Kitobni o'qish: «Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown»

Скандальний випадок із патером Брауном

Свічадо в будинку судді

Джеймс Беґшоу і Вілфред Андергілл були старими друзями і дуже любили нічні прогулянки, під час яких мирно балакали, блукаючи лабіринтами тихих, немов вимерлих вулиць великого міського передмістя, де вони жили. Перший із них – високий, чорнявий, добрий чоловічок із вузькою смужкою вусів на верхній губі – служив професійним детективом у поліції, другий, невисокий блондин із проникливим, різко окресленим обличчям, був любителем, котрий палко захоплювався розшуком злочинців. Читачі цієї оповідки, написаної зі справді науковою точністю, будуть, мабуть, вражені, дізнавшись, що казав професійний поліціянт, любитель же слухав його з глибокою шанобливістю.

– Наша робота, мабуть, єдина у світі, – промовляв Беґшоу, – бо дії професіонала люди чомусь вважають помилковими. Нехай так, але ніхто не стане писати розповідь про перукаря, котрий не вміє стригти, і клієнт змушений йому допомагати, або про візника, котрий не в змозі правити конем до того часу, поки вершник не пояснив йому премудрості транспортування в світлі новітньої філософії. При всьому цьому я аж ніяк не маю наміру заперечувати, що ми схильні обирати найвторованіший шлях або, іншими словами, безуспішно діємо відповідно до якихось правил. Але помилка письменників у тому, що вони вперто не дають нам можливості успішно діяти в згоді із загальноприйнятими правилами.

– Без сумніву, – зауважив Андергілл, – Шерлок Голмс сказав би, що діє в згоді з правилами і за законами логіки.

– Можливо, він має рацію, – підтвердив поліціянт, – але я мав на увазі правила, яких переважно дотримуються люди. Це як робота в армійському штабі. Ми збираємо інформацію.

– А вам не здається, що і в детективних романах це не виключено? – поцікавився його приятель.

– Що ж, візьмімо як приклад якусь справу, розкриту Шерлоком Голмсом і Лестрейдом, професійним детективом. Припустімо, Шерлок Голмс може здогадатися, що зовсім незнайомий чоловік, котрий переходить вулицю, – іноземець, бо той, аби не потрапити під автомобіль, дивиться праворуч, а не ліворуч, а в Англії рух лівобічний. Охоче припускаю, що Голмс здатен висунути таку гіпотезу. Переконаний, що Лестрейду така думка й на гадку не спаде. Але не випускайте з уваги те, що поліціянт хоч і не може часом здогадатися, зате цілком може знати щось наперед. Лестрейд міг точно знати, що цей перехожий – іноземець, бо поліція, в якій він служить, зобов’язана стежити за іноземцями. Можна заперечити, що поліція стежить за всіма. Я поліціянт, тому мене тішить, що поліція знає багато, адже кожен прагне працювати на совість. Але я як громадянин часом задумуюся, чи не забагато вони знають?

– Та невже ви можете всерйоз стверджувати, – вигукнув Андергілл із недовірою, – що знаєте все про кожного зустрічного, котрий трапляється вам на будь-якій вулиці? Припустімо, ген із того будинку зараз вийде людина, хіба ви і про неї все знаєте?

– Безумовно, якщо це – господар будинку, – відповів Беґшоу. – Цей будинок орендує літератор, англієць румунського походження, зазвичай живе в Парижі, але переселився сюди, щоб працювати над якоюсь поетичною п’єсою. Його звуть Озрік Орм, він належить до нової поетичної школи, і вірші його читати важко. Звісно, наскільки я особисто можу про це судити.

– Але я мав на увазі всіх людей, котрих зустрічаєш на вулиці, – заперечив його співрозмовник. – Я думав про те, до чого ж це здається дивним, новим, безликим: ці високі, глухі стіни, ці будинки, що потопають у садах, їхні мешканці. Та ні, ви не можете знати їх усіх.

– Я знаю декого, – відгукнувся Беґшоу. – Ось за цією огорожею, вздовж якої ми зараз ідемо, розлігся сад, що належить серові Гамфрі Ґвінну, хоча зазвичай його називають просто суддя Ґвінн: це той самий старий суддя, котрий зняв такий галас із приводу шпигунства під час світової війни. Сусіднім будинком володіє багатий гендляр сигарами. Родом він із Латинської Америки, смаглявий такий, відразу видно іспанську кров, але прізвище у нього суто англійське – Баллер. А он той будинок, наступний за порядком… Стривайте, ви чули шум?

– Я чув якісь звуки, – відповів Андергілл, – але, певна річ, поняття не маю, що це було.

– Я знаю, що це було, – сказав нишпорка. – Це були два постріли з великокаліберного револьвера, а потім – зойк про допомогу. І долинули ці звуки із саду за будинком, який належить судді Ґвінну, з цього раю, де завжди панують мир і законність.

Він пильно оглянув вулицю і додав:

– А в огорожі є одні-єдині ворота, і, щоб до них дістатися, треба зробити гак у добрих півмилі. Ет, була б ця огорожа трохи нижчою або я трохи легшим, тоді інша річ, але все одно я спробую.

– Он є місце, де огорожа і справді нижча, – сказав Андергілл, – і поруч є дерево, воно там дуже до речі.

Вони побігли вздовж огорожі і справді побачили місце, де огорожа круто знижувалася, немов ідучи в землю наполовину. А також дерево в саду, всіяне найяскравішими барвами, простирало назовні гілки, золотисті при світлі самотнього вуличного ліхтаря. Беґшоу вхопився за кривого дрючка і перекинув ногу через невисоку огорожу. А вже наступної миті друзі вже стояли в садочку, до колін потопаючи в килимі з чіпких трав, що стеляться.

У цей нічний час сад судді Ґвінна виглядав вельми своєрідно. Він був великий і тягнувся незабудованою околицею міста, прилягаючи до високого темного дому, який стояв останнім, наприкінці вулиці. Будинок цей можна назвати темним у самому прямому значенні слова, бо віконниці були зачинені наглухо і жоден промінчик світла не проникав назовні крізь їхні щілини, хоча б із боку палісадника. Зате в самому саду, що прилягав до будинку і, здавалося, тим більше мав би бути оповитий темрявою, подекуди мерехтіли, догоряючи, іскри, наче після феєрверку, немов гігантська вогняна ракета впала і розсипалася поміж дерев. Просуваючись уперед, друзі виявили, що це світилися гірлянди кольорових лампочок, якими були унизані дерева, як коштовними плодами Аладдіна. Але особливо світло виливалося з круглого озерця чи ставка, у воді якого блискотіли і переливалися бліді різнокольорові вогники, ніби і там також горіли ліхтарики.

– Може, у нього врочистий прийом? – спитав Андергілл. – Схоже на садову ілюмінацію.

– Ні, – заперечив Беґшоу. – Просто у нього така примха, що він вважає за краще насолоджуватися цим видовищем на самоті. Обожнює бавитися своєю власною маленькою електричною мережею, а розподільчий щит міститься он у тій окремій прибудові, де він працює і зберігає свої папери. Баллер, його приятель, стверджує, що, коли горять кольорові лампочки, зазвичай це однозначна ознака того, що його краще не турбувати.

– Щось як червоний стоп-сигнал, – зауважив Андергілл.

– Великий Боже! Боюся, що це і є саме такий сигнал, – і нишпорка побіг до ставка.

Не минула навіть одна мить, як Андергілл і сам помітив те, що раніше побачив його приятель. Мерехтливе світлове кільце, схоже хіба що на якийсь німб, що іноді оточує місяць, а тут облямовував круглу водойму, переривали дві чорні риски, точніше якісь смуги. Як виявилося, це були дві довгі чорні кінцівки людини, яка лежала біля ставка, повністю зануривши голову в воду.

– Сюди! – уривчасто крикнув нишпорка. – Так виглядає…

Голос його замовк на відстані, бо він уже мчав щодуху через широку галявину, ледь помітну при слабкому електричному освітленні, і далі навпростець через весь садок до ставка, біля якого лежав невідомий чоловік. Андергілл підтюпцем подався йому вслід, але він раптом злякався, бо сталася дуже неприємна несподіванка. Беґшоу, котрий, як стріла, летів по прямій лінії до незнайомця, розпростертого біля ставка, що круто завернув убік і, ще додавши собі прудкості, помчав до будинку. Андергілл ніяк не міг збагнути, чому його приятель так різко і раптово змінив напрямок свого руху. Але ще через секунду, коли нишпорка пірнув у тінь будинку, звідти, з мороку, почулася метушня, що супроводжувалася лайками, а потім Беґшоу знову виринув звідтіля, тягнучи за собою чоловічка, котрий запекло впирався, субтильного та рудоволосого. Спійманий на гарячому, мабуть, хотів сховатися за рогом будинку, але гострий слух нишпорки вловив шурхіт його кроків, ледь чутний у тиші, і нагадував борсання пташки в кущах.

– Андергілле, зробіть милість, – сказав поліціянт, – біжіть до ставка й подивіться, що там і як. Ну, а ви хто такий? – спитав він, різко зупиняючись – Ім’я, прізвище?

– Майкл Флуд, – відповів незнайомець викличним тоном. Він був маленький, миршавий, з непомірно довгим гачкуватим носом на вузькому та сухому, немов пергаментному обличчі, блідість якого була особливо помітна, відтіняючою вогняно-рудою шевелюрою. – Я тут, маю запевнити, ні до чого. Коли я прийшов, він уже лежав мертвий, і мені стало страшно. Я з газети, хотів взяти у нього інтерв’ю.

– Коли ви, газетярі, берете інтерв’ю у знаменитостей, – зауважив Беґшоу, – то вам доводиться перелізати для цього через садову огорожу?

І він суворо вказав на подвійний ланцюжок слідів, що тягнулися алеєю до квіткової клумби.

Чоловічок, котрий назвався Флудом, також напустив на себе суворого вигляду.

– Кожному газетному репортеру інколи доводиться перелізати через якісь огорожі, – сказав він. – Я довго стукав у вхідні двері, але так і не достукався. Гадаю, що лакей кудись відлучився.

– А звідки ви знаєте, що він відлучився! – спитав слідчий, дивлячись на нього з підозрою.

– Та тому, – відповідав Флуд із явно удаваним спокоєм, – що не я один ліз через садові огорожі. Досить імовірно, що і ви зробили те саме. У будь-якому разі, і лакей це зробив, я тільки хвильку тому бачив, як він зістрибнув із огорожі біля самої хвіртки, по той бік саду.

– Але чому ж він не скористався хвірткою? – продовжував допит Беґшоу.

– Звідки ж я можу знати? – огризнувся Флуд. – Імовірно, тому, що вона замкнена. Питайте у нього, а не у мене, он він якраз повертається.

І справді, біля будинку з’явилася ще чиясь невиразна тінь, ледь помітна в напівтемряві, пронизаній слабким електричним світлом, а потім стало видно широкоплечого чолов’ягу у червоному жилеті, одягненому поверх заношеної до неймовірності лівреї. Він квапливо, але спокійно й упевнено наближався до бічних дверцят будинку, коли окрик Беґшоу змусив його зупинитися. Слуга неохоче підійшов, і можна було тепер роздивитися жовтувате обличчя з азійськими рисами, яким цілком відповідало прилизане синяво-чорне волосся.

Беґшоу різко повернувся до чоловіка, котрий назвався Флудом.

– Чи може хоча б хтось у цій окрузі, – спитав він, – засвідчити вашу особу?

– У цій країні таких знайдеться небагато, – буркнув репортер. – Я тільки нещодавно переїхав сюди з Ірландії. Єдиний, кого я знаю в тутешніх краях, це священик церкви Святого Домініка, патер Браун.

– Ви обоє будьте ласкаві залишатися тут, – сказав Беґшоу. І додав звертаючись до лакея: – А вас я прошу піти в будинок, зателефонувати до церкви Святого Домініка і попросити патера Брауна приїхати сюди якнайшвидше. Та дивіться, без фокусів.

Поки енергійний нишпорка вживав заходів на випадок можливої втечі затриманих, його приятель, як йому і було сказано, поспішив на місце, де розігралася трагедія. Місце це виглядало досить дивно: справді, якби трагедія не була настільки жахливою, вона представлялася б украй фантастичною. Мертвий чоловік (при самому поверхневому огляді відразу ж стало ясно, що він справді мертвий) лежав, опустивши голову в ставок, і мерехтливе штучне освітлення оточувало його голову якоюсь подобою святотатського німба. Обличчя в нього було виснажене та неприємне, голова майже голомоза, тільки з боків ще кучерявилися рідкісні пасма – сиві, зі сталевим відливом, вони завивалися кільцями, і хоча скроню розтрощила куля, Андергілл одразу впізнав риси, які бачив на численних портретах сера Гамфрі Ґвінна. На покійнику був фрак, а його довгі, тонкі, як у павука, ноги чорніли, розкинуті в різні боки на крутому березі, з якого він упав. Немов за фатальної, реально диявольської примхи, кров повільно сочилася у воду, що світиться, і цівка зміїлася, прозоро-червона, як передзахідна хмара.

Андергілл сам не міг би сказати, скільки часу він простояв, споглядаючи на зловісний труп, а потім підняв голову і побачив, що над ним, біля краю стрімчастого берега, з’явилися четверо незнайомців. Він очікував приходу Беґшоу і спійманого ірландця, тому легко здогадався, хто та людина в червоному жилеті. Але в четвертому з них була якась дивна і смішна урочистість, що незбагненним чином поєднувала непоєднуване. Він був опецькуватий, кругловидий і носив капелюх, що нагадував чорний німб. Андергілл здогадався, що перед ним священик. Але при цьому йому чомусь згадалася й стара, почорніла від часу гравюра, на якій був зображений «Танок смерті».

Потім він почув, як Беґшоу сказав священику:

– Дуже радий, що ви можете засвідчити особу цього чоловіка, але все ж таки прошу мати на увазі, що він, тим не менш, залишається під певною підозрою. Звісно, цілком може статися, що він не винен, але як би там не було, а в сад він проник незвичайним способом.

– Хоча я вважаю його невинним, – сказав священик безпристрасним голосом. – Але, певна річ, можу й помилятися.

– А чому, власне, ви вважаєте його невинним?

– Саме тому, що він проник у сад таким незвичайним способом, – відповідав слуга Божий. – Розумієте, сам я проник сюди способом цілком звичайним. Але дуже схоже, що я мало не єдиний потрапив сюди так, як це прийнято. У наші дні навіть найдостойніші люди перелазять у сад через огорожу.

– А що ви називаєте звичайним способом? – поцікавився нишпорка.

– Ну, як вам сказати, – пояснив патер Браун із найревнішою відвертістю. – Я увійшов через парадні двері. Зазвичай я входжу в будинки саме таким шляхом.

– Даруйте, – зауважив Беґшоу, – але не так уже й важливо, яким шляхом увійшли сюди ви, якщо тільки у вас немає бажання зізнатися у вбивстві.

– А мені здається, це дуже важливо, – м’яко заперечив священик. – Річ у тім, що, коли я входив у парадні двері, мені впало в вічі щось таке, чого інші, цілком імовірно, не могли бачити.

– Що ж це було?

– Цілковитий розгром, – так само м’яко витлумачив патер Браун. – Велике свічадо в кінці коридору розбите, пальма перекинута, підлога усіяна черепками глиняного горщика. І я відразу збагнув, що сталося щось недобре.

– Маєте рацію, – погодився Беґшоу і помовчав. – Якщо ви все це бачили, тут у наявності прямий зв’язок зі злочином.

– А якщо тут у наявності зв’язок зі злочином, – продовжував священик вкрадливо, – то цілком можна припустити, що цей чоловік ніяк із цим злочином не пов’язаний. І чоловік цей – пан Майкл Флуд, котрий проник у сад через стіну, а потім намагався вибратися звідси настільки ж незвичайним способом. Саме незвичайність поведінки переконує мене в його невинності.

– Зайдімо в будинок, – сказав Беґшоу уривчасто.

Коли вони переступили поріг бічних дверей, пропустивши лакея вперед, Беґшоу відстав на кілька кроків і тихо завів бесіду зі своїм приятелем.

– Цей лакей поводиться якось дивно, – сказав він. – Стверджує, що його прізвище Ґрін, але я сумніваюся в його правдивості: без сумніву залишається лише одне – він справді служив у Ґвінна, і, вочевидь, інших постійних слуг тут не було. Але, на превеликий мій подив, він присягається, що його господар взагалі не був у саду – ні живий, ні мертвий. Каже, ніби старий суддя поїхав на врочистий обід у Юридичну колегію і мав повернутися лише через кілька годин, тому, мовляв, сам він і дозволив собі ненадовго відлучитися з обійстя.

– А чи пояснив він, – спитав Андергілл, – що спонукало його відлучитися настільки дивним чином?

– Ні, у будь-якому разі, більш-менш зрозумілого пояснення з нього так і не вдалося витягнути, – відповів нишпорка. – Знаєте, я його не розумію. Він чогось смертельно боїться.

За бічними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будівлю, передпокій, куди вели з боку фасаду парадні двері, над якими було старомодне, напівкругле віконце, що одним своїм виглядом наганяє тугу.

Сіруваті проблиски світанку вже мерехтіли посеред темряви, немов відблиски якогось похмурого, тьмяного сходу, а передпокій слабо освітлювала одна-єдина лампа під абажуром, також вельми старомодним, яка стояла на полиці в дальньому кутку. При неправильному її світлі Беґшоу побачив той цілковитий розгром, про який згадував священик. Висока пальма з довгим віялоподібним листям була перекинута, від горщика з темно-червоної глини залишилися одні черепки. Черепки ці всіяли килим упереміш зі слабо поблискуючими уламками розбитого дзеркала, а порожня рама так і залишилася висіти тут-таки, на стіні. Перпендикулярно до цієї стіни, від бічних дверей, в які вони увійшли, тягнувся в глиб будинку широкий коридор. У далекому його кінці виднівся телефон, по якому лакей і викликав сюди священика. Ще далі крізь відчинені двері виднілися тісно зімкнуті ряди грубезних книжок у шкіряних палітурках, і ясно було, що двері ці ведуть до кабінету судді.

Беґшоу стояв, дивлячись собі під ноги, на глиняні черепки, змішані з уламками дзеркального скла.

– Маєте цілковиту слушність, – сказав він священику. – Тут була справжня сутичка. Так виглядає – сутичка між Ґвінном і його вбивцею.

– Мені справді здається, – скромно зауважив священик, – що тут можна говорити про якусь подію.

– Атож, подія справді мала місце, й ясно, яке саме, – підтвердив поліціянт. – Убивця увійшов через парадні двері і застав Ґвінна вдома. Ймовірно, сам Ґвінн його і впустив, зав’язалася смертельна боротьба, і, мабуть, був зроблений випадковий постріл, який ущент розніс свічадо, хоча його могли розбити й ударом ноги або якось іще. Ґвінну вдалося вирватися, і він кинувся в сад, де переслідувач наздогнав його біля ставка і пристрелив. Вважаю, що картина злочину вже відновлена, але, звичайно, мені необхідно ретельно оглянути всі інші кімнати.

В інших кімнатах не вдалося, однак, виявити нічого цікавого, хоча Беґшоу багатозначно вказав на заряджений автоматичний пістолет, який він знайшов у бібліотеці, обмацуючи шухляди письмового столу.

– Схоже, що суддя очікував замаху, – сказав нишпорка, – але дивно, що він не взяв з собою зброю, коли вийшов до дверей.

Нарешті вони повернулися в передпокій і попрямували до парадних дверей, причому патер Браун неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеєні однаковими вицвілими шпалерами з непоказним сірим малюнком, немов підкреслювали пишність запорошених і брудних дрібничок вікторіанських часів, а також позеленілої від часу старовинної бронзової лампи і тьмяної позолоченої рами, в яку було вставлене розбите дзеркало.

– Є така прикмета, що розбите дзеркало віщує нещастя, – сказав він. – Але тут весь будинок – немов передвістя біди. Дивно, що навіть меблі…

– Як дивно, – перебив його Беґшоу. – Я гадав, що парадні двері замкнені, а вони тільки на клямці.

Йому ніхто не відповів – всі вийшли за двері й опинилися в іншому саду, перед будинком. Сад цей був трохи менший і простіший, тут рябіли квіти, а в одному кінці зростав кумедно підстрижений чагарник із круглою аркою, схожою на зелену печеру, куди вели напівзруйновані сходинки.

Патер Браун підійшов до арки і зазирнув усередину. Потім він раптово зник із поля зору, а через кілька секунд присутні почули у себе над головами його голос, спокійний і рівний, наче він розмовляв із кимось на верхівці дерева. Поліціянт попрямував слідом за ним і виявив, що приховані сходи підіймалися до якоїсь подоби зношеного містка, який висів над темним і пустельним куточком цього саду. Місток огинав будинок, і звідти відкривався вигляд на кольорові вогники, що мерехтіли як угорі, так і внизу. Можливо, цей місток був виплодом якоїсь дивовижної фантазії архітектора, котрому заманулося побудувати над галявиною щось на зразок аркади з галереєю із самої гори. Беґшоу подумав, що в цьому глухому закутку дуже цікаво було б застати людину такої ранньої години, перед світанком, але не став витрачати свій час на якісь подальші роздуми. Він розглядав чоловіка, котрого вони зі священиком тут знайшли.

Цей жевжик стояв до них спиною, низькорослий, в сірому костюмі, й єдине, що виділялося в його зовнішності, була густа шевелюра, яскраво-жовта, як головка величезного квітучого жовтцю. Вона справді виділялася, немов якийсь гігантський німб, і, коли він повільно і похмуро повернувся до них обличчям, ця подібність справила якесь надто химерне та несподіване враження. Такий німб міг би оточувати подовжене, лагідне, як у янгола, обличчя, але у цього чолов’яги обличчя було злісне та зморшкувате, з потужними щелепами і коротким носом, які бувають лише у боксерів після перелому.

– Наскільки я розумію, це пан Орм, знаменитий поет, – сказав патер Браун незворушно, наче представляв їх один одному в світській вітальні.

– Ким би він не був, – сказав Беґшоу, – я змушений потурбувати його і запросити вниз, де йому доведеться відповісти на кілька запитань.

Пан Озрік Орм, поет, не став самореалізовуватися, коли справа дійшла до відповідей на запитання. Там, у кутку старого саду, рано-вранці, коли сірі сутінки обволікали густі кущі, які приховували вхід на напізавалену галерею, і пізніше, за найрозмаїтіших обставин і на різних стадіях офіційного слідства, яке набувало все серйозніших обертів, обвинувачений заперечував рішуче все, стверджуючи, що він лише мав намір зайти до сера Гамфрі Ґвінна, але це йому не вдалося, тому що скільки б він ні дзвонив у двері, ніхто не відгукнувся на його сигнали. Коли йому вказали на те, що двері, власне, не були замкнені, той глузливо хмикнув. Коли йому натякнули, що час для таких відвідин був обраний напрочуд пізній, він презирливо пирхнув. Ця скупа інформація, яку вдалося з нього витягнути, звучала вкрай туманно або тому, що він справді майже не вмів розмовляти англійською, або ж тому, що він спритно прикидався, ніби вкрай погано знає цю мову. Переконання його мали нігілістичний і руйнівний характер, і таку ж спрямованість вбачали в його віршах ті читачі, котрі здатні були їх збагнути, уявлялося цілком імовірним, що справи, які він мав із суддею, так само, як і сварка між ним і згаданим законником, були пов’язані з анархічними ідеями. Кожен знав, що Ґвінна переслідувала нав’язлива ідея, – йому з недавнього часу всюди ввижалися більшовицькі шпигуни, як колись ввижалися німецькі. І все ж один збіг, помічений майже відразу ж після затримання його сусіди, зміцнив у Беґшоу думку, що до справи краще поставитися серйозно. Коли вони вийшли через ворота на вулицю, їм випадково попався назустріч інший сусіда вбитого судді, гендляр сигарами Баллер, котрого неважко було впізнати через смагляве сварливе обличчя і незмінну орхідею в петлиці – він був відомим знавцем у царині вирощування цих квітів. На загальний подив, він вітав поета, також свого сусіду, наче нічого не трапилося, немов попередньо очікував його тут зустріти.

– Привіт, а ось і я! – оголосив він. – Вочевидь, ваша розмова зі старим Ґвінном добряче затягнулася?

– Пане професоре, Гамфрі Ґвінн мертвий, – сказав Беґшоу. – Я веду слідство і змушений попросити у вас пояснення.

Баллер застиг на місці, немов скам’янів, мабуть, був здивований до глибини душі. Кінчик його розкуреної сигари то спалахував, то тьмянів, але смагляве обличчя ховалося в тіні. Нарешті він озвався, різко змінивши тон.

– Я хотів тільки сказати, – вичавив він із себе, – що дві години тому, коли я йшов повз, пан Орм входив ось у ці ворота, ймовірно, маючи намір побачитися з сером Гамфрі.

– Але він стверджує, що так і не побачився з ним, – зауважив Беґшоу. – Навіть у будинок не заходив.

– Довгенько ж йому довелося простояти під дверима, – зауважив Баллер.

– Авжеж, – погодився патер Браун, – і вам довгенько довелося просидіти на вулиці.

– Я повернувся до себе, – сказав гендляр сигарами. – Написав кілька листів, а потім знову вийшов їх відіслати.

– Доведеться вам дати свідчення дещо пізніше, – сказав Беґшоу. – На добраніч або, точніше, доброго ранку.

Процес Озріка Орма, звинуваченого в убивстві Гамфрі Ґвінна, здійняв галас у газетах, відтак, він не вщухав ще кілька тижнів поспіль. Усі шляхи обривалися на загадці, що ж насправді сталося впродовж двох годин, з тієї миті, коли Баллер бачив, як Орм входив у ворота, і до того, як патер Браун застав його в саду, де він, мабуть, і згаяв цілих дві години.

Цього часу комусь було б цілком достатньо, щоб вчинити півдюжини вбивств, і обвинувачений цілком міг би зробити їх просто знічев’я, бо він не зумів більш-менш притомно пояснити, що ж саме він там робив. Прокурор доводив, що підсудний мав беззаперечну можливість убити суддю, позаяк вхідні двері були на клямці, а бічні, що ведуть у великий сад, і зовсім відчинені.

Суд із напруженим інтересом вислухав Беґшоу, котрий поновив картину сутички в передпокої, після чого залишилися напрочуд явні сліди, до того ж згодом поліція знайшла кулю, яка втрапила в дзеркало. І, нарешті, зелена арка, завдяки якій виявили підсудного, була дуже схожа на таємне укриття.

З іншого боку, сер Метью Блейк, талановитий і досвідчений адвокат, вивернув цей аргумент буквально навиворіт, коли поцікавився, з якого б це дива людині самій лізти в пастку, звідки немає жодного виходу, хоча набагато розумніше було б просто вислизнути на вулицю. Сер Метью Блейк також дуже майстерно скористався таємницею, яка, як і раніше, огортала причину вбивства.

Справжній поєдинок із цього приводу між сером Метью Блейком і сером Артуром Трейверзом, настільки ж блискучим юристом, котрий виступив у ролі обвинувача, закінчився на користь підсудного.

Сер Артур міг лише висунути припущення про більшовицьку змову, але припущення це видавалося доволі хитким. Зате коли перейшли до розгляду загадкових дій, до яких Орм вдався в ніч убивства, обвинувач зумів виступити з набагато більшим ефектом.

Підсудного викликали скласти свідчення лише тому, що його проникливий адвокат вважав, що відмова справить негативне враження. Проте Орм відмовчувався, коли його допитував захисник, так завзято, як і у відповідь на запитання прокурора. Сер Артур Трейверз спробував витягти з цього непохитного мовчання якнайбільше переваг, але змусити Орма говорити нікому не вдалося. Сер Артур був високий на зріст, худорлявий, із довгим блідим обличчям. Він здавався прямою протилежністю серу Метью Блейку, цього здорованя з блискучими пташиними очима. Але якщо сер Метью тримався впевнено та задерикувато, як півень, то сера Артура швидше можна було порівняти з журавлем або лелекою, коли він подавався вперед, обсипаючи поета запитаннями, довгий його ніс був дивно схожий на дзьоб.

– Отже, ви стверджуєте високому суду, – спитав він тоном, в якому чулася явна недовіра, – що навіть не входили в будинок покійного судді?

– Ні! – коротко відповів Орм.

– Однак, наскільки я розумію, ви мали намір із ним побачитися. Ймовірно, вам треба було побачитися з ним негайно. Адже недарма ви прочекали дві довгих години перед парадними дверима?

– Аякже, – прозвучала відповідь.

– І при цьому ви навіть не помітили, що двері не замкнені?

– Ні, – сказав Орм.

– Але що ж, скажіть на милість, робили ви цілих дві години в чужому саду? – наполегливо допитувався обвинувач. – Адже робили ж ви там щось, як мені здається?

– Так.

– Може, це таємниця? – поцікавився сер Артур зі зловтіхою.

– Це таємниця для вас, – відповів поет.

За цю уявну таємницю і вхопився сер Артур, відповідним чином побудувавши свою обвинувальну промову. Зі сміливістю, яку багато хто з присутніх вважали напрочуд нахабною, вже саму таємничість вчинку Орма, цей головний і найпереконливіший аргумент захисника, використовував зі своєю метою. Він виставив цей учинок як першу, ще неясну ознаку якоїсь великої, ретельно підготовленої змови, жертвою якої став полум’яний патріот, задушений, так би мовити, щупальцями гігантського спрута.

– Атож! – вигукнув обвинувач переривчастим від обурення голосом. – Мій шановний колега має слушність! Ми не знаємо причини вбивства вірного сина батьківщини. Так само не дізнаємося і про причину вбивства іншого патріота. Можливо, мій високоосвічений колега сам стане жертвою своїх заслуг перед державою і тієї ненависті, яку руйнівні сили пекла живлять до законників, і тоді також ніхто не дізнається причину вбивства. Чи не половину шановної публіки, присутньої в цій залі, заріжуть уві сні, і ми знову ж таки не дізнаємося причини цього. Ми ніколи не схопимо бандитів, а країна наша перетвориться на пустелю, позаяк адвокатам дозволено припиняти суди, використовуючи аргумент, що давно віджив свій вік, хоча всі інші факти у справі, всі кричущі невідповідності, всі очевидні замовчування свідчать, що перед нами сам Каїн.

– Ніколи ще не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, – розповідав пізніше Беґшоу у колі друзів. – Дехто стверджує, що він уперше переступив межу, і вважають, що прокуророві не пасує така мстивість. Але мушу визнати, що в цьому жалюгідному гобліні з жовтою чуприною було щось огидне, і враження це мимоволі вплинуло на обвинувальну промову. Мені весь час згадувалося те, що де Квінсі¹ написав про пана Вільямса, огидного вбивцю, який закатрупив дві родини. Пам’ятаю, як Квінсі писав, що у Вільямса волосся були неприродно яскравого жовтого кольору, бо він пофарбував його якоюсь хитрою сумішшю, рецепт якої привіз із Індії, де навіть коней вміють фарбувати у зелене або синє. А потім запанувало неймовірне мовчання, як у печері. Ніде правди діти, це на мене подіяло, і незабаром я відчув, що на лаві підсудних сидить чудовисько. Якщо таке відчуття з’явилося лише під впливом красномовства сера Артура, вся відповідальність за його промову, впала винятково на нього.

– Не забувайте, що він був приятелем покійного Ґвінна, – докинув Андергілл, намагаючись пояснити палкість прокурора. – Один мій знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили удвох після якогось урочистого обіду. Смію думати, що саме тому він поводився настільки нестримно при розгляді справи. Але мені видається сумнівним, чи може хтось керуватися у подібних обставинах особистими почуттями.

– На це він не пішов би в жодному випадку, – заперечив Беґшоу. – Готовий посперечатися, що сер Артур Трейверз ніколи не став би керуватися тільки особистими почуттями, хоч би які сильні вони були. Він занадто хвилюється про своє суспільне становище. Адже він належить до числа тих людей, котрих не вдовольняє навіть задоволене марнославство. Знаєте, я не можу пригадати іншої такої людини, котра докладала б стільки зусиль, аби зберегти досягнуте. Ні, повірте, ви зробили неправильний висновок із його палкої промови. Якщо він уперто продовжував у тому ж напрямку, отже, він абсолютно переконаний у своїй правоті і сподівається очолити якийсь політичний рух проти змови, про яку йшлося. У нього неодмінно були вагомі аргументи вимагати засудження Орма і не менш вагомі причини вважати, що вимога ця буде задоволена. Адже факти свідчать на його користь. І така самовпевненість не обіцяє обвинуваченому нічого доброго.