Kitobni o'qish: «Росмерсгольм», sahifa 2

Крол. Це було б дуже добре, любий Росмере. Ти так легко підпадаєш під чужий вплив.

Росмер. Сядьмо, будь ласка. Я хочу ще поговорити з тобою.

Крол. Гаразд, сядемо (сідають на канапі).

Росмер(трохи згодом). Як тобі здається, тут, у нас, гарно й затишно?

Крол. Так, тепер тут гарно, затишно й мирно. Так, Росмере, ти впорядкував собі дом. А я свій втратив.

Росмер. Любий, не кажи так. Те, що розрізнилось, може ще знову з’єднатись.

Крол. Ніколи. Ніколи. Зерно незгоди залишиться. Ніколи не буде так, як раніш.

Росмер. Слухай но, Кроле. Ми з тобою були близькі собі стільки, стільки років. Як ти гадаєш, чи можливо, щоб наша дружба зникла?

Крол. Я не знаю нічого такого у світі, що могло б її знищити. Чого тобі спало це на думку?

Росмер. Тому що ти надаєш такого великого значіння єдності у поглядах та переконаннях.

Крол. Це так, але ми з тобою де в чому сходимось. У важливих, основних питаннях, у всякім разі.

Росмер(тихо). Ні, цього вже більше немає.

Крол(хоче схопитися з місця). Що це значить?

Росмер(притримує його). Ти, посидь. Я прошу тебе, Кроле.

Крол. Та й що ж це? Я не розумію тебе. Кажи ясніше!

Росмер. У моїй душі настало нове літо. Нові молоді думки. І саме тому став я тепер такий.

Крол. Яким, яким ти став?

Росмер. Таким, як твої діти.

Крол. Ти? Ти! Але ж це неможливо! Яким став ти, кажеш?

Росмер. Таким самим, як твої діти – Ляуріц і Гільда.

Крол(схиливши голову). Зрадник. Йоганес Росмер зрадник.

Росмер. Я мусив би відчувати себе таким щасливим, – таким радим від того, що ти називаєш зрадою. А проте я почуваю велике горе. Адже я знаю, що завдаю тобі цим пекучого болю та прикрощів.

Крол. Росмере, Росмере! З цим я ніколи не помирюсь (Дивиться похмуро на нього). Ах, як ти можеш бути з ними й допомагати їм занапащувати й руйнувати цю нещасну країну!

Росмер. Це є справа визволення, я хочу постояти за неї.

Крол. Так, я знаю це добре. Так звуть це всі баламути та всі, кого вони збили з пуття. Але невже, на твою думку, можна чекати якогось визволення від цих бунтівників, що отруюють все наше громадське життя?

Росмер. Я не пристаю ні до тих бунтівників, що захопили владу, ні до партій, що тепер борються. Я хочу спробувати зібрати, об’єднати людей з різних напрямків. Якнайбільше й якнайміцніше. Я хочу жити й віддавати всі свої життьові сили лише на одно, – а власне на утворення в країні здорової Громадської думки.

Крол. То ти не думаєш, що ми маємо цієї громадської думки задосить! Я, зі свого боку, гадаю, що ми всі поступово ліземо в грязюку, що в ній почувають себе добре лише мужики та пропащі люди.

Росмер. Отож саме тому я й покладаю на громадську думку велике завдання.

Крол. Яке завдання?

Росмер. Зробити всіх людей у країні благородними людьми.

Крол. Усіх людей?

Росмер. Як можна більше, у всякому разі.

Крол. В який спосіб?

Росмер. Визволивши їх розум та очистивши їх волю, я гадаю.

Крол. Ти мрійник, Росмере. Ти хочеш їх визволити? Ти хочеш їх очистити?

Росмер. Ні, любий, я хочу лише пробудити в них бажання до цього. Зробити це вони мусять самі.

Крол. І ти віриш, що вони зможуть це зробити?

Росмер. Так.

Крол. Власними силами, виходить?

Росмер. Так, саме власними силами. Іншого способу немає.

Крол(устає). Чи ж годиться так говорити пасторові?

Росмер. Я вже не пастор.

Крол. Так, але ж твоя дитяча віра?

Росмер. Її у мене вже немає.

Крол. Ти вже не маєш її?

Росмер(устає). Я зрікся її. Я мусив зректися її, Кролю.

Крол(схвильовано, але стримано). Он як. Так, так, так. Одно йде по другому. Може, тому ти зрікся й служби у церкві?

Росмер. Так. Коли мені самому стало ясно, коли я впевнився, що це в мене не якийсь випадковий сумнів, а щось таке, чого я вже ніколи не збудуся – я й зрікся.

Крол. Так це давно вже, значить, у тобі бродило, мусувало. А ми, твої друзі, про це нічого й не відали. Росмере, Росмере! Як ти міг ховати від нас цю сумну правду!

Росмер. Бо мені здавалося, що ця справа торкається лише мене самого. Та й до того ще я не хотів робити тобі й іншим приятелям зайвої прикрості. Я думав, що зможу тут жити, як і раніше, тихо, радісно й щасливо. Я хотів читати й вивчати ті твори, що до того були для мене забороненими книжками. Справді жити великим світом правди та волі, що тепер відкрився переді мною.

Крол. Зрадник. Кожне твоє слово свідчить про це. Але нащо ти тепер признався мені у свойому таємному зрадництві? Чому, власне, тепер?

Росмер. Ти сам примусив мене до цього, Кроле.

Крол. Я? Я примусив тебе!..

Росмер. Коли я почув про твої шалені виступи на зібраннях, коли я прочитав про твої гострі промови на тих зібраннях, усі твої скажені напади на тих, що стояли по другий бік, твої нещадні присуди над супротивниками. Ах, Кроле, як ти міг стати таким! Тоді я зрозумів свій обов’язок. Така боротьба, що ви її провадите, тільки озлоблює людей. Треба, щоб прийшов спокій, радість та згода в душу. Тому я й одважився виступити, показати себе таким, який я є. Та до того я хочу також спробувати свої сили. Чи не можеш ти – з твого боку – приєднатися до мене, Кроле?

Крол. Ніколи в житті не ввійду я в згоду з тими елементами в громадянстві, що хочуть його зруйнувати.

Росмер. То будемо, принаймні, боротися благородною зброєю, коли без боротьби не можна обійтися.

Крол. Хто не зі мною в найголовніших життєвих питаннях, того я не хочу більше й знати. І милувати його я не збираюсь.

Росмер. Це стосується й мене?

Крол. Ти сам розірвав зо мною, Росмере.

Росмер. Але який же це розрив?

Крол. Оце! Це ж розрив з усім тим, що було досі до тебе близьке. Тепер неси наслідки.

Ребека Вест увіходить з правого боку й залишає двері широко відчиненими.

Ребека. Ну от, тепер він на шляху до своєї великої офіри. А нам час уже йти до столу. Будьте ласкаві, пане ректоре.

Крол(бере капелюха). Добраніч, фрекен Вест. Тут мені більше нічого робити.

Ребека(здивовано). Що це значить? (зачиняє двері й підходить ближче). Ви сказали?

Росмер. Тепер він уже знає.

Крол. Ми не випустимо тебе з рук, Росмере. Ти мусиш повернутися до нас знову.

Росмер. До вас я вже ніколи не повернусь.

Крол. Побачимо. Ти не такий чоловік, щоб бути самотнім.

Росмер. Я вже не цілком самотній. Нас двоє, щоб переносити самотність тут.

Крол. А-а! (У ньому прокидається підозра). І це ще! Слова Беати!

Росмер. Беати?

Крол(відганяючи думки). Ні, ні, це було гидко. Вибач мені.

Росмер. Як? Що?

Крол. Ні слова більше про це. Фу! Вибач мені. Прощавай! (Виходить дверима в передпокій).

Росмер(іде за ним). Кроле, не можна, щоб на цьому був уже кінець між нами. Завтра я прийду до тебе.

Крол(у передпокої, обертається). Щоб і ноги твоєї не було в моєму домі! (Бере палицю й виходить).

Росмер стоїть деякий час у дверях, потім зачиняє їх і йде до столу.

Росмер. Нічого, Ребеко. Ми це все витримаємо. Ми двоє вірних друзів – ти і я.

Ребека. Як ти гадаєш, що він думав, коли сказав – фу!

Росмер. Люба, не суши собі голови над цим. Він сам не вірив тому, що думав. Але завтра я таки піду до нього. Добраніч!

Ребека. Ти так рано йдеш до себе в кімнату й сьогодні? Після цього всього?

Росмер. Сьогодні, як і завжди. Я відчуваю себе так легко тепер після цього. Ти бачиш, – я цілком спокійний, люба Ребеко. Постався і ти до цього спокійно. Добраніч!

Ребека. Добраніч, любий друже! Спи спокійно.

Росмер виходить у передпокій, потім чути, як він іде сходами нагору. Ребека підходить і сіпає за дзвінок біля грубки. Трохи згодом заходить із дверей праворуч мадам Гельсет.

Ребека. Можете прибрати зі столу, мадам Гельсет. Пастор нічого не хотів, а ректор пішов додому.

Гельсет. Ректор пішов? Що з ним сталося?

Ребека(бере своє плетіння). Він запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.

Гельсет. От чудно! Адже на небі ні хмариночки за ввесь вечір.

Ребека. Якби тільки він не зустрів білого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрізь.

Гельсет. Та що ви, фрекен! Не кажіть про таке страхіття.

Ребека. Ну, ну, ну.

Гельсет(тихше). Хіба ви справді думаєте, що тут хтось має незабаром померти?

Ребека. Ні, я нічого такого не думаю. Але на цьому світі так багато усяких білих коней, мадам Гельсет. Так, добраніч. Я піду тепер до своєї кімнати.

Гельсет. Добраніч, фрекен.

Ребека виходить зі своїм плетінням праворуч.

Гельсет(гасить лампу, хитає головою й бубонить сама до себе). Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тільки вона часом може наговорити!

Дія друга

Робоча кімната Йоганеса Росмера. Ліворуч у стіні – вхідні двері. Позаду дверна арка з розгорнутими завісами, що веде до спальні. Праворуч вікно, перед ним письмовий стіл, закладений книжками та паперами. Книжкові полиці та шафа попід стінами. Прості меблі. Ліворуч старовинна канапа і стіл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у кріслі з високою спинкою біля стола до писання. Він розрізує й перегортає листки якогось часопису й переглядає деякі місця в ньому.

У двері ліворуч стукають.

Росмер(не обертаючись). Можна, заходьте.

Ребека Вест у вранішньому вбранні заходить.

Ребека. Доброго ранку.

Росмер(переглядаючи часопис). Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?

Ребека. Я хотіла лише довідатись, чи тобі добре спалося?

Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снів – (обертаючись) А ти?

Ребека. Дякую. Так, трохи на світанку.

Росмер. Я не знаю, – мені давно не було так легко на серці, як тепер. О, це було справді добре, що я нарешті сказав усе.

Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.

Росмер. Я не розумію сам; як міг я бути такий боязкий.

Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкість.

Росмер. Ні, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкості.

Ребека. Ну, тим більше сміливості ти виявив, поборовши її відразу (сідає поруч нього на кріселко біля стола). А тепер я хочу розказати тобі про те, що я зробила, – тільки, щоб ти не розсердився на мене.

Росмер. Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?

Ребека Авжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…

Росмер. Ну й що ж, я слухаю.

Ребека. Вчора ввечері, як той Ульрік Брендель відходив, – я передала кілька рядків до Мортенсгорда.

Росмер(трохи замислившись). Але ж, люба Ребеко. Ну, й що ж ти йому написала?

Ребека. Я написала, що він зробив би тобі добру послугу, якби трохи потурбувався про цю нещасну людину й допоміг йому, чим може.

Росмер. Люба, ти не повинна була цього робити. Ти цим Бренделеві лише нашкодила. І Мортенсгорд така людина, що я з ним ніколи не бажав би мати жодної справи. Адже ти знаєш, що я мав з ним одного разу сутичку.

Ребека. А хіба ти не думаєш, що зараз було б саме до речі відновити з ним знову добрі стосунки?

Росмер. Я? З Мортенсгордом? Чому це, на твою думку?

Ребека. Та, власне, тому, що ти тепер не можеш почувати себе впевненим, відколи ти розійшовся зі своїми приятелями.

Росмер(дивиться на неї й хитає головою). Невже ти справді могла подумати, що Крол або хтось інший захотів би мститись мені? Що вони були б у стані зробити це?

Ребека. З першого запалу, любий. Ніхто, звичайно, не може бути певний. Мені здається, – після того, як ректор так поставився до тебе…

Росмер. Ах, ти повинна була, проте, знати його трохи краще. Крол – чесна людина з усякого погляду. Після обіду я піду до міста й побалакаю з ним. Я побалакаю з ними всіма. О, ти побачиш, – як легко це все буде.

Мадам Гельсет увіходить з дверей ліворуч.

Ребека(підводиться). Що там, мадам Гельсет?

Гельсет. Ректор Крол стоїть у передпокої.

Росмер(хутко підводиться) Крол!

Ребека. Ректор! Ні, подумай!

Гельсет. Він питається, чи можна йому зайти наверх і поговорити з пастором.

Росмер(до Ребеки). Що я тобі казав! Звичайно, хай заходить. (Іде до дверей й гукає на сходи вниз). Йди сюди, дорогий Друже! Сердечно вітаю!

Росмер стоїть і притримує двері, щоб не зачинилися. Мадам Гельсет виходить. Ребека зсуває завіси на дверях у спальню, прибирає дещо.

Ректор Крол увіходить з капелюхом у руці.

Росмер(тихо, схвильовано). Я ж знав, що то було не в останній раз.

Крол. Сьогодні я бачу речі не в такому вигляді, як учора.

Росмер. Так, чи не правда, Кроле? Ти так гадаєш? Тепер, якщо ти роздумався.

Крол. Ти мене не розумієш. (Кладе свій капелюх на стіл біля канапи). Мені неодмінно треба переговорити з тобою віч-на-віч.

Росмер. Чому не може фрекен Вест?

Ребека. Ні, ні, пане Росмере. Я піду.

Крол(дивиться на неї звисока). Я мушу перепросити фрекен Вест, що прийшов так рано. Що я так несподівано зайшов, що ви не встигли навіть…

Ребека(вражено). Як то? Ви находите щось надзвичайне, що я ходжу тут вдома у вранішньому вбранні?

Крол. Перепрошую! Я ж не знаю, що за звичаї тепер у Росмерсгольмі.

Росмер. Але, Кроле, тебе не впізнати сьогодні!

Ребека. Бувайте, здорові, пане ректоре. (Виходить ліворуч).

Крол. За твоїм дозволом (сідає на канапі).

Росмер. Ну, дорогий мій, сядемо й поговоримо по-приятельські (сідає в крісло проти ректора).

Крол Я очей не зімкнув учора. Лежав і думав, думав цілу ніч.

Росмер. І що ж ти скажеш сьогодні?

Крол. Розмова буде довга, Росмере. Дозволь мені почати ніби з передмови. Я хочу тобі сказати трохи про Ульріка Бренделя.

Росмер. Він був у тебе?

Крол. Ні, він оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднішого товариства, звичайно. Пиячив і могоричив, доки було за що. Потім облаяв усю компанію наволоччю та волоцюгами. В цьому він має, проте, рацію. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву під ринву.

Росмер. Його, виходить, вже ніяк не можна виправити?

Крол. Сюртука він також заставив. Але його викупив і повернув, можеш собі уявити, хто?

Росмер. Може, ти сам?

Крол. Ні. Твій благородний пан Мортенсгорд.

Росмер. Он як.

Крол. Мені казали, що пан Брендель насамперед одвідав цього ідіота й плебея.

Росмер. Це було багато честі для нього.

Крол. Певно, що так (спирається на стіл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дійшли до тої справи, що від неї я, ради нашої старої – нашої колишньої дружби, вважаю за свою повинність тебе застерегти.

Росмер. Любий мій, в чім же справа?

Крол. Річ у тім, що тут, у твоїм домі, за твоєю спиною, щось таке робиться.

Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаєш на Реб – на фрекен Вест?

Крол. Саме на неї. Я це так добре розумію з її боку. Адже вона вже віддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…

Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляєшся. Вона і я – ми звикли ні з чим не критись одне перед одним.

Крол. Вона й тобі призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?

Росмер. О, ти говориш про тих кілька рядків, що вона передала через Ульріка Бренделя?

Крол. Ти, виходить, знаєш про це. І погоджуєшся, щоб вона мала подібний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагається щотижня зганьбити як мою шкільну, так і громадську діяльність?

Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарешті, вона, розуміється, має таку ж волю у своїх вчинках, як і я.

Крол. Так? То це, певно, відповідає твоєму новому напрямкові, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоїш, стоїть, мабуть, і фрекен Вест?

Росмер. Ну, звичайно. Ми обоє чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.

Крол(дивиться на нього й поволі хитає головою) Ах, ти засліплений, одурений чоловіче!

Росмер. Я? Чому ти так гадаєш?

Крол. Тому що я не смію – не хочу думати найгіршого. Ні, ні, дозволь мені до кінця висловитись. – Ти справді дорожиш моєю дружбою, Росмере? А також моєю пошаною? Правда?

Росмер. На це питання я не хочу навіть відповідати.

Крол. Ну, але є інші речі, що вимагають відповіді – цілковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобі щось подібне до допиту?

Росмер. Допиту?

Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобі буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твоє зрадництво, – ну, твоє визволення, як ти його називаєш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що їх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собі.

Росмер. Дорогий мій, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.

Крол. Так от, скажи мені, – яка, на твою думку, була головна причина, що Беата звела на себе руки й позбавила себе життя?

Росмер. Невже ти можеш сумніватися в цьому? Або, краще сказати, хіба ж можна питати про причину того, що робить нещасна, хвора, ненормальна людина?

Крол. Ти певен у тому, що Беата таки справді була ненормальна? Лікарі, принаймні, не могли цього рішуче визнати.

Росмер. Якби лікарі коли-небудь бачили її такою, якою бачив її я, багато разів, і вдень, і вночі, вони не вагались би.

Крол. Я тоді теж не вагався.

Росмер. О, ні, то було занадто очевидне, щоб сумніватися. Я вже тобі оповідав про її нестриману, дику пристрасть – і як вона вимагала від мене того самого… О, той жах, що вона завдавала мені! А потім оті безпідставні, жахливі докори, що вона робила сама собі останніми роками.

Крол. Так, коли вона довідалась, що ніколи не матиме дітей.

Росмер. Ну, подумай же сам. Вічно мучити, мордувати себе за те, в чому сама вона не винна! І після цього хіба можна було вважати її за нормальну?

Крол. Хм! Ти не пам’ятаєш, чи не було у тебе вдома книжок, що в них писалось про мету одруження за найновішими поглядами нашого часу?

Росмер. Пригадую, що фрекен Вест позичила мені одну таку книжку. Адже їй, як тобі відомо, залишилась у спадщину книгозбірня доктора. Але, любий Кроле, ти ж не думаєш, щоб ми могли бути такі необережні й говорили з хворою про подібні речі? Запевняю тебе честю, що за нами немає жодної такої провини. Тут були винні її власні хворі нерви, що довели до такого сумного кінця.

Крол. Одно я можу, у всякім разі, розповісти тобі тепер. А саме, що бідна, змучена Беата вкоротила собі віку, щоб дати тобі змогу жити щасливим, вільним життям, як тобі захочеться.

Росмер(встає наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?

Крол. Вислухай мене спокійно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останній рік свого життя вона приходила до мене двічі, щоб звірити мені свій відчай і страх.

Росмер. За це саме?

Крол. Ні. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розірвати з вірою батьків.

Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, є неможливе, Кроле! Цілком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.

Крол. Чому?

Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся із собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цілковитим спокоєм. Не думаю навіть, щоб Ребека…

Крол. Ребека?

Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю її коротко Ребекою.

Крол. Я це вже помітив.

Росмер. Тому то мені так незрозуміло, яким чином Беаті могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зі мною? Цього вона ніколи не казала. Ніколи, жодного слова.

Крол. Бідолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.

Росмер. Чому ж ти цього не зробив?

Крол. Чи міг я тоді хоч на хвилину сумніватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подібне обвинувачення проти такого чоловіка як ти! Потім вона прийшла до мене знову, – щось через місяць після того. Вона мала вже спокійніший вигляд. Але, коли відходила, вона сказала: тепер можна хутко сподіватися білого коня в Росмерсгольмі.

Росмер. Так, так. Білого коня – це вона так часто говорила.

Крол. І коли я спробував розвіяти її сумні думки, вона лише відповідала: мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.

Росмер(майже в нестямі) Що це ти кажеш! Я… побратися з…

Крол. Це було в четвер після полудня. В суботу ввечері вона кинулася з містка у водоспад біля млина.

Росмер. І ти, ти не попередив нас!

Крол. Ти ж сам знаєш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.

Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.

Крол. Я також це подумав. Але було вже запізно.

Росмер. А чому ж ти не говорив про це потім? Чому замовчав це все?

Крол. Нащо було мені приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще більше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.

Росмер. А чому тепер не вважаєш?

Крол. Хіба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своєї дитячої віри?

Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумію. Це для мене найчудніше за все на світі.

Крол. Найчудніше, чи ні, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скільки правди в її другому обвинуваченні? Себто в останньому.

Росмер. Обвинуваченні? – Хіба ж це було обвинувачення?

Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона сказала, що їй треба відійти геть. Для чого? Ну?

Росмер. Отже, для того хіба, щоб я міг одружитися з Ребекою?

Крол. Вона висловилась не цілком так. Беата висловилась інакше. Вона сказала: Мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно одружитися з Ребекою.

Росмер(дивиться на нього деякий час, потім підводиться). Тепер я зрозумів тебе, Кроле.

Крол. Ну й що? Яку відповідь ти даси мені?

Росмер(тихо й стримано). На таке щось нечуване? Єдиною належною відповіддю було б показати тобі на двері.

Крол(підводиться). Гарно й чудово.

Росмер(стає перед ним). Тепер слухай. Більше року, – з того часу, як Беата померла, Ребека Вест і я живемо одні тут у Росмерсгольмі. Увесь цей час ти знав у чому Беата обвинувачувала нас. Але ніколи, ні разу я не помічав, щоб ти був незадоволений з того, що Ребека й я живемо тут вкупі.

Крол. Я не знав до вчорашнього вечора, що тут живуть у купі чоловік, що відступив від своєї віри, та жінка з вільними поглядами

Росмер. А! Ти, виходить, не віриш, що у людей, які відпали від віри та з вільними поглядами не може бути чистого сумління. Ти не віриш, що вони можуть мати почуття моральності від природи!

Крол. Я не дуже то покладаюсь на подібну моральність, яка не має коріння у вірі та церкві.

Росмер. І це недовір’я ти прикладаєш також до Ребеки й мене? До моїх стосунків із Ребекою?

Крол. Я не можу ради вас двох відкинути ту думку, що не може бути якоїсь широкої безодні між вільними поглядами та, гм…

Росмер. Та чим?

Крол. …та вільним коханням, коли ти, нарешті, хочеш це почути.

Росмер(стиха). І ти не посоромився сказати мені це! Тобі, хто знає мене ще з дитинства..

Крол. Саме тому. Я знаю, як легко ти підпадаєш під вплив тих людей, що з ними тобі доводиться мати діло. А ця твоя Ребека… Ну, ця фрекен Вест, – її ми, власне, далі й не знаємо. Коротко, Росмере, я не зрікаюся тебе. А ти сам повинен силкуватися, щоб завчасно врятувати себе.

Росмер. Врятувати себе? Яким чином?

Мадам Гельсет виглядає з дверей ліворуч.

Росмер. Чого вам?

Гельсет. Мені треба покликати фрекен униз.

Росмер. Фрекен немає тут нагорі.

Гельсет. Так? (озирається). От дивно (виходить).

Росмер. Ти сказав?

Крол. Слухай. Про те, що тут нишком робилося ще за життя Беати, – і що робиться тут тепер – я не хочу особливо допитуватися. Ти був такий глибоко нещасливий у своїм подружнім житті. І цим можна до деякої міри тебе виправдати.

Росмер. Ах, як ти, властиво, мало мене знаєш!

Крол. Не перебивай мене. Я хочу тобі сказати ось що: якщо ти неодмінно хочеш тягнути й далі оце спільне життя з фрекен Вест, то все-таки треба, щоб ти принаймні мовчав про своє відступництво від віри, до якого вона тебе довела. Дозволь мені доказати! Дозволь мені сказати! Я кажу, коли вже до того дійшло, то думай і вір, як тобі хочеться, у якім хочеш напрямку. Але тримай свої погляди про себе. Адже це чисто особиста справа. Немає жодної потреби голосно кричати про це на цілу країну.

Росмер. Для мене це конче потрібно, щоб вийти з цього фальшивого й неправдивого становища.

Крол. Але ж ти маєш обов’язки щодо своїх родових традицій, Росмере! Запам’ятай це! Росмерсгольм завжди, з предковічних часів був огнищем доброчинності та порядку – поваги до всього, що встановили й визнали найкращі члени громадянства. На всій окрузі відбились погляди Росмерсгольму. Виникне сумний і шкідливий заколот, як тільки стане відомо, що ти сам порвав із тим, що я називаю росмерівською родовою традицією.

Росмер. Дорогий Кроле, я не можу так дивитись на речі. Мені здається, що я маю на собі обов’язок внести хоч трохи світла й радості сюди, де рід Росмерів уносив темряву та гніт довгі, довгі часи.

Крол(дивиться суворо на нього). Так, це було б достойною метою для чоловіка, що ним кінчається рід. Залиш це. Це не підхожа для тебе робота. Твоє призначення – тихе життя мирного дослідника.

Росмер. Еге, дуже можливо. Але тепер я також хочу пристати до життьової боротьби, хоч раз.

Крол. Життьова боротьба, – знаєш ти, чим вона стане для тебе? Вона стане боротьбою на, життя чи смерть зо всіма твоїми приятелями.

Росмер(тихо). Вони ж не всі такі фанатики, як ти.

Крол. Ти, Росмере, довірлива й недосвідчена людина. Ти й не гадаєш, яка гроза скоїться над тобою.

Мадам Гельсет виглядає з дверей ліворуч.

Гельсет. Фрекен звеліла сказати.

Росмер. Що?

Гельсет. Там прийшов чоловік, що дуже хоче поговорити з пастором.

Росмер. Може, той, що вчора ввечері тут був?

Гельсет. Ні, цього звуть Мортенсгорд.

Росмер. Мортенсгорд!

Крол. Ага! Так он воно що! Так он як!

Росмер. Що він хоче від мене? Нащо ви його впустили?

Гельсет. Фрекен звеліла мені спитати, чи він може зайти до вас?

Росмер. Скажіть йому, що тут хтось є.

Крол(до мадам Гельсет). Просіть його, мадам, нехай заходить.

Мадам Гельсет виходить.

Крол (бере свій капелюх). Я полишаю поле бою – тим часом. Але рішучий бій ще буде.

Росмер. Присягаюся тобі, Кроле, що я не маю жодної справи з Мортенсгордом.

Крол. Я вже тобі не вірю далі. Жодному слову. Ні в чому я не буду вже тобі вірити після цього. Тепер між нами буде війна, на ножах. Ми спробуємо зробити тебе нешкідливим.

Росмер. О, Кроле, як глибоко, як низько ти впав тепер!

Крол. Я? І це кажеш ти! Згадай Беату!

Росмер. Ти знову вертаєшся до цього?

Крол. Ні. Причину смерті Беати під млиновими лотоками ти мусиш знайти сам, у своєму сумлінні, якщо у тебе ще є щось подібне до нього.

Педер Мортенсгорд увіходить тихо та скромно з дверей ліворуч. Це невеличкий чоловік з рідким рудуватим волоссям та бородою.

Крол(кидає на нього повний ненависті погляд). Ну, отже, «Маяк», засвічений і в Росмерсгольмі. (Застібає свій сюртук). Так, тепер у мене нема вже сумніву, якого курсу триматися.

Мортенсгорд(жартома). «Маяк» буде завжди засвічений, щоб освітлювати ректорові дорогу додому.

Крол. Еге, ви давно вже показали своє добре бажання. Щоправда, є одна заповідь, що забороняє нам свідчити на свого ближнього неправду.

Мортенсгорд. Ректорові немає чого навчати мене заповідей.

Крол. Навіть сьомої?

Росмер. Крол!

Мортенсгорд. Якщо це потрібно, то найбільше личило б пасторові.

Крол(з прихованою іронією). Пасторові? Авжеж, пастор Росмер найбільш підходящий чоловік для цього. На все добре, панове. (Він виходить і грюкає дверима).

Росмер(дивиться деякий час на двері й говорить ніби про себе). Так, так, це так і мусить бути (обертається). Скажіть мені, будь ласка, п. Мортенсгорд, що завело вас до мене.

Мортенсгорд. Я, власне, шукав фрекен Вест. Я хотів подякувати їй за гарного листа що я вчора одержав від неї.

Росмер. Я знаю, що вона писала до вас. Ви вже поговорили з нею?

Мортенсгорд. Так, трохи (злегка посміхаючись). Я чув, що погляди де в чому змінилися, тут у Росмерсгольмі.

Росмер. Мої погляди перемінились багато де в чому. Я можу навіть сказати – у всьому.

Мортенсгорд. Це казала й вона, фрекен Вест. Тому вона й вирішила, що я мушу піти сюди нагору й поговорити трохи про це з пастором.

Росмер. Про що саме, пане Мортенсгорде?

Мортенсгорд. Чи не дозволите ви мені розказати в «Маякові» про те, що ваші погляди змінились та що ви тепер стоїте за волю думки та поступ?

Росмер. Ви можете це зробити. Я навіть прошу вас розказати про це.

Мортенсгорд. Так, це буде зроблено взавтра зранку. Це буде велика й важлива новина, що пастор Росмер із Росмерсгольму гадає також боротися за освітню справу в такому напрямку.

Росмер. Я не цілком розумію вас.

Мортенсгорд. Я кажу про те, що наша партія одержує велику моральну підтримку кожний раз, коли до нас пристає поважна, віруюча людина.

Росмер(трохи здивований). Ви, виходить, не знаєте? Фрекен Вест не сказала ще?

Мортенсгорд. Чого, пане пасторе? Фрекен дуже поспішала кудись. Вона сказала мені піти сюди нагору й почути решту від вас самих.

Росмер. Ну, так я кажу вам, що я вже звільнився цілком. У всіх відносинах. Я стою тепер далеко від усього, чому навчає церква. Ці речі вже не торкають мене.

Мортенсгорд(дивиться на нього, дуже вражений). Ні, якби місяць упав на землю, то я не був би більш здивований! Сам пастор зрікається!

Росмер. Я дійшов до того, до чого ви давно вже прийшли. Про це ви також можете сповістити в «Маякові».

Мортенсгорд. І про це? Ні, дорогий пане пасторе. Вибачте мені, – але краще було б цього не торкатися.

Росмер. Не торкатись цього?

Мортенсгорд. На перший раз, спочатку, я гадаю.

Росмер. Я не розумію.

Мортенсгорд. Так от, бачите, пане пасторе. Вам напевно, я так гадаю, ще не досить відомі всі обставини, як мені. Але, коли ви тепер хочете перейти до лібералів, і коли ви, як мені казала фрекен Вест, хочете взяти участь у визвольному рухові, то ви, безперечно, робите це з бажанням принести як можна більше корнети і ліберальному напрямкові і визвольному рухові.

Росмер. Авжеж, я щиро цього бажаю.

Мортенсгорд. Ну от, так я хочу сказати вам, пане пасторе, що досить вам виступити одверто з заявою про своє відступництво від церкви, як ви цим на довгий час зв’яжете собі руки.

Росмер. Ви так гадаєте?

Мортенсгорд. Так. Можете бути певні, що в такий спосіб ви небагато тут досягнете. І, крім того, вільнодумних людей ми маємо досить, пане пасторе. Я навіть сказав би, що ми маємо занадто багато людей подібного роду. Наша партія потребує християнських елементів, – таких, що їх усі поважали б. От кого нам дуже бракує! А тому було б краще, якби ви промовчали про все, до чого стороннім людям немає жодного діла. Отака моя думка.

Росмер. От як. Ви, значить, не одважитесь мати зо мною справу, коли я одверто признаюсь у віровідступництві?

Мортенсгорд(хитаючи головою). Я гадаю, що так треба. Останнім часом я взяв собі за правило не підтримувати нікого й нічого, що йде проти церкви.

Росмер. Хіба ви самі останнім часом повернулись до церковної ліги?

Мортенсгорд. Це була вже моя справа.

Росмер. А, он що виходить. Так, тепер я розумію вас.

Мортенсгорд. Пане пасторе, не забувайте, що я, зокрема я, не маю повної волі чину.

Росмер. Що ж вас зв’язує?

Мортенсгорд. Мене зв’язує те, що я людина заплямована.

Росмер. А, он що!

Мортенсгорд. Заплямована людина, пане пасторе. Це повинні пам’ятати зокрема й ви. Бо найперше й найгірше заплямували мене ви.

Росмер. Якби я на той час тримався тих поглядів, що я зараз їх тримаюсь, то я поставився б обережніше до вашої провини.

Мортенсгорд. Я теж так гадаю. Але тепер уже пізно. Ви заплямували мене раз назавжди. Заплямували на ціле життя. Та ви певно не цілком відчуваєте, що значить така річ. Але тепер ви, можливо, дуже швидко самі відчуєте таку муку, пане пасторе.