Kitobni o'qish: «Василь Симоненко»

Серія «Знамениті українці» заснована в 2009 році

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© І. А. Коляда, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

* * *

Присвячую

Василині Миколаївні Хайруліній —

моєму педагогу-наставнику,

що слугує прикладом самовідданого

учительського служіння.

«Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України».

Євген Сверстюк

I
Родовід Василя Симоненка¹

Мав сильну і горду вдачу —

Наш батько, Щербань Трохим,

Умів так давати здачі,

Що всі рахувалися з ним.

В. Симоненко «Прокляття»

Василь Симоненко по материнській лінії належав до роду з прадавнім козацьким корінням, витоки якого сягають XVIII ст. Серед прародичів – гречкосії й кравці, писарі й шевці, кожум’яки й теслі. Усі чоловіки вирізнялися дужістю, силою, гордістю. Рід мав низку гілок, які нараховують 71 представника: Панащуки, Галичі, Онішки. Його засновником був чотири рази прадід волосний писар Панас Щербань. Тож по-селянському всіх і кликали – Панащуками.

З Панащуківської гілки Щербанівського роду походив прапрадід Федір Григорович Щербань (онук Панаса Щербаня), козак родом з с. Новаки, що на Лубенщині (нині Полтавська обл.). Двір Панащуків розташовувався на кутку Корені наприкінці села Новаки, що межа в межу з с. Біївці. Хата стояла біля шляху до Лубен, менша частина городу та саду біля неї була на рівнині, а більша – в долині, де протікала річка Новачка. У народних переказах від сивої давнини її зображали не тільки повноводною, а й судноплавною.

Прапрадід В. Симоненка козак Федір Щербань, за родинними переказами, був високий, кремезний, дуже чорнявий, розумний та мудрий, а ще й досить освічений: обіймав посаду волосного писаря у волості Тарандиці Лубенського повіту. Одружився з єдиною донькою в козацькій родині Сизоненків (Сизьонки) – дуже вродливій Ганнусі Сизоненко і пристав до неї в прийми в село Біївці Лубенського повіту. Так започаткувалося відгалуження Щербанівського роду в селі Біївці.

Дати народження та смерті Федора та Ганнусі Щербанів не збереглися: у XVIII ст. народилися, а у XIX ст. – пішли із життя. Проте в Новаках і Біївцях про них добре згадували ще довго, кажучи: «були хоч куди козаками». Своїм нащадкам вони передали козацьке завзяття, вроджену мудрість, а ще вроду та чорнявість. Щербані з давніх-давен славились тим, що попри спокійну вдачу, одразу давали відкоша всім, хто наважувався несправедливо їх зачепити. Гідність у роду цінувалася дуже високо. Так було завжди, і це знали всі…

Федір та Ганнуся Щербані народили чотирьох синів: Антона, Івана, Михайла й Трохима. Прадід В. Симоненка наймолодший – Трохим – з’явився на світ 1829 року і прожив коротке життя. Під час будівництва хати тягав дубові колоди, надірвався й незабаром помер. Йому не було й пів сотні літ. Трохим Федорович Щербань походив на батька – кремезний, високий, дужий, мудрий. Одружився з високою, ставною, чорнявою та вродливою Варварою Максимівною Остапенко.

За родинною легендою в неї зберігалася царська грамота, отримана її батьком за військові заслуги, яка давала йому право (прапрадіду В. Симоненка, Максимові Остапенкові) бути дворянином. Згодом грамота перейшла на зберігання до їхніх синів – Петра та Федора. Але хлопці не надали тому паперу ніякого значення, а коли згадали й почали шукати, то не знайшли.

Мати В. Симоненка, Ганна Федорівна Щербань-Симоненко, яка померла на 90-му році життя, згадувала, як під час Першої світової війни її бабуся шукала гербову грамоту на приналежність їхнього роду до дворянства. Імовірно, дід Трохим крутив із того царського паперу цигарки-самокрутки. «Та й навіщо вона здалася, коли дід і бабка все життя поралися коло землі – як усі односельці», – казав Василь, але згадував, що чув багато переказів про свій рід, про дворянську грамоту, котру заховали «за совітів» його діди та так потім і не знайшли.

Варвара Максимівна Остапенко-Щербань зналася на лікарських рослинах. До її хати частенько навідувалися хворі з Біївців та ближніх сіл. Та перш ніж дати їм цілющих трав, вона садовила їх під іконами на ослін і читала замовляння. А ще була знаменитою повитухою: майже всі діти в Біївцях вважали її своєю бабусею, бо вона їх «зловила» при народженні. Її кликали породіллі з панських родин та сімей священників, особливо, коли пологи були тяжкими – у Варвари Максимівни завжди було все гаразд. Усі набуті знання та вміння вона залюбки передавала нащадкам, зокрема й матері Василя Симоненка – Ганні Федорівні Щербань-Симоненко.

Трохим Федорович та Варвара Максимівна Щербані мали шестеро дітей: Катерину, Одарку, Панаса, Дмитра, Петра і наймолодшого Федора. Проте виросли лише двоє найменших синів Петро та Федір – 1874 і 1876 р.н.

Померла Варвара Максимівна увечері на Івана Купала – 6 липня 1918 року, на 81-му році життя при невістках: Парасці Павлівні, дружині Петра, та Варварі Потапівні, дружині Федора. Сини були на війні, тому не змогли закрити очі своїй нені.

Василевий дід, Федір Щербань, взяв від батька міцне здоров’я та силу, а від матері – мудрість і різноманітні здібності. У дитячі роки освіту здобував завдяки товаришуванню із сином біївських панів Поручченків. Жили вони близько. Панського сина вчитель навчав грамоти вдома. А малий Федір тим часом стояв під вікнами кімнати й усе уважно запам’ятовував.

«Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав, – згадувала мати В. Симоненка Ганна Федорівна. Його увагу привертав навіть шкільний підручник географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Василь із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується до екзаменів…». Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони пів дня сперечалися про історію утворення Пруссії… Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, – кажу йому, – сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Приську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради»².

Свої різнобічні знання, мудрість життєвого досвіду передав єдиній дочці Ганні Федорівні, а згодом і внукові – Василеві Симоненкові. Та не тільки до наук мав талант Федір. Разом із братом Петром вони багато вишивали й рушників, і сорочок, бо їхні сестри Катерина та Одарка, які мали б це робити, – померли. Причому не тільки хрестиком, а й лиштвою, різними прутиками, вирізом та вирізовкою.

Одружився Федір Трохимович Щербань 1904 року з напівсиротою Варварою Потапівною Сурмило (народилась у грудні 1875 р.) з села Калайденці. Вона теж походила із заможної козацької родини. «Мої батьки, – пригадувала мати В. Симоненка Ганна Федорівна, – Федір Трохимович та Варвара Потапівна – замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід…». Варвара Потапівна Сурмило-Щербань мала дуже густе темно-каштанове волосся, а її довгі коси досягали нижнього рубця довгої спідниці. Могла їх розчесати тільки гребінкою, якою микають мички з конопель та льону для прядіння.

Варвара Потапівна мала добру й щедру вдачу. Дуже любила дітей – і своїх, і чужих. «Дядина Варвара Потапівна, – згадувала Марія Петрівна Щербань, – так гарно вив’язувала дівчат шовковими хустками, що до неї в свята ішли всі дівки. Так вив’язувати в с. Біївці більше ніхто не вмів. Тоді спеціально для вив’язування були дуже гарні хустки з натурального шовку з чорною основою і темно-червоним пітканням, з синьою основою і рожевим пітканням».

Федір Трохимович та Варвара Потапівна мали чотирьох дітей: Мелашку, Михайла, Павла і Ганну. Залишилась одна донька – Ганна Федорівна Щербань. Вона згадувала: «Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано – у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у 1949 р. – на 76 році життя».

Федір Трохимович вдруге не одружувався. Пояснив дочці: «Яку жінку я не візьму, вона тобі матір’ю не буде. Тож будемо якось жити самі, без мачухи». Він дуже любив і жалів свою єдину доньку Ганну.

Приблизно 1925 року на своєму дворищі Федір Трохимович побудував нову хату. У цій хаті народився Василь Симоненко.

II
Василева Мама

Я хотів би, як ти прожити.

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти любити,

Ненавидіти, як ти уміть.

В. Симоненко «Матері»

У родині Федора Трохимовича та Варвари Прокопівни Щербань року 1910-го, місяця вересня, у 16-й день знайшлася дівчинка, яку нарекли Ганною. Батько постійно пропадав на роботі, а мати дівчинки мала хворе серце, тому передовсім вихованням доньки опікувалася бабуся – Варвара Максимівна Остапенко-Щербань. Бабця Варвара знала силу-силенну цікавих історій і Ганнуся залюбки слухала її оповідки. Таке спілкування спонукало дівчинку прислухатися до мови односельців, придивлятися до обрядів, заучувати народні пісні, навчатися різних способів лікування.

Серед однолітків її вирізняла добра пам’ять і спостережливість. Вона дуже любила народну мудрість. Багато всього, що живе в українському народові, знала від свого батька, Федора Трохимовича, дещо від бабусі, Варвари Максимівни, односельців, зокрема від Садового Лавріна – свекра знаменитої баби Онисі. Дід Лаврін був живою скарбницею всього народного.

Згодом Ганна Федорівна збере чимало прислів’їв, приказок та примовок, записавши їх в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Свої записи вона спорядила словами: «Люди народжуються і вмирають, а прислів’я летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю пташку, що має такі міцні крила».

Перлини народної мудрості, що записала Ганна Федорівна, мають непересічне значення. Вони ті промінчики, якими висвічує поезія її сина. Ось звідки черпав мудрість та образність вічно молодий витязь української літератури, ось звідки його велика любов до рідної мови, яку він, помноживши на свій талант, передав людям у чистих гранях поезії.

Розгорнімо й ми цей зошит та прочитаймо, що: «Багатство тимчасове, а горе вічне. Батіжок купив, а конячку – потім. Важко дише, та казна чи вмре. Гість недовго буде, та багато побачить. Два коти в мішку не помиряться. Збирається, як свекор пелюшки прати. Краса до вінця, розум – до кінця. На проханого гостя треба багато місця. Не радій, як знайдеш, не плач, як загубиш. Не сокира теше, а майстер. Ой, як мені набридло лагідною бути, хоч би хутчій заміж вийти. Пройшла, як свиня, то хоч би хрюкнула. Радуйся, макогоне, бо макітра тріснула. Скільки не плач, золота сльоза не випливе».

Дитинство матері В. Симоненка припало на вихори Української революції, братовбивчого протистояння та роки утвердження більшовицької влади з її комуністичними експериментами на селі та боротьбою з упокоренням українського селянства. Унещасливило її дитинство й рання смерть матері, без любові та турботи якої вона залишилась у 15-річному віці.

Ганна Щербань мріяла вчителювати. «Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковнопарафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилась в ШКМ – школі колгоспної молоді», – розказувала Ганна Федорівна на схилі літ. Наче все складалося щасливо – після шкільного навчання дівчина вступила до Лубенського інституту народної освіти. Проте довго пробути їй тут не довелось

На шляху заповітної мрії юнки став закоханий у неї односелець Іван Перелай, теж студент. Хлопчина так розпалився, що вирішив Ганну взяти за себе. Однак дівчині він не подобався, а настирливі залицяння дедалі більше дратували. Тоді Іван вирішив гордячку провчити – добився, що її виключили з інституту.

Дехто з дослідників припускає, що ображений Іван повідомив дирекцію інституту про дворянське походження Ганни, яка його ретельно приховувала. Також хлопчина міг донести про перебування Федора Трохимовича у війську Симона Петлюри, що воював проти більшовиків.

Тож довелося недавній студентці повертатися до своїх рідних Біївців. «Ну, що було робити? Знову пішла до школи – закінчила восьмий клас в Тарандинцях. Це там, де мій Вася закінчив десятирічку. Там же я два роки вчилася в школі крою і шиття. Спасибі батькові – продав корову та купив мені швейну машинку», – згадувала Ганна Федорівна. Вона мріяла стати вчителькою, а пощастило тільки повчитися на курсах крою й шиття. На старенькій зінгерівській швейній машинці шила весь одяг синові (крім пальта) й обшивала односельців, заробляючи на хліб дитині й старому батькові.

Якщо хтось журився, що малувато тканини, йому говорили: «Понеси шити до Гальки (Ганни Федорівни), вона пошиє так, що і гарно буде, і тканини вистачить, і одіж буде не тісною». Майстриня до глибокої старості «шила усе сама – крім пальта». Називала машинку своєю годувальницею. Вона була дуже схожою на свою бабцю Варвару Максимівну: спокійна, урівноважена, сильна духом і з великою жадобою до знань. Варвара Максимівна також прищепила своїй онучці пошану до народної медицини, тому вона й товаришувала з сільським знахарем Лавріном Садовим, який був свекром Онисі, яку Василь Симоненко увічнив у вірші «Баба Онися».

Матері Василя Симоненка також генетично передалися мистецькі здібності роду. Тому Ганна прагнула духовного зростання. Ставши на порі, володіла гроном талантів. Усю свою молодість провела на сільській сцені, співаючи та граючи в аматорських виставах. За переказами була «неперевершеною» у ролях Наталки Полтавки, циганки Ази, інших героїнь.

Невисока, білява, із синіми очима дівчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубкові. Багато хлопців із навколишніх сіл засилали старостів, серед них – і директор школи, й інспектор народної освіти. Та в гурті сільських парубків найбільше виділяла високого, чорнявого, вродливого Андрія Леонтійовича Симоненка із села Новаки. Він гарно малював, добре тримався на сцені.