Kitobni o'qish: «Зелений Генріх»

Частина перша

Розділ перший
Похвала предкам

Мій дід був селянином, і батько мій народився у старовинному селі, що дістало свою назву від імені того алемана, який за часів поділу ріллі увіткнув у землю свій спис і збудував тут перший двір. Минули віки, і коли згас рід, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своїм титулом і збудував замок, про який ніхто не знає тепер, де він стояв; невідомо також, коли помер останній нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоїть і до цього дня і зробилося навіть іще велелюднішим і жвавішим, аніж раніше; декілька десятків одних і тих же родових імен, що були в ходу ще у далеких прадідів, незмінно переходять із покоління в покоління і слугують усе більш численним онукам і правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньої, але завжди ошатно побіленої церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, і тепер його земля складається буквально з самих зітлілих кісток померлих поколінь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибині до десяти футів, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачів, що століття за століттям зорювали навколишні поля.

Втім, я дещо захопився й зовсім забув про ті чотири ялинові дошки, що кожного разу опускаються в землю разом із небіжчиком і ведуть свій рід від таких же давніх, як і саме село, зелених велетнів, що зростають на навколишніх горах; я забув далі згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втім, і воно виросло на тих же рідних полях, тут його і ткали і білили, а тому воно так само предмет сімейного ужитку, як і ялинові дошки, і не заважає землі нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як і всяка земля. Вона суцільно вкрита найсоковитішою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено і в такій дикій привабливості, що свіжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – її просто прорубують у квітучій гущавині, і тільки могильник зможе знайти в цих чагарниках місце, яке можна перекопувати наново.

Село не налічує і двох тисяч жителів; великі групи односельців, по декілька сот душ кожна, носять однакові прізвища, але всього лише двадцять – тридцять із них вважають одне одного родичами, бо рідко хто пам’ятає спорідненість далі прадіда. Потрапивши з незбагненної пітьми небуття на яскраве світло сонця, ці люди гріються його теплом і прагнуть узяти від життя що можуть, щось роблять, за щось борються і знову йдуть під могильний покров, коли настає їх черга. Вражаюча схожість їх носів достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмінно має бути не менше тридцяти двох спільних предків, які утворюють безперервну родовідну лінію, але, переконавшись у цьому, вони зовсім не прагнуть з’ясувати, в якому порядку їх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обірвався на них самих. Тому-то вони знають усілякі місцеві перекази та дивовижні історії й можуть розповісти їх в усіх подробицях, зате не знають, як і чому їх дід одружився саме з їх бабцею. Кожне вважає, що воно само собі має завдячувати всіма своїми доброчесностями або принаймні тими якостями, які – відповідно до його способу життя – уявляються йому доброчесностями; що ж до вад, то у селянина не менше причин бажати, щоб вади його батьків було забуто, ніж у пана, бо, незважаючи на свою зарозумілість, останній часом така ж грішна людина, як і всі ми.

Село оточують з усіх боків великі польові та лісові угіддя, що становлять багате, невичерпне джерело достатку для його мешканців. Розміри цих володінь здавна коливалися приблизно в одних і тих же межах; щоправда, час від часу яка-небудь видана на сторону дівчина відносить із собою частину багатств, зате сільські женихи нерідко йдуть добувати собі наречених миль за вісім в окрузі, прагнучи не лише повністю відшкодувати втрачене, але і сприяти тому, щоб населення села зберігало належну різноманітність характерів і рис обличчя, і виявляють при цьому глибшу та мудрішу турботу про здорове продовження роду, ніж патриції або купці інших багатих міст або монархи Європи.

Та все ж розподіл власності зазнає з року в рік деяких змін, а за кожні півстоліття змінюється до невпізнання. Діти тих, хто вчора був убогим, нині – сільські багачі, а назавтра їх нащадки насилу прагнуть утриматися в межах середнього достатку, щоб потім або збідніти остаточно, або знову вознестися.

Мій батько помер дуже рано, і мені не довелося почути від нього, що являв собою мій дід; тому я знаю про цю людину тільки те, що в ті часи і для нашої сім’ї настала черга впасти в чесну бідність. Мені не хотілося б звинувачувати в цьому мого прадіда, про якого я вже й зовсім нічого не знаю, і я далекий від думки, що він був який-небудь вітрогон, найскоріше причина в тому, що його статок виявився роздробленим між численними спадкоємцями; і справді, у мене є безліч троюрідних і чотириюрідних братів, у яких я сам насилу розбираюся; чіпкі, як мурашки, вони тепер уже видерлися з нужди і збираються знову заволодіти більшою частиною своїх спадкових земель, неодноразово порізаних межами. Деякі з них, ті, що старші, встигли за цей час розбагатіти, а їх діти – знову впасти в убогість.

У ту пору Швейцарія вже зовсім не була схожа на ту країну, яку секретар посольства Вертер побачив свого часу такою жалюгідною, і якщо весняні сходи французьких ідей сховалися під нескінченним снігопадом австрійських, російських і навіть французьких ордерів на постій, то наполеонівська конституція принесла з собою м’яке пізнє літо і не перешкодила моєму батьку, який пас тоді корів, одного прекрасного дня розлучитися з ними й вирушити в місто, щоб вивчитися там чесному ремеслу. Відтоді односельці надовго спустили його з очей, бо, з честю завершивши нелегкі роки навчання і ставши майстерним каменярем, він віддався сміливим мріянням молодості, що все більш владно кликали його в незвідану далечінь, і, пустившись у мандри, побачив чимало чужих країв. Тим часом битва під Ватерлоо вже відшуміла, і під тихий шелест зроблених із паперу бурбонських лілій у Європі зажевріла блакитнуватим мерехтінням церковних свічок зоря нової епохи, що поступово осяяла своїм тьмяним світлом також і всі куточки Швейцарії.

Село, де народився мій батько, не уникнуло загальної долі: ще так нещодавно, в дев’яностих роках, його жителі раптом виявили, що з незапам’ятних часів вони теж живуть у республіці, а тепер до них урочисто в’їхала поважна мадам Реставрація з усіма своїми коробками та шабатурками і влаштувалась у цьому гніздечку якнайзручніше. Тінисті ліси, гори та долини, чарівні куточки, ніби створені для звеселянь, прозорі води багатої рибою річки, а навкруги – привільні простори, де принади цього живописного ландшафту повторюються ще і ще раз і де досі ще красується декілька населених замків, – усе це притягало натовпи гостей, які наїжджали з міста в будинки місцевих панів, аби пополювати, половити рибу, поспівати, потанцювати, попоїсти й попити вина. Пані не були тепер обмежені у своїх рухах, оскільки розсудливо вирішили не згадувати більше про ті моди, які революція здала в архів, і замість кринолінів і перук стали носити, – щоправда, в тих місцях із деяким запізненням, – грецьке вбрання часів Імперії. Селяни зі здивуванням дивилися на своїх знатних співвітчизниць, одягнених у білі прозорі хітони богинь, на їх дивовижні капелюшки та не менш дивні талії, що починалися відразу ж під пахвами. Ці аристократичні порядки процвітали особливо в домі пастора. Сільські священики реформованої швейцарської церкви нітрохи не скидалися на тих боязких і жалюгідних бідняків, якими були їх побратими по сану на протестантській Півночі. У Швейцарії, де всі прибуткові церковні посади займали майже виключно жителі найбільших міст, сан священика був почесним і входив до ієрархії можновладців, доповнюючи світські чини, і пастори, брати яких тримали у своїх руках меч і терези, теж були причетні до їх слави та могутності й попліч із усією іншою владою й у цілковитій згоді з ними енергійно правили у своїй сфері або ж удавалися до радощів привільного та безтурботного життя. Багато сільських пасторів були вихідцями з багатих сімей, і їх домівки нагадували великі панські маєтки; нерідко священик був за походженням дворянин, і тоді селянам доводилося величати свого пастиря «паном». Щоправда, в моєму рідному селі пастор не належав до їх числа; він був зовсім не багатий, але народився в поважній сім’ї старих городян, так що він сам і ввесь його домашній устрій відбивали сукупність рис, властивих патріархальному міському середовищу: гордість, кастовий дух і вміння повеселитися. Вважаючи себе аристократом, він немало пишався цим і дуже природно поєднував гідність, що личить духовній особі, з грубуватим виглядом офіцера-поміщика; бо в ті часи люди не лише не знали ще, що таке сучасні консерватори, трактати, що партачать, але навіть і слів таких не чували. В оселі в нього завжди бувало гамірно і весело; діти пастора, що відали його великими полями й огрядними стадами, привітно пригощали приїжджих чим Бог послав, та й самі гості старанно добували собі в лісі зайців, вальдшнепів і куріпок, а замість того, щоб полювати з собаками, що в тих місцях було не заведено, полюбовно змовлялися з селянами і влаштовували з їх допомогою великі риболовецькі походи, які кожного разу перетворювалися на справжнє свято, так що в пасторському домі ніколи не стихало веселе пожвавлення. Друзі та знайомі раз у раз відвідували одне одного, і сімейство пастора теж невпинно їздило до кого-небудь у гості й само приймало у себе сусідів з усієї округи; при цьому влаштовувалися танці під шатрами, або ж над чистим гірським струмком напинався намет, і, скинувши своє грецьке одіяння, пані купалися під ним; незчисленні натовпи гостей здійснювали набіг на який-небудь млин у безлюдному прохолодному куточку або ж виїжджали в переповнених човнах на озеро чи на річку, причому сам пастор зазвичай їхав попереду, з рушницею за спиною або з величезною палицею в руках.

Духовні запити цього кола були дуже скромні. Зі світських книг у бібліотеці пастора, яка збереглася ще до мого часу, було декілька старофранцузьких пасторальних романів, ідилії Ґеснера, комедії Ґеллерта і сильно зачитаний «Мюнхгаузен». Два чи три розрізнені томи Віланда було, мабуть, колись узято в місті, та так і не повернено власникові. В оселі співали пісень Хельті, і тільки кого-небудь із молоді можна було іноді побачити з Матіссоном у руках. Що ж до самого пастора, то кожного разу, коли протягом останніх тридцяти років мова заходила про такі предмети, він незмінно запитував співрозмовника: «Чи читали ви “Мессiаду” Клопштока» – і, діставши, як правило, ствердну відповідь, обережно замовкав. Втім, і його гості також не належали до тих витончених людей, які прагнуть своєю благородною вченістю й інтенсивною розумовою діяльністю розширити і збагатити панівну в їх середовищі культуру; вони відносилися скоріше до того споживчого класу, який не полюбляє утруднювати себе довгими роздумами, а обмежується тим, що куштує плоди праць своїх і веселиться, поки молодий душею.

Але вся ця пишність уже таїла в собі червоточину, що провіщала її кінець. У пастора були син і дочка, і схильності їх сильно відрізнялися від схильностей їх однолітків. Син, який теж був священиком і мав успадкувати від батька його парафію, завів ділові знайомства із селянськими хлопцями, цілими днями пропадав із ними десь у полі або їздив на ярмарки, де продавалася худоба, і з виглядом знавця обмацував телят. Дочка, що була рада будь-якому випадку розлучитися зі своїм грецьким вбранням і віддалитися на кухню чи в сад, охоче брала на себе турботу про те, щоб неспокійний натовп голодних гостей, повернувшись із чергової прогулянки, зміг би смачно пообідати. І справді, кухня в домі пастора була чи не найсильнішою приманкою для міських гурманів, а великий і ретельно оброблений сад, що перебував у зразковому порядку, свідчив про те, що його хазяйка доглядала його з любов’ю і з терплячою старанністю.

Захоплення пасторського сина завершилися тим, що він одружився зі здоровою сільською дівчиною із заможної сім’ї, переїхав жити до неї й заходився обробляти її поля та доглядати її корів, віддаючи цим заняттям шість днів на тиждень. Пам’ятаючи про те, що йому вготовано вищу долю, він вчився сіяти божественне насіння добра, обачливо розкидаючи по борознах зерно з козуба, і викорінював зло, виполюючи плевели на своєму власному полі. Такий хід справи викликав чималий переполох серед домочадців пастора, й усі вони особливо гнівалися при думці про те, що молода селянка коли-небудь увійде в дім повновладною хазяйкою і що в нім розпоряджатиметься жінка, яка не лише не вміє з належною грацією ніжитися на лужку, але навіть не знає, як потрібно засмажити зайця та подати його на стіл згідно зі становими традиціями. Тому всім хотілося, щоб дочка пастора, перша молодість якої тим часом якось непомітно відквітла, привела б у дім молодого священика, вірного звичаям свого стану, або ж залишилася надовго, хоч би і незаміжньою, в оселі батька як опора сім’ї, що рушилась. Але і цим надіям не судилося було збутися.

Розділ другий
Батько і мати

Річ у тому, що одного прекрасного дня все село було схвильоване приїздом якогось незнайомця, стрункого і красивого молодика, одягненого в зелений сюртук із тонкого сукна, зшитий за останньою модою, білі облиплі панталони та взутого в лаковані чоботи з жовтими закотами, які нашивали свого часу офіцери Суворова. У похмуру погоду він носив із собою червону шовкову парасольку, а масивний золотий годинник тонкої роботи надавав йому ще більше поважності в очах селян. Молодик неспішно і з гідністю прогулювався вулицями села, чемно розкланюючись, заходив у скромні будиночки селян і привітно заводив розмову із сільськими людьми похилого віку та старими. Це був не хто інший, як майстер Леє, що пройшов славний шлях від скромного підмайстра до майстерного каменяра і повертався тепер на батьківщину після довгих мандрів у чужих краях. Та і як не назвати славним шлях людини, що дванадцять років тому пішла з рідного села чотирнадцятирічним хлопчиськом, голодним і босим, і, відпрацювавши у майстра декілька довгих років, аби розплатитися з ним за навчання, вирушила на чужину, маючи за душею всього лише торбинку із жалюгідним манаттям та трохи грошей, а тепер поверталася додому справжнім паном, як її називали земляки. Ще б пак, адже майстер Леє привіз із собою у скромний будиночок своїх родичів дві величезні скрині, одна з яких була доверху наповнена одягом і тонкою білизною, а інша – зразками його мистецтва, кресленнями та книгами. Йому було тоді двадцять шість років, і в усьому його вигляді відчувалося молоде завзяття; очі його раз у раз спалахували теплим блиском, що видавав добре і захоплене серце, говорив він завжди вишуканою німецькою мовою й умів знайти прекрасне навіть у явищах повсякденних і незначних. Він об’їздив усю Німеччину, побувавши і на півдні й на півночі, й устиг попрацювати в усіх її великих містах; роки його мандрів повністю збіглися з епохою визвольних воєн, і він сприйняв ідеї і сам дух того часу, наскільки вони йому були зрозумілі та доступні; найбільше йому припали до серця переконання тих людей середнього достатку, які відкрито і простодушно мріяли про нові, кращі часи, завжди залишаючись у своїх сподіваннях на тверезому ґрунті дійсності; що ж до хворобливого захоплення надприродним і тих витончених розумувань, до яких удавалися тоді деякі кола вищого світу, то вони були йому абсолютно чужі.

Такі люди, як він сам і його однодумці, на той час були ще рідкісним явищем у середовищі ремісників; їх ідеали були першим прихованим зародком того благородного прагнення до самовдосконалення та освіти, яке через двадцять років охопило ввесь стан мандрівних підмайстрів. Вони вважали честю для себе бути кращими майстрами своєї справи і пишалися тим, що їх мистецтво цінувалося високо, а оскільки працювали вони старанно й були до того ж помірковані та бережливі, то все це дозволяло їм займатись і своєю освітою, так що вже в роки учнівства вони стали в усіх відношеннях зрілими та поважними людьми. Крім того, у каменяра Леє була ще і своя провідна зірка, яку він знайшов, вивчаючи великі твори давньонімецької архітектури, і вона світила йому ще яскравіше в його шуканнях, пробуджуючи в його душі радісне передчуття, що він народжений художником, тож він бачив тепер, що не помилився, рушивши свого часу за незбагненним закликом долі та промінявши зелені пасовища на творче життя городянина. Із залізною завзятістю вчився він малювати, проводив цілі ночі та святкові дні за перемальовуванням різноманітних зразків і моделей; навчившись висікати своїм різцем найхимерніші фігури та прикраси і досягнувши досконалості у своїй майстерності, він і на цьому не заспокоївся, а став опановувати теорію різьблення по каменю і навіть вивчати науки, що відносяться до інших галузей будівельного мистецтва. Всюди він прагнув потрапити на спорудження великих державних будівель, де було на що подивитись і чому навчитись, і так уважно помічав усе, що незабаром архітектори стали все частіше відкликати його з лісів у свій кабінет, аби дати йому роботу за креслярським чи за письмовим столом. Зрозуміло, він і там не витрачав часу даремно і не раз відмовлявся від обіду, щоб устигнути скопіювати яке-небудь креслення або переписати для себе який-небудь розрахунок, що потрапляв йому до рук. І хоча йому не довелося здобути всебічну художню освіту, він усе ж зумів стати настільки діловим будівельником, що, прийнявши сміливе рішення пробувати щастя у столиці своєї батьківщини, він міг із повним правом розраховувати на успіх. Заявивши про цей намір перед усім селом, він здивував свою рідню, але всі подивувалися ще більше, коли, надівши ошатну сорочку з манжетами та висловлюючись чистісінькою німецькою мовою, він увійшов до товариства греко-французьких красунь у домі пастора і заходився свататись до його дочки. Можливо, брат нареченої з його схильністю до сільського життя відіграв тут роль посередника або, в усякому разі, підбадьорююче подіяв на сестру своїм власним прикладом; так чи інакше, дівчина незабаром віддала своє серце молодому красеневі, а сімейні негаразди, які спричинило її рішення, відпали самі собою, оскільки батьки лише ненабагато пережили заручини дочки й померли незабаром одне за одним.

Весілля було сумним, і молодята відразу ж переселилися в місто, анітрохи не жалкуючи про блискуче минуле покинутої ними домівки, куди незабаром в’їхав молодий пастор із цілим обозом підвід, доверху навантажених серпами, косами, ціпами, граблями та вилами, з ліжком під величезною запоною, з прядками та веретенами й зі жвавою на язик молодою дружиною, яка своїм копченим салом і грубими галушками скоро витіснила з оселі й саду всі муслінові сукенки, віяла та парасольки. І лише одна з кімнат зі стіною, суцільно обвішаною мисливськими рушницями, з яких умів стріляти і молодий хазяїн, притягала ще декого з мисливців, які наїжджали восени в село, і до деякої міри відрізняла житло пастора від селянського будинку.

Приїхавши в місто, молодий архітектор працював з ранку до вечора; він почав із того, що найняв декількох робітників і почав брати різноманітні дрібні замовлення, причому виявив себе таким умілим і сумлінним майстром, що не пройшло і року, як його підприємство розширилось і зажило міцної репутації. Він був невичерпний на вигадки, ввічливий із замовниками, умів доходити до їх бажання та завжди мав напоготів ділову раду, так що багато городян охоче запитували його думку щодо того, як їм виробити ту чи іншу перебудову в своєму житлі або збудувати що-небудь наново, і навперебій прагнули віддати замовлення в його майстерню. До того ж він завжди старався поєднувати корисне з приємним і бував особливо задоволений, коли замовник надавав йому свободу дій; такому клієнтові він підносив на додаток який-небудь ліпний наличник або карниз, виконані зі смаком і витримані в благородних пропорціях, і не вимагав за це ніякої додаткової плати.

Дружина його з воістину фанатичним завзяттям вела своє домашнє господарство, яке незабаром розширилося за рахунок робітників і слуг, які харчувались у неї. З невичерпною енергією та знанням справи вона розпоряджалася цілим загоном величезних кошиків для провізії, що спорожнялись у неї на кухні та знову наповнювалися на ринку, де вона була грозою торговок; але істинною карою Божою вона була для м’ясників, яким доводилося з боєм відстоювати своє стародавнє право разом зі шматком м’яса класти на чашку ваг хоча б одну кісточку. У майстра Леє не було майже ніяких особистих примх, і серед його життєвих правил на першому місці стояла ощадливість, але це не заважало йому бути людиною безкорисливою та великодушною, і гроші мали для нього цінність лише остільки, оскільки на них можна було що-небудь зробити для себе чи для інших або зробити кому-небудь послугу; тільки завдяки дружині, що не витрачала жодного пфеніга даремно й завжди пишалася своїм умінням нікого ні на волос не скривдити, але й не заплатити нікому лишку, майстрові вдалося вже через два-три роки зробити деякі заощадження. Тепер він міг розпоряджатися ними так само вільно, як і наданим йому в той час кредитом, і щедріше вкладати гроші в проекти, що роїлися в його заповзятливій голові. Він скуповував за свій рахунок старі будівлі, зносив їх і зводив на їхньому місці добротні житлові будинки для городян, застосовуючи при цьому різноманітні нововведення щодо зручностей, іноді власного винаходу. Ці будинки він продавав більш-менш вигідно і відразу ж брався за нові підприємства; хоч що б він будував, усі його споруди вирізняло багатство думки й турбота про різноманітність форм. Якщо вчені знавці архітектури інколи губилися, не знаючи, до якого стилю віднести ті або інші частковості, і по праву докоряли авторові в тому, що окремі його ідеї неясні, а загальний задум нестрункий, вони все ж вимушені були визнати, що цей задум сам по собі цікавий, і розсипали хвалу благородному прагненню до краси, яке вигідно відрізняло творіння майстра від тих плоских і убогих духом творів, якими була повна тодішня архітектура, далека від істинного мистецтва.

Кипуче і діяльне життя, в якому жив цей невгамонний чоловік, зіштовхнуло його, на ґрунті загальних ділових інтересів, із багатьма городянами, і, зустрівши серед них однодумців, людей чуйних і добросердих, він зумів захопити це тісніше дружнє коло своїм невтомним прагненням до добра та краси. Це було приблизно в середині двадцятих років, коли і самі панівні класи Швейцарії теж висунули зі свого середовища цілу плеяду славних діячів, людей освічених і гуманних, які являли собою наступників і продовжувачів ідей великої революції в їх новій, пом’якшеній і ушляхетненій формі, діячів, які готували благодатний ґрунт для липневих днів і присвятили себе служінню високим ідеалам освіти і прав людини. Майстер Леє і його друзі були їх гідними послідовниками серед трудящого середнього стану, здавна пов’язаного глибоким корінням із народом, із віддаленими селами та містечками, звідки в нього вливався приплив свіжих сил. І якщо просвітники, люди знатні та вчені, сперечалися про нові форми держави, про проблеми філософські та правові й узагалі ставили своїм завданням удосконалення роду людського, то ремісники з їх живим і практичним складом розуму діяли тим часом у вужчому колі свого стану й далі в низах, прагнучи передусім на ділі поліпшити своє становище. Вони заснували цілий ряд союзів, нерідко перших у своєму роді, метою яких найчастіше були ті або інші матеріальні вигоди для членів такого союзу і їх сімей. Вони збирали громадські кошти і відкривали школи, щоб простий трудівник міг трохи краще виховати своїх дітей; коротше кажучи, у цих славних людей була безліч таких справ, і всі ці різноманітні обов’язки, тоді ще нові й почесні, завдавали їм чимало клопоту, але в той же час допомагали їм духовно розвинутись і піднятися вище; адже тепер їм доводилося скликати збори, розробляти, обговорювати і приймати різні статути, вибирати голів і роз’яснювати членам цих союзів їх права, а також їх обов’язки по відношенню одне до одного та до суспільства.

До всього того, що їх зацікавлювало та захоплювало, приєдналася ще і визвольна боротьба в Греції, що оволоділа тоді всіма їх помислами; звістка про неї дійшла і сюди, пробудивши нарешті, як і всюди, такі уми, що довго животіли в бездіяльності, й знову нагадавши людям, що боротьба за свободу завжди була спільною справою всього людства. Участь у допомозі патріотам Еллади ще більше надихнула цих простих майстрових, людей, які частенько були дуже далекими від філології, зате вміли захоплюватись, і надало їх благородному напряму думок усесвітнього розмаху, остаточно очистивши їх діяльність від нальоту філістерства та провінційної обмеженості. Майстер Леє в усякій справі був першим серед своїх товаришів; він був надійним і відданим другом, і всі поважали його і навіть схилялися перед ним за його відкритий, чесний характер і піднесений напрям думок. Його можна було назвати щасливим в усіх відношеннях, оскільки при усіх своїх достоїнствах він не був до того ж нітрохи не пихатий і дуже скромний; якраз у той час він зрозумів, що знає ще дуже мало, і почав учитися наново, вирішивши надолужити прогаяне. Друзів своїх він теж переконував наслідувати його приклад, і незабаром серед них не було жодного, хто не зібрав би бібліотечки праць із природничих наук та історичних творів. Майже всі вони здобули в молодості вельми убогу освіту, але тепер, коли їм довелося прилучитися до знань, і, зокрема, ближче познайомитися з історією, перед їх допитливою думкою розкривалися нові неосяжні простори, і не було для них більшої радості, ніж проникати все глибше і глибше в цю незвідану галузь. По неділях вони вже зранку збирались у кого-небудь удома, так що в кімнатах бувало тісно, сперечались і ділилися новими думками, що виникли в них за тиждень, на зразок того, що схожі причини завжди викликають схожі наслідки; такі відкриття вони робили нерідко. Висоти філософських творів Шиллера були для них недоступні, зате вони зачитувалися його історичними працями; що ж до його драматургії, то і вона теж говорила більше їх серцю, ніж розуму: вони так безпосередньо переживали хід дії кожної драми, немов самі були її учасниками, і насолоджувалися від душі, хоча й не могли проникнути в задум великого поета й осягнути естетичне завдання, яке він завжди ставив перед собою. Вони захоплювалися його героями та ставили їх вище за всі літературні образи, створені іншими письменниками. Його полум’яна, але завжди ясна думка, його чиста і прозора мова якось краще гармоніювали зі скромними справами цих простих людей, аніж із галасливими претензіями інших прихильників Шиллера з нинішнього вченого світу. Але вони були практики і звикли діяти, а тому не могли задовольнятися тим, аби читати великого драматурга перед сном, одягнувшись у халат, – їм треба було бачити ці величні події своїми очима, в усій їх життєвій повноті й барвистості, й позаяк у ті часи в містах Швейцарії ніхто й на оці не мав постійного театру, то, не довго думаючи, вони наважилися випробувати свої сили на кону, причому душею цієї справи був знову-таки майстер Леє. Щоправда, будова й устаткування сцени відняли у них значно менше часу й уподобались їм куди легше, ніж розучування ролей, і багато хто з них, побоюючись грандіозності завдання, втішав себе тим, що з подвійною старанністю забивав цвяхи або розпилював дошки; але все-таки слід визнати, що вони дуже й дуже багато чим завдячують цим сценічним заняттям: останні головним чином і прищепили нашим аматорам уміння правильно та жваво викладати свої думки і з гідністю тримати себе в товаристві, досі властиве більшості з них. З роками вони потроху залишили ці захоплення, але назавжди зберегли смак до повчального та прекрасного в усіх його виявах. Наш сучасник запитає, мабуть, як же вони знаходили час на все це, не закидаючи при цьому своєї роботи і свого будинку; йому можна було б відповісти, що, по-перше, вони були нехитрі люди, здорові й тілом і духом, не рівня тим розумникам, які не можуть зробити жодної справи, тим більше справи незвичайної, не вбивши на це сили-силенної дорогоцінного часу: адже ці тугодуми подібні до немічного старигана, який не може з’їсти ні шматочка, поки не подрібнить його гарненько та не розмаже по тарілці; по-друге, три години, з сьомої до десятої вечора щодня, – та ще коли їх спожити з розумом, – становлять зовсім не так мало часу, як це здається нинішньому обивателеві, звиклому проводити ці години в безплідних роздумах, сидячи за склянкою вина у хмарах тютюнового диму. У той час люди не платили ще данини цілій зграї шинкарів, а самі збирали восени сік благородних лоз, вважаючи за краще мати власний льох, і серед товаришів майстра Леє не було жодного, багатого чи бідного, хто не згорів би з сорому, коли б не зміг почастувати присутніх у нього ввечері друзів склянкою міцного столового вина або якби йому довелося посилати за ним до шинку. Друзі зустрічалися вечорами; якщо ж зрідка кому-небудь із них і траплялося заглянути на хвилинку в чужу майстерню серед дня, то він робив це потайки, а принесену ним книгу або згорнутий у рурку зошит із переписаною в ній роллю віддавав приятелеві з-під поли, щоб не помітили підмайстри, і обоє вони мали вигляд тоді школярів, передаючи один одному під партами план якої-небудь славної військової кампанії.

Але, живучи цим неспокійним життям, майстер Леє накликав на себе неждану біду. Завалений замовленнями, він працював багато й напружено; одного разу він сильно спітнів, але, захоплений своєю справою, не звернув на це уваги і застудився; з того часу його таємно підточувала небезпечна хвороба. Тепер йому потрібно було поберегти себе і по можливості щадити свої сили, але він і слухати про це не хотів: як і раніше, він вічно був чимось зайнятий і старався сам вникнути в кожну дрібницю й устигнути скрізь, де була потрібна його допомога. Справи його підприємства були тепер настільки різноманітні та складні, що тільки вони вже вимагали від нього напруги всіх сил, і він вважав, що не має права якось раптом ослабити свою енергію. Він займався підрахунками і міркуваннями, укладав угоди, їздив робити закупівлі по всій окрузі, встигав побувати в одну і ту ж хвилину вгорі, на риштованнях, і внизу, під зводом льоху; брав лопату з рук землекопа і робив нею декілька повновагих кидків, нетерпляче хапався за важіль, допомагаючи перевертати яку-небудь важку кам’яну плиту, підходив до якої-небудь балки, що лежить на землі, й якщо йому здавалося, що люди баряться підняти її, сам брав цю балку на плече і, важко дихаючи, відносив на місце; а коли наставав вечір, він поспішав, не даючи собі перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там із палкою промовою, або ж піднімався, схвильований і піднесений, на підмостки і залишався там до пізньої ночі, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих ідеалів, і ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, більших зусиль, аніж трудовий день. Усе це кінчилося тим, що смерть наздогнала його несподівано, і він помер у розквіті сил, у тому віці, коли інші тільки ще готуються здійснити справу свого життя, помер, сповнений нездійснених задумів і надій, так і не побачивши початку нового часу, якого він і його друзі чекали з такою впевненістю. Дружина його залишилася сама з їх єдиним сином, хлопчиком п’яти років, і цим хлопчиком був я.