Нарцис і Ґольдмунд

Сам того не підозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповітною метою: демона, яким був одержимий його друг, він назвав по імені, він його виявив. Якесь із його слів зачепило таємницю в серці Ґольдмунда, і вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так ніде його й не знайшов.

Ґольдмунд стояв під однією з круглих важких кам’яних арок, які вели з переходів у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’яні голови собак або вовків витріщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до світла, без виходу до розуму. Смертельний страх стискав горло і живіт. Машинально підвівши погляд, він побачив над собою одну з капітелей колони з трьома головами тварин, і йому здалося, що ці три дикі голови сиділи, витріщалися, гавкали у нього всередині.

«Зараз я помру», – нажахано подумав він. А потім відразу, тремтячи від страху, відчув: «Зараз я збожеволію, зараз мене зжеруть ці звірі». Здригаючись, він осунувся до підніжжя колони, біль був нестерпним, досягнувши крайньої межі. Його охопило безсилля, і він поринув з опущеним обличчям у заповітне небуття.

У настоятеля Даніеля видався малоприємний день, двоє старших ченців прийшли до нього сьогодні, розбуркані, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давні нікчемні заздрощі. Він їх спочатку вислухав, надто довго вмовляв їх, проте безуспішно, зрештою відпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душі залишилося відчуття, що його дії були марними. Знесилений, він усамітнився в каплиці нижньої церкви, молився, але, не отримавши полегшення, знову встав. Приваблений ледь відчутним ароматом троянд, він вийшов на внутрішню галерею побути трохи на свіжому повітрі. Тут, на кам’яних плитах, він знайшов непритомного учня Ґольдмунда. З сумом він подивився на нього, злякавшись мертвотної блідості його завжди такого гарного юного обличчя. Недобрий сьогодні день, тепер ще й це! Він спробував підняти юнака, але не зміг дати ради з такою ношею. Глибоко зітхнувши, він, старий чоловік, пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони віднесли його нагору, пославши туди ще й отця Анзельма, цілителя. Одночасно він послав по Нарциса, якого швидко знайшли, і той постав перед ним.

– Ти вже знаєш? – запитав він його.

– Про Ґольдмунда? Так, милостивий отче, я щойно почув, що він хворий чи постраждав від нещасного випадку, його начебто принесли.

– Так, я знайшов його, він лежав на галереї, де йому, власне, нічого було робити. Він не постраждав від нещасного випадку, він знепритомнів. Це мені не подобається. Мені здається, ти якось причетний до цієї справи чи хоча б щось маєш знати, адже він твій близький друг. Тому я покликав тебе. Говори.

Нарцис, як завжди прекрасно володіючи собою і мовою, коротко доповів про свою сьогоднішню розмову з Ґольдмундом і про те, як несподівано сильно вона на нього подіяла. Настоятель невдоволено похитав головою.

– Це дивні розмови, – сказав він, опановуючи себе. – Те, що ти мені тут розповів, схоже на розмову, яку можна назвати втручанням в чужу душу, я б сказав, що це пастирська розмова. Але ти ж не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не духівник, ти навіть ще не висвячений. Чому це ти говориш з учнем тоном наставника про речі, які стосуються тільки духівника? Наслідки, як бачиш, погані.

– Наслідків, – сказав Нарцис м’яко, але чітко, – ми ще не знаємо, милостивий отче. Я був трохи наляканий сильною дією, та я не сумніваюся, що наслідки нашої розмови будуть для Ґольдмунда добрими.

– Ми ще побачимо наслідки. Зараз я кажу не про них, а про твої дії. Що спонукало тебе до таких розмов з Ґольдмундом?

– Як ви знаєте, він мій друг. Я відчуваю до нього особливу симпатію і вважаю, що дуже добре розумію його. Ви кажете, що я повівся з ним як духівник. Та я не брав на себе жодних духовних повноважень, я просто думав, що знаю його трохи краще, ніж він знає себе сам.

Настоятель знизав плечима.

– Я знаю, це твоя особливість. Будемо сподіватися, що ти не заподіяв цим нічого поганого. А хіба Ґольдмунд хворий? Я маю на увазі, чи з ним щось не так? Він нездужає? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?

– Ні, досі він був здоровим. Фізично здоровим.

– А взагалі?

– Душею він все-таки хворий. Ви знаєте, він у такому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.

– Я знаю. Йому сімнадцять.

– Йому вісімнадцять.

– Вісімнадцять. Що ж. Досить пізно. Але ця боротьба – це ж щось природне, що кожен має пройти. Не можна його через це називати душевнохворим.

– Ні, милостивий отче, не тільки через це. Але Ґольдмунд був ще до того душевнохворим, уже давно, тому ця боротьба для нього небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, як я гадаю, від того, що забув частину свого минулого.

– Так? І що це за частина?

– Це його мати і все, що з нею пов’язано. Я теж про це нічого не знаю, я тільки відчуваю, що саме там знаходиться джерело його страждань. Ґольдмунд начебто не знає про свою матір нічого, крім того, що рано її втратив. Та складається враження, що він її соромиться. Хоча саме від неї він успадкував найбільше своїх талантів; бо те, що він може сказати про свого батька, не відображає цього батька як чоловіка, що має такого красивого, обдарованого й особливого сина. Про все це я довідався не з розповідей, а з проявів.

Настоятель, який спочатку подумки трохи посміювався над цими повчальними й зарозумілими промовами і для якого вся ця справа була обтяжливою й делікатною, замислився. Йому згадався батько Ґольдмунда, той трохи пихатий і неприємний чоловік, і ще, напруживши пам’ять, він пригадав раптом деякі слова, якими той висловився про матір Ґольдмунда. Вона зганьбила його і втекла від нього, сказав він, і він постарався приглушити в синочкові як спогади про матір, так і можливі, від неї успадковані, пороки. Це йому, здається, вдалося, і хлопчик має намір задля спокутування того, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові. Ніколи Нарцис не подобався настоятелеві так мало, як сьогодні. І все-таки – як добре цей мудрагель усе розгадав, як добре він насправді знав Ґольдмунда!

На закінчення, ще раз відповідаючи на питання про сьогоднішні події, Нарцис сказав:

– Сильне потрясіння, яке пережив сьогодні Ґольдмунд, не було викликане мною навмисне. Я нагадав йому про те, що він не знає сам себе, що він забув своє дитинство і матір. Якесь з моїх слів, мабуть, зачепило його і проникло в темряву, з якою я давно борюся. Він був якимось відстороненим і дивився на мене так, наче не знає ані мене, ані себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не зовсім притомний. Тепер він пробудився, у цьому я не сумніваюся.

Він був відпущений без покарання, але з короткою забороною відвідувати хворого.

Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на ліжко, сидів біля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зі зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед він помацав пульс і послухав серце. Напевно, думав він, хлопчисько наївся чогось непридатного, кислиць або ще якоїсь гидоти, як це зазвичай буває. Язика він подивитися не міг. Він любив Ґольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпіти не міг. І ось, на тобі. Безумовно, Нарцис був замішаний у цій дурній історії. Навіщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцеві, такій милій дитині природи, зв’язатися саме з цим зарозумілим вченим, цим самовпевненим грамотієм, якому його грека була важливіша за все на світі! Коли через тривалий проміжок часу двері відчинилися і ввійшов настоятель, отець усе ще сидів, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, і ось ти сидиш біля нього, мав би якось допомогти, та не знаєш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, він міг би замовити глінтвейну, може, й ревеню. Але що довше він дивився на бліде, перекривлене обличчя, то більше схилявся до підозри про інший бік, про сумнівніший. Отець Анзельм мав досвід. Не раз за своє довге життя він бачив одержимих. Та він не поспішав навіть самому собі зізнатися у такій підозрі. Краще почекати і поспостерігати. Але, думав він похмуро, якщо цього бідного хлопця дійсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко і йому це так просто не минеться. Настоятель підійшов ближче, подивився на хворого, підняв йому обережно повіку.

– Його можна розбудити? – запитав він.

– Я хотів би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нікого пускати.

– Існує небезпека?

– Не думаю. Немає жодних ран, жодних слідів від ударів чи падіння. Він непритомний, може, це кольки. Сильний біль призводить до втрати свідомості. У випадку отруєння була б гарячка. Ні, він прийде до тями й житиме.

– А чи не може це бути через душевний стан?

– Не хочу заперечувати. Адже нічого не відомо? Може, він сильно чогось злякався? Чи звістка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тоді все було б зрозуміло.

– Ми цього не знаємо. Подбайте, щоб до нього нікого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки він не прокинеться. Якщо йому стане гірше, кличте мене, навіть серед ночі.

Перш ніж піти, старий ще раз нахилився над хворим; він згадав про його батька і той день, коли цього красивого веселого білявого хлопчика доставили до нього і як усі його негайно полюбили. І він любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дійсно мав рацію: цей хлопчина нічим не був схожий на свого батька! Ох, скільки всюди клопоту, які мізерні всі наші старання! Чи ж не проґавив він чогось у цьому бідному юнакові? Чи мав він хорошого духівника? Хіба це нормально, що ніхто в монастирі не знає цього учня краще, ніж Нарцис? Чи може він йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новіціаті, не є ані братом, ані висвяченим, та й усі думки і погляди його мають у собі щось неприємно зверхнє або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховує він за маскою покірності чогось поганого, може, він язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була і його частка відповідальності.

Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де він був? Звідки повернувся, з якої безодні переживань? Він був десь, дуже далеко звідси, він щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, і страшне, й незабутнє – і все-таки він його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, і знову зникло?

Він вслухався в глибину себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рій образів навалився на нього, він бачив собачі голови, три собачі голови, він вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Він заплющив очі. Як нестерпно гірко йому було! Він знову заснув.

Знову прокинувся і саме в ту мить, коли світ сновидінь поспішно вислизав від нього, він побачив, він знайшов цей образ, здригаючись у болісній насолоді. Він міг бачити, він став зрячим. Він побачив Її. Він бачив велику, променисту, з пишними квітучими вустами, з сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув своє дитинство».

Чий же це голос? Він прислухався, подумав і згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: він згадував, він знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибрані, зникли; величними, світло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.

Отець Анзельм, що задрімав у кріслі біля ліжка, прокинувся. Він почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Він обережно піднявся.

– Тут хтось є? – запитав Ґольдмунд.

– Це я, не турбуйся. Я запалю світло.

Він запалив лампу, світло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.

– Я що, хворий? – запитав юнак.

– Ти знепритомнів, синку. Дай-но руку, перевіримо пульс. Як ти почуваєшся?

– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зі мною вже все гаразд, тільки втомлений.

– Звіно, що втомлений. Зараз іще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мій хлопче, за наші хороші стосунки.

Він уже тримав напоготові кухлик глінтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.

– Ось ми обидва й покімарили трохи, – засміявся лікар. – Ти, мабуть, думаєш: «Оце так санітар, що не може пильнувати хворого». Та що вдієш, такі вже ми, люди. Давай вип’ємо з тобою трохи цього чарівного напою, малюче, немає нічого кращого, ніж ось така маленька таємна нічна пиятика. Отже, будьмо!

Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею і гвоздикою і присолоджене цукром, такого він ще ніколи не пив. Він згадав, як колись уже був хворим, тоді ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приємно й дивовижно було лежати тут при світлі лампи й посеред ночі попивати зі старим отцем солодке й тепле вино.

– Живіт не болить? – запитав старий.

– Ні.

– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потім я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно має добре подіяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нічого. Тут буде ще по півкелиха кожному, якщо поділитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Ґольдмунде! Лежав там на галереї, як дитина. У тебе справді не болить живіт?

Вони посміялися, чесно розділили залишки лікарняного вина, отець жартував, а Ґольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потім старий пішов вкладатися. Ґольдмунд ще якийсь час не спав. Повільно з глибини душі знову піднімалися образи, знову спалахували слова друга, і ще раз з’явилася в його душі білява осяйна жінка, його мати; як теплий весняний вітер, її образ пройшов крізь нього, як хмара життя, тепла, ніжності і глибокого нагадування. Мати! І як тільки він міг її забути!

Розділ п’ятий

Дотепер Ґольдмунд хоч і знав дещо про свою матір, але тільки з розповідей інших; він втратив її образ, а більшість з того, що, здавалося, знав про неї, він у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, її треба було соромитись. Вона була танцівницею, красивою, неприборканою жінкою благородного, але непорядного і язичницького походження; батько Ґольдмунда, за його словами, витягнув її зі злиднів і ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, він охрестив її і навчив релігійних обрядів; він одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кілька років покірним та впорядкованим життям, знову згадала свої колишні вміння й заняття, збуджувала й спокушала чоловіків, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як відьма, і врешті-решт, після того як чоловік кілька разів знаходив і повертав її, зникла назавжди. Її слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтіла, як хвіст комети, і потім згасла. Її чоловік повільно приходив до тями від років неспокою, страху, ганьби і вічних несподіванок, яких вона йому заподіювала; замість невдалої дружини він виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матір; чоловік став ненависним ханжею і прищеплював Ґольдмундові переконання, що той повинен присвятити своє життя Богові, щоб спокутувати гріхи матері.

Ось приблизно те, що Ґольдмундів батько розповідав зазвичай про свою зниклу дружину, хоч і не любив цього робити, і на що натякав настоятелю під час передачі Ґольдмунда; і все це, як страшна легенда, було відомо й синові, хоч він і навчився витісняти і майже забути її. Але він зовсім забув і втратив справжній образ матері, той, інший, зовсім інший образ, що складався не з розповідей батька і прислуги чи з темних диких чуток. Він забув свою власну, справжню, живу згадку про матір. І ось саме цей образ, зірка його раннього дитинства, знову зійшла.

– Незбагненно, як я міг це забути, – сказав він своєму другові. – Ніколи в житті я не любив когось так, як свою матір, так безумовно і палко, нікого так не шанував, ніким так не захоплювався, вона була для мене сонцем і місяцем. Хтозна, як сталося, що цей сяючий образ потемнів у моїй душі і поступово перетворився на злу, бліду, потворну відьму, якою вона була для батька і для мене протягом багатьох років.

Нарцис нещодавно закінчив своє послушництво і був пострижений у ченці. Дивним чином змінилося його ставлення до Ґольдмунда. А Ґольдмунд, який раніше відкидав поради і зауваження Нарциса, сприймаючи їх як докучливе всезнайство й наставництво, після того великого потрясіння був сповнений поштивого захоплення мудрістю свого друга. Як багато з його слів виявилися пророчими, як глибоко він проник у нього, як точно розгадав його життєву таємницю, його приховану рану, і як розумно зцілив його!

Бо юнак здавався зціленим. Не тільки від непритомності не залишилося поганих наслідків; усе те бутафорське, зарозуміле, несправжнє у вдачі Ґольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його віра в приречення якось особливо служити Богові. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав і подорослішав, відколи знайшов себе. Усім цим він завдячував Нарцисові.

Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.

Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.

Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.

Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.

Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.

У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.

Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.

– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.

– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?

Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.

– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.

Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:

– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?

Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.

– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.

– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів би повернутися до нього?

– Ні, Нарцисе, звичайно, ні. Інакше я зробив би це негайно по закінченні школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецької і математики. Ні, повертатися до батька я не хочу…

Він задумливо дивився перед собою і раптом вигукнув:

– Але як тільки тобі вдається постійно говорити мені слова чи ставити питання, які мене осяюють і пояснюють мені мене самого? Ось і зараз твоє питання, чи хотів би я повернутися до батька, раптом показало мені, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здається, що ти все знаєш. Ти говорив мені певні речі про себе і про мене, які я спочатку не дуже-то й розумів, а потім вони стали такими важливими для мене! Саме ти помітив материнське начало в мені, і ти зрозумів, що я був заклятий і забув своє дитинство! Звідки ти так добре знаєш людей? Чи не можу і я цього навчитися?

Усміхаючись, Нарцис похитав головою.

– Ні, дорогенький, тобі – зась. Є люди, які можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти ніколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навіщо? Тобі це не потрібно. Ти маєш інші таланти. Ти маєш більше хисту, ніж я, ти багатший за мене, але й слабший, твій шлях буде красивішим і важчим, ніж мій. Часом ти не хотів мене зрозуміти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, і часто я змушений був робити тобі боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навіть моє нагадування тобі про матір спочатку завдало тобі болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереї, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Ні, не гладь моє волосся! Облиш! Я терпіти цього не можу.

– Отже, я нічого не можу навчитися? І буду завжди дурним і дитиною?

– Знайдуться інші, у кого ти будеш вчитися. А те, чого ти міг навчитися у мене, дитино, з цим ми підійшли до кінця.

– О ні, – вигукнув Ґольдмунд, – ми не для цього стали друзями! Що ж це за дружба, яка через деякий час, досягнувши мети, припиняється! Я що, набрид тобі? Остогиднув?

Нарцис швидко ходив туди-сюди, потупивши погляд, потім зупинився перед другом.

– Облиш, – сказав він м’яко, – ти прекрасно знаєш, що не набрид мені.

Він з недовірою дивився на друга, потім знову почав ходити туди-сюди, зупинився і ще раз подивився на Ґольдмунда твердим поглядом з суворого й худого обличчя. Тихим голосом, але впевнено і жорстко він сказав:

– Послухай, Ґольдмунде! Наша дружба була хорошою; вона мала мету, і вона її досягла, вона тебе пробудила. Сподіваюся, вона не закінчена; сподіваюся, вона ще відновиться і, відновлюючись раз по раз, призводитиме до нових цілей. На даний момент мети немає. Твоя – невизначена, тому я не можу ані вести, ані супроводжувати тебе. Запитай свою матір, запитай її образ, дослухайся до неї! Моя ж мета визначена, вона тут, у монастирі, вона потребує мене щогодини. Я можу бути твоїм другом, але я не маю права бути закоханим. Я – чернець, я дав обітницю. Перед висвяченням я маю намір отримати відпустку від учительства й усамітнитися на багато тижнів для посту і духовних вправ. У цей час я не зможу говорити ні про що мирське, навіть з тобою.