Kitobni o'qish: «Таємний сад»

Shrift:

Розділ 1. Тут не залишилось нікого

Коли Мері Леннокс привезли до її дядька в маєток Мізелтвейт, тамтешня обслуга одностайно вирішила, що вона – найнеприємніша дівчинка, яку їм доводилося бачити. І це правда. В неї було маленьке воскове личко, наче висохла фігурка, світле ріденьке волоссячко й незмінно кислий і водночас пихатий вираз обличчя.

Жовтаве волосся, і такий самий колір обличчя, нагадували, що Мері народилася в Індії та постійно чимось хворіла. Її батько – чиновник колоніальної адміністрації, був завжди завантажений роботою і теж часто нездужав. Натомість мати випромінювала життєву силу, славилася красою, цікавилася тільки розвагами й любила оточувати себе веселими молодими людьми. Її взагалі не цікавила маленька дівчинка.

Одразу після народження Мері віддали няні, яких в Індії називають Ая. Жінка швидко зрозуміла: якщо хоче зробити приємність білій пані, то повинна тримати дитину якомога далі від неї. Через те, що Мері була хворобливим, примхливим, негарним немовлям, батьки наче відцуралися від неї. З роками ситуація не змінювалася: вона росла неспокійною, дратівливою, некрасивою.

Тож дівчинка не бачила поблизу себе нікого, окрім темношкірого обличчя Аї та інших індійських слуг. Вони завжди схиляли перед нею голову й дозволяли робити все, що заманеться, бо її плач та крики могли розсердити білу пані. Зокрема й через це, у свої шість років Мері стала найдеспотичнішою істотою, яка тільки колись жила на світі.

Молода гувернантка-англійка, яку найняли навчати її читання й письма, через три місяці відмовилася від своєї посади, а її наступниці витримували ще менше. Тож аби Мері раптом самій не захотілося дізнатися, що там пишуть у книжках, вона, напевно, ніколи б не опанувала грамоту.

В один жахливий спекотний ранок, коли дівчинці було вже років дев’ять, вона прокинулася як зазвичай не в гуморі, а вже зовсім розізлилася, коли побачила, що служниця, яка стоїть біля ліжка, – не її Ая.

– Ти навіщо прийшла? – залементувало дівчисько. – Я не дозволяю тобі тут залишатися. Поклич мою Аю!

Жінка стривожено глянула на неї й пробурмотіла, що Ая прийти не може. Невже вона не знає, що мої накази не обговорюються, подумала Мері. То хай начувається – і переповнившись злобою вона почала бити та щипати нещасну. А та тільки злякано дивилася на неї й невпинно повторювала, що Ая ніяк не може прийти до панночки.

Цього ранку навіть у повітрі відчувалося щось зловісне. До того ж звичний порядок порушувався неодноразово: кількох слуг не було на місці, а ті, кого побачила Мері, скрадались або тікали від неї з блідими, переляканими обличчями. Але ніхто не наважився сказати їй жодного слова.

Мері й раніше чинила так, як їй заманеться, а оскільки сьогодні й словом не було з ким перекинутися, тож вирішила, що відразу піде гратися під деревом біля веранди. Вона насмикала з куща гібіскуса великих червоних квіток й уявляючи, що робить клумби, втикала їх в маленькі купки землі. Однак обране заняття її анітрохи не заспокоїло. Навпаки злості тільки додавалося й дівчинка бурмотіла собі під ніс все, що скаже няні, коли та повернеться.

– Свиня! Свиня! Свиняча дочка! – захлинаючись від люті, промовляла вона найстрашніші для індусів образи.

Так тривало доти, аж доки дівчинка не почула, що її мама вийшла з кимось на веранду. Вони зупинились і заговорили якимись тривожними приглушеними голосами.

Мері знала, що молодий блондин, який стояв поруч з матір’ю, був офіцером і нещодавно приїхав з Англії. Дівчинка уважно подивилася на нього й відзначила, що на вигляд він був ще зовсім юним. Потім перевела погляд на маму.

За будь-якої слушної нагоди Мері придивлялася до неї, бо Мем Сагіб («біла пані») – а дівчинка подумки називала свою маму так само, як і слуги-індуси – була високою, стрункою, гарною. На її обличчі вирізнялися великі усміхнені очі й трохи кирпатий маленький носик, а волосся нагадувало хвилястий шовк. Вона носила красиві пишні сукні з тонкої тканини і на них, як казала собі Мері, «повно мережив». Цього ранку на вбранні «білої пані» було ще більше мережив, ніж зазвичай, але її очі зовсім не сміялися. Широко розкриті, вони уважно дивилися на молодого офіцера.

– Невже все так погано? Справді? – почула Мері слова матері.

– Жахливо, – тремтячим голосом відповів молодик. – Жахливо, пані Леннокс. Ви мали б виїхати в гори два тижні тому.

Мем Сагіб заломила руки.

– О, я знаю, що мала б виїхати, – схлипнула вона. – Я зосталася тільки через це дурне приймання. Яка ж я дурепа!

У цей момент від хатин слуг почулися такі відчайдушні голосіння, що жінка мимоволі схопилася за плече молодого офіцера, а Мері затремтіла з голови до ніг. Крики ставали дедалі голоснішими.

– Що це? Що це? – злякано прошепотіла пані Леннокс.

– Знову хтось помер, – впевнено проказав блондин. – Ви не казали, що серед ваших слуг теж є хворі.

– Я не знала! – скрикнула Мем Сагіб. – Ходімо зі мною, йдемо звідси! – вона різко повернулася й забігла в дім.

Згодом Мері зрозуміла, чому той ранок був таким зловісним. Сталося найжахливіше: до них докотилася епідемія холери, і люди вмирали, як мухи. Уночі захворіла Ая, а коли пролунали крики в хатинах слуг, вона померла. Наступного дня ще троє слуг віддали богу душу, а решта розбіглися. Паніка охопила всіх, адже смерть не оминала жодного будинку.

Доки в будинку тривав переполох, Мері сховалася в дитячій кімнаті, й усі про неї забули. Ніхто про неї не думав, ніхто не шукав, і вона то плакала, то спала. А в цей час відбувалися якість дивні речі, про які їй було відомо тільки те, що люди хворіли й умирали. Про це свідчили страшні крики, що раз у раз долітали до неї.

Врешті їй так захотілося їсти, що вона прокралася в їдальню. Там нікого не було, хоч на столі стояло чимало страв. Стільці й тарілки стояли так, наче люди їх поспішно відсунули, коли раптом стали з якоїсь причини тікати, не завершивши обіду.

Вона з’їла трохи фруктів і бісквіт, а щоб утамувати спрагу, підсунула до себе найближчий келих з якоюсь темною рідиною. Вона була солодкою на смак і нагадувала виноградний сік, тому дівчинка випила все до краплі. Вино подіяло миттєво. Якась непереборна втома, а також крики й тупотіння людей, що стрімко тікали з будинку, змусили її повернутися в дитячу й щільно причинити за собою двері. Мері лягла в ліжко, й сон зморив її. Він був таким глибоким, що дівчинка надовго втратила здатність розуміти, що відбувається навколо.

Коли вона прокинулася, то довго лежала й дивилася в стелю. У будинку панувала така тиша, якої не було за все її життя. Дівчинка не чула ні голосів, ні кроків, тож подумала, що всі вже одужали від холери, й загроза минула.

Вона також думала про те, хто ж піклуватиметься про неї тепер, коли Ая померла. Можливо, нова доглядальниця знатиме нові казки, бо старі їй уже приїлися. За померлою нянею дівчинка не побивалася.

Мері була егоїсткою й узагалі нікого не любила. Шум, крики й біганина через холеру налякали її, але нині страх заступило роздратування від того, що про неї посміли забути. Хоч це й не дивно: хто пам’ятатиме про маленьку дівчинку з огидною поведінкою, до якої всі були байдужі. Тим часом Мері міркувала по-іншому: коли спалахнула страшна хвороба, кожен думав тільки про себе, але зараз, коли все знову в порядку, напевно, хтось прийде подивитися, що з нею відбувається.

Однак ніхто не з’являвся, а тиша в будинку ставала нестерпною. Раптом Мері почула ледь уловимий шурхіт, і коли подивилася вниз, то побачила маленьку змійку, яка рухалася вздовж стіни й дивилася на дівчинку блискучими, як дорогоцінне каміння, очима. Мері зовсім не злякалася, бо знала: це невинне створіння не заподіє їй жодної шкоди. Здавалося, змійка поспішає якомога швидше втекти з кімнати, прослизнувши в щілину під дверима.

– Як дивно й тихо. Таке враження, що крім мене й змійки в будинку нікого немає, – голосно сказала Мері й одразу почула важкі кроки – спочатку в саду, а потім – на веранді.

Кілька чоловіків увійшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не заговорив з ними, а вони, судячи зі звуків, заглядали в усі кімнати, обережно прочиняючи двері.

– Як тут порожньо! Напевно, ніхто не вижив, – почула Мері. – Така гарна, чарівна жінка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неї була дитина, хоч її ніхто ніколи не бачив.

Через кілька хвилин двері дитячої відчинилися. Першим до кімнати увійшов старший офіцер, якого Мері колись бачила зі своїм батьком. Він був втомлений і стурбований, але коли побачив її, то так здивувався, що майже відскочив назад. Мері стояла посеред кімнати, страшенно негарна, до того ж тремтіла від голоду й обурення від того, що про неї забули.

– Барні! – крикнув офіцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному місці! Хто ж це?

– Я – Мері Леннокс, – сказала дівчинка, гордо випроставшись. При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок її батька «таким страшним місцем». – Я заснула, коли всі захворіли на холеру, й тільки зараз прокинулася. Чому ніхто не приходить?

– Це – та дитина, яку ніхто ніколи не бачив! – вигукнув офіцер, обернувшись до своїх супутників. – Про неї всі забули!

– Чому про мене забули? – закричала Мері, тупаючи ногами. – Чому ніхто не приходить?

Молодий чоловік, якого називали Барні, сумно подивився на неї. Мері навіть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.

– Бідна дівчинка! – сказав він. – Живих тут не зосталося, нікому приходити.

У такий дивний спосіб Мері дізналася, що в неї тепер немає ні батька, ні мами, бо вони померли. Їх поховали вночі, коли вона міцно спала, а нечисленні слуги-індуси, яким вдалося уникнути смерті, повтікали так швидко, як тільки могли, забувши про маленьку панночку.

Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тільки Мері й прудка маленька змійка.

Розділ 2. Суперечлива Мері

Мері любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишукані сукні, проте майже не знала її й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсім не сумувала за нею, коли сталося горе.

Якби дівчинка була старшою, її, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на білому світі. Та Мері була ще маленькою, про неї постійно хтось дбав, і саме це додавало їй упевненості, що по-іншому й бути не може. Тож її турбувало тільки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть її забаганки, як це робила Ая та інші слуги-індуси.

Вона знала, що не залишиться довго в будинку англійського пастора, куди її спочатку привезли. Це єдине, що тішило, бо дівчинку тут дратувало все, навіть дрібниці. Пастор був бідним, мав п’ятеро дітей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постійно сварилися й забирали одне в одного іграшки. Мері зненавиділа їхній брудний будинок і поводилася так нестерпно, що ніхто не хотів з нею гратися. А наступного дня діти вигадали для неї прізвисько – і це стало початком справжньої ворожнечі.

Його автором став Безил – маленький хлопчик із блакитними очима і кирпатим носом. Мері його терпіти не могла, як, власне, й усіх інших. Вона на самоті гралася під деревом, зовсім так, як у той день, коли вибухнула епідемія холери. Дівчинка робила клумби й позначала доріжки, а Безил стояв поблизу, не зводячи з неї очей. Він зацікавився грою й запитав:

– Чому ти не покладеш купу каміння, ніби це скелі? Ось тут, посередині, – і він нахилився, щоб вказати місце.

– Геть! – залементувала Мері. – Терпіти не можу хлопчаків! Іди звідси!

Спочатку Безил розсердився, а потім почав дражнитися, знаючи, як це дошкуляє його сестрам. Він скакав навколо Мері, кривлявся, натужно реготав, наспівуючи:

Панна Мері – суперечлива натура.
Як виросте твій сад,
Коли виходить мертва лиш скульптура?
Ти краще квіти посади у ряд!

Це почули інші діти й радо долучилися до дражніння. Чим більше Мері дратувалася, тим голосніше вони співали:

Панна Мері – суперечлива натура…

Ба більше: жарт було визнано таким вдалим, що дівчинку називали на прізвисько не лише між собою, а й звертаючись до неї.

– Тебе відправлять додому наприкінці тижня, – сказав їй Безил. – Це нас дуже тішить.

– Мене теж, – відрізала Мері. – А де цей дім?

– Вона не знає, де її дім! – презирливо вигукнув Безил. – В Англії, звичайно! Там, до речі, живе наша бабуся, до неї торік відправили нашу сестру Мейбл. Але ти не поїдеш до своєї бабусі, бо немає в тебе ніякої бабусі. Ти поїдеш до свого дядька. Його звуть Арчибальд Крейвен.

– Я нічого про нього не знаю, – огризнулася Мері.

– Звичайно, не знаєш, – зловтішався Безил. – Ти нічого не знаєш. Дівчата ніколи нічого не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Він живе у величезному старому будинку й до нього ніхто не приходить. Він такий злий, що нікого не хоче бачити, а якби й захотів, то ніхто до нього не прийшов би, бо він горбатий і страшний.

– Я тобі не вірю, – знову відрізала Мері, а потім відвернулася й затулила вуха пальцями, щоб більше нічого не чути.

Проте на самоті вона довго розмірковувала про сказане Безилом. Увечері пані Кровфорд, дружина пастора, справді повідомила їй, що за кілька днів на неї чекає подорож до Англії, де в маєтку Мізелтвейт живе її дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мері так байдуже сприйняла цю звістку, що привітні господарі навіть не знали, що про неї думати.

Дорослі намагалися виявляти свою чуйність, по-справжньому співчуваючи її горю, але дівчинка щораз відвертала обличчя, коли пані Кровфорд намагалася її поцілувати, й стояла непорушно, з високо піднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався її плеча.

– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила пані Кровфорд чоловікові. – Її покійна мати була такою чарівною жінкою, й такою вихованою, але Мері – найнеприємніша дитина, яку я тільки зустрічала у своєму житті. Діти прозвали її «суперечлива Мері», й хоч це недобре з їхнього боку, але її зверхність переходить усі межі.

– Може, коли б її вишукана мама частіше навідувалася в дитячу кімнату, Мері не була б такою відлюдькуватою. Дуже сумно говорити про це тепер, коли ця гарна жінка померла, але багато людей взагалі не знали про те, що в неї є дитина, – проказав у відповідь пан Кровфорд.

– Так, вона ніколи не цікавилася своєю дитиною, – зітхнула пані Кровфорд. – Коли померла няня, більше не було кому згадати про дівчинку. Всі слуги розбіглися, залишивши її одну в порожньому будинку. Полковник МакГроу розповідав мені, що остовпів, коли відчинив двері й побачив дівчинку саму-самісіньку посеред кімнати.

Під час довгої дороги до Англії за Мері наглядала дружина одного з офіцерів, яка відвозила своїх дітей до школи. Їй не давали спокою власні діти, тож вона зітхнула з полегшенням, коли в Лондоні за дівчинкою прийшла економка з маєтку Мізелтвейт, яку прислав пан Арчибальд Крейвен.

Пані Медлок була доволі гладка червонощока жінка з пронизливим поглядом чорних очей. Вона вбралася в яскраву пурпурову сукню, чорну шовкову накидку з тасьмою й чорний капелюшок із пурпуровими оксамитовими квітами, які сіпалися за кожного поруху голови.

Мері все в ній не сподобалася. Проте в цьому не було нічого дивного, оскільки зазвичай вона ні до кого не виявляла симпатії. Крім того, пані Медлок поки що не мала потреби зважати на її думку.

– Хай Господь милує, але одразу видно, що це – та ще дитина! Кажуть, її мама була красунею, – завела розмову з дружиною офіцера пані Медлок. – Але дочка зовсім в неї не вдалася, чи не правда, мадам?

– Може, вона стане гарнішою, коли виросте, – з добродушною усмішкою припустила жінка. – Якби тільки її обличчя не було таким жовтим, а сама вона – такою непривітною… А загалом риси обличчя в неї досить витончені. Діти з віком дуже змінюються.

– У такому разі їй доведеться дуже-дуже змінитися, – вперто проказала пані Медлок. – До того ж мушу зазначити, що в маєтку Мізелтвейт немає нічого такого, що допомог- ло б їй змінитися на краще!

Жінки, що вели бесіду в коридорі готелю, де зупинилися на ніч, й гадки не мали, що Мері, яка стояла віддалік і зосереджено стежила з вікна за вуличним рухом, чує їхню розмову. Проте дівчинка не пропустила жодного слова. Їй дедалі більше кортіло побачити те місце, про яке йшлося, а також зустрітися з дядьком. Бо вона ніколи не бачила горбатих. Мабуть, в Індії таких немає.

Відколи Мері втратила власний будинок, і в неї не стало Аї, дівчинка почувалася дуже самотньою й інколи розмірковувала про дивні речі, на які раніше зовсім не звертала уваги.

Чому вона ніколи не була чиєюсь, навіть коли мала батьків? Інші діти завжди належали своїм татам і мамам, і тільки вона ніколи не була чиєюсь маленькою донькою. У неї були слуги, їжа й одяг, але всім було байдуже до неї, її ніхто не любив.

З якихось міркувань Мері вважала, що має право всіх зневажати, принижувати й усім суперечити. Але не визнавала такого права за іншими. І поки що не було кому пояснити зарозумілій дівчинці, що хтось може так само ставитися до неї.

От і в пані Медлок вона бачила тільки суцільний негатив: їй не подобалось ні її простувате червонощоке обличчя, ні недолугий капелюшок. Коли наступного ранку вони рушили в дорогу – далі, в Йоркшир, Мері йшла пероном із високо піднятою головою, намагаючись триматися якомога далі від економки. Сама думка, що її можуть уважати за дочку пані Медлок, була нестерпною.

Але пані Медлок не турбувала ні сама Мері, ні її думки. Вона була з тих жінок, яких «не цікавлять дитячі витівки». Їй потрібно було тільки виконати наказ пана Арчибальда Крейвена, якому вона ще ніколи не те що не перечила, а навіть запитань не ставила. Хоч саме зараз найменше хотіла опинитися в Лондоні: в ці дні дочка її сестри Марії виходила заміж. Однак пані Медлок дуже цінувала спокійне й високооплачуване місце економки, яке могла втратити через дрібницю.

– Капітан Леннокс і його дружина померли від холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконічно й холодно. – Капітан Леннокс був братом моєї дружини, тому я став опікуном їхньої дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поїдете до Лондона й привезете дівчинку.

Тож пані Медлок спакувала свій маленький саквояж і вирушила в дорогу.

Мері сиділа в кутку вагона з кислою і злою фізіономією. В неї не було книжки, дивитися у вікно було нецікаво, тому вона склала на колінах свої тоненькі ручки в чорних рукавичках і так застигла, зціпивши зуби. Чорний одяг ще більше підкреслював жовтизну її обличчя, а ріденькі пасма світлого волосся вибивалися з-під чорного капелюшка.

Це ж треба бути такою примхливою, – подумала пані Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширі називали розпещених і дратівливих дітей. – Яка дитина здатна так довго сидіти нічого не роблячи!

Врешті-решт їй набридло придивлятися до дівчинки, й вона заговорила пронизливим голосом:

– Гадаю, пора розповісти вам про місце, куди ми їдемо. Чи знаєте ви що-небудь про свого дядька?

– Ні, – відповіла Мері.

– Ви ніколи не чули, щоб ваші батьки про нього згадували?

– Ні, – невдоволено відказала Мері й спохмурніла ще більше, усвідомивши: батько й мати взагалі ніколи й ні про що з нею не говорили. Вони ні про що їй не розповідали.

– Гм! – пробурмотіла пані Медлок, ще уважніше роздивляючись невдоволене личко дівчинки. Якийсь час вона помовчала, потім сказала: – Гадаю, все-таки вам треба дещо розповісти, щоб ви приготувалися. Річ у тім, що ми їдемо в незвичайне місце.

Мері на це нічого не відповіла, й пані Медлок, розчарована її байдужістю, знову помовчала, а потім зітхнула й повела далі:

– Маєток досить великий, і пан Крейвен пишається ним. Щоправда, сам будинок досить старий похмурий. Йому вже років шістсот. Він розташований на краю величезного вересового поля. Там близько ста кімнат, хоч більшість з них замкнено. Там висять картини, і стоять красиві старовинні меблі. Навколо – величезний парк і сади. Гілки деяких дерев дістають до самої землі, – вона знову помовчала, зітхнула й несподівано закінчила: – Ось і все, що я хотіла вам розповісти.

Мері, сама того не бажаючи, почала прислухатися. Все, про що розповідалося, нічим не нагадувало Індію, а все нове її завжди приваблювало. Однак годі було побачити зацікавлення на обличчі дівчинки – жоден м’яз не ворухнувся, вона вдавала, що їй байдуже. Це була одна з її неприємних рис.

– Ось якось так… – сказала пані Медлок. – Що ви про це думаєте?

– Нічого, – відповіла дівчинка. – Я нічого не знаю про такі будинки.

Ця відповідь викликала в пані Медлок короткий смішок.

– О! – вирвалося в неї. – Ви – зовсім, як маленька бабуся. Вас зовсім нічого не цікавить?

– Яке це має значення – цікаво мені чи ні, – рівним голосом проказала Мері.

– А ось тут ви маєте рацію, – підхопила пані Медлок. – Жодного значення. Навіщо вас везти в маєток Мізелтвейт, я не знаю. Напевно, це найпростіше, що прийшло йому в голову. Я впевнена, він про вас не дбатиме. Він ніколи ні про кого не піклується.

Жінка враз замовкла, немов згадавши щось заборонене.

– У нього крива спина, – сказала вона. – Ось чому він не такий, як усі. Він був дратівливим ще з молодості, тож попри своє багатство, не був щасливим, доки не одружився.

Мері раптом підвела на економку очі, хоч і намагалася прикинутися байдужою. Вона ніколи не думала, що горбань може одружитися, тому здивувалася. Пані Медлок це помітила, й оскільки була дуже балакучою особою, вела свою розповідь дедалі жвавіше. Зрештою, це був єдиний спосіб згаяти час у дорозі.

– Вона була така мила, красива, то він був ладен на край світу піти за стебельцем трави для неї, якби вона тільки захотіла. Ніхто й не думав, що вона погодиться одружитися з ним, а вона дала згоду. Люди почали говорити, що це – через його гроші. Але це неправда, неправда… – з глибоким переконанням повторила пані Медлок. – Коли вона померла…

Мері, сама того не бажаючи, злегка підстрибнула.

– О! Вона померла! – вигукнула дівчинка. Їй пригадалася колись прочитана французька казка, у якій розповідалося про горбаня та прекрасну принцесу. Мері стало шкода пана Арчибальда Крейвена.

– Так, вона померла, – зітхнула пані Медлок. – Відтоді він став ще більш дивакуватим. Він багато подорожує, а коли повертається, то замикається в західному крилі будинку й нікого не хоче бачити. Пускає тільки старого Пітчера, який бавив господаря, коли той був ще дитиною, тож добре вивчив його характер.

Це була дивна історія, немов із книжки. Розповідь пані Медлок нітрохи не підбадьорила Мері. Будинок зі ста кімнатами, і майже всі вони замкнені – будинок на краю вересового поля – все це звучало похмуро. Та навіть сам факт, що будинок стояв біля поля. І горбатий чоловік, який нікого не хоче бачити!

Дівчинка дивилася у вікно, зціпивши зуби, і їй здалося цілком природним, що в цю хвилину дощ почав бити сірими косими струменями у вікна вагона. Аби ж то була жива та дружина-красуня, вона б осяяла все навколо, як її мама, – своїм щебетом, рухливістю, ходінням з однієї вечірки на іншу в чудових сукнях, на яких «повно мережив». Але її вже не було серед живих.

– Не сподівайтеся його побачити, він не захоче з вами розмовляти, – попередила пані Медлок. – І не думайте, що з вами хтось захоче розмовляти. Вам треба буде самій гратися і самій про себе піклуватися. Вам скажуть, у які кімнати можна заходити, а у які – ні. Садів там досить. Але не можна ходити по будинку й пхати свого носа, куди не слід. Панові Крейвену це не сподобається.

– Я зовсім не збираюся нікуди пхати свого носа, – відрізала Мері.

Утім, несподівано вона перестала співчувати панові Крейвену. Їй спало на думку, що він – неприємна людина і заслужив все те, що з ним сталося. Дівчинка повернулася до вікна, роздивляючись сірі потоки дощу, який, здавалося, ніколи не припиниться. Мері дивилася на них так довго і вперто, доки все перед її очима не стало сірим. Вона заснула.