Kitobni o'qish: «Воля Ізабелли»

Від автора

Прекрасний, витончений час – XVIII століття. Таким він назавжди лишився на картинах, у книгах і в уяві наступних поколінь. Що ми згадуємо, коли чуємо слова «бароко», «рококо» – Францію й Італію? А Україну? Так-так, на українських землях також було те саме, що і в Європі – прекрасні дами, галантні кавалери, мистецтво, інтриги, а ще змови, бунти і війни. Так уже сталось, що в Російській імперії та в її наступні реінкарнації у XX-му столітті українців намагалися позбавити усіх спогадів про тутешню шляхту, яскравих історичних персонажів і навіть палаци та замки на всій території від Малопольщі до Смоленська, знищені ущент. Україні з царського дозволяння спускалась історія козаків і селян – інше згадувати було зась. У цій книзі все справжнє. Ну майже все. Всі головні герої – реальні історичні персонажі, які жили в другій половині 18 століття. Художньої вигадки в цьому романі – не більше 15 відсотків. Власне, герої книги й справді були знайомі одне з одним. Ізабелла Любомирська дійсно була відомою у Європі заможною русинською шляхтянкою з роду Чарторийських. А ще знаною інтриганкою та надзвичайно яскравою постаттю, яка назавжди увійша в історію, як «Блакитна маркіза». Її батько та чоловік вимагали урівняння прав у Речі Посполитій для католиків та православних. І спершу спирались у цьому на підтримку православної Московії. Та згодом хоч і змінили свою думку щодо союзника, але механізм війни вже був запущений. Рішення про зрівняння прав двох найчисленніших груп вірян країни стало приводом для повстання іншої, радикальної частини шляхти. Врешті ослаблена держава впала жертвою сусідів – Московії, що стрімко перетворювалась на Російську імперію, Австрії та Пруссії, які розділили її між собою. З’їдали Річ Посполиту трьома етапами, і вже до середини 1790-х років країна з такою назвою зникла з мапи Європи. А проіснувала вона 225 років. І створена була внаслідок союзу двох королівських родин – шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського короля Ягайла. Велике Князівство Литовське, яке разом із Польщею утворило Річ Посполиту, населялось здебільшого православним людом: українцями, білорусами, литовцями, латвійцями. Шляхта – переважно нащадки князів Київської Русі. Тож із упевненістю можна стверджувати, що Річ Посполита, яка перекладається з польської як «Республіка», є ще однією історичною колискою для п’ятьох сучасних слов’янських країн.

Розділ I

Ніжний, весняний, ледь теплий промінець пробився крізь важкі гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового підвіконня, осмілівши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом і хоробро дістався дерев’яної стільниці, а вже там цілунком вечірнього сонця відбився у келиху з червоного муранського скла і ніжно-рожевим теплом припав до мізинчика жіночої руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мільтона. Вікна були відчинені навстіж, у повітрі відчувались легкі крижані нотки і аромат щойно розпораної в палацових садах землі. Та попри це – в розцяцькованій, як належне, бароковій кімнаті було затишно, наче у крихітній табакерці. Янголята з рожево-зефірного склепіння позирали на двох людей, які гомоніли за столом у центрі «ягідної кімнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббиті її стіни.

– Джакомо, негайно розкажіть мені про вашу поїздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мізинчик торкнувся ніжки скляного келиха, в якому замерехтів золотавий сонячний промінь.

– А ви гадаєте, чого я звідти втік? – посміхнувся чоловік, одягнений за останньою модою. Він здригнувся і театрально накинув на плечі, вочевидь, жіночий палантин. – Хоча у Варшаві також не літо.

– О, Джакомо, припиніть. Свіже повітря корисне для здоров’я – це довели провідні учені! – Власниці мізинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.

– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота німкеня, Катерина, – чоловік підігрував своїй візаві.

– То що там ота російська цариця? Дійсно така гарна, як розповідають у наших салонах?

– Та ні, їй годі зрівнятись із будь-якою варшав’янкою.

– Те, що ви знавець і жіночий серцеїд – це знає вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору цариці Катерини, – жінка підняла келих, чоловік зробив те саме.

– У вас просто чудове угорське вино. Як і завжди у Чарторийських. До речі, ясновельможна моя пані, у вас кмітливий розум, і ви могли б бути прекрасним політиком. І в такому разі я б навіть погодився стати вашим компаньйоном.

Жінка гучно розсміялась.

– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, і вся Європа знає, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумів останнього слова. Тож жінка повторила:

– La Spia!¹

На обличчі чоловіка з’явилася посмішка:

– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!

Запанувала напружена тиша, та за мить кімната осяялась дзвінким сміхом, що луною пронісся по всіх розкішних кімнатах палацу Вілянув.

* * *

Іноді наша пам’ять недоречно виштовхує на поверхню заховані глибоко в сердечний мул важкі спомини. От і цього разу Ізабелла на мить опинилась у квітні 1766 року, в час, коли за посмішками та веселощами їй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звірину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим віялом і присунулась ближче до вікна. Карета мчала, підстрибуючи на бруківці. Була вже майже ніч. На варшавських вулицях панувала тиша.

Ізабелла дивилась на місяць – тепло-жовтавий, повний, що піднявся над містом. Він то ховався за гострими дахами будинків і високими деревами, то виринав і знову своїм яскравим кругляком променив нічне небо. Жінці здалось, що на тому місяці – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милується нічним небом. І на інших планетах і в інших світах у цю саму мить такі ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичі їх поспішають і пришвидшують коней, а подорожні вдивляються у примарні нічні краєвиди. Жінка замріявшись заплющила очі, дорога її заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Візниця з кимось перегукнувся, коні рушили знову. Ще кілька хвилин – і нова зупинка. Нарешті кучер зістрибнув з передка, зробив кілька кроків і відчинив дверцята. З темряви виринули засліплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову капюшон плаща і рушила за служкою в червоній лівреї.

Її карету спрямували на боковий вхід до королівського палацу, і це її засмутило. «Станіслав боїться розголосу. Знов буде казати, що дбає про мене і мою репутацію», – промайнуло в думках. Сходи, переходи, знову сходи. Цей палац величезний. У ньому не лише королівські апартаменти, а й кабінети уряду. З ранку й до вечора сюди сунуть парламентарі. Й так уже вийшло, що всі законотворці Польщі зібрані під цим одним шпилястим дахом. Мабуть, щоби монархи Речі Посполитої ніколи не розслаблялися і завжди пам’ятали: їхній вік у Польщі короткий, а свій трон навряд чи вони передадуть у спадок. Король Речі Посполитій – посада врешті виборна.

Ізабеллу провели ледь освітленим коридором, у великі вікна зазирав повнолиций місяць. Їй здавалось, що з нього, згори, хтось все ще стежить за нею і лукаво усміхається, спостерігаючи, як маленька жінка, наче крадійка й розбійниця, йде до королівських покоїв. Червона ліврея попереду спинилась, розвернулася, вклонилась, відкривши масивні двері. Світло з опочивальні затягло Ізабеллу, як ліхтар – метелика. У легкому реверансі жінка застигла при вході. Очі не підіймала, а позирала собі під ноги – роздивляючись візерунки дерев’яного паркету.

– Моя люба, я дуже радий вас бачити! – з цими словами її руки торкнулась тепла долоня високого чоловіка, одягненого у сорочку з пишними рукавами і в зелений домашній камзол.

Жінці була знайома кожна риса обличчя цього пана. Кожен рух, кожна мімічна зморшка довкола губ, кожна рисочка на чолі й навіть ледь помітний крихітний шрам на підборідді. О, це була ціла дитяча пригода! Вони крали яблука з садів їхньої бабусі! Тобто робили вигляд, що крали – адже ті яблука, яблуні, сади, палаци і все, що було в них, належало тільки їм, Беллі та Славку.

– Вас, напевне, провели боковим входом. Центральний я наказав зачинити. Бо запланував оновити цю стару халупу. І в мене грандіозні плани!

Його величність був у гарному гуморі. Він схопив Ізабеллу за руку і підвів до столу, на якому були розкладені плани реконструкції палацу. Король вдоволений, наче дитина, розкладав перед гостею аркуші з кресленнями і заходився пояснювати кожне зображення. Ізабелла робила вигляд, що слухала уважно, та подумки відзначила: «Який же хвалько… Вік його не змінив анітрішечки».

Це було довго і насправді нудно – слухати про чужі ідеї та плани, надто нецікаві для княгині. До королівського палацу, до монарших покоїв ця жінка приїхала, бо мала чітку мету. І навіть на руку була їй та підвищена секретність, з якою її зустрів Божою милістю і волею народу король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жемайтійський, київський, волинський, подільський, підляський, інфлянтський, смоленський, сіверський, чернігівський Станіслав Август Понятовський. Ізабелла мала наказ від свого батька, всім відомого поважного й потужного політика Речі Посполитої Августа Олександра Чарторийського. Той переймався долею Речі Посполитої, рідної країни, яка стала полем дипломатичних битв відразу кількох країн: Пруссії, Австрії та нещодавно створеної з Московії Російської імперії. Всі вони до кордонів підтягують армії, надсилають шпигунів, підкуповують інтриганів. Навіть бодай якось політично підковані жителі багатонаціональної держави, які не цураються вести дискусії, стають агентами чужих розвідок і розносять гасла й вимоги від міських ярмарків до королівських покоїв. У будь-якій корчмі Речі Посполитої стала вже звичною картина, як у важковпізнаваному темному одязі чоловік силою чи підступом змушує господаря підробляти шпигуном:

– Будеш мені розповідати про все незвичне, що тут побачиш, – з цими словами незнайомець кидає на дубовий стіл кілька мідних шелягів чи грошей. А за цим втаємниченим клієнтом приходять й інші. Й нерідко корчмар, сам того не здогадуючись, стає агентом шпигунських мереж відразу кількох держав.

Рідня ж Ізабелли – русини Чарторийські, що з берегів волинської річки Стири, з родового дому Ольгерда Гедиміновича зросли і досягли надзвичайних висот у цій для них рідній країні. Досягли битвами й підступами, чесною службою і зрадами – та врешті, саме їхній родич – найближчий, нині на троні Республіки. Станіслав Август Понятовський – кузен Ізабелли Чарторийської, за чоловіком Любомирської. Й навіть її муж – великий маршалок коронний Станіслав Любомирський, який стежить за дотриманням етикету при дворі, не проти ніжного спілкування своєї дружини з монархом, бо й він прагне більших вольностей для своїх земель і їхніх мешканців – русинів.

– Ваша величносте, у мене особлива місія, – промовила Ізабелла, щойно з’явилась пауза у тривалому монолозі Станіслава Понятовського.

– Белло… – видушив із себе король. Він зробив крок від столу і сів на оббитий шовком елегантний стілець. На мить жінці здалось, що чоловік навпроти стомлений. Але ж після коронації минуло лише чотири роки! Та король миттю змінився в лиці, щиро всміхнувся і простягнув до неї руку.

– Белло, підійди. Для мене ти завжди будеш Прекрасною – Беллою. Ти пам’ятаєш – тобі було лише 14, мені 18 і ми з тобою чудово грали в дві руки? От якби в мене тут стояв клавесин! Ми б з тобою змусили рухатись цих мух! – Станіслав кивнув у бік дверей, за якими стояли служки.

– Ваша величносте, не варто ображати тих, хто оберігає ваш спокій, – посміхнулась Белла.

– Якби вони дійсно оберігали мене, то не підпускали б усіх тих радників, а головне – твого чоловіка! – Король гучно засміявся.

Королівські покої – невеликі. Якомусь розпещеному французькому баронету – навіть видались би занадто аскетичними. Мало тут позолоти й різьблення. Втім, Ізабелла знала – це перше віяння нової моди, яку схопив король Польщі. Станіслав її відчував. Замолоду він багато подорожував Європою, мав друзів у численних королівствах й князівствах, цікавився новинками у всіх сферах – від одягу до наукових розробок.

І нині листи Станіславу Августу Понятовському надсилають звідусіль, гінці не жалкують коней, аби привезти звістку із Франції чи Англії про щось надзвичайно цікаве й небуденне. Тож і зміни у королівському палаці мають стати кардинальними. Але чи будуть вони у Речі Посполитій? Ізабелла вирішила заговорити про політику й залучила свій вроджений талант цікавої співрозмовниці.

– Ваша величносте, чи можу я до вас звернутись, як у дитинстві?

– Тільки не називай мене Славком, – знову засміявся король.

– Станіславе, в країні забагато шпигунів. А надто московських. Їхня армія на наших землях, і це неприпустимо. Подбайте про свою безпеку і нашу країну. Станіславе, я знаю, вам, може, не хочеться вірити – але я відчуваю: якщо московитів не відправити геть, буде щось недобре.

– Белло, твоя родина спершу хоче вольностей і рівних прав для русинів та поляків, а коли це отримують за підтримки Москви, то хоче чогось нового! І тепер через такі надмірні бажання Чарторийських моя країна на межі війни!

– Ваша величносте, я просто хочу попросити вас бути обачним… Ви надто близько до себе наблизили царициного посла.

Запанувала тиша. Така, що було чутно тріскіт з камінів. Відразу у двох димарях, що були облаштовані в різних кутах покоїв, палав вогонь. Від цього в кімнаті було спекотно й задушливо. Ізабеллі так закортіло бодай ковтка свіжого повітря.

– Я не можу і не хочу віддаляти посла. Княгине, це моя позиція, і на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.

Ізабелла вибухнула:

– Ваша цариця вас знищить!

– Ізабелло Любомирська, ви розмовляєте зі своїм королем!

Жінка наче й не чула цих слів, розвернулась і попрямувала до виходу.

– Я не дозволяв вам іти! Белло!

Лишився лише один крок до дверей, як її зупинив король. Опинившись позаду, він обійняв маленьку й справді крихітну порівняно з ним – поставним, жінку. Нахилився до її голівки у великому напудреному парику:

– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щічку…

Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук і відкрила двері. Служка, що мить тому солодко позіхнув, враз підхопив канделябр і понісся залами, сходами, залами…

Жінка їхала у кареті. Її підкидало й трусило. Й геть не від жорсткої бруківки варшавських вулиць. Жінці хотілось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе ані сльозинки й ані звуку, вона очима вчепилась у нічний пейзаж за вікном. Місяць перемістився, і його з вікна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звідти хтось на неї все ще дивиться і… сміється. Як сміялась вона 20 років тому.

– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю їх! Вони такі запашні. Так би й з’їла їх!

То вигукнула маленька дівчинка у білосніжній сукні, з трохи розтріпаною зачіскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дівчисько просто не хотіло сидіти на одному місці. Вона знала, що їй влетить від няньки, коли маленька княжна з’явиться на її очі в забрудненому платті. Але ж як утриматись від шоколадних цукерок, які привіз кузен Станіслав, і як утриматись від того, щоб поганяти з ним довкола струмка біля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрідному брату троянду – ніжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою. Неочікувано він затиснув зубами квітку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась і час тікати. Він ганявся за нею, вона бігла від нього. І в один момент кузен схопив сестру.

– Відпусти мене! Негайно!

– Це я тебе зараз з’їм, Ізабелло Чарторийська!

– Ні, не з’їси, я несмачна!

Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поїде.

– Славко, от якби ми були разом! – наївно вирвалось у дівчини, якій було лише 15.

– Ми будемо… – він мав ще завершити речення, але дівча скочило та побігло вздовж струмка. Белла була щаслива, бо почула те, на що так сподівалось. Її пташине серце тріпотіло і готове було полетіти ген за обрій – над цим струмком, старим парком, бабусиним палацом, за хмари, за білі хмари!

Август Олександр Чарторийський разом із своєю матір’ю Ельжбетою в альтанці біля палацу пив чай з листя смородини. В бабусиному домі нерідко одночасно гостювали всі онуки. Ельжбета Чарторийська любила малих дітей і ще довго ними опікувалась, навіть коли в них з’являлись вже свої сім’ї. Втім, у родині її поважали не лише за добре серце, а й за вроджену мудрість. До речі, це бабуся порадила батькам назвати в’юнку онуку – Ізабеллою. Дівчисько щойно з’явилось на галявині і стрімголов білою пташкою пропурхнуло лукою. І навіть здалека батько помітив – його дитина замурзана й щаслива.

– Не варто Ізабеллі зустрічатись із Понятовським, – зазначив князь.

– Августе, це ж її кузен.

– Ні, мамо. В мене інші плани на неї. Я не хочу, аби вони бачились.

Ельжбета була стриманою й розважливою жінкою, тож вирішила до цієї розмови повернутись пізніше. Август Олександр встав зі столу, так і не допивши чай.

– Синку, ти куди?

– У мене є справи, – звівши руки позаду, Август Олександр попрямував по стежці довкола палацу.

Спершу його обличчя було суворим, та за мить на ньому запроменіла посмішка. Князь згадав, як Ізабелла – його улюблениця, в свої шість вмовила взяти кудлате цуценя, яке вона помітила з карети, проїжджаючи вулицею в Бережанах. Ох, яке ж воно було гидке, брудне й запилюжене! Але Ізабелла так просила! Щоправда, недовго, батько здався, і вже увечері дівчинка влаштувала цуцику ванну з парфумами, а після – почепила на нього блакитну стрічку. Песик супроводжував княжну всюди, в усіх їхніх численних сімейних подорожах. Щойно ж менша Чарторийська з’являлась із щеням на батькових прийомах, той кидався на шляхтичів, гарчав на них і навіть одного разу розірвав штани князю Потоцькому. Август Олександр зупинився на стежці й гучно розсміявся, потім обернувся пересвідчитись – чи не бачив цього хтось, і впевнившись, що за ним ніхто не стежив, попрямував далі.

На найближчій сімейній раді було ухвалено, що Станіслав Август Понятовський вирушить у далекі мандри. Врешті йому знайшли вигідне місце – помічника посла Англії при дворі в Санкт-Петербурзі. Там молодий 22-річний красень-поляк закрутив роман з дружиною імператора. Через що сам російський цар спустив коханця зі сходів. Подейкують, що від Понятовського імператорська жона навіть народила дитину – доньку. А згодом – коханка й сама стала імператрицею – Катериною Другою. Понятовський волів побачитись з німкенею на троні Московії й навіть готувався вже вирушити до Петербурга, та отримав різку й однозначну відмову.

Ізабелла не могла йому це пробачити, що після всього її дитячого нестримного кохання Славко став просто лялькою в руках московської цариці. Обурення й розпач боролися всередині, і ось-ось поллються сльози з очей яновельможної княгині. Вона хапалась за картинки в темряві, які з’являлись у вікні карети, аби лише не думати про образу. Та раптом у склі виникли обриси ченця, позначені чи то місяцем, чи то світлом з вікна будинку. Хтось із темряви дивився на неї – жінку, яка прямувала з одного палацу до іншого. Вмить серце завмерло, й Ізабеллі Любомирській стало страшно.

Розділ II

Карета влетіла у ворота парку палацу Вілянув. За нею ґратовану високу браму зачинили, візник збавив швидкість, й екіпаж, похитуючись, повільно котився до входу розкішного маєтку. Будівлі потонули у нічному мареві. І лише сяйво повного місяця позначало обриси палацових садиб.

Ізабеллі було все ще моторошно. Служка різко відкрив дверцята карети, що стала біля сходів, жінка не на жарт злякалась, в цій імлі челядник видався їй привидом. Княгині коштувало неабияких зусиль, аби втриматись і не зойкнути від переляку.

– Запаліть свічки й комини по всьому палацу! Негайно!

Ізабелла запнулась плащем й не заходила до садиби. Ближче посунулась до лакея, який стояв при відчинених палацових дверях. Тіло княгині тремтіло – чи то від холоду, чи то від страху. І лише коли у вікнах замерехтіли вогники від канделябрів, вона наважилась до палацу зайти. Жінка поквапилась услід за челядником, який тримав у руках підсвічник. Постаті відкидали на стінах довгі тіні, що пропливали парадними сходами.

В опочивальні вже розгорявся комин. Біля нього прислужниця, стоячи на колінах, закидала у вогонь дрова. Ізабелла підійшла до полум’я й простягнула змерзлі руки. Вхололі пальці кололо від жару, яким наповнювались покої її світлості.

Від вікон доносився гамір. Іржання, крики, жіночий лемент. Служка повернулась обличчям у бік шибки, дивилась осудливо, немов це вона – господиня дому, яка кидає суворим оком на недбалу челядь, що спричинила нічний галас. Ізабелла, вже трохи зігрівшись, відірвалась від теплого духу й рушила до вікна. За склом у світлі смолоскипів помітила обриси коня, що встав дибки, й одного зі своїх слуг, який намагався спіймати тварину за повід. Поруч на землі лежала людина. Серце княгині стривожилось. Вона схопила підсвічник і помчала униз.

Дворові вишикувались довкола лежачого і голосно радили жінці, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня підійшла, челядь розступилась і вона побачила скривавленого юнака в плащі, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол. Його голова вже лежала на колінах однієї з княжих служниць. На її фартухові проступили сліди крові. Юнак сухими збілілими губами промовляв щось пошепки.

– Ваша світлосте, він від вашого батька, – сказала челядниця.

Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотів:

– Лист, лист…

Княгиня не відразу розчула. Й лише потім зрозуміла, навіщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолі гудзики, юнак застогнав. З потаємної кишені виглядав кутичок паперу.

– Він поранений, – з острахом прошепотіла служниця.

– Лікаря, негайно! – гучно звеліла княгиня.

Та вслід за цим хлопець тяжко видихнув і завмер. Його великі зіниці миттю стали скляними, в обрамлені густих вій втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкі губи видавали в цій людині дитину, яка лише нещодавно відчула присмак дорослості. Княгиня торкнулась хлопцевої руки – та була крижаною.

– Лікаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила її світлість. Вона підвела очі на темні небеса, з яких вдалечині сміявся повнолиций місяць.

Княгиня стискала у руці лист з темною плямою крові. Підвелась. Челядь миттю розсіялась. Із сумним серцем жінка зайшла в залу, присунулась до комина й зірвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князів Чарторийських тріснув і розпався навпіл. Ізабелла розгорнула послання.

«Люба доню, рідна Белло. Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Кракові, на півдорозі з Волині до Варшави. Мушу сказати, що не подобається мені те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московські солдати – наче неофіційно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись із їхнім перебуванням, але не з підбурюванням моїх холопів. Русинів нацьковують на поляків. На Волинь заїжджають час від часу австрійські вояки. Ці ж розпалюють ненависть у шляхті, яка й без того горить ненавистю до короля та холопів. Місцеві шляхтичі та крамарі вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрібне й якнайшвидше. Боюсь я, темні часи Річ Посполиту не полишають. Вірити варто хіба що у розум короля, якому ти й твій чоловік допоможуть. Обіцяю, що і я рук не складатиму. Є в мене одна ідея. Але про неї трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляє. І я тебе благословлю, – твій батько Август Олександр Чарторийський».

Годі й казати – лист здивував. Батько писав речі, відомі їй і, безперечно, її чоловіку – коронному маршалку. Більше того, подібні листи від Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й раніше. На службі ж у держави цілий відділ таємних справ – в який надходять звістки з усіх кутків Речі Посполитої. Не розуміла княгиня: навіщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабіжників?

Небіжчика вже прибрали, біля палацу – безлюдно. Стомлена жінка біля вікна зосереджено дивилась в далечінь. У безпросвітну темінь, що тихцем, крадькома, наче підступний звір, наближалась до її палацу. З кожною згаслою свічкою, з кожним зжеврілим смолоскипом той звір підходив все ближче.

Почувся стукіт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотінням під’їхала карета її чоловіка – Станіслава Любомирського. За якусь мить той увійшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель і лише потім гучні кроки. Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз він увійде в кімнату – в своєму пишно гаптованому жюстокорі, високій перуці, просякнутій запахом тютюну.

– Пані, що вас змусило не спати о цій порі? – з іронічною посмішкою промовив її чоловік, розводячи руки, оздоблені в мереживо пишних манжет.

– У нас у палаці сталась пригода… – пробурмотіла зморена жінка.

Вже понад годину обидвоє сиділи біля комина у м’яких кріслах й розмірковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але ніяк не могли зрозуміти логіку подій останньої ночі. Станіслав Любомирський знову зайшовся кашлем і лише попісля промовив:

– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього є гроші. Або ж в дорозі він з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свідчення того, що треба подумати про укріплення державних кордонів. Та як це зробити? В країні обмаль грошей і усюди бунтівники. Завтра я донесу королю звістку від твого батька. Та, гадаю, це навряд щось змінить. Армія московитів для нього – гарантія того, що Понятовський залишиться при владі. А те, що в цариці своя, паралельна гра – це вже очевидно усім. Хіба сліпий не помітить. Тож іди спати. Вже час.

Натомлена Ізабелла слухняно підвелась і вийшла. За дверима зали, де вона досі радилась із чоловіком, в коридорі, ближче до найтемнішого кута, стояла, опустивши додолу очі, зовсім юна блондинка.

«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дівчисько й попрямувала в свої покої.

Станіслав Любомирський був відомий ловелас.

І якщо раніше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловіка, то зараз закривала очі на його походеньки.

* * *

Руки заніміли від холоду. Дощ падав, породжуючи під ногами слизьку багнюку. Небесна сіра мла відбивалась у калюжах, наче в дзеркалі. Вітер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небесні сльози. Посеред безмежної пригніченості цвинтаря для злиднів стояли кілька темних фігур. Трунарі з лопатами були наготові, аби швидко закопати небіжчика й отримати кілька срібних грошей. Священик у чорній сутані монотонно читав заупокійні молитви латиною. Та зупинився:

– Ім’я померлого?

Ізабелла з покоївкою захитали головами.

– Не відаємо.

Панотець зітхнув і продовжив:

– Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen.²

Священик перехрестив могилу. Трунарі жваво почали засипати її коричневою баюрою, в яку під дощем вже встигла перетворитись земля.

Гаряча сльоза покотилась щокою Ізабелли. Ксьондз закрив молитовник, підійшов до княгині, вони разом почимчикували до карети.

Княжин візниця їхав повільно, за вікном екіпажу можна було розгледіти обличчя пішоходів, які прямували розмитими дорогами варшавської околиці. Їхній одяг був мокрий і брудний. Як і все довкола.

– Ви ж не знали того юнака? – спитав панотець.

– Ні, не знала.

– Так чому ж вирішили прийти на поховання? – священик не приховував здивування. Де це бачено – щоб високоповажна шляхтичка приходила на цвинтар для бідних?

Ізабелла замислилась. Дійсно – навіщо вона, аристократка, долучилась до цього прощання?

– Мабуть, мені його стало шкода.

– Чув, він був посланцем? Мабуть, привіз вам якусь звістку? – панотець із цікавістю розпитував далі.

– Так, листа привіз. І через це загинув.

З очей княгині знову пострумила сльоза. З рукава вона дістала батистову хустинку.

– А що було в листi? Мабуть, він був важливий?

– Та ні, звичайний лист від батька. Нічого особливого.

– І невже при посланцеві більше нічого не було? – ніяк не вгамовувався панотець.

– Ні.

– Ви гарно подивились? Може, якась коштовна річ була в нього?

– Та ні, панотче, звідки у такого юнака щось цінне може бути?

– Так, справді. Такий молодий і така страшна смерть. Бідолашний.

Священик зітхнув. Карета під’їхала до його парафії. Коні стали. Двері відчинив чернець у чорній, підперезаній паском сутані з насунутим на голову капюшоном, й схилившись застиг біля екіпажу. Ксьондз довго прощався з Любомирською, прочитав молитву, поблагословив княгиню й нарешті вийшов з карети. Коні рушили, ридван погойдувався на вщент розмитій весняним дощем дорозі, а чернець так і лишився стояти непорушно.