Kitobni o'qish: «Артуро та єдиноріг»

КНИГА МАЄ НА МЕТІ ДОПОМОГТИ ІТАЛІЙСЬКОМУ МІСТУ БЕРҐАМО, ОДНОМУ З НАЙБІЛЬШ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ЕПІДЕМІЇ КОРОНАВІРУСУ.

Усі доходи від продажу книги буде скеровано у Фонд взаємодопомоги міста Берґамо (Fondo di Mutuo Soccorso della città di Bergamo), заснований муніципалітетом Берґамо для сприяння відродженню міста, що найбільше постраждало від епідемії коронавірусу.

Усі права застережено, зокрема право відтворювати твір повністю або частково.

© 2020 Издательство «Aegitas»

© 2018 Copyright by Giovanni Salvetti

© 2019 Юрій Барабаш, верстка та адаптація обкладинки

⁂

ПЕРЕДМОВА

Коли я повертаюся додому не надто пізно та коли я не у від’їзді – а у від’їзді я, щоправда, буваю частенько, – троє моїх дітей просять, щоб я розповів їм казку. Ось як це буває: вони збираються в одній із дитячих кімнат і розташовуються на ліжку або на килимі. Я вмощуюся разом із ними, і ми вимикаємо світло. Хтось із них, по черзі, вибирає тему для казки. Приміром, дракон і пилосмок, кабанчик і ракета, зомбі в космосі тощо. Я замислююся на десять секунд і починаю оповідати, імпровізуючи, і історія поступово розгортається сама собою. Якщо я втомлений або вже пізня година, триває це недовго, але іноді оповідь точиться навіть зо три чверті години, а то й довше. Залежить це й від натхнення. Таких казок розповів я, мабуть, із триста або чотириста, а може, й більше – точно не скажу.

Деякі оповідки здавалися моїм дітям особливо цікавими, і якось вони забрали собі в голову, що мені варто зафіксувати на письмі хоча б одну з них, і я пообіцяв це зробити.

І ось у цій коротенькій книжечці я й записав одну з цих казок. Поки я це робив, мені захотілося збагатити її подробицями, яких зазвичай не буває в тих імпровізованих історіях, що їх я розповідаю вечорами. Сподіваюся, що це не зашкодило спонтанній манері, притаманній тим оповідкам, які я вигадував на місці.

Щоб праця моя набула завершеного вигляду, я вирішив проілюструвати цю казку своїми ж малюнками. Прошу пробачити мене за суто аматорський, хоча й цілковито автентичний характер цієї книжечки, якої не редагувала, ані не правила жодна стороння особа, як і за дилетантські малюнки, адже я не є ані письменником, ані ілюстратором.

ПОДЯКИ

Крім Лавінії, Оскара й Алессандро (тепер у зворотному порядку! даруй, Оскаре, що ти завжди посередині!), які надихнули мене вигадати цю та чимало інших історій і загалом надихають моє життя, хочу подякувати Міхаілу Циґанову й Алєксєю Ґлуґовскому, які у вільний час допомагали мені з друкуванням, перекладами, публікацією онлайн та іншими речами.

ПРИСВЯТИ

Алессандро, Оскарові та Лавінії (за порядком народження!), моїм найулюбленішим у всьому світі людським істотам, і Моніці, яка так чудово їх виховує.

РОДИНА АРТУРО

Тільки-но прокинувшись, Артуро вмився прохолодною водою, яку тато саме витяг із криниці, вдягнув штани та сорочку й побіг у невеличкий курник збирати яйця.

– Молодець, Артуро, ти такий розсудливий і уважний хлопчик! Відколи саме ти ходиш збирати яйця, жодне ще не розбилося! – часто казала йому мама. Яйця були важливою частиною сніданку родини Артуро.

Артуро народився в сім’ї бідних селян на прізвище Бонтемпі, яка мешкала в селі поблизу Берґамо, чудового середньовічного міста на півночі Італії, між Міланом і Венецією. Діялося це дуже давно, десь наприкінці XVI сторіччя. Артуро був четвертим із сімох дітей – трьох дівчаток і чотирьох хлопчиків – і мав одинадцять років. За тих часів сім’ї були набагато численніші, ніж сьогодні, особливо селянські. Діти були багатством, бо коли підростали, то допомагали батькам у господарстві. Крім сімох дітей, тата й мами, жив із ними ще старий дідусь Ґвідо. Тож усього їх було десятеро.

Життя було дуже важке, його події залежали від законів природи та пір року. Прокидалися люди на світанку, а спати йшли невдовзі після заходу сонця. Зимові ночі були холодні й довгі, поля вкривав товстий шар снігу. Адже снігу в давнину випадало чимало. Літні дні були довгі й спекотні, а після наставала важлива пора жнив, які приходила у вересні. Від урожаю залежало багато, бо родина жила переважно з того, що виростила впродовж року та зібрала восени.

Земля належала не родині Артуро, а багатому маркізові з Берґамо, який звався Треколлі. Домовленість, дуже поширена в той час, була така: урожай ділили навпіл, половину брала родина Артуро, яка обробляла землю весь рік, а половину – маркіз, який був її власником. Така домовленість іще й нині зветься половинщиною, бо врожай ділять наполовину. Маркіз був власником іще багатьох інших земель, крім тієї, яку обробляв Артурів тато, а тому був багатий. Усе це він успадкував від батька, який теж успадкував землю від його дідуся і так далі.

Ділянка, яку обробляла сім’я Артуро, була невелика, приблизно п’ять гектарів – тобто це десь три футбольні поля. Домівкою Артуро була стара кам’яна хата. Стояла вона якраз посередині маркізових полів.

Артурів тато теж успадкував половинщину від свого батька, дідуся Ґвідо. У ті часи все мінялося дуже повільно. Коли ти народжувався, то більш-менш знав, що робитимеш у житті, – тобто зазвичай ти робив те, що робив твій батько або дідусь, хіба що ставав солдатом і вирушав на війну. Не те, що нині, коли все так швидко змінюється. Та іноді траплялися й чарівні події, як оце в нашій історії.

Родина мала дві свині, осла, п’ятеро курей, дві кози, а ще величезного собаку на прізвисько Тінь. Його так назвали, бо шерсть його була цілком чорна, і очі теж були чорні. Коли хтось, хто його не знав, зустрічав на вулиці, то страшенно лякався. І в цьому сенсі він приносив велику користь, бо відлякував лиходіїв, які проходили повз ферму, і вони трималися від неї осторонь. А насправді Тінь був лагідним собакою і ніколи не вкусив жодного з братів і сестер Артуро, навіть коли малими вони смикали його за хвоста.

У ту добу селянські дітлахи до школи не ходили. Тільки діти багатих людей мали приватних навчителів, які мешкали в палацах заможних родин і яким платили за те, що вони навчали їхніх дітей. Зате селянські дітлахи знали багато про природу та обробіток землі. А крім того, дідусь Ґвідо пам’ятав силу-силенну історій, які розповідав онукам. У ті часи війн і битв було набагато більше, ніж зараз, і дідусь Ґвідо, який воював, до того як стати селянином, чимало всякого бачив на світі, а тому оповідки його були дуже цікаві.

Тоді не було ані телевізорів, ані комп’ютерів, ані планшетів, як ось цей, на якому я записую цю казку. Єдиною розвагою були історії дідуся Ґвідо, який розповідав їх після вечері, довгими зимовими вечорами, коли всі діти вмощувалися навколо вогнища, щоб зігрітися і приготуватися до сну.

Родина мала навіть одну книжку – одну-єдину! – прегарний рукопис, присвячений історії мистецтва, що його залишив їм у спадок один далекий родич із Флоренції. Артуро був найкмітливішим з усіх дітей, тому читав і перечитував її уважно ледь не щодня, милуючись чудовими ілюстраціями, на яких були зображені твори античного мистецтва. До того ж Артуро не відходив від дідуся й увесь час засипав його запитаннями про війни, солдатів, лицарів і замки. Крім Артурового батька, який мусив час від часу ходити до маркіза, щоб відзвітувати перед ним про роботу на фермі, решта родини до Берґамо їздила рідко, хіба що раз на рік після жнив.

То завжди був щасливий день, бо тато Артуро продавав свою частку врожаю та, щоб відсвяткувати, частував дітей каштановими пундиками, які придбаними у берґамській цукерні, купував відріз тканини мамі, аби пошила собі плаття, і трохи червоного вина собі та дідусеві, а ще кістку для собаки, аби він мав що гризти. Діти бігали вулицями й гралися з дітьми інших селян, які приїхали до міста продати врожай. У цей день купували також порося: протягом наступних двох років його відгодовуватимуть, а тоді заб’ють і зроблять із нього різні ковбаси, які їстимуть цілий рік.

Справжньою повелителькою їхнього життя була природа, і саме від неї залежали їхні життєві ритми, їхні успіхи та невдачі. Іноді природа була зичливою і дарувала багаті врожаї, якщо погода була сприятливою. В інші роки, однак, погода бувала гіршою – занадто мокро або занадто сухо, занадто спекотно або ж занадто холодно. Урожай тоді був бідним, і треба було затягати паски, бо їжі ставало менше, а десять ротів, які треба було прогодувати, ніде не дівалися. Та загалом жили вони щасливо, простим життям, посеред краєвиду з мальовничих пологих пагорбів, які міняли свої барви зі зміною пір року.