Одіссея

Пісня четверта

Зміст четвертої пісні

ВЕЧІР П’ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ

Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи, довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від’їзд сина і замах на його життя. Зворушена її молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу віщим сном. Женихи на чолі з Антіноєм вирушають у море, щоб перестріти Телемаха біля острова Астеріди.

В Лакедемоні

Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,

Й до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.

Пишно справляв у той час він в численному родичів колі

Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:

⁵ Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.

Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього

Видать її, і боги це одруження нині здійснили.

До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,

В місто прославлене їх, де владу посів наречений.

¹⁰ Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, —

Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився

Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,

Після того як дочку породила вона, Герміону,

Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.

¹⁵ В високоверхому домі на учті весільній сиділи

Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди

І розважались. Співець божественний співав під формінгу

Пісні чудової, й два скоморохи, – лише починав він

Грати й співати, – танок посередині вже витинали.

²⁰ Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми —

Юний герой Телемах і Несторів син світловидий —

Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Через господу пройшов він людей вожая сповістити,

²⁵ Став біля нього близенько і слово промовив крилате:

«Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,

Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.

Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,

Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?»

³⁰ З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,

Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?

Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,

Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує

³⁵ Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям

Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй».

Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати

Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.

Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней

⁴⁰ Та за оброті до жолоба їх прив’язали у стайні,

В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,

Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,

Їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались

Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, —

⁴⁵ Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало

В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.

Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,

Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.

Добре помивши, служниці оливою їх намастили,

⁵⁰ Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.

В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку

Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

⁵⁵ Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,

Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;

Високо чашник на блюдах поклав дерев’яних їм м’яса

Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.

Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:

⁶⁰ «Хліба мого споживіть на здоров’я! А потім, коли вже

Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.

Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, —

З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,

Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили».

⁶⁵ Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини

Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.

Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,

⁷⁰ Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

«Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,

Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,

Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!

Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!

⁷⁵ Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся – і дивом дивуюсь».

Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий

І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:

«Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,

Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.

⁸⁰ Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,

Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,

Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,

Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.

Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,

⁸⁵ В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;

Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку

Ні в молоці у солодкім, ні в м’ясі та свіжому сирі,

Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.

⁹⁰ Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу

Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,

Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.

Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.

Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі

⁹⁵ Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,

Повний добра і усім для життя устаткований добре.

Краще б третину я мав із того, що в домі моєму

Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій

Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.

¹⁰⁰ Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,

На самоті у покоях просторого сидячи дому, —

То утішаю собі я риданнями серце, а то їх

Стримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.

Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,

¹⁰⁵ Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні

Їжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,

Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя

Долею стали його, а моєю – весь час безутішна

Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,

¹¹⁰ Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,

І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».

Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:

Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;

¹¹⁵ Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками

Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,

І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:

Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,

Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.

¹²⁰ Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,

З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена,

Мовби сама Артеміда з’явилася золотострільна;

З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,

З вовни м’якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,

¹²⁵ Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра

Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,

В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.

Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі,

Гарні триножники два і золота десять талантів.

¹³⁰ Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:

Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку

На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.

Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,

Повну куделі тонкої, – лежало у ній веретено

¹³⁵ В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.

Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,

І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:

«Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,

Що то за люди, які завітали до нашого дому?

¹⁴⁰ Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:

Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі

Ні із мужчин, ні з жінок, – дивлюся – і дивом дивуюсь! —

Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,

На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку

¹⁴⁵ В час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони

В Трою далеку походом воєнним усі вирушали».

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.

Все-бо точнісінько в нього – і руки ті самі, і ноги,

¹⁵⁰ Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.

От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями

Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,

В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;

Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».

¹⁵⁵ Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,

Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.

Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,

Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись

¹⁶⁰ Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.

Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,

Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,

Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.

Синові, втративши батька, багато доводиться в домі

¹⁶⁵ Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,

От як тепер Телемах залишився, й немає в народі

Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«От дивина! То невже ж завітав до господи моєї

¹⁷⁰ Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!

Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,

Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:

В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би

¹⁷⁵ Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би

З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього

Місто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.

Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас

Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,

¹⁸⁰ Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.

Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,

Й він, бідолашний, один повороту додому не має».

Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.

Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,

¹⁸⁵ Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;

Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:

З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,

Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,

А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:

¹⁹⁰ «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,

Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.

Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,

¹⁹⁵ Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми

Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.

Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам’ять

Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.

Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських

²⁰⁰ Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досі

Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався

Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах».

Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:

«Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,

²⁰⁵ Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, —

Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.

Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон

Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,

Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно

²¹⁰ В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,

Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.

Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,

Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою

Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,

²¹⁵ Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою».

Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.

Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:

²²⁰ В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом

Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.

Хто його вип’є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,

Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,

Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,

²²⁵ Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина

Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.

Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,

Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,

Де плодоносна земля розмаїтого родить багато

²³⁰ Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.

Кожен там – лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням

Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.

Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,

Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:

²³⁵ «Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,

Діти відважних мужів! У житті кому як посилає

Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.

Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,

Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.

²⁴⁰ Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати

Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,

Та розповім про один, що так мужньо його учинив він

В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.

Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,

²⁴⁵ Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,

Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.

Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, —

Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських

Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея

²⁵⁰ Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала

Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.

Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,

В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,

Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,

²⁵⁵ Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,

Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.

Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,

Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.

Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо

²⁶⁰ Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому

І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта

Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,

Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,

Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він».

²⁶⁵ Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.

Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити

Мав я нагоду, країн об’їздивши дальніх багато,

Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі

²⁷⁰ Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,

Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно

У дерев’янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв

Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.

Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий

²⁷⁵ Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:

Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.

Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу

І почала визначних на ім’я викликати данаїв,

Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.

²⁸⁰ Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий,

Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.

Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові

Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,

Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,

²⁸⁵ Інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,

Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись

Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув

Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна

Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв».

²⁹⁰ Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього

Билося серце, але не уник він лихого загину.

Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,

²⁹⁵ Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?»

Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

³⁰⁰ Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.

Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати —

Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;

Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,

³⁰⁵ Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,

В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,

Знизу сандалії гарні до ніг підв’язав мускулястих,

³¹⁰ Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.

До Телемаха підсів, назвав на ім’я і промовив:

«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути

У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?

Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»

³¹⁵ Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Я розпитати прибув, – чи про батька вістей не розкажеш?

Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.

Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене

³²⁰ Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, —

Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!

Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш

Розповісти про печальну загибель його: чи на власні

Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти

³²⁵ Мандрівника, – на недолю-бо мати його народила.

Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.

Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,

Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло

³³⁰ В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,

Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».

З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого

Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!

³³⁵ Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева

Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,

Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини

Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,

Приготував оленятам і лані загибель ганебну, —

³⁴⁰ Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.

О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,

Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,

Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався

Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.

³⁴⁵ Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,

Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, —

З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,

³⁵⁰ Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.

Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали

Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, —

Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам’ятали.

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,

³⁵⁵ Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;

Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине

З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.

Є там затока чудова, і зручно із неї просторі

В море вести кораблі, водою запасшись питною.

³⁶⁰ Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу

Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить

Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.

Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,

Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала —

³⁶⁵ Донька старого Протея, могутнього бога морського,

Ейдотея, – найбільше-бо душу її зворушив я.

Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,

Товариші ж у той час кривими гачками ловили

Рибу вздовж берега, – шлунки-бо голод їм мучив страшенний.

³⁷⁰ Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:

«Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,

Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?

Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш

Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали».

³⁷⁵ Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.

Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,

Чимось образив богів, що простором небес володіють.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,

³⁸⁰ Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.

Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,

³⁸⁵ Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні

Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;

Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.

Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, —

Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї

³⁹⁰ Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.

Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,

Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму

З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

³⁹⁵ «Краще придумай сама на божистого старця засаду

Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.

Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом».

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

«Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.

⁴⁰⁰ Щойно докотиться сонце середини неба ясного,

Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра

Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, —

Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.

Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних

⁴⁰⁵ Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,

І видихають терпкий глибини океанської запах.

Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую

Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш

На допомогу собі супутників трьох найвірніших.

⁴¹⁰ Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.

Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;

Потім, усіх по п’яти полічивши й оглянувши пильно,

Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.

Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,

⁴¹⁵ Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого

Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.

Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,

Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.

Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.

⁴²⁰ Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,

Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,

Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати

Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає

Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».

⁴²⁵ Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.

Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,

Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.

Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,

Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.

⁴³⁰ Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря

Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою

Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.

⁴³⁵ В лоно широкого моря полинувши, світла богиня

Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,

Тільки-но здерті, – підступ на батька вона замишляла.

Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом

Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;

⁴⁴⁰ Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.

Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас

Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.

Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?

Та порятунок і поміч велику вона подала нам:

⁴⁴⁵ Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла

Солодко так і запах огидний отой забивала.

Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.

Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали

Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.

⁴⁵⁰ Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо

Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.

Першими нас між потвор полічив він, про підступи наші

Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.

З криком тоді ми напали на старця й руками своїми

⁴⁵⁵ Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.

Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,

Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;

Плинною став він водою, розложистим деревом потім.

Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.

⁴⁶⁰ Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,

Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:

«Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,

Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?»

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

⁴⁶⁵ «Знаєш ти, старче, і сам, – чого ж ти питаєш лукаво? —

Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю

Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,

Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

⁴⁷⁰ В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

«Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні

Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше

На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,

⁴⁷⁵ Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,

В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,

Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,

Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,

⁴⁸⁰ І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш».

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Він-бо загадував знову мені по імлистому морю

В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.

В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:

⁴⁸⁵ «Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,

Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,

Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,

Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,

Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,

⁴⁹⁰ Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши».

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

«Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого

Й думки моєї не відав про це, – гадаю, недовго

Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.

⁴⁹⁵ Впало багато із них, а багато й живими лишилось.

Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв

При повороті загинули, – сам ти в бою тім брав участь.

Ще одного десь живого широке затримало море.

З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:

⁵⁰⁰ Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі

Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.

Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,

В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,

Що проти волі богів уникне морської безодні.

⁵⁰⁵ Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,

І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно

Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,

Тільки уламок зостався, а другий у море звалився —

Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, —

⁵¹⁰ Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.

Так і загинув Еант, водою солоною впившись.

Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних

Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.

Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько

⁵¹⁵ Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина

Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю

Аж на край світу – туди, де раніше Фіест мав оселю

З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,

Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:

⁵²⁰ Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,

Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,

І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі

Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.

Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив

⁵²⁵ Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти

Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,

Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.

Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,

Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:

⁵³⁰ Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові

Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.

Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,

Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.

Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом

⁵³⁵ Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.

Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,

Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях

⁵⁴⁰ Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.

А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,

Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:

«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно

Плакать, нічого ми цим не доб’ємось. А ти постарайся

⁵⁴⁵ Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.

Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше

Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».

Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний

Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, —

⁵⁵⁰ Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:

«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,

Що десь живого широке ще й досі затримало море.

Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

⁵⁵⁵ «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, —

Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він

В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

⁵⁶⁰ Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.

Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,

В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, —

На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,

Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,

⁵⁶⁵ Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.

Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,

Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання

Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,

Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».

⁵⁷⁰ Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.

Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних