Kitobni o'qish: «П’ятеро тікають разом»

Энид Блайтон

Shrift:

Enid Blyton

FIVE RUN AWAY TOGETHER

First published in Great Britain in 1944 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Переклад з англійської Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

* * *

Розділ 1
Літні канікули

– Джорджо люба, заспокойся й займися чимось, – попросила мати. – Я намагаюся відпочити, а ти увесь час тиняєшся з Тімоті туди-сюди.

– Вибач, мамо, – сказала Джорджина, беручи пса за нашийник. – Але мені без друзів самітно. Скоріше б настало завтра! Я їх уже цілих три тижні не бачила.

Джорджина вчилася у школі-інтернаті зі своєю кузиною Енн, а на канікулах вона, Енн та ще двійко братів Енн – Джуліан і Дік – збиралися разом і весело бавили час. Тепер були літні канікули, й три тижні з них уже минули. Енн, Дік і Джуліан кудись поїхали з батьками, а батьки Джорджини побажали, щоб їхня дівчинка побула з ними, й тому вона залишилася вдома.

І ось, нарешті, завтра її друзі мають приїхати, щоб провести залишок літніх канікул з нею в Кирін-котеджі, старій родинній садибі.

– Гарно буде, коли вони приїдуть сюди! – сказала Джорджа (так її зазвичай називали) своєму собаці Тімоті. – Дуже гарно. Ти згоден, Тіммі?

– Гав, – відповів Тіммі й лизнув руку Джорджі.

Джорджа, як завжди, була одягнена по-хлоп’ячому: у джинси й светр. Вона завжди хотіла бути хлопцем і не відгукувалася, коли її називали Джорджиною. Тому всі її звали Джорджею. Перші тижні літніх канікул вона постійно журилася, що поряд немає друзів.

– Раніше я вважала, що люблю бути сама, – сказала вона Тімоті, який, здавалося, завжди розумів кожне її слово. – Але тепер я знаю, що це глупство. Набагато приємніше бути з друзями, ділитися з ними й товаришувати.

Тімоті схвально постукав хвостом по землі. Він теж полюбляв товариство інших дітей. І також скучив за Джуліаном, Енн і Діком.

Джорджа повела Тімоті на пляж. Вона прикрила рукою очі від сонця й подивилася на вхід у затоку. Посеред затоки, ніби на сторожі, виднівся скелястий острівець, на якому височіли руїни старого замку.

– Скоро ми знову відвідаємо тебе, острове Кирін, – з ніжністю сказала Джорджа. – Цього літа я ще не плавала до тебе, бо човен мій ремонтують, але незабаром його полагодять, і я попливу до тебе. І знов обнишпорю уздовж і впоперек старий замок. Тіме, ти пам’ятаєш наші пригоди на острові Кирін минулого літа?

Авжеж він чудово пам’ятав, бо й сам брав участь у бентежних пригодах. Він з усіма спускався до підземелля замку, допомагав знайти скарб і задоволення отримав не менше за чотирьох любих друзів. Тімоті тихенько гавкнув.

– Пам’ятаєш, Тіме? – сказала Джорджа й поплескала його по спині. – Правда ж, гарно було б знову туди попливти? Знову потрапити у підземелля. А пригадуєш, як Дік спустився в глибокий колодязь, щоб урятувати нас?

Приємно було згадувати торішні приключки. І тим сильніше бажала Джорджа, щоб настало завтра, коли приїдуть троє її друзів.

«Як би я хотіла, щоб мама дозволила нам пожити на острові хоч тиждень, – думала Джорджа. – Ми отримали б величезне задоволення! Пожити на моєму власному острові!»

Це був власний острів Джорджі. Тобто він належав її матері, але два чи три роки тому мати сказала, що могла б віддати його Джорджі, й Джорджа тепер вважала його своєю власністю. Й усі тамтешні кролики належали їй, усі дикі птахи та інші створіння.

«Коли друзі приїдуть, я запропоную вирушити туди на тиждень, – схвильовано думала дівчинка. – Візьмемо з собою їжу та потрібну всячину й поживемо там самі. Почуватимемося, як Робінзон Крузо».

Наступного дня Джорджа сама вирушила бідаркою, запряженою поні, зустрічати друзів. Мати теж хотіла їхати, але потім сказала, що трохи нездужає. Джорджа навіть за неї стривожилася. Надто часто останнім часом мама посилалася на нездужання. Можливо, це через літню спеку. І справді спека була нестерпна. День у день – блакитне небо й сліпуче сонце. Джорджа сильно засмагла, стала темно-брунатною, і на смаглявому обличчі яскраво виділялися блакитні очі. Волосся вона обстригла ще коротше, ніж зазвичай, і тепер справді було важко впізнати, хлопець це чи дівчинка.

На станцію прибув потяг. З вікна вагона радісно махали три руки, і Джорджа в захваті закричала:

– Джуліане! Діку! Енн! Нарешті ви приїхали!

Троє дітей вискочили з вагона. Джуліан гукнув носильника.

– Наші речі у багажному вагоні. Привіт, Джорджо! Як ся маєш? Йой, як ти виросла!

Усі дітлахи підросли. Тепер вони були на рік старші й вищі, ніж тоді, коли відбувалися захопливі події на острові Кирін. Навіть Енн, наймолодша з дітей, не виглядала таким уже малятком. Вона кинулася на шию Джорджі, мало не збивши її з ніг, а потім вклякла біля Тімоті, який ошалів від радості зустрічі з трьома друзями.

Здійнявся неймовірний галас. Усі навперебій викрикували кожен свої новини, а Тімоті без угаву гавкав.

– Нам здавалося, що потяг ніколи не доїде!

– Тімоті, любий, ти зовсім не змінився!

– Гав, гав, гав!

– Матуся дуже жалкує, що не змогла зустріти вас.

– Джорджо, як ти засмагла! Тепер ми повеселимося!

– Гав, гав!

– Цить, Тімоті, милий, заспокойся – ти вже розірвав мені краватку навпіл. Любий друзяко, як приємно знову тебе бачити!

– Гав!

Носильник підвіз їхній багаж, і його швидко переклали в бідарку. Джорджа вйокнула, й поні, який терпляче чекав веселу компанію, рушив чвалом. П’ятеро друзів у бідарці перекрикували одне одного. Але горував над усіма потужний гавкіт Тіма.

– Сподіваюся, твоя матінка не захворіла? – спитав Джуліан, якому подобалася тітка Фенні. Вона була привітна й добра і любила, коли діти збиралися в її будинку.

– Гадаю, вона трохи заслабла через спеку, – враз посерйознішала Джорджа.

– А як ся має дядько Квентін? – поцікавилася Енн. – З ним усе гаразд?

Батька Джорджі троє її друзів недолюблювали через його вибухову вдачу, і хоча він завжди вітав у себе трьох кузенів, діти його не обходили. Тому вони ніяковіли в його присутності й раділи, коли його не бувало вдома.

– З татом усе гаразд, – бадьоро відповіла Джорджа. – Він тільки через маму тривожиться. Коли вона здорова і весела, він наче її не помічає, але коли їй зле, він страшенно хвилюється. Тож будьте з ним обережні. Ви знаєте, який він, коли щось його турбує.

Авжеж, діти це знали. Якщо щось не так, дядькові Квентіну краще не потрапляти на очі. Але навіть думка про запального дядька не могла затьмарити їхню радість. У них канікули, вони їдуть до Кирін-котеджу, вони біля моря, з ними любий друзяка Тімоті, на них чекає сила-силенна розваг.

– Джорджо, а ми попливемо на острів Кирін? – запитала Енн. – Давай попливемо! Ми ж там не були з минулого літа. Під час зимових і великодніх канікул була кепська погода. А тепер вона пречудова.

– Звичайно, попливемо! – жваво відповіла Джорджа, її блакитні очі сяяли. – А знаєте, що я придумала? Що буде чудово попливти на острів і пожити там цілий тиждень самим! Ми стали старшими, і я впевнена, що мама дозволить.

– Попливти на твій острів і пробути там цілий тиждень! – вигукнула Енн. – О! Аж віри не йметься, що це можливо.

– Це наш острів, – швидко виправила її Джорджа. – Хіба ви не пам’ятаєте? Я ж обіцяла розділити його між нами чотирма! Я ж говорила серйозно. Він – наш, а не мій.

– А Тіммі? – запитала Енн. – Хіба він не заслужив на власну частку? Можна поділити острів на п’ять частин, щоб одна була для нього?

– Він може бути співвласником моєї частки, – зауважила Джорджа. Вона зупинила поні, й четверо друзів та пес задивились удалину на прозору блакить затоки. – Онде острів Кирін, – махнула рукою Джорджа. – Наш любий острівець. Я згоряю від бажання попливти туди. Я досі не могла цього зробити, бо мій човен лагодили.

– Тепер ми можемо рушати туди всі разом, – сказав Дік. – Цікаво, кролики там ще такі ж ручні?

– Гав! – одразу відгукнувся Тімоті. Варто було йому почути слово «кролики», як він збудився.

– Тіме, марно ти розмріявся про кроликів на Киріні, – зауважила Джорджа. – Я не дозволяю тобі за ними ганятися.

Хвіст Тіма враз опустився, і він журно поглянув на Джорджу. Це було єдине питання, в якому у нього з Джорджею не було згоди. Тім був переконаний, що кролики існують для того, щоб він їх полював, а Джорджа так само була переконана у протилежному.

– Вйо! – сказала Джорджа поні й смикнула віжки. Конячка пішла чвалом до Кирін-котеджу, і невдовзі вони під’їхали до головної брами.

З дверей чорного ходу вийшла кислолиця жінка і взялася допомагати вивантажувати речі. Діти її раніше не бачили.

– Хто це? – пошепки запитали вони у Джорджі.

– Нова куховарка, – відповіла та. – Джоані довелося піти, щоб доглядати свою матір, яка зламала ногу. Тоді мама найняла цю куховарку – її звуть пані Стик.

– Їй пасує таке ім’я, – посміхнувся Джуліан. – Вона й справді схожа на стару жердину! Але сподіваюся, вона тут надовго не затримається! І Джоана незабаром повернеться. Мені подобалася барилькувата Джоана, й до Тіммі вона добре ставилася.

– Пані Стик теж має пса, – сказала Джорджа. – Жахлива тваринка, менша за Тіма і вся шолудива. Тім це створіння терпіти не може.

– Де ж її песик? – озираючись, поцікавилася Енн.

– На кухні, і Тіму не дозволяється до нього наближатися, – зауважила Джорджа. – І це слушно, бо він би з’їв того пса. Він ніяк не може зрозуміти, що там таке на кухні: ходить навкруги, обнюхує замкнуті двері й доводить пані Стик до шалу.

Діти розреготалися. Вони вже злізли з бідарки й рушили до будинку. Джуліан допоміг пані Стик нести речі. Джорджа поїхала ставити візок на місце, а інші троє пішли привітатися з дядьком і тіткою.

– Ну, любі мої! – з усмішкою сказала тітка Фенні, лежачи на канапі. – Як ви ся маєте? Мені дуже шкода, що я не могла вас зустріти. Дядько Квентін пішов на прохідку. А ви йдіть нагору, вмийтеся й перевдягніться. А тоді спускайтеся на підвечірок.

Дітлахи піднялися на другий поверх у свою давню відпочивальню з похилою стелею і вікном з видом на затоку. Енн пішла до кімнати Джорджі – вони там будуть мешкати разом. Як гарно знову опинитися в садибі Кирін! І які у них будуть канікули з Джорджею й любим Тіммі!

Розділ 2
Сімейство стиків

Як приємно було прокинутися вранці у Кирін-котеджі, побачити яскраве сонце у вікні й почути далекий морський прибій! Як чудово схопитися з ліжка й бігти милуватися синім морем і чарівним островом Кирін біля входу в затоку!

– Піду-но викупаюсь перед сніданком, – сказав Джуліан і схопив плавки. – Йдеш, Діку?

– Звичайно! – відповів той. – Зараз гукну дівчат. Підемо разом.

Усе четверо рушили до моря, а між ними галопував Тім, несамовито вихляючи хвостом і висолопивши з пащі довгого рожевого язика. Він разом з усіма увійшов у воду і почав плавати навколо дітлахів. Діти добре плавали, але краще за всіх – Джуліан і Джорджа.

Потім вони вибралися на берег, витерлися насухо, одяглися й пішли додому. Відтак – снідати, бо вже живіт до спини тягло. Енн помітила на задньому дворі якогось хлопчину і зі здивуванням видивлялася на нього.

– Хто це? – нарешті запитала вона.

– Це Едґар, син пані Стик, – відповіла Джорджа. – Мені він не подобається. Повсякчас робить якісь дурниці – висовує язика й обзивається.

Коли діти входили у браму, саме цим і займався Едґар, щось наспівуючи. Енн зупинилася послухати.

– Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг! – наспівував Едґар з дурнячим виразом обличчя. На вигляд йому було років тринадцять-чотирнадцять, але поводився він, як мале дитя!

Джорджа почервоніла від злості.

– Він завжди це виспівує! – сказала вона. – Напевно, йому не подобається, що мене звуть Джорджа. Він думає, це дуже дотепно. Він нестерпний!

– Гей ти, заткни пельку! – крикнув Едґарові Джуліан. – Бо отримаєш за це!

– Джорджа-манюня… – почав своє Едґар з дурнячою усмішкою на широкій червоній пиці. Джуліан зробив крок до нього, і той ураз чкурнув до будинку.

– Я його не терпітиму! – рішучо сказав Джуліан. – Дивно, Джорджо, як ти терпиш! Досі не дала йому по пиці, не наступила на ногу, не відкусила вуха абощо! Ти ж чудово вмієш битися!

– Ну… я, звісно, можу! – сказала Джорджа. – В мені все перевертається, коли я чую Едґарові дурні приспівки, на зразок цієї, ще й дражниться, але, бачиш, мама нездужає, і я дуже добре розумію: якщо візьмуся за Едґара, то пані Стик піде від нас і бідній матусі доведеться самій усе робити, а їй це не до снаги. Тому я стримуюся й, сподіваюся, Тіммі теж.

– Ти молодчина, подруго! – із захватом вигукнув Джуліан, знаючи, як важко Джорджі тримати себе в руках.

– Мабуть, піду зараз нагору до мами й дізнаюся, як вона почувається: може, принести їй сніданок у ліжко, – сказала Джорджа. – Притримаєш Тімоті? Якщо з’явиться Едґар, Тіммі може кинутися на нього.

Джуліан узяв пса за нашийник. Тімоті гарчав, коли Едґар виходив у садок, а тепер стояв спокійно, тільки ніс його ворушився, ніби намагаючись розпізнати якийсь запах.

Раптом з кухонних дверей вибіг шолудивий песик. Шерсть на ньому була брудно-білого кольору, у багатьох місцях ніби побита міллю, хвіст підібганий.

– Гаааав! – грайливо привітався Тіммі й рвонув до собаки. Він вирвався від Джуліана, бо був дужим псом, і хлопець не втримав нашийник. Тіммі із захватом накинувся на песика, який з переляку заскавулів і спробував утекти назад на кухню.

– Тіммі! До мене! – волав Джуліан. Але той не чув. Він щосили намагався відкусити песикові вуха, принаймні так усім здалося. Песик вищав, благаючи про допомогу, і на порозі кухні з’явилася пані Стик з пательнею в руці.

– Забери собаку!!! – несамовито заверещала вона й замахнулася пательнею на Тіммі, але той ухилився, і вона поцілила власного песика, який завищав іще дужче.

– Не бийте їх! – закричав Джуліан. – Ви можете їх скалічити. До мене, Тіммі!

Цієї миті з’явився Едґар, вигляд у нього був переляканий. Він підняв з землі камінь і вичікував нагоди, щоб пожбурити його в Тіммі.

– Не смій кидати камінь в нашого собаку, не смій! – закричала Енн. – Ти поганий і злий хлопець!

Посеред усього цього гамору з’явився дядько Квентін, злий і роздратований.

– Боже праведний! Що тут коїться? В житті не чув нічого подібного!

З дому прилетіла Джорджа рятувати свого улюбленця. Вона кинулася до собак і спробувала відтягти Тіммі. Батько загримав:

– Відійди зараз же, дурепко! Хто ж голіруч розбороняє собак! Де садковий шланг?

Шланг був приєднаний до водогінного крана. Джуліан підбіг і відкрив кран. Тоді підняв шланг і скерував його на собак. Струмінь води вдарив по них, і вони з подивом розбіглися. Джуліан помітив Едґара неподалік і не зміг утриматися від спокуси: трохи відхилив шланг убік і облив його з ніг до голови. Той закричав і чкурнув у будинок.

– Нащо ти це зробив? – з докором спитав дядько Квентін. – Джорджо, негайно прив’яжи Тімоті. Пані Стик, хіба я не казав вам виводити собачку з кухні лише на повідку. Мені ця веремія не потрібна. Сніданок готовий? Знову спізнюєтеся?

Пані Стик, нарікаючи й буркочучи, сховалася на кухні, забравши з собою і мокрого песика. Похмура Джорджа прив’язала Тімоті. Він улігся в будці, благально дивлячись на свою хазяйку.

– Я ж казала тобі не чіпати цього шолудивого песика! – суворо мовила Джорджа. – Бачиш, що вийшло? У батька вже на цілий день зіпсований настрій, а пані Стик лютуватиме й не напече до чаю печива!

Тіммі заскавчав, потім поклав голову на лапи. Узявся злизувати застряглі в куточках пащі шерстинки. Сумно сидіти на прив’язі, та однак йому все ж вдалося цапнути за вухо цю жахливу злючку!

Усі пішли снідати.

– Вибач, що я не вдержав Тіммі, – сказав Джуліан Джорджі. – Але він мало не відірвав мені руку. Мені не вдалось його втримати! Він виріс і перетворився на неймовірно сильного пса!

– Атож, – запишалася Джорджа. – Тім справді виріс. Він цього песика пані Стик ураз проковтнув би, якби йому дозволили. Й Едґара також.

– І пані Стик, – підхопила Енн. – Усіх їх! Мені теж усі вони не подобаються.

Сніданок проходив у тиші, бо тітки Фенні за столом не було, а дядько Квентін у кепському настрої був не вельми балакучий. Він покрикував на доньку й похмуро зиркав на інших. Енн ледь не пошкодувала, що вони приїхали до Кирін-котеджу! Але їй відлягло, коли вона подумала, що в них попереду цілий день; можливо, вони візьмуть обід з собою на пляж чи навіть попливуть на острів Кирін. Дядька Квентіна з ними не буде, і він їм не докучатиме.

Прийшла пані Стик, щоб забрати тарілки з-під вівсянки й подати бекон. Вона заторохтіла посудом на столі.

– Нащо стільки шуму? – роздратувався дядько Квентін. Пані Стик промовчала. Дядька Квентіна вона боялася, і не дивно. Наступний стос тарілок вона поставила на стіл дуже акуратно.

– Що ви маєте намір робити сьогодні? – запитав перед кінцем сніданку дядько Квентін. Його трохи попустило, і йому стало неприємно бачити навколо такі нудні фізіономії дітей.

– Ми б хотіли влаштувати пікнік, – з надією відповіла за всіх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо пані Стик приготує нам канапки.

– Гадаю, захвату в неї це не викличе, – сказав дядько Квентін, намагаючись пожартувати. Діти ввічливо всміхнулися. – Але можете її попросити.

Запала тиша. Нікому не хотілося просити пані Стик про канапки.

– Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше.

– Це так звуть її сина? – здивувався дядько Квентін.

– Та ні, – всміхнулася Джорджа. – Хоча таке ім’я йому б пасувало, бо він у ванні не миється і від нього шалено смердить. Ні, я маю на увазі її песика. Вона називає його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо від нього й справді тхне.

– Прізвисько, здається, не дуже приємне, – сказав батько під гигикання дітей.

– Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приємний.

Скінчилося тим, що тітка Фенні сама попросила пані Стик приготувати бутерброди. Пані Стик піднялася до неї, щоб подати їй сніданок у ліжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче.

– Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дітей, які байдикують тут, – буркотіла вона.

– Я вас про це попередила, пані Стик, – терпляче сказала тітка Фенні. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приїдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б їм і канапки, і ще багато чого. Але зараз я можу тільки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай діти побавляться якийсь тиждень, а потім, якщо й далі буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють.

Діти взяли пакунки з канапками й вибігли з дому. Дорогою вони зустріли Едґара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий і підступний.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав він. – Ми б разом попливли на острів. Я про нього чимало знаю, еге ж.

– Ні, ти з нами не попливеш, – відрубала Джорджа. – Ти нічого про острів не знаєш. І я тебе ніколи з собою туди не візьму. Це мій острів, зрозуміло? Точніше – наш. Він належить усім нам чотирьом і ще Тіммі. Тебе ми туди не пустимо!

– Це не твій острів! – закричав Едґар у відповідь. – Брешеш ти, ось що!

– Ти сам не знаєш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходімо, друзі! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником.

Вони пішли, а Едґар стояв дуже похмурий і сердитий. Коли діти відійшли на безпечну відстань, він узявся голосно приспівувати:

Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!

Так ніхто більш брехати б не зміг!

Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!

Джуліан поривався нам’яти чуба нахабі, але Джорджа його стримала:

– Він тоді побіжить й набреше своїй матері, і вона піде від нас, а матусі нікому буде допомагати, – сказала вона. – Мені доводиться із цим миритися. Але ще не вечір, і ми придумаємо, як утерти йому носа. Мерзенне створіння! Ненавиджу його прищуватий ніс і закочені очі!

– Гав! – поспівчував Тіммі.

– Тіммі каже, що ненавидить паскудний хвіст і дурнячі вушка Смердюка, – пояснила Джорджа, і всі розреготалися. Жарт їх підбадьорив. Незабаром вони відійшли досить далеко від дому, й дражнилки Едґара вже не було чути, то вони й забули про хлопця.

– Ходімо подивимося, може, твій човен вже готовий, – запропонував Джуліан. – Тоді ми зможемо поплисти до нашого любого острова.