Kitobni o'qish: «Козак Байда, або Хортицька Січ»
Передмова
Вітаю, шановні читачі! Хочу запропонувати вашій увазі мій перший історичний роман і взагалі перший твір, написаний українською мовою. Присвячую його моїй матері – Юлії Володимирівні.
Я вирішив написати художній твір на цікаву і, на жаль, досі малодосліджену тему – створення першої Запорозької Січі на острові Мала Хортиця у 50-х роках XVI століття.
У рамках художнього твору я вирішив зобразити складний історичний процес: консолідацію українського козацтва у військово-суспільну організацію – Військо Запорозьке. В сучасній літературі дивним чином оминається (чи зображується схематично) постать легендарного українського князя Дмитра Вишневецького, що справив величезний вплив на дніпровське і навіть на донське козацтво. Своїм твором я хочу хоч частково заповнити цей пробіл і висвітлити героїчне життя Байди-Вишневецького та його роль у формуванні запорозького козацтва.
Багато людей недооцінює історичне значення козацтва для України. У XVI столітті існування українського народу було поставлене на межу прірви. Агресивні військові походи татар і турків тих часів призвели до загибелі сотень тисяч українців. Сотні тисяч наших предків були примусово вивезені в рабство до Кримського ханства і Туреччини. Якби татари з турками ще трохи збільшили свій тиск на наші землі, то український народ міг би зникнути з мапи світу вже під кінець XVI століття. Але у найдраматичніший момент нашої історії повстає запорозьке козацтво – об’єднання найхоробріших представників українського етносу, що спромоглися призупинити ворожу агресію.
Отже, саме завдяки козацтву нині існує український народ, що має змогу жити у власній незалежній країні. Саме козацтву в ході Національно-визвольної війни 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького вдалося створити незалежну українську державу – Гетьманщину, яка у вигляді автономії проіснувала в складі Московської держави (з 1721 року – Російська імперія) до 1764 року. Я вважаю, що без нашої генетичної пам’яті про Запорозьку Січ і Гетьманщину в 1918 році не була б проголошена незалежність Української Народної Республіки. А в 1991-му, на загальнонаціональному референдумі 90,32 % українців не проголосували б за створення незалежної держави. Отже, значення козацького стану в історії нашої Батьківщини – колосальне.
Для тих, котрі гадають, ніби українського народу взагалі не існувало у минулому, і сприймають абсурдні вигадки деяких російських «дослідників», буцімто українців та українську мову вигадали в 1908 році в австро-угорському генштабі, можна навести хоча б таку інформацію: найстарішим, точно датованим текстом суто української мови є опис житія святих – Четьї-Мінеї (1489). А в 1556 році була розпочата робота над Пересопницьким Євангелієм, що стало першим перекладом Біблії українською мовою.
Такі вчені історики, як-от Михайло Грушевський у своїй монументальній праці «Історія України-Руси», чи Леонід Залізняк у праці «Від склавинів до української нації», або Григорій Півторак у книзі «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски”», упевнено доводять, що на теренах українських земель простежується безперервність етноісторичного розвитку вже з VI століття н. е. і до нашого часу. Згідно з чималим обсягом історичних даних саме в середині першого тисячоліття український етнос виокремлюється із сукупності слов’янських племен і в XII–XIII століттях остаточно формується – із власною мовою, культурою, менталітетом та етнічною територією.
Висловлюю щиру подяку за неоціненну допомогу при створенні цього роману Катерині Коркач-Валієвій.
Розділ І
Зустріч у лісі
На невеличку галявину, що сховалася в густому предковічному лісі, обережно вийшов плямистий олень. Його голову прикрашали розкішні роги. Олень переступив копитами, роздув ніздрі і нахилив голову до густої зеленої трави, на якій тьмяно виблискували крапельки роси. Вдоволено примруживши очі, олень почав скубти соковиту траву. Але в цю мить громом пролунало в лісі дике ревіння. Наполохана тварина стрепенулася і стрибнула вбік. Це й врятувало оленю життя, бо повз його шию прошелестіла тонка стріла і вп’ялася в дерево. Рогатий форкнув і чимдуж дременув у кущі.
– Ет, сто чортів і дідько лисий! – досадливо вигукнув молодик, виходячи на галявину із-за дерев. У руці він тримав чималий лук. – Що за тварюка сполохала мого оленя?
Знову почулося дике ревисько, тепер уже ближче. Чувся тріск зламаного гілля. І раптом пролунав відчайдушний жіночий зойк. Молодик миттєво кинувся у лісову гущавину.
Задихаючись від швидкого бігу, юна дівчина продиралася між високих дерев, що росли близько одне від одного. За дівчиною осатаніло пер скажений ведмідь. З роззявленої пащеки хижака стікала жовтувата піна, очі налилися кров’ю. Густі хащі затримували лютого звіра, бо там, де дівча легко проходило, здоровезний ведмідь ледве пролазив, ламаючи кущі й обдираючи кору старезних дерев, і від цього скаженів ще більше. Але сили, вочевидь, уже покидали нещасну дівчину… Прослизнувши поміж двох старих смерек, вона перечепилася за коріння і впала на землю. Лютий звір із ревінням кинувся до неї, але застряг поміж двох стовбурів і заревів так, наче в нього вселився сам Люципер.
– Чого розійшовся, як п’яний москаль? – вигукнув мисливець, натягуючи лук із припасованою до тятиви стрілою. – Ану повернись до мене мордою, коли я до тебе звертаюся! – і пустив стрілу прямо в широчезну ведмежу сраку.
Ведмідь заволав ще дужче і, ставши на задні лапи, розвернувся на людський голос. Вся грудина звіра була вкрита жовтою піною. Вид осатанілого хижака міг би вжахнути найхоробрішого. Але чоловік навіть оком не змигнув. Твердою рукою витяг нову стрілу і послав гострого гостинця. Ведмідь кинувся на ворога. Стріла поцілила йому в груди, але звір цього наче й не помітив.
Ще двічі встиг спустити тятиву звіролов, перед тим як до нього впритул наблизився ведмідь. Одна стріла влучила йому в шию, а друга в голову. Але навіть це не здолало скаженого звіра. Блискавкою промайнуло в голові чоловіка: може, це сам нечистий? Ну то й що, відправлю його в пекло! Мисливець наставив перед собою лука, мов списа. Гостряк встромився у роззявлену пащу звіра і застряг у горлянці. На ведмежий тулуб порснула густа темна кров. Ведмідь зіп’явся на задні лапи і схопився за лук, намагаючись витягти уламок з пащі. Чоловік ухопив довгий ніж із-за пояса і вовком кинувся на клятого звіра. Сильна рука по руків’я загнала сталеве лезо у ліву грудину хижака. Водоспадом вихлюпнулася гаряча кров, окропивши одяг мисливця. Звіролов стрибком відскочив від смертельно пораненого хижака. Ведмідь захрипів, витягнув пазурі, розтрощив лук і з ревом звалився на землю конаючи…
Чоловік видихнув повітря з грудей і, глянувши вбік, тільки зараз помітив дівчину. Вона підвелася і лячно дивилася на страшезного звіра, що ще хрипів на землі. Дівча було зовсім юне, вродливе кругленьке личко, виразні рожеві вуста, великі блакитні очі… На дівоче плече лягла розкуйовджена русява коса. Дівчина була бліда як смерть. Молодик несподівано відчув у грудях дивне хвилювання, хоча під час двобою з ведмедем був спокійний, як сом під водою. «Та що це зі мною? – подумав він. – Може, на мене наслано чари? Таж на мені хрест, скроплений йорданською водою… Начебто ніякі чари не повинні мене взяти…»
– Ойле! Спасибі тобі, незнайомцю, що врятував… Я вже була думала, що ведмідь мене розірве, – голос дівчини був ніжний і мелодійний. – Йо-й, ти ж поранений!
– Кожен воїн зробив би те саме, – стримано відповів молодик. А сам не зводив очей з вродливого личка. – Не хвилюйся, дівчино, на мені немає ран, то ведмежа кров. А як тебе звати?
Вона усміхнулась.
– Батьки мене назвали Роксаною. Я дочка коваля Максима із Загороддя. Ох і злякалась я… Ти такий дужий і меткий! У нашому селі ніхто не зумів би здолати такого скаженюку. Ти, певно, княжий воїн із Вишнівця?
Молодик повів головою.
– Так, я з Вишнівця. А звати мене Дмитро. Ходімо, Роксано, я тебе проведу до села. Блукати самій у лісі небезпечно…
– Гаразд, проведи, – погодилась дівчина зніяковіло.
Дмитро підійшов ближче, і вони пішли вдвох, віддаляючись від забитого звіра.
– А я саме полював на оленя. Аж тут його сполохала ота звірюка, – усміхнувся він. – А як ти, Роксано, надибала його в лісі?
– Ой, та я частенько ходжу в ліс по гриби! А цього разу зайшла-таки далеченько. А тут ота тварюка звідкись вилізла, та як зареве! А я жбурнула кошик з грибами йому в пельку та й дременула…
Дівчина продовжувала розказувати. Але Дмитро вже не розрізняв окремих слів. Ніжний дівочий голос струменів в його душу якоюсь чарівною музикою, що її він ніколи ще досі не чув. Від цього голосу молодикові ставало так гарно на душі…
Роксана, розбалакавшись, стала оповідати про своє життя в селі, водночас тихцем позираючи на незнайомця. Дмитро був на дві голови вищий за неї, мав овальне обличчя, карі очі, прямий ніс, голене підборіддя було трохи видовжене. Чепурні чорні вуса ховали кутики вуст, волосся на голові було коротко підстрижене. Її пильне око помітило й дорогий сукняний одяг, на ногах – нові шкіряні чоботи, він мав на спині сагайдак зі стрілами, майстерно прикрашений срібними візерунками…
Незабаром вони вийшли на галявину. Звідти вже можна було роздивитися білі хатки під солом’яними стріхами.
– Ось уже й наше Загороддя! – вигукнула дівчина.
Дмитро отямився від солодкого напівзабуття, в яке був поринув. Уперше в житті молодик відчув у грудях неясний трепет. «Ну ж бо, кажи», – подумки мовив він до себе і набрав повні легені.
– Роксано… Ти така гарна… – видихнув Дмитро.
– Овва, – грайливо мовила дівчина, і її білі щічки зарожевіли.
– Ти… дуже мені сподобалась, – мовив він. – А чи подобаюсь я тобі?
Роксана підвела голову, глянула на Дмитра, личко її розчервонілося ще дужче.
– Так… ти теж мені подобаєшся… – стиха мовила вона.
– Я вподобав тебе тої ж миті, як побачив. Може, ми створені Богом одне для одного? – гаряче прошепотів рятівник і пригорнув до себе дівчину. – Вийдеш за мене, красуне? – І молодик, нахилившись, палко поцілував дівчину в рожеві вуста…
Дівчина злякано шарпнулась, а потім обвила чоловічу шию тонкими руками.
– Я згодна… – нечутно прошепотіла вона. – Тільки ж… спочатку треба спитати дозволу в мого батька…
– Ну то спитай… А завтра по обіді приходь на це місце. Я тебе буду чекати…
Молода пара, домовившись, ще трохи погомоніла про щось сокровенне і розійшлася. Роксана пташкою полетіла до села, а захмелений чоловік, не відчуваючи під собою ніг, подався у Вишнівець.
Молодик дорогою все згадував вродливицю і сам не зчувся, як минув замкову браму. Тоді зайшов на стайню, де довгошиї коні хрумали сіно. Дмитро вирішив підкинути своєму улюбленцеві сіна і вже взявся за вила. У цей час із закутка вийшов гостроносий чоловік, вухо якого було спотворене диким конем. То був Грицько, старший конюх. Побачивши ззаду постать, що нагнулася з вилами, Грицько насупив брови і грізно гукнув:
– Гей, ледащо! Я тебе всюди шукаю! Чом і досі не почистив князевого коня?
Дмитро розвернувся. Брови Грицька злякано стрибнули вгору, гострий ніс витягся ще більше.
– Пробачте… Ясновельможний пане… – забелькотів конюх. – Не упізнав вас… Дозвольте вичистити ваші чоботи і змазати їх смальцем.
– Е-е, Грицю, ліпше напої коней, – махнув рукою Дмитро. Він був у такому доброму настрої, що не звернув жодної уваги на образу.
– Уже біжу, ясновельможний князю… – Грицько хутко ухопив два відра і, спотикаючись, подався до криниці.
«А бодай тобі ті коні передохли! – подумки лаявся конюх. – Набридло вже біля них вовтузитися. Ці чортові князі заставляють мало не в сраку своїх коней цілувати! Чом я такий бідака? Чом не народився паном? Був би паном – їв би лише копчене сало та ковбасу, ще й чоботи мені начищали б смальцем п’ять разів на день…
Дмитро, все ще мріючи про Роксану, переступив поріг передпокою.
– Ой, пане, ви поранені! Може, покликати лікаря? – пролунав стурбований голос.
До княжича підбіг челядинець Михайло – високий юнак з круглим обличчям і рудим волоссям.
Дмитро повів плечима і глянув на свій одяг. Згори й аж донизу він був вкритий червоно-чорними плямами.
– Миську, не треба лікаря. Це кров не моя, – мовив княжич. – То я в лісі забив ведмедя. Ліпше принеси новий жупан, я піду перевдягнуся…
– Уже біжу, пане! – на ходу кинув Михайло, вибігаючи із покоїв.
Молодий князь зайшов до своєї кімнати, скинув покривавлений одяг і швидко перевдягнувся в шовкову сорочку та чорні штани.
Михайло хутко приніс малиновий жупан і, простягаючи його, спитав:
– То як, княже, добрячий ведмідь попався?
– Ех, Мисько… – зітхнув Дмитро, вдягаючи жупан. – Ведмідь як ведмідь. А от яку я дівчину в лісі зустрів…
– Дівчину? Вона вродлива? – з цікавістю запитав Михайло.
– Вона така… Вона як сонце в небі, – мрійливо мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.
– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.
– А де батько? – спитав Дмитро, підперізуючись коштовним поясом із золотою пряжкою.
– Ясновельможний у каплиці, – відповів слуга.
– Тож скажи, нехай нас не турбують – мені треба з батьком поговорити.
Молодий князь вийшов з покоїв і попрямував до замкової каплиці – споруди з іконостасом. Її облаштував ще дід Дмитра, щоби там молитися Богу.
У невеликій квадратній каплиці на стінах були розвішані старовинні ікони. Перед ними в срібних та золотих лампадах горіли свічки, висвітлюючи суворі лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущені крізь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловік був уже немолодий, але його кремезна постать досі не втратила своєї сили, і руки ще могли міцно тримати дідівський меч. Брунатні очі князя дивилися на святого. Тонкі вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуваті вуса й невелика борідка ритмічно похитувалися.
До каплиці зайшов Дмитро й, опустивши голову перед іконостасом, осінив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тоді промовив:
– Добре, що зайшов, сину. Я хотів поговорити з тобою…
– Ваше бажання збігається з моїм, тату, – схилив голову Дмитро.
Батько випростався.
– Я вже старий і невдовзі нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, підійшовши до Дмитра. – Ти виріс, синку. У твої літа я вже мав дітей. Пора й тобі одружитися. Заведеш сім’ю і дітей, щоб було кому продовжити славний рід Вишневецьких…
Молодик пильно глянув на старого.
– Я про це вже думав, батьку…
– От і добре, синку! – старий князь усміхнувся. – Отож тепер треба дібрати гідну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливі. А можна поїхати й на оглядини до пишної Софії – доньки князя Олельковича.
– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волію сам обрати собі жінку до пари…
Усмішка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.
– Отже, ти вже вибрав собі? Якусь шляхтянку? – князь провів рукою по бороді. – І хто ж вона? Я її знаю?
– Моя обраниця – не шляхетного роду, батьку… Вона дочка сільського коваля…
– Що?!
Старий князь стиснув губи і кілька секунд мовчав. А тоді мовив, насупивши брови:
– Дмитре, отямся! Ти княжого роду! Ти нащадок правителів Русі, Литви та Польщі! Ти не можеш одружитися з якоюсь селючкою! Я не дам тобі свого благословення! Або ти одружися з княжною, або…
Дмитро важко видихнув і розправив плечі. Тоді мовив:
– Батьку… Усе життя ви вчили мене бути самостійним. Учили відповідати за свої слова та вчинки. Я шаную вашу батьківську волю. Але… Ні, ви не присилуєте мене до шлюбу з якоюсь нелюбою мені дівчиною!
Старий князь насупився.
– Так, Дмитре, я готував з тебе чесного воїна, що може вести за собою тисячі людей! Я хотів, аби ти став великим князем, що буде самостійно керувати усією Волинню! Чуєш? Але для цього треба, щоб ти взяв собі жінку, гідну тебе по крові народження. Інакше князі та шляхта не приймуть тебе у своє коло!
– Мені не треба князівського кола, батьку! Мені не потрібна жінка зі шляхетського роду! – рвучко махнув рукою молодий князь, наче шаблею рубонув. – Батьку… Я хочу одружитися з дівчиною, яку кохаю, щоб прожити з нею все життя. Як сказано в Біблії: перед Господом Богом – усі люди рівні…
– Ет, синку… Якби той закон Божий сповідували всі на землі! Ми давно б жили у раю…
Старий князь підійшов до сина впритул.
– Але, окрім Божих законів, є ще й людські. Я вірю, що твоя обраниця – чесна дівчина і що ти її кохаєш, але взяти її за жінку – то вже занадто. Ось моє останнє слово: одружися на княжні, а із дівчиною кохайтесь собі, але потай. Я подарую їй сільце, ти збудуєш їй там дім, будеш навідувати її, коли схочеш. Ти хіба не знаєш – так роблять багацько магнатів.
– Ні! – вигукнув Дмитро. – Моя лицарська честь не дозволить мені так ганьбитись! Я одружусь зі своєю коханою – і квит!
Старий князь гнівно стис кулаки і важко задихав.
– Отже, ти йдеш супроти батьківської волі. Я зречуся тебе! Чуєш?!
Дмитро здригнувся, як від удару.
– На все – воля Божа. Але від свого наміру я не відступлюсь. – Молодик вклонився батькові і, перехрестившись перед святими образами, хутко вийшов.
Князь, закривши очі долонею, опустився навколішки перед іконостасом.
– Господи… Якби його мати була жива… Усе було б інакше… – прошепотів він згорьовано. – Ех, проґавив я сина…
Душа Дмитра була неначе розчахнута навпіл, думки літали вихором, мов вітер у люту хуртовину.
«Чому батько не дозволяє одружитися з Роксаною? До біса пихате шляхетське коло! Невже він справді зречеться мене? Все одно я люблю оту дівчину… Тільки побачив, і все… А може… А може, вона відьма і наслала якісь чари? Тьху, що за маячня!» Дмитро згадав ясний усміх коханої, і серце забилося швидше. «Ні, моє кохання чисте. Я не відступлюся від неї, вона буде мені жінкою».
Молодий князь зайшов до своєї кімнати і хлюпнув у розпашіле лице холодної води з глека. Вихор думок став збиратися докупи.
Навіть якщо батько і відмовиться від мене, це не завадить нам прожити з нею щасливе життя. Я сам маю викувати свою долю. Я своїми руками збудую власне життя. Хай буде так, і допоможе мені Господь… Поступово заспокоївшись, княжич повечеряв та ліг спати.
Уставши зрання, Дмитро наказав конюху як слід доглянути коня, а сам, узявши свою улюблену шаблю, подався лісом на зустріч з Роксаною.
Дівчина, стиха наспівуючи щось про ледачу дочку, яку мати квапить до роботи, підійшла до умовленого місця, де сподівалась побачити милого. Вона у своїй уяві вже малювала картини подружнього життя з любим… У них буде простора біла хата, стіни з барвистими квітами… Ось коханий бере її за руки, ось великий стіл, за яким сидять трійко діточок.
Роксана не зчулася, як підійшла до умовленого місця й аж відсахнулася – під дубом хтось сидів. Якийсь багатий пан… Золоті візерунки на малиновому жупані, дорогоцінне каміння на золотому поясі і на руків’ї шаблі… Дівчина вже хотіла втекти і ступила крок назад. Аж тут, пригледівшись, побачила, що то ж її вчорашній рятівник!
Княжич почув шелест, підвів голову і побачив дівчину.
– Ти прийшла, Роксано! – підхопився Вишневецький і простяг до неї руки. Але дівчина відсторонилася.
– Хто ти? Скажи мені?
Дмитро трохи розгубився.
– Роксано… Треба було тобі одразу сказати… Я – Дмитро Вишневецький, син князя Вишневецького замку.
– Йо-й! – вражено прохопилося в дівчини, вона аж закрила рота долонею. Очі її розширилися.
– Послухай… Я хочу одружитися з тобою, Роксано, але ти не зможеш стати княгинею, бо мій батько проти нашого шлюбу, він хоче зректися мене.
– О Господи! – зойкнула дівчина і підійшла ближче до княжича. – Я не хочу, щоб через мене коїлося таке лихо! Не бери мене за дружину…
Блакитні дівочі очі наповнилися слізьми.
– Ні! Ні! Мила моя, – Дмитро обійняв дівчину за плечі. – Я вже поставив собі: ти, тільки ти станеш моєю! Я одружуся з тобою… Ми заживемо щасливо, як у казці… у тебе буде все, що забажаєш, люба моя, – прошепотів він їй стиха.
– Ойле… Я про це й мріяти не могла… – голос дівчини затремтів і розлився срібним струмочком.
А Дмитро, нахилившись, гаряче обціловував її личко. Роксана пригорнулася довірливо. Невимовно гарно стало на душі в княжича. Чисте кохання, як промені вранішнього сонця, пронизувало його наскрізь.
«Дякую, Боже, за невимовне щастя, що ти даруєш мені!» – промайнула остання думка в княжій душі. Немовби тихі небеса опустилися на землю і відкрили для закоханих сердець двері райського саду. Молодята любили одне одного, забувши все погане, що існує у цьому світі, як перша чи остання пара людей на землі.
Ця любов до кінця життя закарбувалася в серці Дмитра Вишневецького…
