжально нишпорила по всіх кутках і вихоплювала найдрібніші деталі – пляшки на столі, недопалки в горщиках із вмерлими квітами, немитий посуд…

Ось на кухні й те розчинене вікно, з якого півгодини тому здійснено падіння, стіл із коробкою наполовину з’їденого торта і, нарешті, перелякане замурзане обличчя хлопчика…

Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози й шоколад. Він боїться камери, махає руками, залізає під стіл.

– Припиніть негайно! – це вривається до квартири тітонька Льоля.

Вона обіймає Міку, підхоплює на руки, і він заспокоюється, замовкає, лише стиха схлипує, ховаючи обличчя в її волоссі.

Він сидить, притискаючись до неї весь час, доки її про щось розпитує слідчий.

Про маму, про її знайомих, про нервовий стан і останні слова. Льоля нічого не знає. Лише міцніше притискає до себе Міку – він чує, як Льоля тремтить, як калатає її серце. Міка хоче захистити Льолю від суворого міліціонера, але не знає – як. Його ж не питають! Якби запитали, він би пояснив, що мама просто захотіла трохи політати.

Льоля цілує, гладить по голівці Міку, говорить до нього лагідно, ледь стримуючи сльози:

– Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…

– Полетіла? – підказує Міка.

– Так… так… – розгублено повторює Льоля і знову гладить хлопчика по кучерях. – Я зроблю для тебе все, що захочеш… Хочеш, підемо на ставок?…

– Ні, – крутить головою Міка.

– А що ти хочеш?

– Можна я доїм морозиво? – ледь чутно вимовляє він…

Частина перша

* * *

«Сьогодні, напевно, мій день», – думала Марта, упевнено йдучи центральною вулицею міста.

Дійсно, з самого ранку без зайвих проблем, які майже щомісяця виникали при спілкуванні з бухгалтерією, вона отримала чималу суму відпускних. І одразу ж придбала білу сумку, саме таку, яка пасувала до її білого сарафана. А ще вдалося без черги заплатити на пошті квартирний борг за три місяці.

Але не це було головним! Просто вона відчувала на собі приязні погляди перехожих, поглядала на своє відображення в склі вітрин, і воно, це відображення, їй подобалося. Навіть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розі центральної та бічної вулиць вона давно примітила невеличкий магазинчик одягу, у який їй давно кортіло завітати.

Він приваблював тим, що там, за склом вітрини, на двох довгих елегантних кронштейнах у стилі хай-тек, установлених один проти одного, висіли ексклюзивні вироби – жіночі сукні та чоловічі костюми найвідоміших іноземних фірм, і, як зазначалося на рекламному щитку, вони були тут тільки в одному екземплярі.

Марта ніколи не наважувалася зазирнути в цю крамницю, але сьогодні вирішила хоча б прицінитися до дорогих суконь – чи потягне таку покупку її гаманець? Вона точно знала, що не потягне. Навіть на один рукав не вистачить. Але, зрештою, треба хоч один раз поцікавитися, щоб заспокоїтись, а не поглядати на ту вітрину, як кіт на сало. Головне, – поводитися впевнено.

Марта рішуче відчинила двері. Одразу ж почула мелодійний перегук дзвоників, що висіли над дверима.

– Добрий день! – привіталася з нею люб’язна молода продавчиня. – Вам допомогти?

Марта розуміла, що так спілкуватися з потенційними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно і, навіть, необхідно, але нав’язливий сервіс дратував її та ніби зобов’язував зробити покупку. Марта знала: щойно вона починає спілкуватися з будь-якими торговцями, як непотрібна річ – у неї в кишені! Такий уже дурний характер – не може пручатися! Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.

– Дякую, я подивлюся сама!

На відміну від настирливих ринкових торговців, чемна дівчина одразу ж знову сіла в своє кріселко.

Марта підійшла до кронштейна, і з задоволенням почала перебирати одяг, який навіть на дотик здавався зітканим з пелюсток або сплетений з золотого руна. Але ж ціни! Марта завжди дивувалася: хто таке купує?! Хіба що сноби чи дурні.

Вона зітхнула й зняла одну вішалку з сукнею, що виглядала соліднішою за інші, більш схожою на одяг «бізнес-леді», підійшла до люстра й з діловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навіть дуже непогано, якби не сказати – просто дивовижно. Марта зітхнула, нахилилася, аби уважніше роздивитися етикетку, і несподівано намацала в кишені сукні щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жіночих цигарок.

Продавчиня не дивилася на неї. Марта обережно полізла до кишені й витягла звідти… крихітний мобільний телефон. Вона навіть не одразу здогадалася, що це, настільки гарненьким був цей витвір дизайнерського мистецтва.

Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу віддати його продавчині, подумала Марта, але чи є впевненість, що та не забере його собі? А якщо це так, тоді навіщо віддавати?

Переконавши себе таким чином, дівчина швиденько сунула слухавку до своєї кишені, ще раз уважно передивилася сукні, зробила вигляд, що жодна їй не сподобалася, і, кивнувши продавчині: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевірка. А ще гірше – зйомки прихованою камерою, які ввійшли в моду й загрожують стати справжнім покаранням для не чистих на руку й сумління пересічних громадян.

Але ніхто не біг за нею слідом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоєнні чужого майна. Попри це, Марта вирішила швидше перейти на протилежний бік вулиці й загубитися в натовпі.

Була дванадцята година дня, сонце вже припікало потилицю, а щоки Марти палали, ніби вона скоїла злочин.

О пів на першу дівчина мала зустрітися зі своєю подружкою у кав’ярні біля старовинного фонтана, яка так і називалася – «Фонтан». Марта прийшла раніше, замовила собі келих холодного пива. Людей у кав’ярні було багато, усі голосно розмовляли, із динаміків лунала музика. На Марту ніхто не зважав.

І вона нарешті змогла витягти телефончик із кишені й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фіолетового кольору з такими дрібними кнопочками, що їх можна натискати хіба що кінчиками нігтів. Гарненька штучка!

– О, ти вже тут! – почула вона над головою.

Тетяна, як завжди, говорила голосно і, зазвичай, уже стріляла своїми чорними оченятами навсібіч. Нарешті її погляд неймовірним зусиллям волі зміг сконцентруватися на Мартиних руках.

– Ого! Купила собі мобільника? Який гарненький! – вона придивилася пильніше й роззявила рота: – Ого! Крута штучка! Скільки ти за неї віддала?

– Це видали на роботі, – сухо відказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповідати про пригоду їй не хотілося. – Сьогодні перший день відпустки, а роботи стільки, що можуть раптом викликати…

Тетяна ображено знизала плечима:

– Гарна в тебе робота, якщо на ній видають такі круті мобіли…

Звісно, не повірила, подумала Марта.

Вони сиділи в затінку просто неба, пили пиво, ліниво перекидаючись репліками. Марта зловила себе на думці, що спілкування з колишньою однокласницею давно вже втратило сенс. Обговорювати, крім чоловіків, нема чого, інших загальних тем обмаль, а приводу розпрощатися й піти в найближчі кілька хвилин не передбачається. Тетяна голосно переказує вчорашню пригоду в таксі, на них озираються. Потік свідомості з домішком сексуальної заклопотаності. Марта робила вигляд, що слухає, і крадькома поглядала на годинник.

Аж раптом звідкись до неї долинула приглушена мелодія адажіо Альбіноні. Така чарівна, така заворожуюча мелодія! Вона ніби перекреслила всі попсові крики, що линули від барної стійки, спустилася на цей пивний острів, мов золота куля, огорнула якоюсь світлою тривогою, передчуттям чогось справжнього, збентежила, змусила закрутити головою в пошуках джерела, з якого линули звуки. Приглушена мелодія лунала десь зовсім поруч. Але – звідки?

– Це ж твоя мобілка! – здогадалася Тетяна.

Марта боязко дістала слухавку, котра сповнила її долоню чарівних вібрацій, зробила великий ковток із келиха під зацікавленим поглядом подруги. Нема куди подітися – треба відповідати. Непевним жестом піднесла апаратик до вуха, натисла потрібну кнопку з намальованою на ній слухавкою:

– Слухаю…

Кілька секунд вона просиділа нерухомо, потім натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.

– Щось важливе? – єхидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змінилася в обличчі. – На роботу викликають?

– Так, викликають, – неуважно пітвердила Марта й підвелася. – Не ображайся, маю йти…

Тетяна знизала плечима.

Марта йшла під прискіпливим поглядом колишньої однокласниці, а в голові ще лунав голос зі слухавки – тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобі пару годин для можливості не псувати наші стосунки… Повертайся, або пошкодуєш…»

* * *

Цього дня Марта мала ще безліч невідкладних справ. Треба було з’їздити до нотаріуса, переоформити папери на автомобіль, який нещодавно дістався їй у спадок від якогось далекого родича по материній лінії, відсидіти дві години на черговій лекції в автошколі, забрати з дитсадка сина старшої сестри й відвести його додому, адже Марія цього зробити не могла через якісь термінові збори на роботі.

Здавалося, справ – безліч. І спочатку Марта відчувала себе заклопотаною діловою жінкою, обтяженою купою серйозних проблем. Нотаріус, водійські курси, дитсадок – ох…

Але несподівано на неї звалилася неприємна думка – так, ніби величезна крапля холодного дощу вцілила в саме тім’ячко: усе це дрібниці, нікому не потрібна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немає нічого цікавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло підняти над буденністю, дати новий поштовх до життя, нові відчуття й можливості. Нема заради чого й чим жити!

Марта аж стишила кроки, уражена цією жахливою думкою. Відверто кажучи, із такою ясністю ця думка надійшла до неї вперше. Робота, дім, часом – вечірки, іноді – нудні побачення з нудним передбачуваним фіналом, серіали, які дивишся «впівока», аби не лежати в суцільній тиші, випадкове, несистематизоване читання – аби просто втупитись очима в сторінку, їдучи в транспорті.

Захоплень немає. Справжніх друзів – теж. Таланту Бог не дав…

Чим жити?!

Марта їхала в метро, дивилася на людей довкола себе й думала – невже вони всі так само живуть, як і вона. І купу своїх дрібних буденних справ сприймають за справжнє життя, клопочуться, метушаться, відвойовують собі місце під сонцем, яке, врешті-решт зводиться до цілком певного масштабу: «два на два» – на цвинтарі. Навіщо все це?

А може, не всі так живуть? Погляд вихопив постать худорлявого юнака, що хилитався над нею, мов водорость під водою, тримаючи в руці книгу «Диво польоту», а нижче дрібними літерами в лапках було написано «Історія космонавтики». Марта посміхнулася майже крізь сльози – ні, не всі…

Обличчя юнака було зосередженим і відстороненим, ніби він перебував в іншому вимірі. Він уважно й захоплено дивився на сторінку, іноді здіймаючи очі й позираючи за вікно – у небо. А потім, перепочивши від своїх фантазій, знову повертався до якихось складних малюнків у книзі. У нього було тонке, натхненне обличчя – обличчя, що мало не спустошений вираз. Чи цікава була б йому вона, Марта? Напевно, що ні. Марта зітхнула й перевела погляд далі.

Жінка, що сиділа поруч, теж утупилася в книжку – кольоровий, мов обгортка від льодяника, любовний роман. Теж інший вимір. Вона уявляє себе Діаною, Анжелікою, Ізабеллою чи Скарлетт і свято вірить, що завтра їй на голову звалиться Ред Баттлер чи дон Педро з маленькими чорними вусиками й поведе по бурхливому житейському морю, аки по суху. Її життя насичене мріями й дурницями, і вона ніколи не замислиться над його штучністю. І не буде страждати від думок про власну недосконалість.

А чим живе вона, Марта? Можливо, пригода зі слухавкою дає шанс щось змінити, поворушитись, когось врятувати чи знайти однодумців?

«От роззява! – подумки лаяла вона власницю телефону. – Мабуть, зайшла поміряти ганчірки й випадково сунула апаратик до кишені нової сукні, а потім так і повісила її на кронштейн. Тепер, певно, вирішується щось важливе в її особистому житті. А вона, дурепа, про це не здогадується – ходить десь замість того, щоб іти до власника такого красивого оксамитового баритона…»

От якби їй, Марті, так зателефонував Андрій!

Ні! Одне лише це ім’я, навіть вимовлене подумки, змушує одразу ж підвести очі вгору, адже вони наповнюються сльозами, й не можна дати їм пролитися, підступно потекти по щоках солоними струмками. Цікаво, коли ж мине цей біль? Уже рік, як вони не живуть разом, а все одно – серце ниє, ніби все сталося вчора. І не дають спокою сумніви. Можливо, не треба було гарячкувати? Гадала, що він нікуди не подінеться. А він пішов і не повернувся. Більше того, як кажуть знайомі – уже збирається одружуватися.

А вона, Марта, тільки зараз зрозуміла, що зовсім не може бути одна, що її гнітять самотність, тиша, порожнеча в квартирі й в душі. Нехай би був – уже не такий і коханий, але – звичний. Як у всіх. Якої такої дурної миті вона завважала себе кращою за інших?

…У нотаріальній конторі вона пробула з півгодини – усе з’ясувалося досить швидко. Стало зрозуміло, що автомобіль дістанеться їй не скоро, адже на нього є ще купа претендентів. Марта посміялася разом із представником своїх інтересів і легко відмовилася брати участь у змаганні за якусь нещасну допотопну «Ладу», яку ще мали якимось чином поділити на вісім частин.

Дорогою до автошколи вона ще встигла зайти до «Українських страв» і перекусити кількома овочевими салатами. Тепер, принаймні, можна висидіти пару годин на нудних і незрозумілих, а головне – цілковито безглуздих у її ситуації лекціях.

Піти на курси їй порадила та ж Тетяна. «Навчишся водити чи ні – це справа десята! – сказала вона, – а от чоловіків там, певно, багато. Можливо, познайомишся з кимось…»

Останнім часом усі знайомі відчайдушно хотіли видати її заміж, допікали питаннями, чому вона – така гарна, розумна й молода – досі ходить сама, мов неприкаяна. Чути це було досить неприємно. Усі ж були «прикаяні»!

Часом – просто прикуті до сімейних галер. І одна Марта, на їхню думку, пливла собі за течією, як відв’язаний від пристані човен.

…Марта оминула дитячий майданчик, зайшла на подвір’я середньої школи, де знаходилися водійські курси. Вона трохи запізнилася, перепросила й під докірливим поглядом інструктора тихенько сіла на своє місце – за шкільну парту поруч із огрядною жінкою Світланою Сергіївною.

Інструктор стояв біля дошки й креслив якусь траєкторію. Марта зітхнула, розкрила зошит: гроші заплачені – треба вчитись, може, колись знадобиться. Спереду та позаду сиділо чоловік сім-вісім, із них лише двоє мужчин – «старе та мале». Старий засинав, малий голосно жував жуйку. От тобі й «познайомишся»!

Марта не слухала, про що бубонить інструктор, водила ручкою в зошиті й намалювала якусь кумедну пику. А потім знову почула знайому мелодію.

Вона знову здивувала й збентежила своєю тривожною гармонійністю – слухала б і слухала…

Інструктор незадоволено зиркнув у аудиторію, і Марта поквапилася витягти мобілку, мовчки натиснула на кнопку.

«Час вичерпався, – одразу долинуло зі слухавки. – Ти неслухняна дівчинка, і я мушу покарати тебе!..»

Голос ще щось промовляв, але Марта злякалася й вимкнулась.

Навіщо їй зайві клопоти, чиїсь негативні емоції, які її не обходять?! Треба буде подумати, як змінити номер, щоб цей голос більше не турбував її. Або не вирахував через операторів. Але як це зробити, Марта не знала…

Вона так і не змогла зосередитися до кінця занять і ввесь час боялася, що дзвінок повториться. Нині голос уже не здався їй таким привабливо-оксамитовим, тепер він був безбарвним, сухим, як сіно.

Якщо до першого дзвінка вона поставилася з розумінням і навіть позаздрила тій, на яку чекають, якій дають шанс повернутися, то тепер вона уявила, як десь в іншому кінці міста в порожній хаті сидить покинутий чоловік, можливо, якийсь психопат, і вигадує страшні покарання своїй дружині або коханці. Майже так само колись телефонував і Андрій (Марта опустила очі й знову розсердилася на свою сентиментальність), але недовго.

А якщо розшукати цю жінку, знайти її й застерегти від невиваженого кроку? Поділитися, як ночами душать спогади, а запахи, музика, місця, де ходили разом, навіюють таку тугу, що нікуди втекти від неї.

На цьому занятті, власне, як і на п’яти попередніх, Марта так нічого й не зрозуміла. Вийшла втомлена, хотілося спати. Її колежанка, із якою вона сиділа за одною партою, безкінечно теревеніла, поки вони разом ішли до тролейбусної зупинки. Це теж був потік свідомості, як у Тетяни, але цього разу в нього впліталися непотрібні Марті історії про хворобу свекрухи, про виведення плям різними хімічними засобами й переваги одних над іншими, про перевезення пікінесів іноземними туристами у взуттєвих коробках до Лівії, про нітрати, що ми споживаємо, про корисний гель від целюліту й про багато інших речей, якими Світлана Сергіївна заповнювала своє життя.

Не дослухавши переказ сто сорокової серії «Циганського щастя», Марта перепросила, швидко розпрощалася й, помітивши маршрутку, помчала через дорогу. Вона правильно розрахувала: огрядна Світлана Сергіївна на такий вчинок не спромоглася й лишилася стояти на протилежному боці з роззявленим ротом, у якому застряг останній крик циганського барона Мурільо, шалено шкодуючи, що втратила слухача.

На Марту чекала ще одна справа – дитсадок, а потім день можна було б вважати закінченим.

У маршрутці мелодія Альбіноні, до якої Марта майже звикла, гаряче різонула по нервах – все ж таки це якась неземна, нелюдська мелодія – її можна було написати лише кров’ю стомленого й розірваного серця! Треба буде знайти якусь літературу, почитати про цього композитора…

Що буде цього разу? Марта не квапилася діставати слухавку, розмірковувала, чи варто одразу послати власника голосу кудись подалі, пояснивши, що його панянка викинула мобілку, а вона, Марта, підібрала її в сміттєвому контейнері? Але, оглядаючи супутників, вирішила промовчати – просто натисла кнопку.

«Гадаєш, я тебе не знайду? Ти погано мене знаєш. Обіцяю: якщо не повернешся добровільно, мати в Лісовому отримає твою голову в коробці з-під торта!»

* * *

– Мата прийшла! – зрадів небіж, побачивши, як вона йде до майданчика, на якому гралися вихованці дитсадка під наглядом молоденької студентки-практикантки. Марта посміхнулася. Із легкої руки чотирирічного Славка в родині прижилося це ім’я – Мата.

А сестрин чоловік навіть звертався до неї не інакше як «наша Мата Харі». Певно, сестра дружини здавалася йому загадковою на тлі їхнього розміреного й вивіреного по хвилинах подружнього життя.

Марта підхопила небожа на руки, кивнула виховательці й понесла хлопчика до виходу. Він обіймав її за шию, перебираючи пальчиками пасма її волосся. Можна було б опустити його на землю, але зараз Марті були приємні його тепло, ніжний запах, дотик замурзаної прохолодної щічки до її гарячого чола.

Марта вже картала себе за вранішню крадіжку клятої слухавки. І хоча вона добре розуміла, що погрози її не обходять, усе одно на душі було незатишно. А якщо це не жарти? І навіть якщо вона заблокує номер чи викине цей телефон, чи зможе забути про те, що хтось – а ймовірно, якийсь покидьок чи психопат – полює на беззахисну жінку?! Що робити? І чи варто щось робити? А якщо варто – що саме? Піти до міліції? Ну це точно – ні. Якось їй довелося звертатися до відділку, коли її пограбували у ліфті, і жодного результату, крім того, що їй сказали, аби вона не морочила голову своїми дрібницями. Порадили забути.