Kitobni o'qish: «Листи до Феліції (1914–1917)»

© Ю. А. Сайдель, переклад українською, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

9 лютого 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Незважаючи ні на що, Ф., незважаючи ні на що (а цього «що», його так багато) – коли я сьогодні отримав Твою листівку, це було як вперше. У цій листівці, яку мені передав служник, як щось зовсім несуттєве, знову Твої слова, звернені до мене, радше хороші, ніж погані, навіть якщо зрозумілі слова, у будь-якому разі слова від Тебе – мені; принаймні Ти показуєш мені себе, виявляєш бажання мати зі мною справу, яким би не був привід; мені стало кепсько від щастя; коли я це читав, то не поклав на стіл яблуко, яке саме збирався з’їсти, – воно просто випало у мене з рук. І коли вже пізніше, набагато пізніше, я почав задиктовувати, і щойно хотів поринути в роботу, у мене в голові одразу ж промайнули думки: «Що ж це? Чому ти інший?» – і я вже знав, чому я був зовсім іншим.

Нічого ж не сталося; Ти всього лише пишеш, але хто знає, що це означає. Невже це правда, що Ти змусила себе написати цю листівку, тоді як Ти майже не могла писати останні листи?

Чи це так? Ні, повністю так це не є і не може бути. Хай там як, Ф., не відсмикуй руки, яку Ти мені, хоч і непевно, але все ж простягаєш. Дай її мені, як Ти мені її вже колись давала.

Але зараз мені знову спадає на думку Твій останній лист і ця «надлишковість». Дозволь мені після цього просити Тебе спробувати зі становища, в якому Тобі добре, звичайно, відносно добре (в цьому я, здається, все ж нарешті переконав Тебе або хоча б позбавив Тебе впевненості у зворотному) приїхати до мене. Але й про це ще не час говорити.

Зараз лише час попросити Тебе, Ф., знову не мовчати, бо тут у Празі (для мене справді Берлін над Прагою, як небо над землею) я зневірююся від безпорадності, бігаю туди-сюди, нічого не бачу, нічого не чую й постійно живу з тими самими думками, про які зараз теж не час говорити. Лише тому я не прошу Тебе ні про що інше. Скажи мені чесно, що Ти думаєш, і я Тобі відповім так само. Що я думаю, я Тобі не маю говорити, Ти й так все добре знаєш.

Франц

13 березня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Ти не щаслива, Ф.¹, ще і я надокучаю Тобі. У цьому і є моя біда. Моїм щастям було б бути для Тебе розрадою, хай і маленькою розрадою. Але я не є нею. Моє ставлення до Тебе, з одного боку, і нещастя у Твоїй сім’ї, з іншого боку, Ти розділяєш, наче це дві різні речі, а перша з них – несуттєва. Якщо Ти робиш так, тоді це й справді так або принаймні судячи з усього це так, адже я не хочу щодо цього казати щось певне, це Твоя справа, Ф.

Я не знаю, як часто перечитував Твої два листи. Там є хороше, звичайно, але також і багато сумного, а найбільше такого, що не є ні хорошим, ні сумним. Твоя сьогоднішня телеграма ще більше згущує фарби, або, кажучи Твоїми словами, без яких я не можу обійтися, робить все більш трагічним. З мого боку це було не надто розумно, можливо, і не надто тактовно просити Тебе приїхати завтра до Дрездена, адже Ти зараз у перші дні після того, що сталося, маєш підтримувати своїх батьків. Це було помилкою, п‘ять слів Твоєї телеграми² – це достатнє покарання. Але, можливо, це була не стільки помилка, скільки нездатність розмежувати нещастя у Твоїй родині й мене, як Ти це робиш.

Облишмо це, Ф., але що має статися? У жодному разі, Ф., у жодному разі Ти не можеш відкинути мене назад у непевність, з якої я, принаймні на крок, вийшов завдяки вчорашнім листам. Цього Ти не можеш зробити в жодному разі, туди, назад, я більше не повернуся, ліпше пожертвую найкращим, що в мене є, і втечу з рештою, байдуже куди. Але якщо ми хочемо рухатися вперед, маємо все ж поговорити одне з одним, Ти теж, певно, такої думки, Ф., хіба ні? Безсумнівно, що найкраще, найлегше, найповніше та без перешкод це може відбутися в Дрездені. Ти сама, між іншим, запропонувала це нещодавно в Берліні й раніше неодноразово згадувала про це. Для цього немає серйозної перешкоди, отож – маєш бажання зробити це наступної суботи? Останнім часом Ти не могла писати, і зараз це завдає Тобі страждань, я також це частково усвідомлюю, це ще одна причина, аби зустрітися. Але, будь ласка, Феліціє, не відкладай це на довше, ніж на тиждень. Подумай, я чужа людина, яка лише раз бачила Тебе в Празі і яка просить Тебе про одну послугу, що є для Тебе дрібницею, для неї ж вона вкрай необхідна. Ти ж не можеш їй у цьому відмовити! Що за дурні балачки! Ти й без цієї причини усвідомила б необхідність зустрічі. Проте, якщо Ти її не усвідомлюєш і знаєш щось, що на Твою думку краще, тоді скажи про це, я погоджуся, аби це лише вивело нас з цього стану; я погоджуся на будь-що, якщо це сприятиме зустрічі. Я міг би приїхати й до Берліна, але, крім того, що, певно, це не буде так добре, як у Дрездені, я ще й боюся приїжджати до Берліна, допоки між нами немає достатньої ясності, мене лякає вигляд перших передмість, лякає перон, де я крутив на всі боки головою, шукаючи Тебе, мене лякає вхід до вокзалу, де я виглядав автомобілі, що під’їжджали, мене лякає все. Лише не зараз! Приїжджай до Дрездена! Дозволь мені бути щасливим, страждати від Твоїх страждань, а не самому від своїх.

Франц

Я забув сказати, моя мати раділа через Твій лист, і зовсім не було необхідності казати про Тебе гарні слова, вона переказує Тобі щирі вітання, вона хотіла Тобі одразу відповісти, але я попросив її поки не робити цього. Найважливіше зараз, що ми, що спочатку Ти – визначишся. У цьому моя мати лише б заважала Тобі, сподіваюся, вона цього вже не зробила своїм першим листом.

Франц

17 березня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Ні, Ф., Ти не можеш зараз лишити мене без відповіді, зараз – тим паче. На два листи я знову не отримав відповіді, на два листи, відповідь на які була сама собою зрозумілою, принаймні відповідь про те, що ми маємо зустрітися й відверто поговорити одне з одним. І з довірою, яку я мав до Тебе завжди, а Ти – надто рідко до мене. Тобі подобається мати причини, аби не відповідати, Ти б не хотіла марно мучити мене – і, так принаймні Ти пишеш – себе теж. Але жодна з цих причин не є достатньо вагомою, це вдавані причини, це примари, поговори ж, Ф., підпусти ж мене до цих примар. Те, що Ти сказала в Тірґартені про свою недостатню прихильність до мене, могло й може бути правдою, але все інше не є правдою, як зараз виявляється, принаймні Твоє мовчання не було правдивим. Ф., усвідом же нарешті, ким я є, ким я став через кохання до Тебе.

Франц

18 березня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Зараз дев’ята година вечора. Відповідь на мою сьогоднішню телеграму, якщо Ти її надіслала одразу після обіду, за звичних обставин уже б мала прибути. Я не знаю, чи Ти в конторі чи вдома, Ти вважаєш мене не гідним жодного слова. Додому я не хотів телеграфувати, аби не налякати Твоїх батьків, але мені не лишається нічого іншого. Я маю Тебе усюди шукати, це мій обов’язок щодо самого себе й, мабуть, навіть щодо Тебе. Ти це зрозумієш, Ф., якби ж це розуміння вже прийшло! Сьогодні в телеграмі я написав: «Якщо Ти не приїдеш до Дрездена, я приїду в суботу до Берліна. Ти погоджуєшся з цим? Ти прийдеш до поїзда?»

Такою була телеграма. Я повторив це тут у листі й не переставатиму повторювати це так чи інакше.

19 березня 1914 року, Прага

Лист до батьків Феліції Бауер

Вельмишановний пане Бауер,

вельмишановна пані Бауер!

Якщо я попрошу Вас зараз, коли Ви в такому нестерпному для Вас становищі, про вістку, то звичайно, не спираюся на Ваш останній, такий люб’язний лист, на який я небувалим чином досі не відповів. Про це зараз не йдеться, я і не знаю, чи можу про це говорити. Хоча тоді Ви вважали мене не зовсім гідним Феліції, однак чи можу я сьогодні сподіватися на те, що Ви виконаєте моє прохання й передасте мені хоча б коротеньку вістку про самопочуття Феліції?

У суботу я востаннє отримав вістку від Феліції. Відтоді я надіслав у контору та на квартиру чотири листи й телеграму, усе залишилося без відповіді. У наших останніх листах не може критися причина цього мовчання, навпаки – після усього відповідь, здавалося, була б очевидною необхідністю. Отож я можу лише вірити та думати вдень і вночі, що Феліція хворіє або що від суботи з нею сталося ще щось лихе.

Якщо ці побоювання справді обґрунтовані і якщо Ви взагалі хотіли б виконати моє прохання, тоді щиро прошу Вас, відправте мені телеграму на кілька слів. Від завтрашнього обіду я не робитиму нічого, окрім як чекатиму на вістку, бо я вже довгий час не в змозі робити щось інше.

Відданий Вам д-р Франц Кафка

Прага, Альтштедтер Рінґ, 6

21 березня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Те, що втручаються й зовнішні обставини, аби зайвий раз заплутати наше становище; те, що моя телеграма приходить після обіду, коли Тебе немає в конторі; те, що Твоя телеграма неправильно адресована; і що, врешті-решт, як я зараз бачу, мій лист до Твоїх батьків запізнився на день (у четвер я його вже надіслав, Ти можеш переконатися в цьому з квитанції, яку я додаю) – усе це кепсько, але між нами зараз усе так, що навіть найгірші обставини не можуть ще більше це погіршити.

Коли я сьогодні отримав від Тебе запрошення на телефонну розмову, то не міг залишити контору й лише горів бажанням якнайскоріше дізнатися, що Ти хотіла, думав, до речі, у якійсь божевільній надії про те, що Ти хотіла телефонною розмовою пом’якшити свого термінового листа, і тому попросив з’єднати нас, коли ще був в установі. Це було помилкою, бо в нас немає телефонної кабіни, у переговорній, де міститься телефон, завжди стовбичить купа людей, позаду мене стояв начальник, неприємна людина, кепкував з мене, я мало не копнув його ногою, тому я погано розбирав, і навіть інколи взагалі не розумів зміст Твоїх слів. Я мав би припустити, що лист до Твоїх батьків прийшов ще вчора, що Ти про нього знала, перш ніж надіслала мені телеграму і, звичайно, перш ніж мені написала. Отож по телефону, крім того, що я мало що розумів, також мусив обмірковувати, що Ти власне хотіла, чому Ти покликала мене до телефону. Почувши Твій голос, тому я й боюся телефонувати, мене знову огорнула туга за Тобою; поїхати до Тебе було б найлегшим способом усе з’ясувати й зрозуміти; отож я сказав – їду до Берліна. Я змусив себе пропустити повз вуха все, що говорило проти цього, прослухав Твою нерішучу відповідь, прослухав Твою неохочу й зовсім непевну обіцянку прийти на вокзал, повністю забув, що мав відповісти на Твій сьогоднішній лист, і сказав, що я їду. Я вибіг з контори, бігав туди-сюди під дощем, обдумував, все здавалося мені таким безнадійним, дорогу до Тебе я б ще якось подолав, але я мав такий жахливий страх перед дорогою назад, я більше не був впевнений, що поїду. Вдома я знайшов телеграму від Твого батька: «у феліції все гаразд ваш лист теж отримали феліція як мені каже відписала вчора», і невдовзі я вже був майже впевнений, що не поїду. Я бачив, що Твої батьки отримали мого листа лише сьогодні, зрозумів, чому Ти мені зателефонувала, зрозумів усе, що Ти казала; навіть те, чого я не почув, було свого роду докором за те, що я написав Твоїм батькам, це нагадало мені про те, як Ти розлютилася в Тірґартені, коли я на Твоє постійне напівмовчання сказав, що поїду до Твого батька, аби отримати ясність – однак я не поїхав. Я відправив Тобі телеграму в контору, Твоєму батьку я відправив телеграму з подякою.

Все, Феліціє, що я скажу далі, я добре усвідомлюю, що в сім’ї Тебе спіткало велике, однак не зовсім зрозуміле мені нещастя, я бачу, що воно шалено смикає Тебе туди-сюди, і я також бачу, що Ти терпиш це так, як це мала б терпіти дівчина, це я й люблю у Тобі. Усе, що я кажу, я добре усвідомлюю.

Коли я сьогодні читав Твого термінового листа, читав вперше, вдесяте і ще, у мене склалося таке враження, що Ти взагалі не читала моїх останніх листів. Останні чотири чи п’ять листів від суботи Ти могла й справді не прочитати, інакше як ще пояснити, що Ти мені не відповіла жодного слова, як пояснити те, що Ти хотіла докоряти мені, що я, не отримавши відповіді на таку кількість листів та телеграму, від хвилювання за Тебе врешті-решт написав до Твоїх батьків (адресу своєї сестри Ти мені не давала), аби дізнатися, як у Тебе справи (До речі, я писав Тобі й під час передостанньої мовчанки, що запитаю Твого батька, а це мовчання було зараз більш необґрунтованим, ніж будь-яке попереднє, воно було абсолютно незрозумілим, і Ти не намагаєшся пояснити його. Я також не можу зрозуміти, чому Ти захотіла відповісти саме на мою телеграму й, зрештою, відповіла на неї, тоді як відклала геть чотири чи п’ять листів, з яких був набагато зрозуміліший мій стан). Але я зараз маю на увазі не ці листи, також і не той лист, який я написав одразу ж після повернення з Берліна і яким я сповістив про лист моєї матері, і його Ти теж не могла прочитати. Феліціє, зрозумій же, я не просив матір писати, аби вона для мене здобула прихильність моєї жінки (і навіть якщо десь у закутках мого розуму я плекав таку надію, у цьому немає моєї вини), я попросив мою матір написати, аби вона безпосередньо від Тебе переконалася в тому, що Ти мені сказала в Тірґартені. Чому я дозволив це своїй матері, можливо, я скажу про це ще в цьому листі.

Сьогодні Ти пишеш: «Ми хотіли б закреслити сказане в Тірґартені», це було б добре, я не знаю нічого кращого; однак вже на наступній сторінці Ти кажеш: «Ти сказав, що Тобі достатньо того кохання, яке я відчуваю до Тебе», але ніщо не може бути жахливіше, ніж це. Феліціє, невже ж Ти не помічаєш, що я у своїй безнадійності можу сказати щось подібне, але ніколи не прийму такого від Тебе. Твої ж слова означають, простіше кажучи, ніщо інше, як те, що Ти хочеш пожертвувати собою, тому що усвідомлюєш, що «Я маю отримати Тебе». Чи прийму я людську жертву й до того ж жертву своєї коханої людини? Ти б мене зненавиділа, якби я таке вчинив, але не лише це: якщо це так само правдиво, як це написано у Твоєму листі, тоді Ти мене вже зараз ненавидиш. Однак Ти мусиш ненавидіти того, кого недостатньо кохаєш, аби добровільно жити з ним і який Тебе іншим способом (а ці способи ніщо інше, як прояв кохання) змушує до життя разом. Твій передостанній лист був люб’язним, але я бачив, Ти була в такому глибокому нещасті; те, що Ти сказала в Тірґартені, здавалося, було сказано в цьому нещасті; сказані Тобою слова не мають іншого підґрунтя, окрім як Твої страждання; у листі ж Ти мені дала хоч і непевну, але тим солодшу надію. У цьому листі є певна надія, але спочатку удар по голові.

Але й дві неясності все ж можна знайти у Твоєму останньому листі, вони є останньою найменшою можливістю для майже безсмертної надії. Ти все ж така нещасна, все ще не в змозі міркувати й, крім того, Ти визнаєш (але для цього й не потрібно жодних зізнань), що в Тірґартені Ти сказала «не все». Якби ж решта листа не була такою зрозумілою, я б міг триматися за ці дві неясності! Як сильно я цього хотів! Скажи ж мені, Феліціє: чому Ти змушуєш себе, чому Ти прагнеш себе змушувати? Що змінилося з часу прогулянки в Тірґартені? Нічого, Ти ж сама це кажеш. Але що змінилося в Тобі від наших хороших днів? Усе, і Ти ж сама це кажеш. Отож чому Ти хочеш пожертвувати собою, чому? Не питай щоразу, чи хочу я, аби Ти була моєю! Ці питання засмучують мене до смерті. Ці питання є у Твоєму листі, але жодного слова, жодного слівця від Тебе, жодного слова про те, які Ти маєш очікування, жодного слова про те, що б означало для Тебе заміжжя. Усе збігається, для Тебе це жертва, тут нема більше про що говорити.

Я був би, певно, цілком не в змозі те, що зараз Тобі написав, сказати в обличчя, радше впав би перед Тобою навколішки й тримав Тебе. Тому добре, що я не поїхав.

Ти запитуєш про мої плани, я точно не знаю, що саме Ти маєш на увазі, але я думаю, що зараз можу Тобі про них розказати відверто. Коли я повернувся з Риви, з різних причин мав рішучий намір звільнитися. Вже рік, і навіть довше, я усвідомлював, що моя посада мала б лише тоді сенс, хоч якийсь сенс для мене, якби я одружився з Тобою (нікого іншого, відтоді як я Тебе знаю, я для себе не розглядаю й не розглядатиму). Тоді моя посада отримала б сенс, стала б майже привабливою. (Схожому я повчав д-ра Вайса³, і він зараз наполягає, як Ти чула в кав’ярні, саме на цьому). Якщо я з Тобою не одружуся, тоді моя служба, як легко вона б мені, звичайно, не давалася (не беручи до уваги окремі періоди), буде огидною, адже я заробляю більше, ніж мені потрібно, а це безглуздо. Ще дещо додам сюди, про що я б все ж краще не говорив. Але все це я сказав своїй матері уперше, коли повернувся з Берліна. Вона зрозуміла все це доволі добре, але попросила мене спочатку дозволити їй написати Тобі, можливо, вона зрозуміла це добре лише тому, що не повірила в те, що я сказав їй про Тебе, і покладала великі надії на свій лист до Тебе.

Ну що ж, Феліціє? У мене таке відчуття, ніби стою на пероні Ангальтського вокзалу, і – о диво! – Ти прийшла, я бачу Твоє обличчя і повинен назавжди попрощатися з Тобою. – У понеділок я очікую ще один терміновий лист як диво; навіть не знаю, на що я очікую. Від вівторка я більше нічого не очікуватиму.

Франц

25 березня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Люба Ф., у Твоєму останньому листі (як довго ж я сидів спокійно й хотів, щоб Ти була поряд) трапляється вираз, який мені доволі зрозумілий з усіх сторін; такого давно не було. У ньому йдеться про побоювання, які Ти маєш стосовно проживання зі мною. Ти не віриш або Ти, мабуть, лише сумніваєшся чи, може, Ти лише хочеш почути мою думку про те, що я буду Тобі опорою, яка Тобі обов’язково потрібна. Відразу я не можу нічого відповісти на це. Можливо, я зараз надто втомлений (мені довелося чекати на Твою телеграму до 5-ої години вечора. Чому? А на Твого листа я мусив чекати навіть двадцять чотири години всупереч Твоїй обіцянці. Чому?) і попри втому дуже радий Твоєму листу.

Зараз пізній вечір. Сьогодні я не зможу більше написати, навіть найважливіше. Точну відповідь щодо мене, люба Ф., яку Ти хочеш, я не можу Тобі дати; її я можу Тобі щонайбільше дати, коли в Тірґартені підбігаю позаду до Тебе, а Ти завжди готова піти геть, а я готовий упасти навколішки; лише в цьому приниженні, глибше якого не зазнає жодний собака, я можу це. Зараз я в змозі лише сказати, коли Ти мені ставиш запитання: я кохаю Тебе, Ф., з усіх своїх сил, у цьому Ти можеш мені цілковито вірити. Але, зрештою, Ф., я не зовсім знаю себе. Зі мною постійно трапляються несподіванки й розчарування. Я маю на увазі, що ці несподіванки й розчарування існуватимуть лише для мене, я докладатиму усіх зусиль, аби не допустити до Тебе нічого, окрім хороших, найкращих несподіванок своєї натури, за це я ручаюся, але ручатися не можу за те, що це мені завжди вдаватиметься. Та і як міг би я за це ручатися, зважаючи на плутанину в моїх листах, які Ти отримувала від мене впродовж тривалого часу? Ми мало були разом, це правда, але навіть якби ми багато часу були разом, я б просив Тебе (однак це нереально) судити про мене за листами, а не за безпосереднім спілкуванням. Можливості, які криються в листах, криються також і у мені, як хороші, так і погані; безпосереднє спілкування дає загальне уявлення, а що стосується мене – то не в найкращому світлі. Те, що я Тебе цим, принаймні цим, не хочу спокушати, Ти, певна річ, визнаєш, згадавши про деякі мої листи.

Зрештою, я думаю, що ця незавершеність, ця, може, щаслива, може, нещаслива рухливість моєї істоти для щастя нашого спільного майбутнього зовсім не має бути вирішальною, Ти маєш зовсім не піддаватися її впливу, Ти самостійна, Ф., Ти, напевно, або, радше, безперечно, бажаєш стати несамостійною, але це бажання – не надовго. Ти б цього не змогла.

Щодо Твого останнього питання, чи можу я приймати Тебе так, наче нічого не сталося, я можу лише сказати, що це для мене неможливо. Однак, можливо, я зможу, щобільше, я вважаю це необхідним, приймати Тебе з усім, що було, і тримати до божевілля.

[Додано]

Саме на це Ти маєш зважати, Ф., я у зовсім іншому становищі, ніж Ти. Ти могла б, мала б продовжувати чи в будь-якому разі продовжувала б, якби ми розійшлися чи, може, я можу зараз сказати «якщо ми розійдемося», своє теперішнє життя. Я не зміг би цього зі своїм способом життя, я, безсумнівно, у мертвій точці. Те, що я через Тебе визнав це, я не зможу ніколи забути. Такі безсумнівні знаки необхідності прийняття рішення я у своєму житті ще не отримував. Я маю вирвати себе зі свого теперішнього життя, одружившись з Тобою чи звільнившись і поїхавши геть. Якби я не отримав Твоєї телеграми в понеділок, то надіслав би у вівторок або, у крайньому разі, у середу вже написаного листа, який мені, як я сподіваюся, забезпечив би скромну посаду, невелику фінансову опору в Берліні; зрештою, я б спробував, без особливого честолюбства щодо цього, зачепитися десь в рядовій журналістиці. Мені б це вдалося, безсумнівно. Чи вдалося б мені забути Тебе й втрачену можливість (вона була б, судячи з усього, втрачена щонайменше на роки) одружитися з Тобою – у це я не вірю.

Я маю закінчувати, інакше лист не піде, а я не можу змушувати Тебе чекати на листи, адже завжди уявляю собі, що сиджу за Твоїм столом і чекаю (що, однак, є неправильним). Але ще відповім на Твого останнього листа. Лише напиши мені, будь ласка, одразу, хай це будуть кілька рядків. Не змушуй мене чекати! Зрозумій, Ф., якщо Ти хочеш вийти за мене заміж, не відтягуй, не допускай, щоб у час прибуття пошти й ще довго після цього серце Твого майбутнього чоловіка судомно стискалося.

Ти кажеш, що я маю приїхати до Берліна, але ж Ти розумієш, що ми, перш ніж я зустрінуся з Твоїми батьками, маємо поговорити. Це ж вкрай необхідно. Чи було б це справді неможливо цієї неділі в Дрездені? Твої аргументи проти – правильні; але й мої за – теж. Ти ж і сама раніше мені неодноразово, і навіть нещодавно в Берліні, пропонувала зустрітися в Дрездені. Тоді Ти, певно, бачила можливість влаштувати нашу зустріч. Спробуй це, Ф., і в будь-якому разі напиши мені якнайскорше.

Франц

У понеділок я отримав листівку «Доброго дня тобі бажає Муцці Браун⁴». Це не зовсім відповідало дійсності, адже Твоя телеграма прибула лише ввечері.