Kitobni o'qish: «Богдан Хмельницький»

Видатний український політик, полководець і дипломат, провідник національно-визвольних змагань 1648–1657 років, творець держави та її перший гетьман. Він створив армію, формував і зміцнював гетьманську владу, розбудовував державу. Саме гетьман Богдан сформулював державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу. Проводячи виважену соціально-економічну політику, запобіг спалаху громадянської війни. Воднораз запровадив новий адміністративно-територіальний устрій, реформував Січ, зміцнив державні інституції, вдосконалював функціонування органів влади, вів дипломатичну боротьбу за міжнародне визнання молодої держави. Враховуючи вразливість її геополітичного становища, він намагався зіграти на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією й Портою (обіцяючи прийняти протекцію відповідно царя і султана), включити у сферу впливу українських інтересів Молдову і Валахію. Після укладання україно-московського союзу 1654 року рішуче протидіяв намірам Москви обмежити суверенітет козацької України.

Незаперечною заслугою гетьмана Б. Хмельницького було те, що все українство, незважаючи на станові інтереси, виступило єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення.

Діяльність цієї непересічної особистості нашої славетної козацької минувшини не тільки визначила долю самої України, а й відчутно вплинула на тогочасне європейське політичне життя.

Дитинство та юність

На жаль, до нас дійшло обмаль відомостей про батьків Богдана Хмельницького, 'їхній родовід. Відомо, що батьком Богдана був дрібний український шляхтич Михайло Хмельницький. Але й досі історикам не поталанило з’ясувати, з якого населеного пункту – Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного, Хмелівки, був його рід. Наявні джерела документально засвідчують, що предки великого козацького полководця походять із західного регіону України: Руського, Белзького або Волинського воєводства.

Відомо також, що батько Богдана мав добру на той час освіту, був енергійним та добре вихованим й у військовому відношенні вправним шляхтичем, що деякий час перебував при дворі польського магната – польного гетьмана Станіслава Жулкєвського в м. Жовква (на Львівщині), виконуючи різні доручення останнього. Тут на нього звернув увагу власник м. Олесько Ян Данилович, який, ставши корсунсько-чигиринським старостою, запросив Михайла Хмельницького до себе на службу. Сучасники характеризували батька майбутнього гетьмана як людину, не схильну до авантюр або пригод, чоловіка тверезого розуму, який без нагальної потреби не ризикував власним життям і долею власної родини, дбайливого господаря, що не хизувався перед місцевим людом своїм шляхетським походженням, ревно дотримувався православної віри та сміливо з іншими козаками боронив свій край від татарських нападів. тому залишається не з’ясованим, чому Михайло Хмельницький подався на Чигиринщину – прикордонні землі, сповнені різних небезпек, особливо татарської. За деякими відомостями та припущеннями, ймовірно, його за якусь провину було покарано польським судом на «баніцію» чи «інфамію» (покарання за якесь свавільство, борги, відмову коритися судовим ухвалам; полягало в обмеженні громадянських прав та вигнанні за межі королівства). Так Михайло Хмельницький, рятуючись від ув’язнення, а то й можливої смерті, опиняється на степових землях України – землях Дикого Поля, де вироки судів Речі Посполитої не мали чинності.

До Чигирину Михайло Хмельницький прибув як представник Яна Даниловича займатися осадництвом, тобто засновувати нові поселення в районі Чигирина. Серед заселенців було немало козаків – колишніх повстанців, з якими в нього склалися добрі стосунки. У самому Чигирині мешкало немало козаків-реєстров-ців, які несли сторожову службу, захищаючи від набігів татар. Не ухилявся від цієї служби й Михайло Хмельницький. При цьому, нехтуючи становими пересудами, Михайло одружився з юною козачкою – Анастасією Федорівною. І це в подальшому визначило непевний шляхетський статус 'їхнього сина Богдана (який неодноразово при нагоді підкреслював своє шляхетське походження, але при цьому не забував і про свою козацьку кров). Невідомо, наскільки щасливим був цей шлюб, як і те, скільки дітей, окрім Богдана, мало подружжя.

Певне, старанність у виконанні своїх обов’язків, добропорядність і доброзичливість до людей і сприяли тому, що досить швидко Михайло Хмельницький стає підстаростою і чигиринським сотником. Посада підстарости була на той час досить значною та владною. Фактично підстароста був управителем усього старостинського замку та староства, бо сам староста рідко коли мешкав у своїй державній резиденції. За його відсутності саме підстароста чинив суд, командував військовим загоном. Нова посада забезпечувала і зростання прибутків пана підстарости. опікуючись господарством старости, як свідчать джерела, «сотник не забував і про себе»: на зароблені за службу кошти він засновує хутір Суботів та слободу Новосельці (мешканці такого поселення тимчасово звільнялись від виконання феодальних повинностей). Ще однією важливою подією, якою відзначено перебування Михайла Хмельницького на Чигиринщині, стало народження сина Богдана.

Народився майбутній гетьман 27 грудня 1595 року. 27 грудня – це день святого теодора Начертаного, і хлопчики, народжені в цей день, одержували ім’я Богдан (народна форма імені теодор). Згодом в урочистій обстановці козацька старшина та духовенство називатимуть Богдана Михайловича Зиновієм (що було в ті часи звичайним явищем).

Імовірно, місцем народження був Суботів, хутір на мальовничому березі Тясмину за вісім верств від Чигирина, де й відбувалося формування непересічної індивідуальності того, кого сучасники будуть порівнювати з біблійним Мойсеєм.

Кілька слів про вже згадуване шляхетство Богдана Хмельницького. Йдеться про спадкове шляхетство, яке, можливо, перейшло до нього від предків, зокрема від батька Михайла. Якщо погодитися з думкою, що чигиринський підстароста Михайло Хмелевський, який 1627 р. перебував у турецькій неволі (згідно з протестацією руського воєводи Яна Даниловича, вписаного до Буської гродської книги), та Михайло Хмельницький, осадчий, козацький сотник з Чигирина й чигиринський підстароста – це одна і та сама особа, то шляхетство Михайла, а відтак його сина Богдана не підлягає сумніву. Як вважають учені, підстаростою міг бути лише шляхтич, і крім того, багатий шляхтич (полоненого Михайла Хмельницького оцінили в дуже велику суму – 500 червоних золотих, тобто дукатів, викупу, або мали обміняти на знатного турка Абдрахмана, що як полонений перебував у замку Я. Даниловича в олеську).

Місто Чигирин стояло на торговельному шляху з Києва до Криму. І саме цим шляхом татари найчастіше пробиралися в Україну. Цим же шляхом відвідували Україну й запорожці. Адже Чигирин знаходився дуже близько до Запорозької Січі. І не могли не бувати тут у ці часи і Григорій Лобода, і Федір Полоус, і тихон Байбуза, і Петро Сагайдачний, а значить, і не поспілкуватися з такою відомою і поважною людиною, як чигиринський підстароста й козацький сотник Михайло Хмельницький. Це, незаперечно, сприяло тому, що від самісінького дитинства Богдана захопили козацькі походи і мрія про Запорозьку Січ. Він уже змалку набирався козацького духу, ріс в обожненні козацького лицарства. Маленький Богдан зростав серед дітей козаків, селян, добре знав розмовну українську мову, народні пісні, думи, приказки, легенди (не випадково навіть його офіційні виступи, привітання, листи пересипані фольклорними вкрапленнями).

Інформатори XVII ст. повідомляють про холеричний темперамент Богдана Михайловича. таку вдачу він успадкував, очевидно, від матері. У дитинстві він був запальним, непокірним, гордим і водночас уразливим хлопчиком. Від батька ж перейняв рідкісний дар холодного розуму, здатність за будь-яких обставин тверезо зважувати ситуацію й знаходити найоптимальніші рішення. Усе це блискуче виявилося згодом, у період його гетьманування.

Цілком зрозуміло, що на формування характеру, світогляду вразливого хлопчика не могли не впливати всі тривоги і нещастя, які дамоклевим мечем постійно тяжіли над його родиною, як і над усім тогочасним українським населенням Степового прикордоння. Це постійні татарські набіги. «Час такий був і місце таке, – вказує Михайло Грушевський, – що не виростали й не ховались там люди інші, тільки хоробрі і завзяті. Жили на ласці Божій, день у день смерті в очі заглядаючи. З хутора на поле не вийдеш без рушниці. Люди косять чи орють, а вартовий на могилі стоїть, татар вартує. Запалав вогонь на могилі¹ – ого, тікайте, люди, чимдуж, ідуть татари, везуть аркани на ваші шиї, ведуть коней в тороках на ваші достатки. Хапайтеся на двори та беріться за рушниці – а ні, то ховайтеся десь у ліси, у болота, може, Бог пронесе…»

Природно, що за таких життєвих обставин у родині козацького сотника, який змалечку турботливо ставився до виховання свого Богом даного сина, чільна увага приділялась формуванню таких лицарських чеснот, як мужність, відвага, терпеливість, витривалість у перенесенні життєвих труднощів, товариськість і взаємодопомога, досконале володіння зброєю, вправне поводження з конем. Помітивши в сина великі здібності до навчання, Михайло Хмельницький вирішив дати йому освіту.

Залишається невідомим, в якій українській школі навчався Богдан. Проте аналізуючи власноручно написані гетьманом листи та універсали, вчені вважають, що його почерк є характерним для київських шкіл. Це не могла бути Київська братська школа (вона відкрилася в 1617 р., коли Богдану вже виповнилося 22 роки). Мабуть, юний підліток після домашньої освіти, десь у 1605–1607 рр., продовжив за наполяганням батька навчання в одній із монастирських шкіл у Києві, місті з його традиціями красного письменства. У монастирській школі юнак опанував тогочасну літературну українську мову, дістав відомості з історичного минулого «Руських земель» – своєї батьківщини України, довідався про гоніння православної віри з боку католицької та греко-католицької церков, польських та ополячених магнатів і шляхти.

Задоволений шкільними успіхами сина, чигиринський підстароста вирішив навчити Богдана польської й латинської мов, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватися на життєву кар’єру. Для цього батько обрав єзуїтську колегію, засновану в 1608 р. у Львові Станіславом Жулкєвським (можливо, з цього питання він порадився із самим польним гетьманом). Богдан навчався в цій колегії десь із 1609-го (1610) по 1615 (1616) р., успішно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, опанувавши польську мову й латину, якою тоді практично писала, друкувала і спілкувалася вся Європа. У колегіумі допитливий підліток започаткував знання французької і німецької мов. Джерела зберегли ім’я одного з його вчителів – Андрія Говцеля Мокрського – доктора богослов’я, відомого проповідника, автора панегіриків. У колегії Богдан пізнав усі тонкощі теологічних основ католицизму, що в майбутньому не раз ставало йому в нагоді в його наступній службі польській короні.

Саме тоді у Львівській братській школі навчався й майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила. І, очевидно ж, не могли вони не знати один одного. Про це свідчить, зокрема, 'їхнє пізніше тепле ставлення один до одного.

Характерно, що єзуїти не спромоглися привити юнакові відразу до православної віри, підкорити його душу та розум, навернути до католицизму, примусити зректися свого народу. Навпаки, можна припустити, що саме в стінах колегії він спочатку інтуїтивно, а потім і свідомо відчув і загострив у собі ворожість до єзуїтів. Ставши гетьманом, він, як відомо, добився від польського уряду заборони діяльності єзуїтів на території Української держави.

І хоч навчання не могло надокучати допитливому юнакові, та вабили його Дніпро та безкраї українські степи, тому і прагнув він повернутися назад в Україну, де на волі ходять кінські косяки, де козаки переганяють вітер на швидких конях, де просихають чайки козацькі, чекаючи походу в далекі турецькі краї за славою та здобиччю…