Kitobni o'qish: «Шляхом бурхливим»

ПРО АВТОРА

Про Григорія Бабенка, автора захоплюючих історичних повістей, досі було невідомо нічого. Ні коли народився, ні коли помер. І щойно останнім часом дослідникам Миколі Чабану та Олександру Ємцю вдалося кинути дрібку світла на цього непересічного автора.

Григорій Бабенко закінчив Харківський університет у 1911 році. Отже, поступив туди десь у 1905 році, а якщо це було, як узвичаєно, після закінчення гімназії, то він мав би народитися приблизно у 1888 році. Це близько до дійсності, бо я натрапив на його історичну статтю «Мандровані дяки» в журналі «Сніп» за 1912 рік. Отже, він став цікавитися історією ще замолоду, ба навіть листувався з Дмитром Яворницьким.

Судячи з того, як він добре описує Слобожанщину, можна висловити підозру, що він там і народився. Закінчивши Харківський університет, працював практикантом у Миколаївській лікарні м. Харкова. Відтак у 1912—1922 роках був лікарем у Бердянському повітовому земстві, де завідував лікарняними дільницями у Вознесенську, Покровці та Царево-дарівці.

У 1922 році повернувся до Харкова, де, закінчивши чотиримісячні курси при Харківському інституті підвищення кваліфікації лікарів, посів посаду заступника головного лікаря. А з 1928 року завідував медичною частиною в м. Пологи Запорізької області.

Саме у Пологах він і написав повість «Шляхом бурхливим» про події в Україні за часів Івана Сірка та повстання 1668 року. А ще перед тим видав повість із життя скитів

«В тумані минулого» (1927) та повість із кам’яного віку «Люди з червоної скелі» (1929). У 1928 році у Москві вийшов російський переклад «В тумані минулого» під назвою «Меч Арея». Остання публікація автора – пригодницьке оповідання «Ціна молодості», що вийшло друком у Харкові в 1932 році. Відтоді жодних відомостей про письменника не вдалося знайти.

Історичні повісті Григорія Бабенка не втратили своїх приваб і зараз. А сміливість, з якою він відважився описувати колонізацію України московитами, ба навіть кацапами, як їх називає автор, відверто дивує. Бо жоден інший автор історичних творів, виданих в СРСР, на таке не відважувався.

Юрій Винничук

Шляхом бурхливим

Присвячую моїй жінці

Повість кінця XVII століття

I. НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ХАРКОВА

Вірний спосіб навчатися плавати. – Дорош та річка. – «Сухарі». – Старий Журавель. – Журавлів гість. – Життя на слободах під воєводами. – На пасіці у Журавля. – Бійка з москалями

– Ви ж, хлопці, не дуже! – встиг тільки крикнути Дорош, коли двоє товаришів, взявши один за ноги, другий за плечі і розгойдавши, кинули його в річку.

– Не бійся! – крикнув хтось з берега.

Але цього вже не почув Дорош. Дриґнувши ногами в повітрі, він плюхнув у воду і, як мідний п’ятак, пішов на дно. Він раптом забув усі поради, що щиро давали йому товариші: не лякатися, не роззявляти рота, як ґава, й не дихати, не вилазити високо з води, не ковтати води, а головне – не боятися того, що назавжди залишишся під водою.

Опинившись у холодній воді, що, здавалося, сама тягла його на дно, він зразу зазнав досі невідомого йому почуття: під ногами не було землі, а в грудях не було повітря! Жили застукали йому у скронях, в очах замиготіли зелені кружала, і він, як божевільний, задриґав руками й ногами, а рот мимоволі роззявився, хапаючи, замість повітря, воду. Трохи згодом він виринув на поверхню, червоний, з виряченими переляканими очима і хапав ротом повітря, мов сом, що його тільки-но витягнув з річки рибалка й кинув на дно човна.

– Не вилазь високо з води!.. Не бійся!.. Пливи! – кричали йому з берега хлопці.

Але щось міцне ухопило його і знову потягло у глиб ріки. Дорош, одчайдушно б’ючи руками й ногами і випльовуючи воду, знову вискочив на поверхню.

– Рятуйте! – ледве чутно крикнув він, а річка знову потягла його до себе, але вже полегеньку.

І раптом Дорош почув, що пливе, що річка вже не тягне його на дно, як раніше. Це було теж нове почуття, але він так злякався потонути, що навіть коли ноги його дістали вже дно, все ще не вірив собі і бовтався ногами й руками, наче під ним була ціла безодня. Він вибрався на берег і сів. У голові йому крутилося, в ухах наче хто бив у великі дзвони, а в очах ще й досі миготіли зелені кружала. Ця хвилина і те, що бачив тепер, назавжди залишилися в Дорошевій пам’яті: і сонце, що стояло майже над головою і заливало не дуже широку, але глибоку з кришталевою водою річку; і ліс, що був синій і темний перед ним на горі, а тут коло річки був зелений і яскравий; і дерев’яні стіни та башти города поруч лісу. Дзвіниця башти просвічується і в просвіті видно дзвін. Дзвін цей моторошно гуде, коли біля города побачать татар. Віщовий дзвін гуде, а з хуторів, з пасік, з поля й лісу біжать люди і ховаються в городі. Але тепер дзвін мовчить і, придивившись, можна навіть відсіля побачити нерухоме серце дзвону. А на протилежному боці річки, на піску, стоять хлопці, товариші До-рошеві, що кинули його в річку, щоб вивчити плавати. Це дуже добрий спосіб. Від нього або зразу вивчишся плавати, або потонеш. Середини не буває. Хлопці на березі кричать і махають руками. Він чує їхні крики, але вони якось не доходять його свідомости! В душі Дорошевій тільки одна думка: він може дихати. Не те, що він живий, бачить сонце, ліс, товаришів, а те, що він може вільно дихати, і вода вже не лізе йому в рот і не забиває подиху.

– Пливи назад! – кричать хлопці.

Але він сидить і тільки усміхається якоюсь незрозумілою усмішкою. Він бачить хлопців, пізнає їх, але не розуміє їхніх слів. І хлопці йому здаються такі, наче він бачить їх уперше або давно не бачив. Он стоїть Митро Стріха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще і стирчить на всі боки. Він одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худі ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж він не одягає штанів? Ось він підносить штани до рота, наче збирається їсти їх. А… тепер зрозуміло: він гризе вузли на холошах, що хтось нав’язав йому… Та це ж він, Дорош, нав’язав йому «сухарів», коли той був у річці. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…

– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщій назад!

Раптом слова ці становляться зрозумілі Дорошеві. А справді – треба плисти назад. Але він почуває, що не може зробити цього. Йому здається, що ледве він влізе в річку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холодні води річки, він піде на дно і знову не можна буде дихати, а вода лізтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!

– Пливи, не бійся! Боягузе! В’яжіть йому сухарів, хлопці!

Але це зовсім не лякає й не ображає хлопця: що «сухарі», коли треба знову лізти у річку.

Боягуз! Ні, він не боягуз. Хто навкулачках іде перший у лаві? Він, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто їздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Він, Дорош. Він не боягуз. А річка… все-таки страшно!

Хлопці з того берега припливли до нього, тягли його у річку, але він пручався і не ліз у воду. Потім хлопці, покинувши Дороша, стали драти раків. Вони по черзі пірнали під кручу і, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали їх з води й викидали на берег. Печерки ці іноді були вузькі і в них легко застрягала рука. В цей раз під водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли він, намацавши рака, схопив його і стиснув у жмені, кулак застряг у вузькому місці печерки. Спасибі Каркачеві, що, раптом зрозумівши це, кинувся в річку і, коли Дубовиченко нарешті розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потім хлопці здумали розпалити багаття, щоб напекти раків, але ні в кого ні кременя й кресала; а Дорош усе сидів і чекав не знати чого.

Він знав, що через річку не було ні мосту, ні кладок, і іншого способу, як переплисти її знову, не було, щоб попасти на той бік. Нарешті хлопці, загубивши надію примусити його лізти у воду, вилаяли й пішли геть.

– Не лякайся і лізь у річку, допливеш тепер! – крикнув хтось із хлоп’ячого гурту.

Тільки тепер почув Дорош, який самотній він був тут на березі цієї глибокої річки. А на протилежному березі річки також самотньо лежали його біла сорочка й штани з добре зав’язаними на холошах «сухарями». Про це вже подбав Митро Стріха, що сам ледве розгриз вузли на своїх штанях, які понав’язував йому Дорош.

Дорош кілька разів увіходив у річку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як раніше, але жах перед тим, що він може потонути, знову вертав його на берег. Він довго сидів, сумно оглядаючись навкруги. Нарешті, коли хлопець зовсім вже хотів був кинутися у річку, мовляв – що буде, то й буде, він побачив, що з лісу на тому березі вийшли два чоловіки. Одного з них зразу пізнав Дорош. Це був старий дід Журавель, що мав пасіку недалеко від річки. Ідучи купатися, хлопці обов’язково проходили повз пасіку й город старого Журавля. Журавель завжди сидів у курені і мовчки курив люльку. Хлопці чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:

– Здорові були, діду Денисе!

Дід пересовував люльку з одного кутка рота в другий і питав:

– Знову красти городину?

– Ні, ми купатися.

– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.

Повертаючися з купання, хлопці вже не йшли повз курінь, а плазом кралися поміж огудиною і набирали у пазухи молоді зелені огірки. У кожного вдома був свій город, але крадене завжди здається солодшим. Старий мав ще досить зірке око.

– Держи! – кричав він, побачивши хлопців, хоч держати було нікому.

Хлопці, як зграя горобців, летіли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однім місці коло куреня, гро-зився люлькою услід хлопцям і кричав:

– Дожену… жовч видавлю!

Дорош мимоволі згадав це, побачивши Журавля, і усміхнувся.

Чоловік, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий і високий на зріст, у розхристаній білій сорочці і в синіх штанях; матня його штанів була така довга, що мало не волочилася по землі. І дід і молодий були без шапок. Чубаті голови їхні, одна сива – дідова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонці.

– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березі Дорошеві сорочку й штани, – потоп хлопець.

Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати річку.

– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав він, побачивши хлопця, – втоплений гріється на сонечку.

– Де, де? – спитав старий і собі, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?

– Та ось на тому березі. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошеві. – Пливи сюди!

– Не можу! – крикнув Дорош.

– А як ти туди добрався?

– Переплив.

– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!

Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав її собі на коліна і подивився на комір; придавивши щось, що тихо тріснуло у нього під нігтем, він витер сорочкою під пахвами і обережно, наче вона була скляна, поклав її на пісок.

Поки дід вовтузився зі своєю сорочкою і шкрябав волохаті груди, молодий вже розібрався і, розігнавшись, плигнув у річку.

Він так довго був під водою, що Дорош навіть стурбувався і подивився на діда, чи не збирається той рятувати молодого, але дід навіть не дивився на річку, а сидів вже зовсім голий і, піднявши угору штани, розглядав свою драну матню.

– Гу-ух! – вилетіло з води коло самого берега, де сидів Дорош. Молодий розігнався під водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер він обома руками чубату голову і засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!

Тільки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у воді. Темні очі козака жартівливо горіли з-під мокрого чуба, засмагле тіло аж виблискувало на сонці, а на руках, наче два добрі кавуни, перекочувалися дужі м’язи.

– Здоров! – відповів йому Дорош. – А хто ти такий?

– Козак з Лугу… – засміявся молодець.

– З якого лугу?

– З Великого… Ну… – простягнув він дужі руки, – лізай мерщій до мене!

Дивне діло: тепер Дорош зовсім не боявся річки. Він кинувся у річку і став поруч нього.

– Держи майже під водою голову і пливи!

Радості Дорошевій не було краю, коли він почув, що пливе, а поруч, як міцний тур, плив запорожець і кричав:

– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!

Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.

Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:

– Холодненька водиця, холодненька.

Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.

– Молодця! – гукнув він дідові.

Дійсно, дід плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилітав з води, і це було красно й дужо.

– Отак ми колись перепливали Дніпро! – сказав він, повертаючись до запорожця.

– Отак ми колись брехали!.. – засміявся козак.

– Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.

Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.

Так Дорош вивчився плавати.

Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.

– А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.

– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.

– Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.

«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».

– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батькові, що кланявся йому той запорожець, що його колись від татарського аркану визволив.

Це так вразило хлопця, що він навіть не знайшов, що й відповісти запорожцеві.

Деякий час дід та запорожець ішли мовчки.

– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.

Видно було, що він продовжував розмову, яка почалася перед купанням.

– Добре. За всім воєвода догляда. Не дасть на тебе й пушинці сісти. Хе-хе! Особливо добре міщанам. За ними вже так піклується, так побивається, що й нікуди. Там скоро, мабуть, і до вітру ходитимуть з дозволу воєводиного.

– А що?

– Та так. Треба попасти корову – спитайся воєводи та постій коло Приказу, поки вийде піддячий, а піддячий скаже про корову воєводі, а воєвода знову піддячому… хе-хе! А піддячий вийде й скаже: нема дозволу воєводиного, щоб пасти корову, є в Приказі чутка, що загони татарські бачили коло Змієва. Уведе татарва корову і тебе забере й зажене у Крим або в Озів. Засвітить баба вночі каганець – уже стука москаль у віконце: воєвода, каже, наказав, щоб не сиділи по хатах з каганцями. Пожежу наробите, спалите государів город, а воєвода перед государем «отвєт дєржи».

– Добре.

– Ще й як… Чудасія! Ото здумав син мій Іван поїхати на Дін по рибу. Підбив ще деяких козаків. Полагодили вози, та ще вдосвіта й рушили – мовляв, холодочком волам легше. Тільки до воріт, як ось питає їх вартовий. Ще й з наших чоловічок буде. Як його звуть, забув… Еге, згадав: Грицько Ломаченко, Василя Ломаки син… Так, кажу, питає: а куди ви, добрі люди, їдете?

«Та маємо на думці, – кажуть, – на Дін пробратися, тарані привезти». – «Вертай, – каже, – хлопці, додому!» – «Як додому? Та ми з дому ж тільки!..» – «Вертайтеся, – каже, – додому, бо воєвода не дозволя…» – «Як не дозволя?» – «Так, – каже. – А подавали воєводі чоломбитню?» – «На грець, – каже Іван, – чоломбитню?» – «Не на грець, – каже, – а на те, щоб воєвода дозволив їхати». – «Куди дозволив? На Дін?» – «Еге ж, – каже, – на Дін». – «Чудасія! Жартуєш, – кажуть, – хлопче? Пропусти, ми й тобі тараньки привеземо». Так де там.

– Не пустив?

– Не пустив. Ідіть, каже, – спитайтеся воєводи.

– Що ж, пішли?

– А що зробиш? Пішли. Поставали з возами коло Приказу; і ярма не знімали: прийде, мовляв, воєвода, дасть дозвіл та й рушимо. У Приказі – нема нікого, рано ще. Почекали з годину. Бачать – іде якийсь москаль, у Приказі служить… До нього… Така думка, може він і без воєводи діло зробить. «Будь ласка, – кажуть, – чи не можна так зробити, щоб з города виїхати, а то вартовий не пускає». – «А ви куди?» – питає. – «Та на Дін, – кажуть, – по рибу». – «Еге, – каже, – це воєводине діло». – «А воєвода скоро буде?» – «Це теж його діло». Почекали ще трохи. Бачать, іде піддячий. Іде, сопе, оперед себе черево несе. Козаки до нього. – «Так і так, – кажуть, – не пропускає вартовий з города». – «А чоломбитню подавали? А поручні записи маєте?» – «Які ще в біса поручні записи? Ми на Дін по тараню». – «Вот, вот, – каже, – як на Дін їхати, треба поручителів мати. Щоб поручилися за вас, що повернетеся з Дону». Чудасія! – «Та що ви, – кажуть, – пане дяче, та у нас і жінки і діти вдома залишаються, ми ж тільки по тараню». – «А хто вас, – каже, – знає, черкасишок… Може, ви куди задумали піти геть, а государів город збезлюдніє». Отакої!

Запорожець зареготав.

– Це слобода! Недарма Сірко перебив ваших воєвод, ідучи до Брюховецького. Ха, ха…

– Хе, хе… – у тон йому заскрипів старий Журавель.

– Це правда, залив він їм тоді за шкуру сала. А все ж у нас спокійніше на слободах, ніж на Правобережжі або в Гетьманщині.

– Під воєводами?

– Та хоча би й під воєводами. Горілку куримо вільно. З пів-Хар-кова під шинками. Що не хата, то й шинок.

– А у Гетьманщині чим погано?

– Не погано, не погано. Хто не йде, той скубне. Пам’ятаю, як ще за старого Хмеля казали. Я з ним і коло Жовтих Вод ляхів бив і під Пилявою. Поб’ємо ляхів, не буде в Україні ні пана, ні хама. Ляхів позбулися, своїх панів позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зі старців латану свитину годні стягнути.

– Петро не такий.

– Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловік з Правобережжя. Ледве ноги виніс відтіля. Каже: татарва Дорошенкова пів-України ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.

– Ач який! Тобі ніхто не догодить. А ви б тут за воєвод узялися, а ми б вас підтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.

– Хе, хе! – засміявся Журавель, – не ті часи. Досить того, що наробив тут Сірко. Багато народу зубожіло від нього… Стій! – раптом спинився старий. – На пасіці хтось є… Я чую голоси!

Крізь гущавину лісу з пасіки до них долетів веселий регіт і огидна лайка.

– Ха, ха! – долетів до них чийсь дужий регіт. – Здорово жиганула!

Дід, продираючись крізь кущі, навпростець пішов до пасіки.

Коло вуликів стояли три парубки у московських вбраннях і викурювали бджолу. Кілька вуликів було перевернуто і лежало на землі. Коло парубків стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собі куліш, і москалі, видираючи щільники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодіїв, але ті, розмахуючи димучими головешками, відганяли їх. Парубки сміялися й гидко лаялися.

– А що ви тут робите? – сказав, підступаючи до них, Журавель.

Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смішне.

– С поля вєтєр… – сказав один з них, що був з сергою у правому усі.

– Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.

– С поля вєтєр… Ха, ха!

Старий Журавель затремтів від гніву.

– Нащо грабуєте пасіку, сучі діти?!

– Ето он нас так, боярскіх дєтєй?

Третій, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-під соболевої шапки, підійшов до діда й сказав:

– Сам ти сукін син, чєркасішко поганий! – і, розмахнувшись, ударив старого у скроню.

Старий поточився.

– За що б’єшся?..

– Малчі, сволочь!..

Москаль знову розмахнувся й ударив діда. Обличчя дідове заллялося кров’ю, і він упав на землю.

– Я тєбя єщьо нє так…

Але в цей час підоспів запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетіла на землю від дужого вдару запорожця, а власник її від другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч діда.

– Бєй хохла! – закричав безусий з сергою.

Він та чорний з двох боків напали на козака. Дорош з зацікавленням, тремтячи від гніву, стежив за бійкою. Йому хотілося своїми хлопчачими силами допомогти запорожцеві. Але цього було вже не треба. За хвилину і безусий вже лежав на землі, а чорний, ухопившись за живіт, майже рачки, бо у нього захопило подих від удару чоботом, пішов геть з пасіки.

Той, що був у соболевій шапці, скочив. Обличчя йому перекосилося від злості, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.

– Убью! – засичав він.

Запорожець нахилився, ухопив з землі головешку, що, падаючи, випустив з рук москаль в соболевій шапці, і тицьнув нею в лице москалеві.

– Аа… – закричав той, ухопившись за обличчя.

Тоді козак кинувся на парубка з сергою, але той не став чекати на нього і побіг з пасіки, а трохи згодом, узявшись за лице, пішов геть і власник соболевої шапки. Козак підійшов до шапки і ногою далеко відкинув її услід москалеві.

– Візьми свою шапку, москалю!

Москаль узяв шапку і погрозив кулаком на запорожця:

– Я тєбє етого нє забуду! – обернувшись, крикнув він.

– Іди вже, поки я зовсім не одбив тобі пам’яті.

Запорожцеві теж не минула даром бійка з москалями. Під лівим оком у нього красувався добрий синець, а сорочка розідрана була майже до пояса – це постарався москаль з сергою.

Старий Журавель сидів на землі, ухопившись руками за голову.

– Ну, старий, – підійшов до нього козак, – уставай. Бачу тепер і я, що добре вам живеться на слободах!

Він з Дорошем підвели й поставили Журавля на рівні ноги і одвели до куреня.