Kitobni o'qish: «ЮЖНОЕ СОЛНЦЕ. КВАРТЕТ АККОМОДАЦИИ»

Елена Григорьевна Ананьева, Татьяна Дзюба, Дзюба Сергей, Ярослав Савчин

Shrift:

Антология поэзии

“ЮЖНОЕ СОЛНЦЕ. КВАРТЕТ АККОМОДАЦИИ”

четырех поэтов

ЕЛЕНЫ АНАНЬЕВОЙ

ТАТЬЯНЫ ДЗЮБЫ

СЕРГЕЯ ДЗЮБЫ

ЯРОСЛАВА САВЧИНА

открывает

МЕЖДУНАРОДНУЮ КНИЖНУЮ СЕРИЮ «БРИЛЛИАНТЫ СЛОВ», 2018

Прелюдия квартета

ЕЛЕНА АНАНЬЕВА – Германия

Холст для вышивки – стихи

Заколов за краешек луны,
замотав на пяльцы нити,
холст для вышивки —
стихи
лягут гладью и крестом
по наитию.
Вышиваю то, что не дано забыть,
обозначу тонких ив просветы,
миражи в дороге,
ям узлы, пыль тревог,
пыл солнечного лета.
И на древко – перезвоны нот,
пересмешки вензелей
и формул. И от жизни
сгустки истин для тебя,
петлями канвы в основе формы.

ТАТЬЯНА ДЗЮБА – УКРАИНА

Аккомодация к времени

Хлопья снега вскормлены метелями —
Матерями всех чудес на свете.
В плоскость неба с глобуса летели мы —
Белые апостольские дети.

И бросалось солнце вслед щеночком рыжим,
И от смеха в кровь рассекались губы.
Горизонт в морозной дымке, становясь всё ближе,
Отдалялся, как цветное фото жаркой Кубы.

В туристическом журнале… Так звезда вертепа
Вносит святки в будней серые шинели.
Статика сарматских баб как способ темпа
Космоса – от компаса шалела.

Хлопья снега вскормлены метелями —
Матерями всех чудес на свете.
В плоскость неба с глобуса летели мы —
Белые апостольские дети.

СЕРГЕЙ ДЗЮБА – УКРАИНА

Тане

Душа – как скрипка: то в пыли она,
То вдруг страдает на высокой ноте.
Не думай о годах – ещё струна,
Влюбись в меня пронзительно в субботу.

Душа – как рифма: ищет дом и свет,
Век странствуя от строчек, строф – к поэмам.
Пусть хорошо, где нас с тобою нет, —
Влюбись в меня в Париже и Сан-Ремо!

Ты отдохни, как розу не сорву,
Ведь у меня лишь чуб от Одиссея…
Так хочется душе, как божеству,
Чтобы молились на неё и с нею.

ЯРОСЛАВ САВЧИН – УКРАИНА

ВИРІЙ СОНЦЯ

Це просто – я.
Мій подих на землі,
Де вартість міряють і словом, і ділами.
Де рідну пісню стережуть джмелі
І небо святить долі поміж нами.
А сонце плине незбагненним вирієм.
Купає в літі води наших мрій.
Хай сіячі лани пшеничні вимріють.
Й хлібину свіжу замедовить рій.

Тетяна Дзюба

Дзюба, Татьяна Анатольевна – украинская писательница, литературовед, переводчик, журналист, учёный – доктор наук по социальным коммуникациям, профессор, академик Национальной Академии наук высшей школы Казахстана.
И Академии литературы, искусства, коммуникации (Франкфурт-на-Майне – Берлин).
Член Национального союза писателей Украины (с 2002 года).

Балада про Перелесника

Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі
а капельним співом над соборами сімома,
як на відстані подиху чорно і всюдисущо
розпросторює крила пес летючий Сімаргл.

Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі,
штиль розколюєш диханням і танками свіч.
Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі,
у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.

Ти приходиш, як вибір без вибору,
ти приходиш – так справджують вироки
за печатями сімома,
повкидавши ключі у вирій
чи сховавши на дні безокому,
Перелесником, перелячищем, цокотом

по бруківці підків – на щастя,
по розколинах дзвону – на сполох,
ти вплітаєшся у позачасся,
як мотив уплітаєшся в скоєне.

No men nescio

Бути квартиронаймачем полишених печер, мушель, щільників, келій цього міста. Залишати відбитки тіла у м'яких фотелях, знаки на підлозі та глевкому глеї, продукувати світлини, щоразу підтверджуючи власну зникомість. Відчувати фізичну присутність у переповнених електричках. Розглядати наскельні розписи у дзеркалах, особисте зображення на чужих полотнах. Клонувати ранки-дні-вечори-ночі, доки не з'явиться вміння не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку.

Сезон рибальства та полювання

Ескадрильї мальків пересрібнюють небо, глибше вудок антен та мілкіше сонячного дна. Зграйка срібних пташок перелітає дощ, вище зерен шамких листопада, нижче мрії Ікара і дня. Тут, у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.

* * *

Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха.
Там, де немає, мій друже, віри – немає страху.
Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі.
Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.

А треті півні склюють зірниці вогнем і криком.
Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих.
Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі:
«Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю,

Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію.
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,
А календар віщує інше: стрічай Миколи…

* * *

Ця зима витіка обіруч,
повз сріблястим розмаєм.
І не клич її, і не руш, —
Не повернеш, немає.

Леви сині у неї на подив,
У биків кришталеві копита.
Забиває морозом подих
пересвіженість оковита.

У кватирку різдвяних небес
перешіптані вкотре бажання.
Народився рік чи воскрес,
як трава у травні?

Білі нетлі торкають плече.
Підростає термометра розтин.
Час нуртує, як ртуть, тече,
вперто, врозтіч, вперед, наосліп.

Уривається помах руки.
Мов лубок з козаком Мамаєм,
Силует із сніговиці – ти,
А зими не повернеш, немає.

Біля кляштору Босих Кармелітів
Я вперто раз-по-раз повторюватиму молитву,
так, наче вкотре, набираючи потрібний номер:
«Почуй мене, Господи, почуй…»
У костелі на березі річки
серед впокорених гордих шляхтянок,
з силуетами запалених свічок,
свічками зусібіч обступлених.
І тягтимуться вени, напнуті, шорсткі, тротуарів
до тебе, до річки.
І перетяті до води за полегшенням спадатимуть,
де на листках-човнах осінь відпливає,
багряними ордаліями за собою
спаливши мости.

А ще ж недавно тут тріпотіли лускою
пругкі, грайливі сині літні дні,
спіймані на вудки міських антен.
І пущена навесні шкаралуща крашанок
чіплялася за весла водяними лілеями.
І ти, мій Боже, непомітно з’являвся
прихожанином у костел, до вечірні,
на цьому березі річки.

Саломея

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?
Блакитна кров льону у білих одеж.
Одвічне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода,
Від неї нерони хмеліють.
Танцюй, Саломеє, бо ти молода
І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні.
Червоно – на сніг і на сум без причини.
На святки у школах тепер вихідні,
Лункі, мов «Кларнети» Тичини.

«Ти сторожем братові тільки не стань», —
Благаю. Схитнулися шальки,
Мов твій, Саломеє, догідливий стан
І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув
Чи зріс корчмарем для скитальців?
А ким мені бути, як стрінуть дощі:
Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш?
Так добре, аж ворог жаліє.
Від краю до краю, від меж і до меж
Неспинний танок Соломії.

* * *

хорали осені на вулиці Листопадового Чину
присмерк Європи присмак кави
резиденція мишачого короля
(предки львівських мишей прописалися
тут ще за Польщі та Австрії)
якого ніяк не вполюють кам’яні леви
наша зустріч випадкова веселкою край неба
моя самотність кованими трояндами під нігтями
тут спиняються годинники
і втомлені атланти й каріатиди
не в змозі втримати старовину
біля суворого костелу бернардинців
твоя усмішка на моїй долоні
подих осені у свіжості серпневій
кілька століть – крихти що склюють голуби
тільки ж чому як езотеристи
здалеку вчувають відьму
я відчуваю близьке розставання

* * *

Ты сегодня пришла с похмелья
В демонических жухлых венках.
Отдавало погостом и цвелью,
А не славой святых в веках.
В свежевыкопанную высь
Грудью падает вороньё.
Ох, Виктория, помолись,
Заслонив рукавом враньё.
Враньё, что рваньё:
Прорастает на пятнах солнца:
На ржавых ржаных коржах.
Подымают шеи жертвенные подсолнухи:
Агнец взалкал ножа.
Колебания – хуже предательств.
Детали – бельмо в сюжете.
Кровь помады, хвала Создателю,
Кровь подсолнуха на манжете.
Пьяные всхлипы по гадкой
Победе, вылезшей боком.
Мальчик целится из рогатки
В печного Бога.
Ты сегодня пришла с похмелья…

* * *

Останешься только узором вокзальным
На утлых причалах гадалки-судьбы,
Где чёрный цыган в белокаменном зале,
Качая ребёнка, латает гробы.

Ты – скользкий орнамент, химерный и тонкий,
Начертанный камнем на глади без брода.
Ты – знак поворота в безудержной гонке,
Который мной пройден (без права прохода).

В круг мандалы верность и вера, сплетаясь,
Похожи на ветки младенческих ручек.
Узор бронзовеет, как тень золотая,
Как охра на теле индейца-гаучо.

Как роза миледи с фатальной иголкой,
Где яд инкрустирован в чистый берилл,
Любовь – это зомби.
Любовь – это Голем.
Любовь – это робот, который убил.

Баллада о Перелеснике

Ты приходишь обычно в полночь, зажигая на небе души,
А капельною мессой – во семь горл – костёлы сходят с ума,
Когда на дистанции вдоха, чёрный и вездесущий,
Расправляет крылья летучей мыши твой Буцефал – Симаргл.
Ты приходишь считать госпиталя и шпили,
Разрывая штиль, как дамский бюстгальтер.
Ты разрисовываешь мой город тонким античным стилем.
Кто ты? Гравер? Харон? Капитан? Дон Жуан? Бухгалтер?
Ты приходишь, как выбор без выбора:
Так инквизиторы делают выговор,
Превращая его в приговор
От семи церквей,
Ты приходишь, – как суховей,
В город, где степь
Заменяет брусчатый степ,
Ты привносишь полынный темп,
Оглашая расколотым колоколом:
– Вот оно, наше племя!
Ты вплетаешь себя в безвременье,
Как мотив вплетается в преступление.